Skip to main content

Full text of "Kobzar'"

See other formats


ТАРАС ШЕВЧЕНКО 



КОБЗАРЬ 



ПОВНЕ 
ШІ -іНАРОДНЄ ВИДАННЯ 




КАТЕРИНОСЛАВ — КАМ'ЯНЕЦЬ — ЛЯИПЦІҐ 

1921 



і/ 




Оті ил^^ ^ <г >< ^ 





^-^ 



ТАРАС ШЕВЧЕНКО 



КОБЗАРЬ 



НАРОДНЄ ВИДАННЯ 

З ПОЯСНЕННЯМИ І ПРИМІТКАМИ 

Д=ра ВАСИЛЯ СІМОВИЧА 



УКРАЇНСЬКЕ ВИДАВНИЦТВО 
В КАТЕРИНОСЛАВІ 

ЗАХОДАМИ 6ВГ. ВИРОВОГО 



•Л^д*і^^*> 




КАТЕРИНОСЛАВ — К АМ'ЯНЕЦЬ — ЛЯЙПЦІҐ 

1921 



Видавництво застерігає собі всі права. 
Соругі§-Н{ 1921 Ьу Е. \Ууго\ууі, Вегііп. 



9а 



'У 



V 



«?> 



;,,.ІІ АРКИ ^6 

І065169 



Дрітсовано в друкарні К. Ґ. Редера, тон. з обм. порук. в Ляйііціґу. 852820. 



ІГ «Нема чого нам тішитися, що ось, 
мовляв, маємо такого великого поета, 
що його в кожній селянській хаті 
розуміють, і що на йому може вихо- 
вуватися нарід. Ми, справді, 
маємо великого поета, але в 
селянській хаті його ще не 
знають або мало розуміють. 
Зробімо ж, щоб люде з тієї хати 
піднялися духово стільки, щоб, 
справді, могли його зрозуміти.» 
(Б. Грінченко: Перед широким 
світом). 

Та поки ми можемо зробити так, щоб люде з тієї хати підня- 
лися настільки, щоб самі могли зрозуміти Шевченка, нам треба 
допомогти народові зрозуміти його. І ось мета цього видання 
«Кобзаря». 

У нас усе ще вперто держиться погляд, що Шевченко поет 
народній, то й його розуміє всяк, хто тільки візьме його в руки — 
а отже це непорозуміння й неправда. Воно не дивно. Візьмеш 
«Кобзарь», прочитаєш щонебудь — слова прості, наче б то все ясно, 
а вдумаєшся, то й це незрозуміле, й того не розібрав як слід. Бо 
ж щоб усе зрозуміти, то не тільки треба перенестися думкою в ті 
часи, коли Шевченко жив, не тільки треба розібратися гаразд у 
тому, чим жили й дихали тодішні люде, але важно знати їх думки 
й бажання — бо на все те в Шевченка був свій окр смішній 
погляд. А то ж коли тодішні люде на яких сто років одросли від 
Шевченка, коли тодішні люде так мало йшли за його словами, дарма 
що любили вірші Шевченка, й його самого — то що сказати про 
нас, що живемо зверх вісімдесять років після того, як появився 
перший «Кобзарь»? Усе ж це потребує великої науки (студій) — 
бо ж усе, що тоді діялося, все те відбилося в «Кобзар»-і. Та ще й 
саме життя Шевченка, й його треба добре знати, бо ж воно не було 
таке, як у всіх иньчих людей, і воно сильне заважило на творах 
поета — а це теж потрібуе науки, бо ж і досі не все ще ясне. У нас 
багато вже дечого зроблено (Доманицький, Ш,урат, Зайцев . . .), та 
ще куди більше треба ще буде зробити. Тим то більшість читачів 
«Кобзаря» тільки відчуває, що в ньому щось таке сильне, гаряче, 



— VI — 

правдиве, щось, що за душу хапає — але на тому й кінець. Та від 
цього до справжнього зрозуміння «Кобзаря» ще дуже-дуже далеко. 

Та п те, що дш кажемо, то відноситься до вченіщих людей (інтелі- 
ґенції), за простолюддя ми й не балакаємо. Бо ж, правду сказати, 
наш народ досі таки не мав свойого «Кобзаря». Хоч видань Шев- 
ченковпх поезій у нас було багацько (правда, далеко не так багато, 
як би цього треба для понад-трицятиміліонового народу), але ж 
для народу повного видання «Кобзаря», то так наче й не було. 
Львівське видання Романчука, дарма що з поясненнями, не зовсім 
пригідне для народу; не так тим, що не скрізь пояснено все як слід, 
а тим, що вірші поскладало не за роками, а так собі, — і це дуже 
втруднює розуміння Шевченка. Був народній «Кобзарь», виданий 
у Петербурзі Доманицьким у 1908. р., та це видання давним-давно 
розхоплене, — тай і видання це не таке, як би треба для народу: 
там тільки слова пороз'яснювані, а думок Доманицький не роз'- 
яснював, може, тому, що треба було тоді на цензуру дивитися . . . 

Думка ііро таке видання, як оце, здавна мені не давала спокою, 
бо я ж бачип, що не так то легко дається «Кобзарь» у школі учням, 
бачив, як то ловить вухами слова і кліпає очима наш селянин, 
слухаючи поем Шевченка, та не розбіраючись гаразд у сказаному. 
А ось як моя думка зійшлася з намірами^) Товариства «Українське 
Видавництво в Катеринославі»^ то я й забрався до роботи, хоча 
знав, що це справа дуже відповідальна й важка, вже через те, що 
доводилось її робити далеко на чужині, без джерел, без поради. 
Та початок треба було комусь ізробити — й оце являється перша 
спроба такого видання «Кобзаря» для народу. 

Це видання «Кобзаря» призначене для всіх земель, що їх 
заселює наш народ: і Наддніпрянщини, й Кубані, й західної України 

^) Справа з віщанням малася ось як: 

Дня 10. березня 1919. р., з нагоди дня народження Тараса Шевченка, одбу- 
лося в Проскурові під проводом Євгена Вирового святочне засідання 
Культурно-Просвітної Комісії Трудового Конґресу України з участю членів 
усіх Комісііі того ж Конґресу. 

Серед ріжніїх постанов, якими Трудовий Конгрес бажав одзначити нагоду 
й зі свого боку виявити пошану до славного імени Великого Кобзаря, між 
иньчим, ухвалено також доручити Культурно-Просвітній Комісії видати по- 
пу.лярне видання поезій Т. Шевченка й надіслати його до всіх народніх шкіл, 
бібліотек і читалень. 

З ріжних причин, про які тут не місце говорити, Комісії- Трудового Кон- 
ґресу незабаром взагалі перестали існувати. Справу з виданням «Кобзаря» 
взявся довести до краю своїми особистими заходами б. голова Культурно- 
Просвітної Комісії д. Євген Вировий. Жадних коштів із державних джерел 
тоді, ані потім, увесь час і досі, на це ані шага не було. На початок використано 
кошти т-ва «Укр. Вид-во в Катеринославі» й иньчі приватні кошти, які вдалося 
придбати на це. Зладити видання до друку передано дрові Василеві Сімови- 
чеві, і в його редакції перше народне видання «Кобзаря» Т. Шевченка виходить 
у Ляйпціґу аж оце тепер — у рік 60-ліття смерти поета. Видавництво. 



— VII — 

(Поділля, Галичина, Буковина, Холмщина), й Полісся, й Підляшша, 
и Закарпаття. Через те хай читача не здивує, якщо в поясненнях 
побачить такі завваги, що, як він, н. нр., з Київщини, то йому вони 
видадуться зайві, або що як у Київщині, чи де, яке слово позабулося 
(а таких слів багато позабувалось), а живе тільки ще на заході 
України, то для Подоляків, чи Галичан ііого пояснювати непотрібно. 
Де тільки думалося, що яке слово чи забулося, чи приняло яке 
иньче значіння (а те в мові часто буває), чи так що иньче означає, — 
там усюди зараз подано відповідне пояснення. Від того книжці 
втрати бути не може, як не може бути втрати від того, що нераз, 
може, надто розтягнуто пояснювано: адже ж наші брати зпід Ужго- 
рода не так уже привикли читати по-рідному, щоб треба було скупу- 
вати зі словами там, де хотілося, щоб справді все було ясне. Через 
те, що чужинці здавен-давна поробили між нами кордони, що по- 
розділювали нас поміж себе, порозрізнювали нас одних від одних, 
то між нами таки повиходили деякі ріжниці у словах. Але ж тут 
досить злагоди (компромісу), і всіх можна погодити. А воно то 
треба, бо ж необхідно, щоб усі люде з цілої нашої широкої землі 
рівно знали Шевченка, щоб не було ні найменшої закутини в нашій 
Україні, де б його не розуміли! 

Тяжкі поеми хоч політичні, хоч історичні, хоч иньчі так прила- 
годжено (зредаґовано), що все перед поемою покладено ввід — то на те, 
що як його читач прочитає, то вже краще саму поему розбере, та ще 
набере охоти з иньчих книжок іще більше про те довідатися. Як де не 
так то легко схопити головну думку (провідну), то й її зазна- 
чено в такому вводі, а то й зазначено, яке значіння має поема; 
та ще скрізь, де треба, пояснення з'язано з життям Шевченка, та 
й життя його, на початку книжки, так написано, щоб зараз же, 
чого треба, найти все в «Кобзарі». Все ж иньче подано у примітках 
надолині: чи слова рідче вживані, чи незрозумілі, чи думка ясніще 
та простіще висловлена, чи як треба б її зрозуміти, пояснено, де ті 
місцевости, та коли жили й що робили люде, що про них ізгадується 
в «Кобзарі» (ґеоґрафічні й історичні назви) й т. д. Подекуди ж над 
словами найдете й наголоси: то на те, щоб улегчити читачеві 
яке саме слово мав Шевченко на думці. Та ще це зроблено для тих 
наших людей із Галичини, Поділля, Полісся, Холмщини, Буковини 
Закарпаття, що вони слова трохи не так наголошують; то на те 
щоб вони читали «Кобзаря» так, як у Наддніпрянщині читають 
бо ж як не так читатимуть, то не буде чути, що це вірш (музика)^) 



^) Та ще ж і в Шевченка буває, що тут наголошене слово так, а деинде 
знов инакше, раз треба, н. пр., читати: ід^^чи — то знов: ідучи, раз: чумсйні — 
то знов: чумсині, раз: ясний, другий раз — ясний, нбвий і новий, літа й літі, 
дива й дива, Україна й Україна й т. д.* Воно й не диво, бо ж є такі слова, що наш 
народ і сяк і так наголошує, а в вірші, як ось і в пісні, важно, коли наголосити 
слово так, а коли инак. 



— УІІГ — 

За основу цього видання взято видання Доманицького з 1907. р., 
т'але ж використано всі відміни (варіянти) та видання (редакції), 
що їх зазначив у свойому великому виданню творів Шевченка д. 
Богдан Лепкиїї. А вибірав я такі слова «Кобзаря» (текст) до цього 
видання, які, на мою думку, найкращі. Я так собі думав, що 
коли ще вчені люде й дослідники Шевченка не устаткували 
тексту, не сказали, що оці, мовляв, тільки слова треба класти, 
не йньчі — то я мав ще право це зробити. Так я собі думав і 
щодо ладу, як ідуть за собою поезії (хронольоґія). Не всі вони 
йдуть у мене так, як у иньчих видавців. Деякі непевні щодо часу 
написання поезії я вмістив там, де вважав, що там їм місце, а не 
деинде — але ж це я зазначував у примітці (як ось на стор. 346, 
пом. 3). Та ще я собі так думав, що як це видання народне, то воно 
не дуже важно, де вперше друкувався який вірш, а важне тільки 
те, де написаний і коли. Через те я це і пропускав. За те завів 
ось що: деякі надписи над віршами, що їх сам Шевченко не озаго- 
ловпв, а тільки деякі видавці (Куліш, н. пр.). Декотрі з тих надписів 
уже принялися {Заспів, Косарь, Хатина . . .), але ж нові видавці 
їх повикидали. Ото ж я їх завів наново; та щоб знати, що не Шев- 
ченко їх поставив над віршами, я давав їх у дужки, тай і друк у 
них меньчий, ніж у иньчих заголовках. Для читача все воно краще, 
як він знає надпис вірша. Нарешті, на прикінці книжки, в «До д атк»-у 
надруковано деякі цікавіщі відміни (варіянти) віршів Шевченка, 
та ще дещо — теж із поясненнями і примітками. 

Дуже приємно, що це видання виходить хоч у шісдесять років 
після смерти нашого безсмертного Кобзаря, що цей наш народній 
«Кобзарь» являється ювілейним даром для нам'яти Шевченка. Дай 
Боже, щоб хоч від цього року Шевченкові писання не тисячками, 
а сотнями тисяч примірників добіралися під селянські стріхи й 
між робітничі сім'ї, щоб не було й однієї школярської полички, 
де б його не доставало, щоб хоч у шісдесяті роковини смерти 
Поета наш народ у повному розумінню почав ставитись до того, 
хто такиіі Тарас для нашого українського народу і для цілої нашої 
України. 

А ця книжка, цей перший «Кобзарь» для народа, хап буде 
цілющилі ліком на поранені та зболілі народні душі, хай він стане 
за живий пам'ятник для Того, хто наш народ пробудив до власного, 
самостійного, незалежного життя. 

Біркенвердер, у лютому, 1921. р. 

Др. Василь Сімович. 



Життя Тараса Шевченка. 

«Село — неначе писанка», як усюди на Правобережній Україні: 
зелені гаї довкола, кругом широколисті тополі, а там і ліс, і ліс, і 
гори ... Та «аж страх погано у тім хорошому селі, чорніші чорної 
землі блукають люде: німі на панщину ідуть і діточок своїх ведуть». 
Стара напів-розвалена хата, — - і в ній пекло: «там неволя, робота 
тяжкая, ніколи і помолитись не дадуть». Ціла сім'я: батько, мати, 
хлопці, дівчата — від ранку до вечора в чорній, мозольній праці . . . 

У такій хаті в селі Моринцях, Звенигородского повіту, на 
Київш,ині, побачив світ 25. лютого ст. ст. (9. березня н. ст.) 1814. року 
Тарас Шевченко, Його батько Григорій був сам родом із Кере- 
лівки, та за жінкою Катериною, на прізвиш;е Бойко, пристав до 
Моринців. Шевченків кликали в Керелівці ще Грушівськими, так 
що справжнє прізвище Тараса Григоровича буде Шевченко- 
Грушівський. І Моринці, й Керелівка були власністю змосковще- 
ного Німця, дідича Енґельгардта, і Шевченки були кріпаками цього 
пана. Сім'я в Григорія Шевченка була величенька: крім Тараса — 
він був третя дитина — ще двоє хлопців і три сестри. 

Тарасові було несповна два роки, як його батько-мати перейшли 
жити до Керелівки на нове хазяйство, що придбав для Григорія 
Шевченка його батько Йван. Хоч у рідній хаті гаразду не було, 
то малий Тарас біди не відчував: у хаті добра мати, сестра Катерина, 
що наче янгол-хранитель коло нього піклувалася, дід Іван, що 
неділями розповідав сім'ї про давнє минуле, надворі сільська дітвора, 
квітник коло хати, стара верба, клуня, річка, сад, левада — є куди 
бігати, є де гратись, а хиба ж іще чого більше треба непосидющій, 
безжурній дитині, що не знає, що таке горе та злидні . . . ? 

Та того щастя на довго не стало. Як Тарасові було дев'ять 
років, іюго добру матірь, ще «молоду (їй було 32 роки) нужда й 
праця положили в домовину». Важко було батькові самому давати 
собі раду з дітворою: він оженився вдруге, і в хату ввііішла мачуха 
зі своїми дітьми. Почалося важке життя для Тараса, бо не злюбила 
його друга мати за те, н^о ніколи не жалував було стусанів для 
її сина, злодійкуватого Степанка. Ото ж доводилося часто діставати 



— X — 

кі за іцо побої від мачухи, а бувало й таке, що Тарас утікав від. них 
із хати й цілими днями ховався по бур'янах. Заступитись за дитину 
нікому було: сестра Катерина вийшла заміж у друге село, а батькові 
було не до того. Тай і батько не нажився: як Тарасові йшов одина- 
цятий рік, помер Григорій Шевченко — Тарас остався круглим 
сиротою. 

В роді Шевченків здавна водилося так, щ;о дітей учили, то й 
ще як живий був батько Тарасів, він оддав його на науку до цер- 
ковної школи в Керелівці, і там Тарас вивчився читати по-церков- 
ному. По смерти батька він ізнов пішов у науку, до дяка Богорського, 
і був у нього й за учня, й за наймита. Богорський був великий 
п'яниця, вчив не багато, та за те казав малому хлопцеві робити всю 
хатню роботу й посилав його читати по мерцях псалтирю. Та ще 
до того він крпвдив Тараса, не давав йому всіх копійок, що собі 
він було заробить із читання над мерцями,, а ще часто й побивав 
його. За гроші, що перепадали йому часом, Тарас купував собі 
папір та залюбки малював (стор. 252) на ньому, що попало, та пісні 
собі списував. 

Тараса змалечку тягло до малювання. Прочувши, що в поблизь- 
кому містечку, в Лисянці, живе якийсь діякон-маляр, він покинув 
«науку» в Богорського й подався собі до нового вчителя-діякона. 
Та новий учитель був такий, як Богорський — і Шевченко й цього 
кинув, і пішов у село Тарасівку, бо чув, що там жив иньчий маляр, 
який уславився образами Великомученика Микити й Івана Воїна. 
Та цей маляр поглянув на ліву руку Тарасову тай сказав, що з 
нього не вийде не то маляр, але й на порядного шевця, чи на бондаря 
він не годиться. 

Хлопцеві минало саме тринацять років, як він, збентежений, 
повернувся до Керелівки і став тут за громадського пастуха. Та 
чабан із нього вийшов поганий. Чи за книжкою, чи задумавшись 
було над своєю гіркою долею, чи дивлячись на красу божого світа, 
він забував за свою череду — то вона собі й розходилася, так що 
людям не раз і не двічі доводилося аж розшукувати свою скотину. 
Тоді то, здається, вперше прокинулось у молодому хлопцеві неясне 
почуття кохання до гарної керелівської дівчини Оксани, що відчувала 
його недолю й нераз, певне, втирала йому його сирітські сльози 
словами потіхи. 

Як із чабанства нічого не виходило, то найстарший Тарасів 
брат, Микита, думав було привчити Тараса хазяїнувати або стель- 
машити, та ні до одного, ні до другого в нього не було охоти, і в сім'ї 
бували через те тільки сварки. Ш^е якийсь час прослужив Тарас 
наймитом у керелівського попа Кошиця, а далі й цю службу кинув 
і подався до маляра в село Хлипнівку, щоб таки вчитися малювати. 
Маляр найшов у Шевченка талант до малювання, обіцявся взяти 
його до себе в науку, але сказав, щоб Тарас приніс од свойого пана 



— XI — 

дозвіл, що йому можна вчитися. Шевченко пішов за дозволом до 
Вільшани, де проживав головний управитель пана Енґельгардта — 
та управитель Дмитренко, замісць дати йому дозвіл, забрав його 
-до двора, щоб там учився на кухні куховарства. 

Та не вийшло з Тараса й кухаря. Було висмикнеться з кухні 
в кущі, порозвішує собі на деревах картинки, любується ними, роз- 
дивляється собі, а ні — то читає або сам рисує. Ото ж управитель 
порадив Енґельгардтові, щоб дав Шевченка до маляра, бо з того 
вийде йому колись велика користь. А був тоді такий звичай, що 
пани своїм коштом учили своїх кріпаків на ріжних штукарів, співа- 
ків, музик, малярів, і ці штукарі мусіли потім, вивчившись, роз- 
веселювати-розважати панів співом, театром, малювали їм портрети, 
образи, то її панам від того була велика вигода й користь не-аби-яка. 
Та пан не так швидко послухався управителя. Поки-що з пекарні 
взяли Тараса на панського прислужника-козачка, що повинен був 
цілими днями мовчки стояти в передпокою, доки не почує голосу 
пана, щоб подати йому чи люльку, чи води й відчиняти йому двері, 
як було він увіходить до хати, чи виходить із неї. А що Шевченко 
вдався собі непокірним, та ще чи зачитається бувало в передпокою, чи 
засидиться над малюнками й не все справно виконає свою службу, 
то за те часто таки добре його карали. 

Шевченків пан був людина непосидюща, гонив собою світами, 
бував то в Бильні, то в Варшаві, то до Петербурга їздив — і скрізь 
брав зі собою Шевченка. А щоб йому дешевше обходилася подорож, 
то челядь зі Шевченком одсилав етапом — 'і раз зімою, під час 
такої мандрівки (1831. р.), як Шевченкові повідпадали підошви 
з чобіт, йому доводилося безнастанно перезовувати чобіт із ноги 
на ногу. 

Нарешті пан побачив, що з Шевченка лякей поганий, то 
тоді вже таки поклав собі вчити його малярства. Зпочатку Тарас 
учився в якогось маляра в Брільні, а як пан приїхав у Варшаву 
(1830. р.), то він у Варшаві почав ходити на науку до славного на 
той час мисця Лямпі, що змальовував портрети. Тимчасом жити 
в Польщі ставало для пана небезпечно, бо там Поляки ладилися 
до повстання проти Росії — то й Енґельгардт переїхав із Варшави 
до Петербурга, і з ним поїхав туди й Шевченко. В Петербурзі Тарас 
далі доучувався малярства в цехового майстра Ширяєва, який 
. посилав його розмальовувати покрівлі, паркани, вивіски, підлоги, 
і тільки часами давав йому робити рисунки. Вибув Тарас у Ширяєва 
цілих чотирі роки, але ж навчився мало чого, хоч роботи було аж 
геть-то багато. Вільним часом у-вечері він бігав собі в Літній 
Сад і при світлі місяця зрюсовував постаті (статуї) ріжних богів 
та богинь, що стоять у Саді. І ось над такою роботою застукав його 
раз земляк, маляр Сошенко, родом із Богуславаг Дізнавшись од 
Шевченка про його тяжке життя, він занявся ним: часто прохав 



— XII — 

його до себе в гості, давав йому поради, книжки до читання, а далі 
зазнайомив його з гарними п добрими людьми, з українським поетом 
Гребінкою (йому присвятив Шевченко вірпі «Перебендя», стор. 29), 
з секретарем Академії Мистецтв Василем Григоровичем, із відомим 
мисцем Венеціяновом, а вже через них із славним московським 
поетом Василем Жуковським і великим малярем Карлом Брюловом. 
Знайомство з такими людьми мало велике значіння для Шевченка — 
бо через них він і книжок нових діставав і в малярстві видоско- 
нальнювався. Бач^^чи його талант, нові приятелі почали робити 
заходи, щоб Шевченкові можна було вчитися в Академії Мистецтв. 
Тільки ж тоді був такий закон, що крепакам учитися в Академії 
не можна було, ото ж то вони й почали заходжуватися, щоб викупити 
Шевченка з неволі. Карло Брюлов намалював портрет Жуковського, 
той портрет пустили на льотерію, — й за гроші з льотерії, за 2500 
карбованців, пан Енґельгардт згодився пустити Шевченка на волю. 
Сталося це 22. квітня 1838. р., коли Шевченкові було 24 роки. На 
пам'ятку про той великий для нього день Шевченко присвятив дві 
поеми своїм добродіям-приятелям: Жуковському — ■ «Катерину» 
(стор. 9), Григоровичеві ■ — «Гайдамаки» (стор. 38). 

Ставши вільним, Шевченко почав ходити до. Академії Мистецтв 
і незабаром зробився найкращим учнем Брюлова. Знайомства його 
більшали — а разом із тим Шевченко не читав, а проковтував 
усе нові та нові книжки, щоб надолужити те, чого змалку не вдалося 
схопити з науки. А далі: театри, концерти, розмови з розумними, 
освіченими людьми. Академія — все це чим раз більш і більше 
розвивало його ум. І тільки згадки про рідний край, що був ско- 
ваний неволею кріпацтва, закаламучували ті найщасливіщі в життю 
його хвилини. 



І саме тоді, як Шевченко був уже вільною людиною, він, сам 
для себе, почав собі складати вірші. Чи нагадає собі, що було, чи 
побачить що, чи прочитає щось таке, що нагадувало йому рідний 
край — так зараз на клаптиках паперу стеляться йому самі зі себе 
«сумними рядками» думки. Усе, що появилося по-українському в 
письменстві до того часу {Котляревський^ Квітка^ Гребінка)^ все, що 
було друкованого про минуле України (Бантиш-Каменський), чи 
ходило в переписах по людях {Історія Русов Полетики — її за часів 
Шевченка приписували білоруському -владиці Г. Кониському), все, 
що хто забалакав про Україну {Маркович^ М. Гоголь) — усе це читав 
Шевченко і вдячний був усім цим письменникам, що писали про 
Рідний Край, Багато з начитаного в історичних книжках про Україну 



— ХНІ — 

він переспівував собі у своїх віршах та ховав у скриньці під ліжком. 
Аж якось один полтавський пан, Петро їв. Маріпос, (Шевченко 
робив із нього портрет) найшов випадково один такий шматок паперу, 
записаного віршами, прочитав сам той віршик (це була «Тарасова 
Ніч», стор. 20), дав його прочитати Гребінці — і, попросивши дозволу 
в Шевченка надруковати його вірші, видав їх у 1840. р. в Петербурзі 
книжечкою п. 3.: «Еобзарь». 

Книжечка була невеличка, і в ній були такі вірші Шевченка: 
Заспів (стор. 34), Перебендя (стор. 24), Катерина (стор. 9), Тополя 
(стор. 26), Пащо мені чорні брови (стор. 23), До Основ'' яненка (стор. 31), 
Іван Підкова (стор. 24), й Тарасова ніч (стор. .20). Мала книжечка — 
але ж те, що в ній було, й як було списане, геть чисто людей попере- 
вертало: так до Шевченка щ;е ніхто не писав на Україні ні про кривду 
народню, ні ніхто не змальовував так гарно минулого України, ні не 
жалував за тим, ш,о було-минуло, ні не плакав так над тим, ш;о люде в 
тому часі нічого не знали вже про колишню нашу славу, а мовчки «косу 
несли в росу» (стор. 2.5). Старі люде, а то й, пани, що давно відцуралися 
були рідного слова, плакали, читаючи «Кобзаря». За колишнього 
крепака забалакала ціла Україна, славлячи його та вихваляючи. 

Та не так подивилися на нову книжку Москалі. Московські 
письменники, такі, що розбірають, чи варт що який твір, чи ні (кри- 
тики), накинулись на Шевченка, що він пише мужицькою мовою, та 
ще до того про таке, що їм не до смаку. Отже Шевченко мало звертав 
на це увагу, і вже в 1841. р. випустив у світ свою велику поему «Гайда- 
маки», та ще в уводі до неї дав добру научку московським критикам, 
що він, мовляв, їх слави не потребує, і доки живий буде, доволі буде 
з нього мужицького слова, а за раду, щоб писати по московському, 
та про те, що Москалям подобається, гарно подякував («теплий 
кожух та, спасибі, не на мене шитий», стор. 41). А як і з «Гайдамаків» 
почали собі було глузувати московські письменники та взивати Тараса 
з насміхом мужицьким поетом, то він ось що їм казав: «Нехай я 
буду собі й мужіщький, аби поет.» Та проте 1842. р. пробував писати 
й по-московському; тільки ж його московські писання, хоч гарні 
(Сліпая, Тризна), та далеко їм до українських. Шевченко це побачив, 
тай кинув писати по-московському вірші. 

Рівночасно з тим, як то книжечками, то в переписах розходилися 
поміж земляками вірші Шевченка, ріс і гурток його приятелів- 
земляків, що дуже полюбили поета і в чому могли, йому пособляли: 
поет і історик Миколам аркевич (гл.стор.37), великий діртшст М . Щ'епкін 
(гл. стор. 129), що теж був із крепаків, отаман чорноморських військ 
Яків Кухаренко (гл. стор. 256), дідрш із Качанівки Тарновський і т. и. 
В Академії Мистецтв зазнайомився Шевченко з Німцем Штернберґом 
(стор. 24), і так із ним ісприятелився, що довгий час вони обидва 
жили на одній кватирі. Штернберґ водив Шевченка на літературні 
читання, які відбувалися в петербурзьких Німців, і на них Шевченко 



-" XIV - 

зазнайомлювався з писаннями європейських письменників та слухав 
музики великих європейських музик. 

Та цілий час пробування в Петербурзі Шевченко дуже тужив 
за Україною. Йому страх як бажалося навідатися до рідного краю 
вільною вже людиною, — і ось літком 1843. р. його гаряче бажання 
здійснилося, Шевченко поїхав на Україну: побував у своїх прияте- 
лів (в Тарновських, у Гребінки) на Чернигівщині та Полтав- 
пдині й зазнайомився тоді з князем Репніном, що був колись-то 
київським ґенерал-ґубернатором, і з його донькою, княжною Варва- 
рою, так щиро заприязнився, що приязнь ту зберіг він до кінця 
свойого життя. Навідався й до своєї рідні в Керелівці (стор. 292), 
був у Київі, їздив на Хортицю, відвідав Межигірського Спаса, 
скрізь побував. І скрізь вітали його, скрізь на його честь справляли 
бенькети — але ж Шевченко з серцем, повним болю й жалю, вертався 
до Петербурга. Він побачив, що народ на Україні держать у темноті, 
щоб йому не видно було «духа правди», щоб він не пробував боротися, 
бачив', що українське панство про Україну не дбає та ще помагає 
«Москалеві господарювати та здирати з неї полатану сорочку» 
(стор. 107) — і зпід його пера виходить то жаль і смуток (Розрита 
могила), то глум та насміх над тим страшним ладом, який позаводили 
московські царі {Сон, стор. 114). 

Та ще більшими ранами покрилося його серце, як він, скінчивши 
Академію (22. березня 1845. р.), знов поїхав на Україну. Тоді йому 
на власні очі ще більш довелося побачити «неправди й неволі», його 
серце спалахувало страшним гнівом, і на папір виливалися гарячі 
слова (протест) проти всіх тих, що закували в кайдани волю і 
правду (Кавказ, Гус, Псальми Давидові). Тоді ж він побував у 
багатьох лівобережних панів, із роду Українців,, і як побачив, що 
вони творять, то аж ізжахнувся: пани тягли руку з московським 
урядом, вихвалювали нове «отечество», а з мужиками поводились не 
ліпше, як колись чужі пани- Ляхи. За довгими виставними бенькетами 
ті пани виголошували багато гарних слів про волю, братерство, 
рівність, — але ж до життя їх не прикладали. От до сих то панів 
звернувся Шевченко з гарними поемами: «До орсивих і мертвих», 
«■Холодний Яр», у яких виказував їм на очі цілий їх фальш у життю. 
Тоді ж поет довго призадумувався над минулим України. Він так 
добре в ньому розібрався, що йому сталю зовсім ясно, хто Рідшій 
Край довів до упадку, — от він і старався тодішнім людям подавити 
під розвагу думки, як би привернути волю Україні («Великий Льох»). 
Та хоч тоді мало було людей, що його розуміли, мало було таких, 
щоб хотіли були встати за рідний край — сам Шевченко вірив, що 
Україна воскресне («Суботів») , і своїм «Заповітом» закликав зем- 
ляків уставати, рвати кайдани й будувати нову вольну сім'ю. 

Загалом 1845. рік — це час найвищого розцвіту Шевченкового 
таланту. Те, що він написав у 1845. р., — то наіікраще, найспльніще. 



„ XV — 

найвище (крім названих віршів, належить сюди ще «НаймичкФ>, 
<.<.Невольтік»). Думки, що їх Шевченко висказуе в поемах із 1845. р., 
в'яжуться з тими, що порозкидані в иньчих віршах, починаючи від 
1843. р. — і всі ці твори, як щось ціле для себе, так було й думав 
Шевченко видати окремо та ще й написав щось наче передмову до 
них віршем п. 3. «Три літа» (стор. 203), — але ж зробити цього не 
можна було в ті страшні часи панування Миколи І. в Росії, та й 
життя Шевченка склалося так, що до видання не дііішло. Вірші 
ці одначе ходили скрізь по Україні в переписах, люде читали їх 
з великим захопленням, і багатьом вони очі відкривали. 

Життя Шевченка почало вже було складатися тепер для нього 
щасливо. Його зробили членом відділу (комісії), що розбірав ста- 
ровину (археоґрафічна комісія), приятелі почали єднати для нього 
місце професора малярства при київському університеті. Він сам 
об'їжджав пам'ятні місця на Україні, змальовував старі церкви, 
манастирі, побував у Переяславі (тута зазнайомивсп з лікарем 
А. Козачковським, що лікував поета в 1846. р.), в Почаїві й т. д., 
ладив малюнки до журнала, що мав був виходити в Київі п. з, 
«Живописна Україна», і заводив усе нові та нові знайомства. 

А саме тоді київська українська молодь склала собі гурток, 
що поклав собі своїм завданням працювати на користь рідного краю 
й рідного народу. Із гуртка виросло в 1846. р. товариство, яке 
назвало себе «Кирило- Методіївським Брацтвом», на згадку про 
перших просвітників Славян, Кирила й Метода. А назвали вони 
таким ім'ям товариство через те, бо робота його мала обхоплювати 
всіх Слав'ян, а не тільки Україну. Братчики підносили таку думку, 
що кожний слав'янський народ: Москалі, Українці, Білоруси, По- 
ляки, Чехи, Серби, Словінці, Болгари — всі вони повинні жити своїм 
власним самостійним життям, складати собі для себе закони, 
вибірати собі своїх виборних до своїх сеймів, словом, мати собі 
свою власну державу, але ж усі повинні творити спілку таких 
вільних держав (федерацію). Крім того, «Кирило-Методіївське 
Брацтво» стояло за загальну освіту, за свободу віри й передусім 
за знесення кріпацтва. Думку заснувати таке товариство подав 
проф. Микола Костомарів (стор. 223), а пристало до нього, щоб працю- 
вати, багато молодих людей: Панько Куліш (стор. 247), Гулак, Біло- 
зерський . . . Шевченкові дуже до серця були думки Кирило-Мето- 
діївського Брацтва, і він цілою душею приліг до нього, хоча до 
праці в ньому, за виїздами, було в нього часу дуже небагато. 

З товариством треба було ховатися, бо то були страшні часи царя 
Миколи І., часи переслідувань кожної, хоч трохи вільніщої думки. 
Та й без того товариству не вдалося розвинути своєї діяльности. 
На братчиків зробив у поліцію донос студент Петров, який жив через 
стіну з одним із братчиків, що в нього всі сходилися на наради — 
і братчиків усіх погарештовано. Костомарова загарештували саме 



- XVI — 

перед його шлюбом, Куліша в дорозі за кордон, куди він їхав доучу- 
ватися на професора — а Шевченка, що у святочній одежі, повер- 
нувшися з весілля Куліша, якому був за боярина, збірався вінчати 
Костомарова, загарештовано на пороні, як переїжджав Дніпро під 
Київом. Сталося це 5. квітня 1847. р. А Шевченко саме марив про 
виїзд до Італії, щоб іще краще пізнати малярство, і молода дружина 
Куліша, Олександра (Ганна Барвінок) — він про це не знав — давала 
на його вчення всі свої. дорогі намиста . . . 

Арештованих повезено з Київа до Петербурга й замкнено в 
Петропавлівську кріпость-цитаделю. Почалося слідство, яке про- 
тяглося до 31. травня. З братчиків зроблено великих політичних 
злочинців, що хотіли було розвалити Росію, а Шевченка, в якого, 
при трусі, найдено багато його віршів (Сон, Кавказ, Великий Льох, 
Посланіє) зокрема судили за його вірші. На слідстві Шевченко 
держав себе дуже сміливо: від віршів не відмовлявся, не відрікався 
своїх думок, а як допитували його, чому він накидається на уряд, 
і на царя, й на панів, то він сказав, що такі думки чув скрізь по 
Петербурзі. І як читали присуд ЗО. травня 1847. р., то Шевченко 
був дуже спокійний і ще й товаришів піддержував. А пррісуд був 
суворий, нелюдський: Шевченка засилали на віки рядовим у москалі 
в Оренбурзький корпус із забороною писати й малювати. «Сам 
сатана», як пише Шевченко, <<яе спромігся б на такий холодний, 
нелюдський присуд»^), а ті, що вели слідство, ґенерали Орлов і 
Дубельт, назвали його ще милосерним . . . 

Другого дня після прочитання присуду почалася Шевченкова 
подорож. Після десятьох днів їзди кіньми він прибув до Оренбурґа, 
де його привітало декілька політичних засланців Поляків і Україн- 
ців, а звідтіля відправлено його 300 верстов од Оренбурґа до Орської 
кріпости й записано рядовим у п'ятий лінійний баталіон. 

У цитаделі Шевченко написав 13. віршів: із них — два посвячені 
братчикам (стор. 226, 227), пньчі присвячені то згадкам із минулого, 
то любови до України,' то самій Україні. 



^) Иньчих братчиків покарано легче: Костомарів мав висидіти рік у крі- 
пости, потім ішов на заслання до Саратова, Куліша заслано в Тулу, Гулака 
замкнено на три роки до Шлісельбурґа — і ніхто не смів повертати на Україну. 



— XVII — 

І потяглися для поета тяжкі дні в Орській пустелі —в тих степах 
«рудих-рудіїх, аж червоних», з пісками та талами. День-у-день сал- 
дацька муштра, «словесність» ^) і вічно-присущий «дядько», що 
стежив за поетом, щоб набірався салдацької науки та не наважувався 
ні писати, ні малювати. Цілиіі рік без пошти, без ніяких книжок, 
окроме Біблії. Вонюча казарма, та неподобні сороміцькі розмови 
салдатні — а прийде вечір: «осядуть думи, розіб'ють на стократ 
серце» й не дають спати. Довго тягнуться години, поет «мов волі, 
світа жде», а ударять «зорю» (6. год. рано), просить Бога, щоб прийшов 
вечір. Тілько розваги, що в неділю можна вийти з казарми на степ 
і згадати Україну (стор. 254). Оті згадки та надія вирватися з неволі 
тільки й держали поета. Та ще й розмова зі самим собою в віршах, 
які Шевченко таки встигав списувати нишком, щоб ніхто не бачив. 
Це ті «невольницькі думки», що скидаються на невольнрщькі плачі 
замкнених у турецькій неволі козаків у XVI — XVII. в. — їх списував 
Шевченко в маленьких книжечках і носив у халявах, щоб начальство 
не догадалось — це захалявні книжечки, яких Шевченко «змере- 
жав кров'ю та сльозами» аж чотирі в неволі. В Орській кріпости склав 
він таки багатенько віршів — і дрібніщих, і більших {Княжна^ 
Москалева криниця^ Варнак)^ списав декілька згадок із давніх літ 
(Мені тринацятий минало), та декілька історичних поем (Чернець, 
Ирмсавець), а хоч і не історичних, то таких, що в них вівдно, як він 
дивиться на наше минуле (Ляхам, Сон). 

На весну 1848. р. ту роту, що до неї належав Шевченко, вирядили 
на Аральське Море, ще далі у степ, і офіцери забрали Шевченка зі 
собою, щоб змальовував їм береги моря: вони мали здати начальству 
звідомлення, чи можна там побудувати кріпости. Офіцери поводилися 
з поетом нічого собі, головно, начальник цілого виряду (експедиції) 
капітан-ляйтнант Бутаков: Шевченко міг собі малювати й писати. 
Тільки ж сама ця країна була за край світа: пошта доходила туди 
на піврік раз, і Шевченко дуже страждав од того, що доводилося 
«хиба самому до себе писати посланія» (стор. 334), та нарікав на 
своїх приятелів, що його забули. Але ж нарікав поет на приятелів 
потрохи несправедливо, бо ж вони не знали, що з ним, і куди він 
дівався. 

ІЦе доки плили морем, то ще було сяк-так, а як прийшлося 
зімувати на острові Кос-Арал, як потяглися однакові сірі дні, то 
Шевченкові од тої одноманітности дуже боліла душа. Тугу свою 
виливав він у віршах, яких із Кос-Аралу маємо дуже багато. Шев- 
ченко «зігнав собі» тут «оскому на коронованих головах» (Царі), 
написав кілька великих поем (Титарівна, Марина, Сотник); та є 
між віршами з Кос-Аралу згадки з України сумні-сумні, аж тяжкі 

■^) Тим, що не знають, що то за мудрощі та словесність, треба пояснити, 
що це завчання на-пам'ять назви полк^^ всіх начальників, не опустивши ні 
одного титулу, частин рушниці, взагалі це військовий статут для вояків. 

V. А. II 



— XVIII — 

(1 виріс я на ч7/мсині, П. С), а то знов такі сільські малюнки, що на 
перше око виглядають на народні співанки (стор. 294 — 297, 301—302, 
305 — 308); є історичні згадки (Ой, чого ти почорніло) та поеми 
(Вибір гетьмана^ Заступила чорна хмара, Швачка)^ з тими самими 
думками, що в 1845, р.; є чудові малюнки словами тих самих сумних, 
одноманітних картин тамошньої природи, теіких, що їх міг тільки 
списати маляр (І небо н^вмите, За сонцем тмаронька пливе) — і 
скрізь та ж сама любов до пригнічених, бідних, до нещасних; та 
ж сама, що вже давніще в нього бувала (Варнак, Відьма), думка, 
щоб прощати ворогам і насильникам; є згадки з особистого 
життя в минулому (Г. 3., Чи ми гце зійдемося знов, Ми вкупочці росли 
колись) і з побуту в Кос-Аралі. " 

В осени 1849. р. начальник виряду Бутаков повернувся до 
Оренбурґа, щоб там подокінчувати ті пляни, що їх поробив над 
Аральським Морем, і забрав зі собою Шевченка. В Оренбурзі стрі- 
нули 'дуже щиро поета й земляки (О. Лазаревський) і Поляки (Бр. 
Залєскі, Желіґовскі-Сова). Самому йому жилося тепер добре: муштри 
не робив, міг ходити в цивільній одежі і проживав у одного з офіцерів. 
Часто бував на бенькетах, що їх уладжували офіцери (згадки про 
це в віршах: «Мені здається, я не знаю», «Дурні та гордії ми люде», 
стор. 345, 346), заходив до приятелів і вільно «мережав» собі свої 
книжечки. Та ця воля протяглася всього пів року. Якийсь п'яниця- 
офіцер, недобрий, що Шевченко не захотів із ним піячити, подав 
на нього донос аж у сам Петербург, що, мовляв, поет, усупереч 
заказові, її пише й малює й ходить у цивільній одежі, а начальство 
ще тому потурає. В Шевченка зроблено трус, забрано ціле його 
листування, малюнки, вірші, книжки, що понасилали йому приятелі, 
а поета самого загарештовано й, після п'ятимісячного гарешту, 
вислано до Новопетровського форту на схід од Каспійського Моря 
(в осени 1850. р.). 

Па цьому новому засланню пробув Шевченко шість і пів років, 
від 17. жовтня 1850. р. до 2. серпя 1857. р. Супроти Орської кріпости, 
Повопетровський форт був чистим пеклом: вісім годин муштри, 
кріпосні роботи, безнастанний догляд «дядька», який що-хвилини 
вивертає кишені її чоботи роздивляє, чи нема де олівця або клаптика 
паперу, грубий командант, по кілька місяців без пошти, а до того 
два перші роки недуга: цинга й гостець. За цілих тих майже сім 
років пробування в Повопетровській кріпости ми не маємо ні одного 
українського вірша Шевченка . . . 

У 1852. р. прийшов до форту новий командант, майор Усков, 
людина благородна, — і Шевченкові трохи полегчало. Усков у 
1855. р. на власну руку дозволив йому писати по-московському, 
.але ще й із тими писаннями треба було поетові ховатися, щоб 
бува хто не побачив та не зробив доносу (Шевченко написав по- 
московськи декілька повістей). Він же перевів Шевченка в нестроєві 



— XIX — 

салдатп, що поет не мусів робити муштри, гостив його в себе, а 
маленька дочка команданта цілою душею прилягла до старого, 
лисого «дяді». 

Тимчасом у московському царстві заворушилося. Почали 
спалахувати один по одному мужицькі бунти, стало поширюватися 
розбишацтво, війна з Туреччиною, яку почав було царь Микола, 
щоб добути Царгород, виявила повну нездарність царського уряду, 
громадянство голосно забалакало про реформи — і як на те все 
вмірає царь Микола (5. лютого 1855. р.). Та помилування полі- 
ТИЧНІІХ (амиест^ія), яке проголошено з нагоди вступу на престіл 
нового царя Олександра II. - — оминуло Шевченка: цариця-вдова 
сама зчеркнула його ймення, вона ніяк не могла подарувати поетові 
«чаплі» та «опенька засушеного» з поеми «Сон» (стор. 122)! 

Але приятелі Шевченка не спали. Заходами ґр. Толстого, що був 
віцепрезидентом (товаришем голови) Академії Мистецтв, княжни 
Рєпніної й, головно, приятеля Шевченка Михайла Лазаревського, 
що був високим урядовцем у Петербурзі, царь Олександер II. дня 
10. квітня 1857. р. підписав помилування для Шевченка. Тільки письмо 
про волю настигло до Новопетровського форту (Шевченко знав уже 
про волю швіщче з листів Лазаревського) аж 21. липня, та й то в 
нім не було написано, куди поетові їхати. То вже з доброго серця 
сам комендант виставив йому паспорт до Петербурга, й Шевченко 
2. серпня 1857. р. покинув Новопетровський форт. На Астрахань, 
Саратів (тут він навідався до матері Костомарова, який саме тоді 
перебував за кордоном) подався Шевченко пароплавом до Нижнього- 
Новгорода (20. вересня 1857. р.). Та тут йому^ знову притрапилася 
халепа. Поліція, не одержавши відповідного наказу, хотіла було 
його завернути до Оренбурґа, щоб він там ждав, доки з Петербурга 
не приріде наказ, куди йому їхати. Тоді за порадою приятелів дове- 
лося Шевченкові «занедужати», й та недуга протяглася цілого пів 
року, доки петербурзькі приятелі Шевченка не виходили для нього 
дозволу вернутися до Петербурга, щоб він ізнову міг працювати в 
Академії Мистецтв — хоч під доглядом поліції. 

У Новгороді Шевченко трохи відпочив. ІЦо правда, не був то вже 
той веселий, бадьорий, дужий, з густим волоссям, як ііого описує Косто- 
марів, чоловік, а старий уже дід зі сивою бородою, з великою лисиною, 
з пропащим на віки здоровлям (дарма, що йому було всього 43 роки) — 
та все ж товариство письменників, артистів тай так иньчих благо- 
родних прихрільних йому людей, театр, музика, книжки оживили 
його. Поет забіраеться до малюнків, пише. Вже на звістку про 
волю Шевченко, ще в Новопетровському форті, написав (16. травня) 
поему ууМоскалева криниця» — в Нижньому, крім кількох дрібних 
віршів, створив велику поему «Неофіти»^ яка не згірша за поеми 
з 1845. р., і вірш «Юродивит, що своїм насмішливим *гоном теж 
нагадує часи тої великої слави Шевченка. Він виправляє давні 

II* 



— XX — 

свої твори (Відьма) й лагодить до друку вірші, що іх написав між 
1847^ — 1857. р., та дуже цікавиться новими українськими книжками 
та новилпі письменниками. Задля нього, щоб його цровідати, приїхав 
до Нижнього з Москви і приятель Шевченка, Щепкін, грав для 
нього в театрі по-українському (Москаль Чарівник), на вечірках, 
що їх уладжували в честь Шевченка, виголошував із великим по- 
чуттям Шевченкові вірші. 

Нарешті, 25. лютого 1858. р. прийшла вістка, що Шевченкові 
можна їхати до Петербурга, і поет 8. березня покинув Нижній 
Новгород. На якийсь час він іспинився ще в Москві (у Щепкіна), 
щоб там провідати своїх приятелів: навідався до проф. Максимовича, 
Бодянського, бачився з княжною Рєпніною, з кількома мовсков- 
ськими ученими (Хомяков, Аксаков, Ноґодін), і 27. березня 1858. р. 
був уже в Петербурзі. 



У Петербурзі повітали всі Шевченка «як давно сподіваного й 
дорогого гостя» — й Українці, й колишні засланці Поляки, й ті Мос- 
калі, що до нього прихильно відносилися, передівсім ґр. Толстой і 
його дружина. 

А жили тоді в Петербурзі, вернувшися з заслання, і давні това- 
риші Шевченка, Куліш, Костомарів, й саме тоді заходилися коло 
нової праці для України. Дехто з них (Куліш) покладав великі 
надії на нового царя, та Шевченко в добру волю Олександра II. не 
вірив, «не ждав від нього сподіваної волі» (стор. 382), хоч усе-таки 
тішився всіма тими плянами, що їх укладали собі петербурзькі 
Українці: книжки для народу, українськіш журнал . . ., та радів 
душею, що появився такий талант ув українському письменстві, як 
Марія Марковичка (Марко Вовчок)^ з якою познайомився в Петер- 
бурзі й яку дуже високо цінив та поважав (стор. 384). 

Зажив Шевченко в Академії Мистецтв і занявся ґравюрою — 
за ті роботи одержав він ступінь академіка, найвищий ступінь чи в 
науці, чи в мистецтві. Він зазнайомився ще з великим московським 
повістярем Турґенєвом, із різбарем-Білорусом М. Мікєшином 
(стор. 420, пом. 2), і дуже полюбив Неґра Ольдриджа, що незрівняно 
грав у театрі траґічні (сумні) ролі. 

Та хоч у Петербурзі всі любили та поважали Шевченка, то все 
ж таки його раз-у-раз тягло на Україну. Вволяючи його волю, 
приятелі роздобули для нього з тяжкою бідою дозвіл на виїзд на 
Україну (ніби то для порятовання здоровля), і з початком червня 
1859. р. Шевченко подався до Рідного Краю. Він побував трохи 
на Лівобережжі у своїх давніх приятелів, потім того навідався до 
Керелівки, бачився зі сестрою Яриною, що саме повдовіла, й довший 



— XXI — 

час залишився в названого свойого брата Варфоломія, що був за 
управителя маєтку в пана Лопухіна в Корсуні над річкою Россю. 
Те, що його сім'я все ще робила панщину — краяло йому серце, й 
так покарбоване горем та злнднялпі . . . 

Та й сим разом не обійшлося Шевченкові без притичини. На 
донос якогось польського дідича, що Шевченко, мовляв, ширить 
богохульні думки та бунтує народ, його в Мошнах загарештували, 
перевезли до тюрми в Черкаси (тут написав він вірш: «Сестрі»)^ а 
потому замкнули в київській кріпости. Ґенерал-ґубернатор Васільчі- 
ков казав його випустити, але пораяв мерщій їхати до Петербурга. 
За дозволом Васільчікова поет таки якийсь час лишився ще в Київі, 
їздив ізвідсіля до Переяслава, в Конотопський повіт (до матері 
Лазаревських), навідувався частенько до колишнього свойого добро- 
дія Сошенка, що проживав у церковному «домі для скорбящих» у 
Київі — а далі таки вибрався до Петербурга, 

В нього було тепер тільки одне ще бажання: набути для себе 
десь над Дніпром шматочок землі, поставити собі на ньому хатину 
й зажити в ній на старість мирно й тихо з любою дружиною. Землю 
мав напитувати Варфоломій, він же мав вишукати для Тараса молоду. 
Шевченко сподобав собі було Варфоломієву наймичку Харитю — 
та вона не згодилася вийти заміж за старого пана, їй бажалося ще 
погуляти. Тоді Тарас сам наглядів собі дівчину, Ликеру Полусма- 
ківну, що була крепачкою українського пана Макарова й наймичку- 
вала в сестри Кулішихи, пані Карташевської у Стрільній (стор. 414, 
416). Але ж приятелі почали відраджувати Шевченкові, й сама 
Ликера не похоплювалася виходитрі за пана, і з одружіння таки 
нічого не вийшло, хоч Шевченко цілою душею покохав був Ликеру. 
Було це влітку 1860. р. 

Після невдалого женихання почув Шевченко «зіму» у свойому 
серці, страшну самоту (стор. 420), і тільки ще роботою розважав 
себе поет (гл. вірш «Не нарікаю я на Бога», стор. 417). Саме тоді 
появилося, нарешті, після довгих заходів, нове видання «Кобзаря» 
(1860. р.), сильно покалічене та понищене цензурою, та, крім того, 
Шевченко зладив для українських шкіл «Букварь», який і вийшов 
з початком 1861. р., а то й збірався співробітничати в українському 
журналі «Основа», який і почав виходити з початком 1861. р. заходом 
Білозерського. І хоч не багато, а все ж таки написав Шевченко в 
тому часі декілька віршів. Згадати б тільки його чудову поему 
«Марія», поему: «Саул», гарячі вірші: «Подраоісаніє Ієзе.кіїлю, Осїі 
глава. XIV», Молитви — всі з тим самим молодечим жаром і запалом 
що колись, усі з тою великою любов'ю до всіх страдників, головно 
матерів-терпіливиць, із тим самим насміхом над усіма «великими» 
з тою ж вірою у краще будуще рідного краю (стор. 424), з тою ж 
любов'ю до правди, волі, з проповіддю единомишлія між людьми і 
братолюбія. 



— XXII — 

з початком 1861. р. скрізь забалакали про те, що мають знести 
панщину, і Шевченко з великою нетерплячкою ждав оголошення 
царського маніфесту. А тимчасом сам докладав усіх заходів, щоб 
хоч свою сім'ю викупити з кріпацтва, і, справді, всі вони за стараннями 
Шевченка стали вільні ще до скасування панщини. 

За те самому поетові сильно нездужалось: після Різдва 1860. р. 
він тяжко захворів, хоч працювати не кидав. У лютому недуга 
збільшилася. У день своїх народин він іще приймав привітання від 
своїх приятелів, та вже день пізніще, 26. лютого ст. ст. (10. березня 
н. ст.) 1861. р. вранці замкнув на віки свої стомлені очі: водянка 
підійшла до легких, і його струджене серце перестало бити . . . 
Умер у 47. році життя, пробувши 24 роки кріпаком, 10 літ у неволі, 
З^/'з року під доглядом поліції, і тільки 9 років вільною людиною, — 
умер, не діждавшись оголошення маніфесту про знесення панщини, 
проти якої ціле своє життя боровся. Кріпацтво знесено 19. лютого 
1861. р., т'але ж маніфест об'явлено аж тиждень після смерти поета . . . 

Шевченка поховали зпочатку в Петербурзі, але тільки тим- 
часово, бо ж зараз-таки після його смерти всі приятелі поклялися 
«соблюсти» (як казав тоді Куліш), виповнити його заповіт і перевезти 
його тіло на Україну та сховати його 

на могилі, 
Щоб лани широкополі, 
І Дніпро, і кручі 
Було видно, було чути, 
Як реве ревучий. 

Як тільки весною одержано дозвіл на перевіз тіла, зараз від- 
копано домовину, тіло вкладено в нову металеву труну, покрито, 
по старому звичаю, червоною китайкою, й почерез Москву, Тулу 
перевезено до Київа, а звідтіля пароплавом на Чернечу Гору, неда- 
леко Канева, що її собі поет придбав був на проживання. Скрізь 
по дорозі стрічали тіло незабутнього Кобзаря з почестями, скрізь 
виголошували промови. Тільки як у Київі заборонено промовляти 
над домовиною, то одна паня поклала на труну терновий вінок — 
це було для всіх за промову ... 

На Чернечу Гору під Каневом посходилося багато людей, було 
там і багато селян, що прийшли оддати честь тому, що «писав волю». 
Поки на могилі копали гріб студенти, в канівському соборі правлено 
панахиду, і протоєрей Мацкевич виголосив гарну промову, що ось 
як кінчалася: «Минуть віки, й далекі нащадки дітей України поба- 
чать і пізнають, хто був Тарас Шевченко! Бажав Ти, брате, жити 
в Каневі, — то й живи до кінця віку! А ти, Україно, шануй наше 
місто, бо в нас покояться кости Тараса Шевченка. Тут на найвищій 
горі Дніпровій лежатиме прах його, і як на горі Голгофі видно 
було хрест Господень із цілого Єрусалима й Юдеї, таксамо видно 



— XXIII — 

буде хрест його й по цеп, і по той бік нашого славного Дніпра!» 
Після того понесено тіло на гору, спущено у гріб, насипано високу 
могилу й поставлено дубового хреста . . . 

Згодом могилу відновлено, поставлено новий хрест із чугуну, 
пороблено східці нагору, збудовано хату коло неї, заведено садок, 
і сторож коло неї ходить. Із хати дивиться на нас портрет Шевченка 
в рушниках, на столі лежить розгорнута книжка: то для тих, що 
приїздять навідуватися на могилу Поета, щоб свої ймена там запи- 
сували. 

А ходять туди з цілої великої України не сотнями — тисячами 
ходять туди люде, рік-річно ходять віддати честь Тому, що збу- 
див зі сну Рідну Землю, що за неї стілько вистраждав, стілько 
натерпівся горя й муки ... 

То так люде ходять іще тільки на прощу. 

А кожного року, як настане місяць лютий, чи березень, ціла 
свідома Україна справляє свято Шевченка: як знає, так справляє. 
Таких свят не знає для своїх поетів ні один народ на 
цілому світі. 

Та бо й на цілому широкому світі немає такого поета, щоб 
йому народ стілько завдячував, як ми завдячуємо Шевченкові. 

В. С. 



ЗМІСТ «КОБЗАРЯ» ЗА АЗБУКОЮ. 

стор. 

А нумо знову віршувать 264 

Барвінок цвів і зеленів (Макарову) 415 

Берестецьке поле (Ой, чого ти почорніло) 302 

Битва на Каялі (Зі «Слова о полку Ігоревім») 410 

Буває, в неволі иноді згадаю 348 

Буває, пноді старий не знає сам чого зрадіє 334 

Бували войни й військовії свари 424 

Було роблю що, чи гуляю 333 

Варнак 265 

Великий Льох (містерія) 156 

Веселе сонечко ховалось (Н. І. Костомарову) 22*3 

Вечір (А. Ал. Лазаревській) 224 

Вибір гетьмана (У неділеньку у святую) 303 

Відьма (Осика) 208 

Вітер в гаї нагинає (Оксані К . . . к6) 91 

Вітре буйшій, вітре буйний! 5 

В неволі, в самоті немає, не^ма з ким серце поєднать 310 

В неволі тяжко 226 

Во Іудеї, во дні они 389 

Восплач, пророче, сине божий (Подр. Ієзекіїлю) 403 

Г. 3. (Немає гірше, як в неволі) ^/'' 281 

Гайдамаки 38 

Гамалія 101 

Гимн черничий (Ударь, громе, над тим домом) 412 

Гоголю Н. В. (За думою дума) 129 

Готово! Парус розпустили 336 

Гус Іван • • • • 131 

Дівочії ночі 113 

Дівча любе, чорнобриве несло з льоху пиво 405 

Добро, у кого є господа 275 

Дс^я (Ти не лукавила зо мною) 379 

До мертвих і живих і ненарожденних . . . посланіє 187 

До Основ'яненка (Б'ють пороги, місяць сходить) 31 

Дорошенко (Заступила чорна хмара) 313 

Думи мої, думи мої, ви мої єдині 227 

Думи мої, думи мої, лихо мені з вами (Заспів) 34 

Думка (На що мені чорні брови?) 23 

Дурні та гордії ми люде 345 

Єретик або «Іван Гус», посланіє славному П. І, Шафарикові 131 

За байраком байрак 220 

За думою дума роєм вилітає (Гоголю) 129 

Закувала зозуленька 297 

Заповіт (Як умру, то поховайте) 205 

Заросли шляхи тернамрі 330 

За сонцем хмаронька пливе 327 

Заспів (Думи мої, думи мої, лихо мені з вами) 34 

Заступила чорна хмара та білую хмару (Гетьман Дорошенко) 313 

Зацвіла в долині червона калина 331 

Згадайте, братія моя (Моїм соузникам) 235 

Зійшлись, побрались, поєднались . 425 



— XXVI — 

стор. 

Иржавець . 241 

1 Архимед, і Ґалілєй 416 

І багата я, і вродлива я 295 

Іван Підкова (В. І. Штернберґу.) Було колись в Україні 24 

І виріс я на чужині 292 

І день іде, і ніч іде 423 

І досі сниться: під горою, між вербами та над водою 354 

Ізза гаю сонце сходить ЗОЇ 

І знов мені не привезла нічого почта з України! 309 

І золотої й дорогої 335 

І небо невмите 292 

І станом гнучим, і красою 353 

І тут і всюди — скрізь погано 421 

І широкую долину, і високую могилу 307 

Кавказ (Якову де Бальмену) 182 

Калина («Чого ти ходиш на могилу?») 221 

Катерина 9 

Княжна 228 

Козачковському А. О. (Давно те діялось! Ще в школі) 252 

Колись дурною головою 388 

Колись то ще, во время оно 408 

Коло гаю в чистім полі 294 

Косарь (Понад полем іде) 227 

Костомарову (Веселе сонечко ховалось) 223 

Л. (Поставлю хату і кімнату) 416 

Лазаревському Хв. М. (Не додому вночі йдучи) 315 

Ликері (Моя ти любо, мій ти друже!) 414 

Лілея 206 

Лічу в неволі дні і ночі 338 

Ляхам (Брониславу Залєскому) 246 

Макарову Н. Я. (Барвінок цвів і зеленів) , 415 

Маленькій Мар'яні (Рости, рости, моя пташко) 202 

Марина 283 

Марія 390 

Маркевичу Н. (Бандуристе, орле сизий) 37 

Марку Вовчку (Недавно я поза Уралом) 384 

Матері (У нашім раї на землі) 331 

Мені здається, — я не знаю, а люде, справді, не вмірають 346 

Мені однаково 220 

Мені тринацятий минало 236 

Ми в-осени такі похожі 337 

Ми вкупочці колись росли 335 

Ми заспівали, розійшлись без слів і без розмови 339 

Минають дні, минають ночі 203 

Минули літа молодії 420 

Між скалами, неначе злодій 289 

Мій Боже милий, знову лихо 430 

Мій Боже милий, як то мало (Подражаніє XI. псалму) . * 383 

Мов за подушне, оступили • 280 

Моїм соузникам (Згадайте, братія моя] 235 

Молитви 406 

Москалева криниця І («Не варт, їй-Богу» з 1847. р.) 256 

Москалева криниця II («Не на Вкраїні, а далеко» з 1857. р.) 355 

Муза (А ти, пречистая, святая) ,,,,.,,, 380 



— XXVII — 

стор. 

На батька бісового трачу 354 

На вгороді коло броду 307 

На Великдень на соломі проти сонця діти 333 

На вічну пам'ять Котляревському (Сонце гріє, вітер віє) 6 

Над Дніпровою сагою 412 

Наймичка • • І'^З 

На незабудь Штернберґу 37 

На Різдво (Не додому вночі йдучи) 315 

На смерть Григорія, митрополита Петербурзького 411 

На улиці невесело 299 

На-що мені женитися? На-що мені братись? 327 

Не вернувся із походу гусарин-москаль 311 

Невольник (Сліпий) 141 

Не гріє сонце на чужині 236 

Не для людей, тієї слави 293 

Не додому вночі йдучи (На Різдво) 315 

Не женися на багатій 130 

Не завидуй багатому 130 

Не кидай матері 221 

Не молилася за мене, поклони не клала (Хатина) 340 

Не нарікаю я на Бога 417 

Неначе степом чумаки 316 

Неофіти (М. С. Щепкіну) . . . .' 362 

Не спалося, а ніч як море 224 

Не так тії вороги, як добрії люде 301 

Не тополю високую вітер нагинає . . . . , 306 

Не хочу я женитися, не хочу я братись 308 

N. N. (О, мої думи, о славо злая!) 245 

N. N. (Така, як ти, колись лілея) 386 

N. Т. (Великомученице кумо!) 425 

Ну, щоб, здавалося, слова?! 279 

Огні горять, музика грає 353 

Один у другого питаєм 250 

Ой, вигострю товариша, засуну в халяву 296 

Ой, гляну я, подивлюся 268 

Ой, діброво, темний гаю, тебе одягає 406 

Ой, крикнули сірі гуси (Удовиця) 328 

Ой, люде, люде небораки 421 

Ой, люлі, люлі, моя дитино 302 

Ой, маю, маю я оченята 387 

Ой, не п'ються пива, меди 299 

Ой, одна я, одна 219 

Ой, пішла я у яр за водою 301 

Ой, по горі ромен цвіте (Пісня) .386 

Ой, стрічечку до стрічечки 250 

Ой, сяду я під хатою, на з'лицю гляну 297 

Ой, умер старий батько 310 

Ой, чого ти почорніло, зе^тенеє поле? (Берестецьке поле) 302 

Ой, я свого чоловіка в дориту послала 296 

Оксані К . . . ко. (Вітер в гаі нагинає "лозу і тополю) 91 

Осії глава XIV. (Погибнеш, ітинеш, Україно!) 404 

Перебендя (Є. П. Гребінці) 29 

Петрусь 341 



— XXVIII — 

стор. 

ПІСНЯ (ОГі по горі ромен цвіте — Ф. І. Черненку) 386 

Плач Ярославни • • • ^^^ 

Подражаніє Антонію Сові (Посажу коло хатини) 402 

Подражаніє XI. псалму (Мій Боже милий! Як то мало) 383 

Подражаніє Ієзекіїлю, глава 19. (Восплач пророче, сине божий) .... 403 

Подражаніє Ісаїї, глава XXXV. (Радуйся, ниво неполитая!) 385 

Подражаніє сербському (Наїхали старости) 406 

Полюбилася я 295 

Понад полем іде (Косарь) 227 

Породила мене мати 295 

Посажу коло хатини 402 

Посланіє до мертвих і живих і ненарожденних ....'... 187 

По улиці вітер віє та сніг замітає 296 

Причинна (Реве та стогне Дніпр широкий) 1 

Пророк (Н. В. Тарновській — Неначе праведних дітей) 288 

П. С. (Не жаль на злого) 280 

Псалми Давидові 197 

Пустка (М. С. Щепкіну, Заворожи мені, волхве) 129 

Пустка (Рано вранці новобранці) 226 

Радуйся, ниво неполитая (Подражаніє Ісаії, гл. 35) 385 

Рано вранці новобранці (Пустка) ^ 226 

Розрита могила • 106 

Росли укупочці, зросли 413 

Русалка (Породила мене мати) 207 

Самому чудно 250 

Саул 417 

Світе ясний, світе тихий 413 

Сестрі (Минаючи убогі села) • • 387 

Сичі 288 

Слава (А ти, задріпанко, шинкарко) 381 

Слово о полку (Плач Ярославни, Битва на Каялі) 409 

Сова (Породила мати сина) ПО 

Сові Антонію подражаніє 402 

Сон (Гори мої високії) 237 

Сон (М. А. Марновичці — На панщині пшеницю жала) 381 

Сон (У всякого своя доля) 114 

Сонце заходить, гори чорніють 235 

Сотник (У Оглаві . . . Чи по знаку) ' 317 

Суботів (Стоїть в селі Суббтові) 172 

Та не дай, Господи, нікому 268 

Тарасова ніч (П. І. Мартосу — На розпутті кобзарь сидить) 20 

Тече вода в синє море 9 

Тече вода зпід явора 423 

Титарівна (Давно це діялось колись) 275 

Титарівна- НемирІБна гаптує хустину 420 

Тополя (П. С. Петровській) 26 

То так і я тепер пишу 263 

Три літа (І день — - не день, і йде — не йде) 203 

Три шляхи • 222 

Туман, туман долиною 303 

Тяжко, важко в світі жити 90 



— XXIX - 

стор. 

у Бога за дверми лежала сокира 264 

У Бильні, городі преславнім 311 

Удовиця (Ой, крикнули сірі гуси) '. 328 

У нашім раї на землі (Матері) 331 

У неділеньку та ранесенько ні,е сонечко не зіходило 305 

У неділеньку у святую (Бибір гетьмана) 303 

У перетику ходила по горіхи 305 

У тієї Катерини 300 

Утоплена 97 

Утоптала стежечку через яр . 306 

Хатина (Не молилася за мене) 340 

Хиба самому написать таки посланіє до себе 334 

Холодний Яр (У всякого своє лихо) 195 

Хоча лежачого й не б'ють 420 

Хустина (У неділю не гуляла) 127 

Хустина (Чи то на те Божа воля?) 251 

Царі 269 

Чернець (П. А. Кулішу) 247 

Черниця Мар'яна 91 

Чрігирнн (М. С. Щепкіну) 108 

Чи ми ще зійдемося знову 227 

Чи не покинуть нам, небого 425 

Чи то недоля та неволя 354 

Човен 100 

Чого мені тяжко 128 

Чого ти ходиш на могилу (Калина) 221 

Чума (Чума з лопатою ходила) 308 

Швачка (Ой, не п'ється горілочка) 297 

Штернберґу, Б. І. (На незабудь) 37 

Юродивий (Бо дні фельдфебеля-царя) 377 

Як би ви знали, паничі, де люде плачуть, живучи 347 

Як би з ким сісти, хліба ззісти 422 

Як би зострілися ми знову 282 

Як би мені, мамо, намисто 307 

Як би мені черевики 294 

Як би то ти, Богдане п'яний 388 

Як би тобі довелося в нас попанувати 328 

Як маю я журитися, докучати людям \ . . . 317 

Якось то йду я уночі 423 

Я не нездужаю — нівроку 382 



Додаток. 

Дев'ята сестро Аполлона 428 

Мій Боже, милий, знову лихо 430 

Молися, старче, бий поклони (докінч. «Черця») 430 



КОВЗАРЬ. 



До 1838. р. 



ПРИЧИННА'). 



Т)еве та стогне Дніпр широкий, 

Сердитий вітер завив а, 
Додолу верби гне високі, 
Горами хвилю підійма. 
І блідий місяць на ту пору 
Із хмари де-де виглядав, — 
Неначе човен в синім морю, 
То виринав, то потопав. 
Ще треті півні не співали. 
Ніхто ніде не гомонів, 
Сичі в гаю перекликались. 
Та ясень раз-у-раз скрипів. 

В таку добу під горою, 
Біля того гаю. 
Що чорніє над водою. 
Щось біле блукає. 
Може, врійшла русалонька 
Матері шукати, 
А, може, жде козаченька, 
Щоб залоскотати^). 
Не русалонька блукає: 
То дівчина ходить, 
Й сама не зна (бо причинна), 
Що такеє робить. 



Так ворожка поробила^), 

Щоб менше скучала, 

Щоб, бач, ходя'') о-півночі, 

Спала й виглядала 

Козаченька молодого, 

Що торік покинув. 

Обіцявся вернутися, 

Та, мабуть, і згинув! 

Не китайкою^) покрились 

Козацькії очі. 

Не вимили біле личко 

Слізоньки дівочі: 

Орел вийняв карі очі 

На чужому поді. 

Біле тіло вовки ззіли — 

Така його доля! 

Дарма що-ніч дівчинонька 
Його виглядає . . . 
Не вернеться чорнобровий 
Тай не привітає. 
Не розплете довгу косу, 
Хустку не зав'яже. 
Не на ліжко, — в домовину 
Сиротою ляже! 



^) Причинний — це такий, що йому щось іспричинено, незвичайний, шс 
не при собі. 

^) Народ собі розповідає, що русални дуже недобрі, капосливі, що тількп 
того і ждуть, щоб на смерть залоскотати (заскоботати), як хто підійде до річки. 

^) Так усе кажуть, як хтось на когось зі злої волі або чарами недугу наведе. 

*) Ходя — стара форма : ходячи. 

^) червона шовкова матерія (шовк із Китаю — отже: китайка), якою по 
смерти накривали очі козакам; так іще й досі в піснях співається (Ой, на 
горі оісито, н. пр.) 

V. А. • 1 



— 2 — 

Така її доля ... О, Боже мій милий! 
За що ж ти караєш її молоду? 
За те, що так щиро вона полюбила 
Козацькії очі ? Прости сироту! 
Кого ж їй любити? Ні батька, ні неньки; 
Одна, як та пташка в далекім краю. 
Пошли ж Ти їй долю, — вона молоденька, — 
Бо люде чужії її засміють. 
Чи винна ж голубка, що голуба любить? 
І Чи винен той голуб, що сокіл убив^)? 

Сумує, воркує, білим світом нудить, 
Літає, шукає, дума — заблудив. 
Щаслива голубка: високо літає, 
Полине до Бога — милого питать ^). 
Кого ж сиротина, кого запитає? 
І хто їй розкаже, і хто теє зна. 
Де милий ночує: чи в темному гаю? 
Чи в бистрім Дунаю ^) коня напува? 
Чи, може, з другою, другую кохає, 
її, чорноброву, уже забува? 
Як би то далися орлинії крила — 
За синім би морем милого найшла: 
Живого б любила, другу б задушила, 
А до неживого у яму б лягла! 
Не так серце любить, щоб з ким поділиться. 
Не так воно хоче, як Бог нам дає: 
Воно жить не хоче, не хоче журиться. 
«Журись!» каже думка, жалю завдає. 
О, Боже мій милий! Така Твоя воля, 
Таке її щастя, така її доля! 

Вона все ходить, з уст ні пари. 
Широкий Дніпр не гомонить; 
Розбивши вітер чорні хмари, 
Ліг біля моря одпочить; 
А з неба місяць так і ссяє; 
І над водою, і над гаєм. 
Кругом, як в усі*), все мовчить . . . 
Аж гульк — з Дніпра повиринали 

^) Докладніще: чи винен голуб, що його сокіл убив? Голубка сумує й т. д. 
думає, що сокіл десь заблудив. 

2) за милим шукати, за ним питати 

^) Дунай — велика річка, що вливається до Чорного Моря, і так загалом 
кожна велика річка. 

*) Вухо ж не балакає, а тільки слухає, через те й така приповідка: тихо 
як у вусі. 



— з — 

Малії діти, сміючись. 
«Ходімо гріться!» — • закричали: 
"І «Зійшло вже сонце !» (Голі скрізь, 
З осоки ^) коси, бо дівчата.) 
«Чи всі ви тута?» кличе мати: 
«Ходім шукати вечеряти. 

Пограємось, погуляймо, 

Та пісеньку заспіваймо!» 
«Ух! ух! 

Солом'яний дух, дух! 
Мене мати породила, 
Нехрещену положила. 

Місяченьку! 

Наш голубоньку! 
Ходи до нас вечеряти: 
У нас козак в очереті, 
В очереті в осоці. 
Срібний перстень на руці; 
Молоденький, чоробровий, — 
Знайшли вчора у діброві. 
Світи^ довше в чистім полі. 
Щоб нагулятись доволі! 
Поки відьми ще літають, 
Поки півні не співають^). 
Посвіти нам! . . . Он щось ходить! 
Он під дубом щось там робить! 
Ух! ух! 

Солом'яний дух, дух! 
Мене мати породила, 
Нехрещену положила.» 

Зареготались нехрещені . . . 
Гай обізвався; галас, зик^). 
Орда*) мов ріже. Мов скажені, 
Летять до дуба ... ні чичирк^)! 

Схаменулись нехрещені, До самого краю. 

Дивляться: мелькає. Ото ж тая дівчинонька, 

Щось лізе вверх по стовбуру Що сонна блудила: 



^) Осока — одне (трава, що на болоті), осика — друге (дерево, подекуди: 
трепета). 

^) Народ розповідав, що відьми літають до третіх півнів (десь до 3. год. 
ночі від дванацятої). 

^) Зик — крик; зичати — кричати. 

*) розуміється — татарська; в народі все ще полишалися згадки про давні 
татарські напади з криком, галасом, різаниною 

^) тихесенько, ніхто нічого не говорить 

1* 



4 — 



Отаку то їй причину 
Ворожка зробила! 
На самий верх на гилляці 
Стала — в серце коле. 
Подивилась на всі боки, 
Та й лізе додолу. 
Кругом дуба русалоньки 
Мовчки дожидали; 
Взяли її, сердешную, 
Тай залоскотали. 
Довго, довго дивувались 
На її уроду . . . 
Треті півні: «кукуріку!» — 
Шелесьнули в воду. 

Защебетав жайворонок, 
Угору летіЬчи; 
.Закувала зозуленька, 
На дубу сидючи; 
Защебетав соловейко, 
Пішла луна гаєм; 
Червоніє за горою; 
Плугатарь співає. 
Чорніє гай над водою. 
Де Ляхи ходили; 
Засиніли понад Дніпром 
Високі могили; 
Пішов шелест по діброві, 
Шепчуть густі лози; 
А дівчина спить під дубом 
При битій дорозі. 
Знать ^), добре спить, що не чує, 
Як кує зозуля. 

Що не лічить, чи довго жить... 
Знать, добре заснула. 

А тим часом із діброви 
Козак виїзжає; 
Під ним коник вороненький 
Насилу ступає. 
«Ізнемігся, товаришу! 
Сьогодні спочинем: 
Близько хата, де дівчина 



Ворота одчинить. 
А, може, вже одчинила 
Не мені, — другому . , . 
Швидче, коню, швидче, коню, 
Поспішай додому!» 

Утомився вороненький, 
Іде, спотикнеться, — 
Коло серця козацького 
Як гадина в'ється. 
«Ось і дуб той кучерявий . . . 
Вона! Боже милий! 
Бач, заснула, виглядавши, 
Моя сизокрила!» 
Кинув коня та до неї: 
«Боже ти мііі. Боже!» 
Кличе її та цілує . . . 
Ні, вже не поможе! 
«За що ж вони розлучили 
Мене із тобою?» 
Зареготавсь, розігнався — 
Та в дуб головою! 

Ідуть дівчата в поле жати 
Та, знай, співають, ідучи, 
Як провожала сина мати. 
Як бивсь Татарин уночі. 
Ідуть . . . Під дубом зелененьким 
Кінь замордований 2) стоїть, 
А біля його молоденький 
Козак та дівчина лежить. 
Цікаві (ніде правди діти!) 
Підкралися, щоб ізлякать; 
Коли подивляться, що вбитий, — 
З переполоху ну втікать! 

Збіралися подруженьки — 
Слізоньки втирають; 
Збіралися товариші. 
Та ями копають. 
Прийшли попи з корогвами, 
Задзвонили дзвони; 
Поховали громадою, 
Як слід, по закону. 



здається, видно, мабудь 
перетомлений до загину 



Насипали край дороги 
Дві могили в житі; 
Нема кому запитати, 
За що їх убито. 
Посадили над козаком 
Явір та ялину, 
А в головах у дівчини 
Червону 'калину. 



Прилітає зозуленька 
Над ними кувати; 
Прилітає соловейко 
Що-ніч щебетати, — 
Виспівує та щебече, 
Поки місяць зійде, 
Поки тії русалоньки 
З Дніпра грітись вийдуть^). 

(1838) 
= Петербург. 



ТЗітре буйний, вітре буйний! 

Ти з морем говориш: 
Збуди його, заграй ти з ним, 

Спитай синє море: 
Воно знає, де мій милий. 

Бо його носило; 
Воно скаже, синє море, 

Де його поділо. 

Коли милого втопило — - 

Розбий синє море! 
Піду шукать миленького. 

Втоплю своє горе. 
Найду його — пригорнуся. 

На серці зомлію. 
Тоді, хвиле, неси з милим, 

Куди вітер віє! 

Коли ж милий на тім боці, — 
Буйнесенький, знаєш. 

Де він ходить, що він робить: 
Ти з ним розмовляєш; 

Коли плаче, то й я плачу; 
Колрі ні — співаю; 



Коли ж згинув чорноброврій, 
То й я погибаю — 

Тоді неси мою душу 

Туди, де мій милий; 
Червоною калиною 

Постав на могилі! 
Буде легше в чужім полі 

Сироті лежати: 
Буде над ним його мила 

Квіткою стояти. 

І квіткою й калиною 

Цвісти над ним буду, 
Щоб не пекло чуже сонце. 

Не топтали люде. 
Увечері посумую, 

А вранці поплачу; 
Зійде сонце — утру сльози. 

Ніхто й не побачить. 

Вітре буйний, вітре буйний! 

Ти з морем говориш; 
Збуди його, заграй ти з ним, 

Спитай синє море! . . . 

(1838) 
_____ Петербург. 



1) Таке оповідання, як оце, називається баладою. В балядах (чуже слово, 
француське: пісня, при якій танцювали) усе оповідається про щось чудне, 
надзвичайне, надприродне та страшне — а то ще і про переміни в них говориться: 
дівчина русалкою стає, тополею, то що. Таких баляд у Шевченка більше (Тополя, 
Русалка, Лілея . . .). У нашій народній поезії теж їх багато, та ще й до того в 
тому часі на такі поезії була мода у всесвітньому письменстві: у Німців (Шіллєр, 
Бірі'ер, Ґете), у Москалів (Пушкін, Жуковский), у Поляків (Міцкевіч). 



— 6 



НА ВИНУ НАМ'ЯТЬ КОТЛЯРЕВСЬКОМУ. 

Іван Котляревський (род. 1769. р., вмер 1838. р. у Полтаві) — батько 
нового українського письменства. Він написав книжку: «Енеїда», яку видано 
1798. р., і від тієї кнпжки й почалося нове українське письменство. Бо за ним 
нінілп иньчі нисьменники, що теж писали українською мовою. Шевченко дуже 
високо поважав усіх тих письменників, що перед ним писали по-українському. 
Бо не тільки Котляревського порівняв він зі соловеііком, слава якого «сонцем 
засіяла>> й який ніколи не вмре, але і Квітку шанував високо (пор.поему : До Осно- 
вяненка, стор. 31) і Гребінку (йому присвятив Перебендю, стор. 29). Кот- 
ляревський написав іще відому нам усім оперету «Наталка Полтавка», і жарт 
«Москаль Чарівник» , але ж слава його — в «Енеїді» , про яку згадує Шевченко 
у другій частині цієї поеми; там уже він виразно каже, хто саме той соловейко, 
що покинув одиноким гніздечко, а нас сиротами кинув. 

ронце гріє, вітер віє . Чи сирота, що досвіта 

З поля на долину; Встає працювати, — 

Над водою гне з вербою Опиниться, послухає, 

Червону калину. Мов батько та мати 

На калині одиноке Розпитують, розмовляють: 

Гніздечко гойдає. Серце б'ється, любо, 

А де ж дівся соловейко? І світ божий, як Великдень, 

Не питай: не знає^)! І люде, як люде! 

Згадай лихо, — то й байдуже: Чи дівчина, що милого 
Минулось, пропало; Що-день виглядає. 

Згадай добре, — серце в'яне. В'яне, сохне сиротою, 

Чому не осталось 2)? Де дітись, не знає, — 

Ото ж гляну та й згадаю: Піде на шлях подивитись. 

Було, як смеркає. Поплакати в лози: 

Защебече на калині^), — Защебече соловейко — 

Ніхто не минає: Сохнуть дрібні сльози; 

Чи багатий, кого доля. Послухає, усміхнеться, 

Як мати дитину. Піде темним гаєм, — 

Убірає, доглядає, — Ніби з милим розмовляла . . . 

Не мине калину; А він, знай, співає. 

Та дрібно, та рівно, як Бога благає — 
Поки вийде злодій на шлях погулять 
З ножем у халяві — піде луна гаєм, 
^ Піде та й замовкне: на що щебетать? 

■^ розуміється: вітер не знає 

2) Це загально сказав поет: коли лихо пропаде, і собі його нагадаєш, 
— то байдуже, а як щось добре загине (соловейко, Котляревський) — то серце 
в'яне, жаль серцю, чому воно нас покинуло. 

') соловейко — і далі розповідається про значіння пісні (соловейка, чи поета) 
і для багача, і для сироти, і для закоханої дівчини: всіх вона розвеселяє 



— 7 — 

Запеклую душу злодія не спинить, 
Тілько стратить голос, добру не навчить; 
Нехай він лютує, поки сам загине, 
Поки безголов'я ворон прокричить^). 

Засне долина, на калині 
І соловейко задріма. 
Повіє вітер по долині, 
Пішла дібровою луна; 
Луна гуляє, — божа мова. 
Встануть сердеги 2) працювать, 
Корови підуть по діброві, 
Дівчата вийдуть воду брать, 
І сонце гляне — рай та й годі! 
Верба сміється, свято скрізь! 
Заплаче злодій, лютий злодій. 

Було так перш, — тепер дивись: 

Сонце гріє, вітер віє 

З поля на долину; 

Над водою гне з вербою 

Червону калину; 

На калині одиноке 

Гніздечко гойдає. 

А де ж дівся соловейко? 

Не питай: не знає! 
Недавно, недавно^) у нас в Україні 
Старий Котляревський отак щ,ебетав; 
Замовк неборака, сиротами кинув 
І гори і море, де перше вітав. 
Де ватагу пройдисвіта*) 
Водив за собою. 
Все осталось, все сумує, 
Як руїни Трої^). 



^) Для злих людей, для злочинців — поети не співають, співання (поезія) 
тільки для людей, що мають чисте сумління, добрі. 

^) бідні люде 

^) Через те недавно, що Котляревський умер саме 29. жовтня 1838. р. 

*) Пройдисвіт — Еней, його ватага — Троянці, гл. докладніще під дальшою 
поміткою, під 5. 

*) Троя — це місто над берегом Дарданелів у Малій Азії. Оповідають, 
що колись, дуже давніми часами, це місто облягали цілих десять років Греки 
й, нарешті, занявши, дощенту знищили. Багацько Троянців погинуло, багацько 
в полон далося, та одному з них, Енеєві, поталанило втекти з невеликою дружиною 
до Італії. Там він оснував нове царство, з якого зчасом виріс могутній Рим. 
Про блуканину Енея та про те, як він нове царство заснував, склав у 1. віці 
після Христа велику книжку віршами латинський поет Вірг'ілій — а ось 
Котляревський перевернув цю книжку, «перелицював», як він каже, на україн- 



— 8 — 

Все сумує, — тілько слава 

Сонцем засіяла; 

Не вмре кобзарь, бо на віки 

Його привітала. 

Будеш, батьку, панувати, 

Поки живуть люде; 

Поки сонце з неба ссяє. 

Тебе не забудуть! 

Праведная душе! Прийми мою мову, 
Немудру та Шіиру, — прийми, привітай! 
Не кинь сиротою^), як кинув діброви, 
Прилини до мене хоч на одно слово», 
Та про Україну мені заспівай! 
Нехай усміхнеться душа на чужині. 
Хоч раз усміхнеться, дивлючись, як ти 
Всю славу козацьку, за словом єдиним 2), 
Переніс в убогу хату сироти. 
Прилинь, сизий орле, бо я одинокий 
Сирота на світі, в чужому краю; 
Дивлюся на море широке, глибоке. 
Поплив би на той бік^), — човна не дають! 
Згадаю Енея, згадаю родину, 
Згадаю, — заплачу, як тая дитина; 
А хвилі на той бік ідуть та ревуть. 
А, може, я й темний, нічого не бачу. 
Злая доля, може, по тім боці плаче*) ? 
Сироту усюди люде осміють! 
Нехай би сміялись, та там море грає. 
Там сонце, там місяць ясніше сія, 



ський лад. Це власне й є «Енеїда», якою починається нове українське пись- 
менство. Енеїда Вірі'ілія твір поважний, а Котляревського Енеїда на око 
ніби-то смішна, але ж під тпм сміхом багацько правди сказав поет (такі були 
часи, що инакше не можна було!). Одне треба мати на ввазі, що всі 
ті Троянці, «проіідисвіти», про яких співає Котляревський у своїй Енеїді, — 
не Троянці, а наші ж таки козаки-Запорожці, що після зруйнування Січі (1775) 
московською царицею Катериною II., наче ті троянські втікачі, теж шукали 
собі нової батьківщини. Через те Котляревського «Енеїда» не перерібка яка, 
а його ж таки твір, та ще до того твір національний — за який Шевченко так 
високо цінив Котляревського. 

^) мене, як кинув Україну (діброви) 

2) тим тільки, що писав українською мовою (не згадуючи, що й як писав) 

^) Той, бік — це Україна, звідкіля його вивіз пан його, й куди йому немає 
змоги (човна не дають) поїхати. Про ті два боки «моря», що розділяє Україну 
й Московщину, згадує поет і в «Катерині», гл. ст. 11.; Еней і родина — Українці 
й Україна. 

*) може, й на Україні мене (як поета) зустріне така сама (погана) доля, як тут 



— 9 — 



Там з вітром могила в степу розмовляє, 
Там не одинокий був би з нею й я. 

Праведная душе! Прийми мою мову, 
Немудру та щиру, — прийми, привітай! 
Не кинь сиротою, як кинув діброви, 
Прилини до мене хоч на одно слово 
Та про Україну мені заспівай! 



(1838) 
Петербург, 



Т^ече вода в синє море 

. Та не витікає^); 
Шука козак свою долю, 
А долі немає. 
Пішов козак світ-за-очі; 
Грає синє море, — 
Грає серце козацькеє, 
А думка говорить: 

«Куди ти йдеш, не спитавшись ? 
На кого покинув 
Батька, неньку старенькую, 
Молоду дівчину? 



На чужині не ті люде, 
Тяжко з ними жити; 
Ні з ким буде поплакати, 
Ні поговорити.» 

Сидить козак на тім боці, 
Грає синє море. 
Думав: доля зострінеться, — 
Спіткалося горе. 
А журавлі летять собі 
На той бік ключами. 
Плаче козак — шляхи биті 
Заросли тернами. 

(1838) 
== Петербург. 



КАТЕРИНА. 

(В. А. Жуковському на пам'ять 22. квітня 1838. р.)^) 
І. 



Т^охайтеся, чорнобриві, 






Та не з москалями^), 
Бо москалі — чужі люде, 



Роблять, лихо з вами. •. 
Москаль любить жартуючи, 
Жартуючи кине; 



^) Назад не витікає — так, як ось козак пішов світ-за-очі, та вороття йому 
немає (шляхи биті, куди йшов, заросли тернами). 

^) Василь Андрієвич Жуковский — визначний московський пись- 
менник (1783 — 1852), відомий перекладник німецьких віршів на московську 
мору (Бірі'ер, Гете, Шіллєр і т. д.). Він дуже прихильно відносився до Шевченка 
й допоміг йому визволитися з кріпацтва, бо роздобув гроші, які заправив за 
нього пан Шевченка, Ені'ельгардт. Шевченко став вільний 22. квітня 1838 р., 
і на спомин про цей великий для поета день, він, із дяки, присвятив Жуковскому 
«Катерину». 

^) Москалі — салдати, вояки; назва пішла з того, що хто пішов було д 
вояки, вертався Москалем, так його там на-московське перероблювали. 



— 10 — 



Піде в свою Московщину, 

А дівчина гине. 

Як би сама, ще б нічого, 

А то й стара мати. 

Що родила на світ божий, 

Мусить погибати. 

Серце в'яне співаючи. 

Коли знає, за що; 

Люде серця не спитають, 

А скажуть: «ледащо!» 

Кохайтеся ж, чорнобриві, 

Та не з москалями. 

Бо москалі — чужі люде, 

Сміються над вами. 

Не слухала Катерина 
Ні батька, ні неньки, 
Полюбила москалика, 
Як знало серденько. 
Полюбила молодого, 
В садочок ходила. 
Поки себе, свою долю 
Там занапастила. 
Кличе мати вечеряти, 
А донька не чує: 
Де жартує з москаликом, 
Там і заночує. 
Не дві ночі карі очі 
Любо цілувала. 
Поки слава на все село 
Недобрая стала. 
Нехай собі злії люде, 
Що хотять, говорять: 
Вона любить, і не чує, ' 
Що вкралося горе. 

Прийшли вісти недобрії — 
В поход затрубили; 
Пішов москаль в Туреччину — 
Катрусю накрили. 
Не зчулася, та й байдуже. 
Що коса покрита: 

^) за москалем буде, буде жінкою 
^) відома по цілій Україні сумна 

чина Чураївна — пісня стара, ще з 1 

на вечорниці») 



За милого, як співають, 

Любо й потужити. 

Обіщався чорнобривий. 

Коли не загине, 

Обіщався вернутися, — 

Тоді Катерина 

Буде собі московкою ^), 

Забудеться горе; 

А поки-що, нехай люде, 

Що хотять, говорять. 

Не журиться Катерина — 

Слізоньки втирає, 

Що дівчата на у лиці 

Без неї співають. 

Не журиться Катерина — 

Вмиється сльозою. 

Візьме відра о-півночі, 

Піде за водою. 

Щоб вороги не бачили; 

Прийде до криниці, 

Стане собі під калину. 

Заспіває «Гриця»'). 

Виспівує, вимовляє. 

Аж калина плаче. 

Вернулася — і раденька, 

Що ніхто не бачив. 

Не журиться Катерина? 
І гадки не має! 
У новенькій хустиночці 
В вікно виглядає. 
Виглядає Катерина . . . 
Минуло пів року, — 
Занудило коло серця. 
Закололо в боку. 
Нездужає Катерина, 
Ледве-ледве дише . . . 
Вичуняла, та в запічку 
Дитину колише. 
А жіночки лихо дзвонять. 
Матері глузують, 

москаля — вояка 

пісня про Гриця, що. його отруїла дів- 

7. століття {«Ой, і не ходи, Грицю, та 



11 — 



Що москалі вертаються 

Та в неї ночують: 

— «В тебе дочка чорнобрива, 

Та ще й не єдина, 

А муштрує у запічку 

Московського сина . . . 

Чорнобривого придбала . . . 

Мабуть, сама вчила . . .» 

Бодай же вас, цокотухи, 

Та злидні побили, 

Як ту матірь, що вам на сміх 

Сина породила! 

Катерино, серце моє! 
Лишенько з тобою! 
Де ти в світі подінешся 
З малим сиротою ? 
Хто спитає, привітає 
Без милого в світі? 
Батько-мати — чужі люде, 
Тяжко з ними жити! 

Вичуняла Катерина; 
Одсуне кватирку, 
Поглядає на улицю, 
Колише дитинку: 
Поглядає — нема, нема! 
Чи то ж і не буде? 
Пішла б в садок поплакати, 
Так дивляться люде. 
Зайде сонце — Катерина 
По садочку ходить. 
Па рученьках носить сина, 
Очиці поводить: 
«Отут з муштри виглядала. 
Отут розмовляла, 
А там ... а там ... сину, сину!» 
Та й не доказала. 

Зеленіють но садочку 
Черешні та вишні; 



Як і перше виходила, 
Катерина вийшла. 
Вийшла, та вже не співає, 
Як перше співала. 
Як москаля молодого 
В вишник^) дожидала. 
Не співає чорнобрива, 
Клене свою долю; 
А тим часом вороженьки 
Чинять свою волю, — 
Кують речі недобрії. 
Що має робити? 

Якби милий -чорнобривий 2) — 

Умів би спинити . . . 

Так далеко чорнобривий — ■ 

Пе чує, не бачить. 

Як вороги сміються їй^). 

Як Катруся плаче. 

Може, вбитий чорнобривий 

За тихим Дунаєм; 

А може — вже в Московщині 

Другую кохає! 

Пі, чорнявий не убитий. 

Він живий, здоровий^) . . . 

А де ж найде такі очі. 

Такі чорні брови? 

Па край світа, в Московщині, 

По тім боці моря, 

Пема ніде Катерини, — 

Та здалась^) на горе! . . . 

Вміла мати брови дати, 

Карі оченята, 

Та не вміла на сім світі 

Щастя- до лі дати. 

А без долі біле личко — 

Як квітка на полі: 

Пече сонце, гойда вітер, 

Рве всякий по-волі*). 



Вишник — вишневий сад. 

в думці додати: тут був 

себто: над нею 

Так, певне, потішає себе Катерина, бо де найде такі брови й т. д. 

додати в думці: вона 

як хоче, як йому воля 



— 12 — 



Умивай же біле, личко 
Дрібними сльозами! 

Сидить батько кінець стола, 
На руки схилився, 
Не дивиться на світ божий: 
Тяжко зажурився. 
Коло його стара мати 
Сидить на ослоні. 
За сльозадш ледве-ледве 
Вимовляє ^) доні: 

— «Що, весілля, доню моя ? 
А де ж твоя пара? 
Де світилки з друженьками, 
Старости, бояри? 
В Московщині, доню моя! 
Іди ж їх шукати! 
Та не кажи добрим людям, 
Що є в тебе мати. 
Проклятий час-годинонька, 
Що ти народилась! 
Як би знала, до схід сонця 
Була б утопила: 
Здалась тоді б ти гадині, 
Тепер — москалеві . . . 
Доню моя, доню моя. 
Цвіте мій рожевий! 
Як ягідку, як пташечку, 
Кохала, ростила 
На лишенько . . . Доню моя! 
Що ти наробила? . . , 
Оддячила! . . . Іди ж, шукай 
У Москві свекрухи! 
Не слухала моїх речей, 
То її послухай! 
Іди, доню, найди її, 
Найди, привітайся. 
Будь ш;аслива в чужих людях, 
До нас не вертайся! 
Не вертайся, дитя моє, 
З далекого краю! . . . 



Бо вернулись москалики 
Нншими шляхами. 



II. 



А хто ж мою головоньку 

Без тебе сховає ? 

Хто заплаче надо мною, 

Як рідна дитина? 

Хто посадить на могилі 

Червону калину? 

Хто без тебе грішну душу 

Поминати буде? 

Доню моя, доню моя. 

Дитя моє любе! 

Іди од нас!» . . . 

Ледве-ледве 
Поблагословила: 
«Бог з тобою!» — та, як мертва, 
На діл повалилась. 
Обізвався старий батько: 

— ,,Чого ждеш, небого?" 
Заридала Катерина, 
Та бух йому в ноги: 

— «Прости мені, мій батечку^), 
Що я наробила! 
Прости мені, мій голубе, 
Мій соколе милий!» 

— „Нехай тебе Бог прощає 
Та добрії дюде! 
Молись Богу та йди собі — 
Мені легше буде." 

Ледве встала, поклонилась, 
Вийшла мовчки з хати. 
Осталися сиротами 
Старий батько й мати. 
Пішла в садок у вишневий. 
Богу помолилась, 
Взяла землі під вишнею. 
На хрест ^) почепила; 
Промовила: «Не вернуся! 
В далекому краю 
В чужу землю чужі люде 

^) дорікає, докоряє; світилка — дівчина, що держить меч і свічку на весіллі 

^) в думці додати: (прости) те, (що я наробила) 

') що його носила на собі, бо ж у нас усі селяни носять на грудях хрестики 



13 — 



Мене заховають; 

А своєї ^) ця крихотка 

Надо мною ляже, 

Та про долю, моє горе, 

Чужим людям скаже ... 

Не розказуй, голубонько. 

Де б не заховали. 

Щоб грішної на сім світі 

Люде не займали! 

Ти не скажеш . . . ось хто скаже, 

Що я його мати! 

Боже ти мій! Лихо моє! 

Де мені сховатись? 

Заховаюсь, дитя моє, 

Сама під водою, 

А ти гріх мій спокутуєш 

В людях сиротою, 

Безбатьченком! . . .» 

Пішла селом, 

Плаче Катерина; 

Па голові хустиночка, • 

Па руках дитина. 

Вийшла з села — серце ниє; 

Пазад подивилась, 

Покивала головою, 

Тай заголосила. 

Як тополя, стала в полі 

При битій 'дорозі; 

Як роса та до схід сонця. 

Покапали сльози. 

За сльозами за гіркими 

І світа не бачить. 

Тілько сина пригортає, 

Цілує та плаче. 

А воно, як янголятко, 

Нічого не знає, 

Маленькими ручицями 

Пазухи шукає. 

Сіло сонце, зза діброви 

Небо червоніє; 

Утерлася, повернулась, 

Пішла . . . тілько мріє. 



В селі довго говорили 
Дечого багато, 
Та не чули вже тих річей 
Пі батько, ні мати . . . 

Отаке-то на сім світі 
Роблять людям люде! 
Того в'яжуть, того ріжуть. 
Той сам себе губить . . . 
А за віщо? Святий знає! 
Світ, бачся, широкий, 
Та нема де прихилитись 
В світі одиноким. 
Тому доля запродала 
Од краю до краю, 
А другому оставила 
Те, де заховають. 
Де ж ті люде, де ж ті добрі. 
Що серце збіралось^) 
З ними жити, їх любити? 
Пропали, пропали! 

Єсть на світі доля, 
А хто її знає? 
Єсть на світі воля, 
А хто її має? 
Єсть люде на світі — 
Сріблом-з лотом ссяють; 
Здається, панують, 
А долі не знають, — 
Ні долі, ні волі! 
З нудьгою та з горем 
Жупан =') надівають, 
А плакати — сором. 
Возьміть срібло-злото. 
Та будьте багаті, 
А я возьму сльози — 
Лихо виливати; 
Затоплю недолю 
Дрібними сльозами, 
Затопчу неволю 
Босими ногами! 



^) розуміється: землі — ляже наді мною ця крихітка (грудочка) 
^1 Зрозуміліще: де ж ті люде, що з ними серце збіралося жити . 
') багатий, бо бідні ходять у свитках 



14 — 



1 



Тоді я веселий, 
Тоді я багатий, 

Кричать сови, спить діброва. 
Зіроньки сіяють; 
Понад шляхом, щирицею^) 
Ховрашки гуляють. 
Спочивають добрі люде; 
Що кого втомило: 
Кого ш;астя, кого сльози — 
Все нічка покрила, 
Всіх покрила темнісінька, 
Як діточок мати. 
Де ж Катрусю пригорнула? 
Чи в лісі, чи в хаті? 
Чи на полі під копою 
Сина забавляє ? 
Чи в діброві зпід колоди 
Вовка виглядає ? 
Бодай же вас, чорні брови, 
Нікому не мати. 
Коли за вас таке лихо 
Треба одбувати! 
А що дальше спіткається? 
Буде лихо, буде! 
Зострінуться жовті піски 
І чужії люде, 

Зострінеться зіма люта^) . . . 
А той — чи зостріне, 
Що пізнає Катерину, 
Привітає сина? 
З ним забула б чорнобрива 
Шляхи, піски, горе: 
Він, як мати, привітає. 
Як брат заговорить . . . 

Побачимо, почуємо . . . 
А поки — спочину, 

^) Ще кажуть: щир або щирей — 



III. 



Як буде серденько 
По-волі гуляти! 

Та тим часом розпитаю 

Шлях на Московш,ину. 

Далекий шлях, пани-брати! " 

Знаю його, знаю! 

Аж на серці похолоне, 

Як його згадаю. 

Попоміряв і я колись — 

Щоб іюго не мірять! . . . 

Розказав би про те лихо. 

Та чи то ж повірять ? 

«Бреше», скажуть, «сякий-такий! 

(Звичайно, не в очі) 

А так тілько псує мову 

Та людеіі морочить.» 

Правда ваша, правда, люде! 

Та й на що те знати. 

Що сльозами перед вами 

Буду виливати ? 

На що воно? У всякого 

І свого чимало. 

Цур же йому! ... А тим часом 

Ке-те лиш кресало 

Та тютюну, щоб, знаєте. 

Дома не журились; 

А то лихо розказувать. 

Щоб бридке приснилось! 

Нехай його лихий візьме! 

Лучше ж поміркую, 

Де то моя Катерина 

З Івасем мандрує^). 

За Кпївом та за Дніпром, 
Попід темним гаєм. 
Ідуть шляхом чумаченьки, 
«Пугача»*) співають. 



такий бур'ян; на ховрашки кажуть іще 
подекуди: суслики, це такі звірятка, як миші," по степах їх багато. 

2) на Московщині; там піски, чужі люде й люта зіма 

^) Оце все від слів: «Побачимо, почуємо» — до оповідання не належить, 
поет відбігає від нього, щоб дати свойому серцю волю та зі своїм горем чуже 
порівняти. Такі відбігання набік, такі вставки звз'ться в поезії — епізоди, 
воно щось наче окреме для себе. Ке-те = дайте, ке = дай. 

*) Це відома пісня: Юй, сів пугач на могилі тай крикнув він: пугу.» 



— 15 — 



Іде шляхом молодиця, — 

Мусить бути^), з прощі. 

Чого ж смутна, невесела. 

Заплакані очі? 

У латаній свитиночці. 

На плечах торбина, 

В руці ціпок-), а на другііі — 

Заснула дитина. 

Зострілася з чумаками. 

Закрила дитину, 

Питається: — «Люде добрі! 

Де шлях в Московш;ину ?» 

— ,,В Московщину? Оцей самий 

Далеко, небого?". 



— «В саму Москву. Христа ради 
Дайте на дорогу!» 
Бере шага, аж труситься: 
Тяжко його брати! 
Та й на віщо? ... А дитина! 
Вона ж його мати . , . 
Заплакала, пішла пляхом, 
В Броварях^) спочила, 
Та синові за гіркого^) 
Медяник купила . . . 
Довго-довго сердешная 
Все йшла та питала; 
Було й таке, що під тином 
З сином ночувала . . . 
Бач, на що здалися карі оченята: 

Щоб під чужим тином сльози виливать! 

Ото ж то дивіться та кайтесь, дівчата, 

Щоб не довелося москаля шукать, 

Щоб не довелося, як Катря шукає . . . 

Тоді не питайте, за що люде лають. 

За що не пускають в хату ночувать. 



Не питайте, чорнобриві. 
Бо люде не знають; 
Кого Бог кара на світі, 
То й вони карають . . . 
Люде гнуться, як ті лози. 
Куди вітер ЕІє; 
Сиротині сонце світить — 
Світить, та не гріє ... 
Люде б сонце заступили. 
Як би мали силу. 
Щоб сироті не світило, 
Сльози не сушило. 
А за віщо. Боже милий? 
За що світом нудить? 
Що зробила вона людям! 

Отаке-то лихо, бачите, дівчата! ' 
Жартуючи, кинув Катрусю москаль. 
Недоля не бачить, з ким їй жартувати, 



Чого хотять люде? 

Щоб плакала . . . Серце моє! 

Не плач, Катерино! 

Не показуй людям сльози, 

Терпи до загину! 

А щоб личко не марніло 

З чорними бровами, 

До схід сонця, в темнім лісі 

Умийся сльозами! 

Умиєшся — не побачать. 

То й не засміються; 

А серденько одпочине, 

Поки сльози ллються. 



^) = мабудь, на галицькому Поділлі кажуть просто: мусить (так здається, 



що 



-) де-де кажуть: палиця, кийок 

^) Броварі — село в Чернигівщині, яких трицять верстов од Київа; туди 
йшов колись шлях на Москву, доки не було залізниць. 

*) розуміється: шага, що горем придбаний, що від нього гірко 



16 — 



А люде хоч бачать, та людям не жаль. 
«Нехай», кажуть, «гине ледача дитина, 
Коли не зуміла себе шанувать!» 
Шануйтеся ж, любі, в недобру годину 
Щоб не довелося москаля шукать! 



Де ж Катруся блудить? 
Попід тинню ^) ночувала, 
Раненько вставала. 
Поспішала в Московш;ину; 
Аж гульк ^) — зіма впала. 
Свище полем завірюха; 
Іде Катерина 

У личаках — лихо тяжке! ^- 
I в одній свитині. 
Іде Катря, шкандибає; 
Дивиться — щось мріє . . . 
Либонь^), ідуть москалики . . . 
Лихо! . . . серце мліє . . . 
Полетіла, зострілася, 
Пита: «Чи немає 
Мого Йвана чорнявого?» 
А ті: «Ми нє знаєм.» 
І, звичайно, як москалі. 
Сміються, жартують: 
«Ай, да баба! Ай, да наші! 
Каво не надуют!» 
Подивилась Катерина: 
— «І ви, бачу, люде! 
Не плач, сину, моє лихо, — 
Що буде, то й буде! 
Піду дальше, — більш ходила . 
А, може, й зостріну; 
Оддам тебе, мій голубе, 
А сама — загину!» 

Реве, стогне хуртовина. 
Котить, верне*) полем; 
Стоїть Катря серед поля, 

^) Тиння — збірне слово: тини, плоти (так як ось: квіття — квітки, зілля) 

-) не зчулася, нараз 

^) Декуди цього слова не розбірають уже; воно значить стілько, що: 
здається, наче-б-то. 

*) кидає та перевертає хуртовина (завірюха, метелиця) 

5) То так, як людина, що збірається відпочивати, спати лягати. 

•) иньче слово: ліп'япка, халабуда 



Дала сльозам волю. 

Утомилась завірюха, 

Де-де позіхає^); 

Ще б плакала Катерина, 

Та сліз більш немає. 

Подивилась на дитину: 

Умите сльозою 

Червоніє, як квіточка 

Вранці під росою. 

Усміхнулась Катерина. 

Тяжко усміхнулась: 

Коло серця — як гадина 

Чорна повернулась. 

Кругом мовчки подивилась; 

Бачить: ліс чорніє, 

А під лісом, край дороги. 

Либонь, курінь^) мріє. 

«Ходім, сину, смеркається . . 

Коли пустять в хату; 

А не пустять, то й на дворі 

Будем ночувати. 

Під хатою заночуєм. 

Сину мій, Іване! 

Де ж ти будеш ночувати. 

Як мене не стане? 

З собаками, мій синочку, 

Кохайся на дворі! 

Собаки злі — покусають, 

Та не заговорять. 

Не розкажуть, сміючися . . . 

З псами їсти й пити! . . . 

Бідна моя головонько. 

Що мені робити ?» 



— 17 



Сирота собака має свою долю, 
Має добре слово в світі сирота; 
Його б'ють і лають, закують в неволю. 
Та ніхто про матірь на сміх не спита. 
А Пвася спитають, зарання спитають, 
Не дадуть до мови дитині дожить. 
На кого собаки на улиці лають ? 
Хто голий, голодний під тином сидить ? 
Хто лобуря водить ? Чорняві байстрята . 
Одна його доля — чорні бровенята, 
Та й тих люде заздрі не дають носить. 

IV. 



Попід горою яром-долом, 
Мов ті діди високочолі, 
Дуби з Гетьманщини ^) стоять; 
В яру гребелька, верби в-ряд, 
Ставок під кригою в неволі, 
І ополонка — воду брать. 
Мов покотьоло^) червоніє. 
Крізь хмару сонце занялось; 
Надувся вітер, — як повіє! 
Нема нічого, скрізь біліє, 
Та тілько лісом загуло. 

Реве, свище завірюха. 

По лісу завило; • 

Як те море, біле поле 

Снігом покотилось. 

Вийшов з хати карбівничий^). 

Щоб ліс оглядіти, 

Та де тобі! Таке лихо. 

Що не видно іі світа. 

— «Еге, бачу, яка фуґа^)! 

Цур же ііому з лісом! 

Піти в хату . . . Що там таке? 

От їх до-сто-біса! 



Недобра їх розносила. 
Мов, справді, за ділом. 
Ничипоре! Дивись лишень. 
Які побілілі^)!» 

— ,,Що? Москалі? Де москалі?" 

— «Що ти ? Схаменися!» 

— ,,Де москалі, лебедики?" 

— «Та он, подивися!» 
Полетіла Катерина 

І не одяглася. 

■ — «Мабуть, добре Московщина 

В тямку їй далася! 

Бо уночі тілько й зрає. 

Що москаля кличе.» 

Через пеньки, заметами 

Летить, ледве дише. 

Боса стала серед шляху. 

Втерлась рукавами. 

А москалі їй на-зустріч, 

Як один, верхами. 

— ,,Лихо моє! Доле моя!" 
До їх . . . коли гляне, — 
Попереду старшйіі їде! 

— ,, Любий мій, Іване! 



^) з часів, коли в нас бз'ли гетьмани (до р. 1764. р.) 

-) Покотьоло — деревляний кружок, яким частенько діти граються; декуди 
його зв}"ть іще й покотслом. 

^) Це слово декуди майже забулося, а звався карбівничим — лісничий, од 
того, що карби ставить на деревах, значить собі, котре дерево можна зрубати 
та продати. 

*) Фуґа — завірюха, частіще кажуть: хуг'а 

^) Це до когось зі своїх так говорить карбівничий, а ось Катерина, яку, 
певно, приняв до себе карбівничий, почула це й питає за москалями. 

V. А. 2 



18 



Серце моє коханеє! 

Де ж тп так барився?" 

Та до його ... за стремена . . . 

А він — подивився, 

Та шпорами ^) коня в боки. 

— „Чого ж утікаєш? 
Хиба забув Катерину? 
Хиба не пізнаєш? 
Подивися, мій голубе, 
Подивись на мене: 

Я — Катруся твоя люба! 
На що рвеш стремена?" 
А він коня поганяє, 
Ніби то й не бачить. 

— ,,Пострівай же, мій голубе! 
Дивись, — я не плачу. 

Тп не пізнав мене, Йване? 

Серце, подивися! 

їй же Богу, я — Катруся!" 

— «Дура, атвяжіся! 
Вазьміте проч безумную!» 

— ,,Боже мій! Івасю! 
І ти мене покидаєш?! 
А ти ж присягався?" 

— <<Вазьм іте проч! Что оіс вьі сталі?» 

— ,,Кого ? Мене взяти ? 

За що ж — скажи, мій голубе ? 

Кому хоч 2) оддати 

Свою Катрю, що до тебе 

В садочок ходила, 

Свою Катрю, що для тебе 

Сина породила? 

Мій батечку, мій братіку! 

Хоч ти не цурайся! 

Наймичкою тобі стану . . . 

З другою кохайся, 

З цілим світом! ... Я забуду, 

Що колись кохалась, 

Що од тебе сина мала. 

Покриткою стала . . . 



Покриткою . . . який сором! 

І за що я гину? 

Покинь мене, забудь мене, 

Та не кидай сина! 

Не покинеш? Серце моє! 

Не втікай од, мене! . . . 

Я винесу тобі сина." 

Кинула стремена, 

Та в хатину. 

Вертається, 
Несе йому сина: 
Несповита, заплакана 
Сердешна дитина. 

— ,,Ось-де воно, подивися! 
Де ж ти заховався? 

Утік! . . . Нема! . . . Сина, сина 

Батько одцурався! 

Боже ти мій! . . . Дитя моє! 

Де дінусь з тобою? 

Москалики, голубчики! 

Возьміть за собою; 

Не цурайтесь, лебедики! 

Воно сиротина; 

Возьміть його та оддайте 

Старшому за сина! 

Возьміть його! ... бо покину. 

Як батько покинув, — 

Бодай його не кидала 

Лихая година! 

Гріхом тебе на світ божий 

Мати породила, — 

Виростай же на сміх людям!" 

На шлях положила: 

— ,, Оставайся шукать батька, 
А я вже шукала" ... 

Та в ліс* з шляху, як навісна^)! 
А дитя осталось, 
Плаче, бідне ... А москалям 
Байдуже — минули. 



^) Шпори — моск. слово: остроги; атвязаться (моск.^ = одчепитись. 
^) скороч.: хочеш 

3) Як де не розуміють цього слова (зах. укр.), то воно означає стілько 
що: несповна розуму. 



— 19 — 



Воно й добре, — та на лихо 
Лісничі почули ^). 

Біга Катря боса лісом, 
Біга та голосить; 
То проклина свого Йвана, 
То плаче, то просить. 
Вибігає на возлісся^); 
Кругом подивилась, 
Та в яр ... біжить, — серед ставу 
Мовчки опинилась. 
— ,, Прийми, Боже, мою душу, 
А ти^) — моє тіло!" 
Шубовсть в воду! ... Попід льодом 
Геть загуркотіло. 

Чорнобрива Катерина 

Найшла, що шукала. 

Дунув вітер понад ставом — 

І сліду не стало. 

* * 

* 

То не вітер, то не буйний, 

Що дуба ламає; 



Ішов кобзарь до Київа 
Та сів спочивати; 
Торбинками обвішаний 
Його повожатий; 
Мале дитя коло його 
На сонці куняє, 
А тим часом старий кобзарь 
«Ісуса» співає. 
Хто йде, їде — не минає: 
Хто — бублик, хто — гроші. 
Хто старому, а дівчата 
Шажок міхоноші. 
Задивляться чорнобриві: 



То не лихо, то не тяжке, 

Ш,о мати вмірає; 

Не сироти малі діти, 

Ш,о неньку сховали: 

їм зосталась добра слава, 

Могила зосталась. 

Засміються злії люде 

Малій сиротині*). 

Виллє сльози на могилу — 

Серденько спочине. 

А тому, тому на світі, 

Ш,о йому зосталось. 

Кого батько і не бачив, 

Мати одцуралась? 

Ш,о зосталось байстрюкові ? 

Хто з ним заговорить ? 

Ні родини, ні хатини; • 

Шляхи, піски, горе . . . 

Панське личко, чорні брови 

На що? Ш^об пізнали! 

Змалювала, не сховала . . . 

Бодай полиняли! 



V. 



І босе і голе. 

«Дала», кажуть, «бровенята. 

Та не дала долі!» 

Іде шляхом до Київа 
Берлин^) шестернею, 
А в берлині господиня 
З паном і сім'єю. 
Опинився проти старців — 
Курява лягає. 
Побіг Івась, бо з віконця 
Рукою махає. 
Дає гроші Івасеві, 



^) То так із жалю сказано: воно й добре, що минули, бо дитина була б собі 
вмерла (яка доля жде байстрюка! — гл. далі: «То не пітер». .., після зірок), а 
так лісничі її взяли й від смерти врятували. 

^) тепер кажуть уже: узлісся, підлісся 

^) розуміється: ставе, водо . . . 

*) Засміються їй у-вічі, себто: насміються над нею. 

*) Декуди звуть уже тепер із-московська каретою; шестірня — шестеро 
коней. 

2* 



— 20 — 

Дивується пані. «Івась». — „Накой мільїй!'"'- 

А пан глянув — одвернувся . . . Берлин рушив, а Івася 
Пізнав препоганий, Курява покрила . . . 

Пізнав тії карі очі. Полічили, що достали, 

Чорні бровенята. Встали сіромахи. 

Пізнав батько свого сина. Помолились на схід сонця, 

Та не хоче взяти. Пішли понад шляхом^). 

Пита пані, як зоветься? 

(1838) 
===== Петербург. 



ТАРАСОВА НІЧ. 

(П. І. Мартосу)2) 

Тарасовою ніччю назвав наш народ бій, який закінчив повстання україн- 
ського народу проти Польщі в 1630 р. під проводом гетьмана Тараса Федо- 
ровп«^а — Запорожці назвали його Тряс ил ом, бо така була звичка па Запо- 
рожжі, що кожному давали ще своє запорозьке ймення. Зчинилося це повстання 
з двох причин. Саме тоді Польща покінчила війну зі Шведами, і начальник 
польських військ Конєцнольскі порозкватировував військо скрізь по Україні, 
а воно дуже нищило та грабило народ. Це одне. Крім того, польський уряд 
завзявся передавати православні церкви уніятам, і загалолі пішла знов нагінка 
на віру. Запорожці, що завсіди вели перед у повстаннях, вибрали собі геть- 
маном Тараеа Федоровича, але ж ио.льський уряд його не затвердив, і перепер 
па гетьмана свойого чоловіка: Грицька Чорного-Совича. Та цього Совича не 
визнавали козаки і, як трапилася пагода, зловили його, віддалив руки Трясилові, 
і потім покарали на горло. Повстання під проводом Тряспла розгорілося по 
цілій Україні — тодішнії! митрополит Пов Борецький скрізь благословив народ, 
що йшов битися з Поляками. Поляки думали було здавити його муками, ніславши 
на Україну відомого розбишаку Самійла Лаща, якиіі перерізав людей із кількох 
сіл та містечок — але ж це тільки більш розлютило народ, а повстання не здавило. 
Нарешті козаки під проводом Федоровича окопалися під Переяславом, і По.іяки 
з Конецпольскпм почали облогу. Облога не вдалася, козаки Поляків нобн.іи, 
— оце ж Тарасова Ніч — що вони самі почали просити мира. Це була перша 
більша перемога над Польщею, і народ склав про неї багацько оповідань. Оці 
оповідання ноиалп пізніще в відому на початку XIX. віка книжку, що її написав 
великий український патріот Григорій Полетика (Історія Русов), і цшіи опові- 
даннями багато користувався іі Шевченко (про аренду церков Жпдам, н. пр., 
усе, що на стор. 21., другий стовбець). Що сталося зі самим Трясилом, історія 
нам не каже. 

ТТа розпутті") кобзарь сидить Як мак процвітає. 

Та на кобзі грає; Грає кобзарь, виспівує. 

Кругом хлопці та дівчата — Вймовля словами, 

■') Це поетичне оповідання (як узагалі всі довші віршеві оповідання) зветеся 
коротьо — поема. 

^) Петро І. Мартос — полтавський поміщик, із якого Шевченко змальовував 
під кінець 1839. р. портрет; він ото перший зацікавився віршами Шевченка 
й видав його «Кобзаря» 1840. р. (гл. стор. ХПІ). 

^) роздоріжжя, де розходяться в ріжні боки дороги 



— 21 



Як Москалі, Орда^), Ляхи 
Бились з козаками, 
Як збіралась громадонька 
В неділеньку вранці, 
Як ховали козаченька 
В зеленім байраці. 
Грає кобзарь,^ виспівує, 
Аж лихо сміється: 

« Була колись Гетьманщина^), 

Та вже не вернеться; 

Було колись — панували. 

Та більше не будем . . . 
Тії слави козацької 
Повік не забудем! 

Україно, Україно! 

Ненько моя, ненько! 

Як згадаю тебе, краю. 

Зав'яне серденько! 
Де поділось козачество. 
Червоні жупани ? 
Де поділась доля-воля. 
Бунчуки, гетьмани? 

Де поділось? Ізгоріло? 

А чи затопило 

Синє море твої гори. 

Високі могили^)? 



Мовчать гори, грає море, 
Могили сумують, 
А над дітьми козацькими 
Поганці панують! 

Грай же, море! Мовчіть, гори! 

Гуляй, буйний, полем! 

Плачте, діти козацькії! 

Така ваша доля! 

«Встає хмара зза Лиману*), 
А другая з поля: 
Зажурилась Україна — 
Така її доля! 
Зажурилась, заплакала. 
Як мала дитина. 
Ніхто її не рятує . . . 
Козачество гине, 
Гине слава, батьківщина; 
Немає де дітись ... 
Виростають нехрещені 
Козацькії діти, 
Кохаються невінчані; 
Без попа ховають; 
Запродана Жидам віра, 
В церкву не пускають! 
Як та галич поле криє, 
Ляхи, уніяти^) 



^) Орда — Татари. 

^) час панування гетьманів на Україні (до 1764. р.) 

^) Шевченко дошукується причини: чи, може, згоріло все, чи, може, море 
затопило гори, могили, й відповіди не находить; одне відомо, що над Україною 
панує поганець; бунчук і булава — ознаки гетьманської влади. 

*) Лиман — розуміється Дніпровий; ця хмара — то народня недоля; від 
півдня — від моря насуває лихо від Татар, від заходу, від поля — від Поляків. 

^) Уніяти — од слова «унія», себто, злука з католицькою церквою, яку 
проголошено в Бересті 1596. р. Польський уряд думав таким чином приєднати 
собі ввесь український народ, щоб потім того легче його сполячити. Він то 
й піддержував усюди уніятів проти православних, права ріжні їм давав. Але ж 
опісля, як . виявилося, що уніяти Поляками не поробились, польський уряд 
почав і на них так дивитися, як і на православних. Там де Поляки мали більше 
сили, унія залишилася й досі, через те між Українцями й досі налічується 
до чотирі з половиною міліони уніятів (в західній Україні — в Галичині, та ще тій 
частині, що колись належала до Угорщини; там поробили Українців уніятами 
Мадяри). Найбільша ріжниця та, що уніяти визнають папу римського головою 
церкви, як усі католики. А так, то богослуження в уніятів таке ж, як у право- 
славних. Боровся народ із унією не через ці правди віри (доі'мати), але через 
те, що унія нищила в церкві громадський виборний лад, якого унія не давала. 
А що ще й польський уряд задля своєї мети накидав унію народові, то вона 
стала йому більш ненависна, ніж католицтво. 



— 22 — 



Налітають, — нема кому 
Порадоньки дати. 
Обізвався Наливайко^) — 
Не стало кравчини 2)! 
Обізвавсь козак Павлюга^) — 
За нею полинув. 
Обізвавсь Тарас Трясило 
Гіркими сльозами: 
««Бідна моя Україно, 
Стоптана Ляхами . . .»» 
Обізвавсь Тарас Трясило 
Віру рятувати. 
Обізвався орел сизий — 
Та й дав Ляхам знати! 
Обізвався пан Трясило: 
««А годі журиться, 
А ходім лиш, пани-брати, 
З Поляками биться!»» 

«Вже не три дні, не три ночі 
Б'ється пан Трясило; 
Од Лимана до Трубайла*) 
Трупом поле вкрилось. 



Ізнемігся козаченько, 

Тяжко зажурився, 

А поганий Конецпольський*) 

Дуже звеселився; 

Зібрав шляхту всю докупи, 

Та й ну частувати*)! 

Зібрав Тарас козаченьків — • 

Поради прохати: 

««Отамани, товариші. 

Брати мої, діти! 

Дайте мені порадоньку: 

Що будем робити? 

Бенкетують вражі Ляхи, 

Наше безголов'я . . .»» 

— ,,Нехаіі собі бенкетують, 

Нехай на здоров'я! 

Нехай, кляті, бенкетують. 

Поки сонце зайде, 

А ніч-мати дасть пораду: 

Козак Ляха знайде." 

«Лягло сонце за горою, 
Зірки засіяли, 



1) Семерин Наливайко був із кінцем XVI. в. начальником ватаги не- 
вдоволених людей, які робили повстання протп панів на Волині, Поділлі, Поліссі 
й Білорусі. Як польський уряд післав проти нього військо (1596), то він ізлучився 
зі старшим запорозьких козаків, Григорієм Лободою, — але їх обох Поляки 
побили коло Лубень і скарали на горло. Про Наливайка народ поскладав 
багацько оповідань, у яких кажеться про нього як про гетьмана, що за волю України 
потерпів велику муку. Оповідання ці пішли з того, що начальник польських 
військ, Жолкєвскі, поборовши Наливайка, вчинив над ним і над його військом 
дику розправу: всіх казав вирізати, Наливайка продержав цілий рік у тюрмі, 
раз-у-раз казав брати на муки, й, нарешті, йому стято голову й тіло почетвертовано. 
Потім народ ісклав собі переказ, що його спалили живим у мідному бику. ' 

2) Кравчиною звалися ватаги Наливайка, здається, від того, що сам Нали- 
вайко був зпочатку ремесник (кравець). 

2) Павлюга — це Павло Міхнович Бут, якого на Запорожжі прозвали 
Павлюком. Тільки ж він робив повстання проти Польщі на сім років пі з н іще 
за Трясила (1637), а не як у Шевченка виходить, наче б то Павлюк був перед 
Трясилом (це називається по-вченому — анахронізм). Це повстання скін- 
чилося, як і Наливайкове, нещасливо. Павлюк мусів коло Боровиці здатися, 
й його теж покарали на смерть. 

*) Ця річка зветься ще і Трубежем; є це притока Дніпра з лівого боку. 
Справді, тоді повстання обхопило цілу Україну від Запорожжя аж геть під Київ. 

^) Начальник польських військ, гл. ввід, стор. 20. 

^) Григорій Полетика у своїй «Історії» розповідає, що тоді саме було като- 
лицьке свято, що називається по-польському «Боже Цяло» (Боже Тіло — в 
нас Євхаристія — 10 днів після Зелених Свят), яке Поляки відправляли «сь 
пальбою и пиршествомг» — із цього козаки скористали. 



— 23 — 



А козаки, як та хмара, 
Ляхів обступали. 
Як став місяць серед неба — 
Ревнула гармата; 
Прокинулись Ляшки-панки — 
Нікуди втікати! 
Прокинулись Ляіііки-панки — 
Та и не повставали: 
Зійшло сонце — до одного 
Покотом лежали. 

«Червоною гадюкою 
Несе Альта ^) вісти, 
Щоб летіли крюки з поля 
Ляшків-панків їсти. 
Налетіли чорні крюки 
Вельможних будити; 
Зібралося козачество 
Богу помолитись. 
Закрякали чорні крюки, 
Виймаючи очі; 
Заспівали козаченьки 
Пісню тії ночі, — 
Тії ночі крівавої, 
Що славою стала 
Тарасові, козачеству. 
Ляхів що приспала. 

«Над річкою, в чистім полі, 
Могила чорніє; 



Де кров текла козацькая — 

Трава зеленіє. 

Сидить ворон на могилі, 

Та з голоду кряче^) . . . 

Згада козак Гетьманщину, 

Згада, та й заплаче. 

Була колись козацькая 

І слава і воля, — 

Слава ссяє, а воленьку — 

Спіткала недоля. 

Було колись - — панували. 

Та більше не будем, 

Тії ж слави козацької 

По вік не забудем!» 

Умовк кобзарь, сумуючи: 
Щось руки не грають! 
Кругом хлопці та дівчата 
Слізоньки втирають. " 

Пішов кобзарь по улиці, 
З журби як заграє! 
Кругом хлопці навприсядки, 
А він вимовляє: 

«Нехай буде отакечки! 
Сидіть^ діти, у запічку, 
А я з мсурби та до шинку, 
А там найду свою лсінку. 
Найду лсінку, почастую, 
З воро:и€еньків покепкую.» 

(6. XI. 1838) 
== Петербург. 



і8з9- Р- 

ДУМКА. 

ТТа що мені чорні брови? Літа мої молодії 

На що карі очі? Марно пропадають, 

На що літа молодії. Очі плач;уть, чорні брови 

Веселі, дівочі? Од вітру линяють. 

^) Альта — річка, що вливається до Т^убайла й разом із ним до Дніпра; 
між обидвома цими річками й окопався Трясило ; там же недалечко — Перея- 
слав (червона гадюка — од крови з трупів). 

^) бо вже тепер (за часів Шевченка) на Вкраїні боїв нема 



— 24 



Серце в'яне, нудить світом, 

Як пташка без волі. 
На що ж мені краса моя, 

Коли нема долі ? 
Тяжко мені сиротою 

На сім світі жити: 
Свої люде — як чужії. 

Ні з ким говорити; 
Нема кому розпитати, 

Чого плачуть очі? 
Нема кому розказати, 

Чого серце хоче, — 
Чого серце, як голубка, 

День і ніч воркує? 



Ніхто його не питає, 

Не знає, не чує; 
Чужі люде не спитають — 

Та й на що питати ? 
Нехай плаче сиротина, 

Нехай літа тратить! 
Плач же, серце, плачте, очі, 

Поки не заснули. 
Голосніше, жалібніше. 

Щоб вітри почули. 
Щоб понесли буйнесенькі 

За синєє море — 
Чорнявому, зрадливому 

На лютеє горе! 

(1839) 
Петербзфг. 



ІВАН ПІДКОВА. 

(В. І. ПІтернбері'у) 1) 



Іван Підкова був собі козацьким ватажком у другій половині XVI. ет., 
тоді, як Козаччина що-тільки влаштовувалась і козаки шукали для себе по цілому 
світу слави: ходили походалпі то в Туреччину, то в Молдавію, то ЗІоскві вислу- 
гуючпсь, і тим завдавали великого клопоту польському урядові, бо ж йоліу 
доводилось опісля за все це відповідати, що було козаки натворять. От і Підкова 
зі своїми козаками пішов походом на Молдавію п захопив був для себе навіть 
молдавський простіл. Але Полякам удалося дістатп його у свої руки, и вони 
відрубали йому голову у Львові 1578. року. 

Стілько ми знаємо про Підкову з історії. Чи ходив він на Царгород — 
невідомо. Та це для поета й не важно, бо важний тут не Підкова, а важне те, 
як відносилися в походах козаки до свойого отамана, й як він до них відно- 
сився. Козаки сліно вірять свойому провідникові, якого вибрали отаманом, 
ідуть за ним, не питаючи, куди та що; та й він, хоч знає, що за ним його козаки 
підуть скрізь, і в вогонь, усе-таки нічого на свою руку не робить, а питає громади. 
Оце безмежне довірря одних до других — те, що ми назвали б громадською 
дисципліною, це довірря, головна думка поеми; виведена вона так, як воно 
було в історії, й через те п поема ця історична. А то як дивитися на неї пнакше. 
то вона видається немов недокінченою. Сам похід ізмальованпй вірно, бо так 
він і відбувався: чим більша негода, тим більш козаки до походу рвалися. 

І. 

Т^уло колись — в Україні Вміли панувати! 

Ревіли гармати; Панували, добували 

Було колись — Запорожці І славу, і волю, ■ — 

^) В. І. Штернбері' — Німець ізроду, вчився разом зі Шевченком в 
Академії Мистецтв у Петербурзі (гл.ст. XIII) приятелював із ним і жив навіть на 
одній кватирі. Штернберґ за.знапомив Шевченка з кількома німецькими сім'ями, 
н; пр., із сім'єю Шмідтів, де після чаю владжувано часто читанки творів ріжних 
європейських письменників (Ґете, Шіллєр, Вальтер Скот і ин.). 



— 25 



Минулося: осталися 
Могили по полю! 
Високії ті могили, 
Де лягло спочити 
Козацькеє біле тіло, 
В китайку повите. 
Високії ті могили 
Чорніють, як гори. 
Та про волю нишком в полі 
З вітрами говорять. 
Свідок слави, дідівщини ^) 
З вітром розмовляє, 

Чорна хмара зза Лиману 
Небо, сонце криє; 
Синє море звірюкою^) 
То стогне, то виє, 
Дніпра гирло затопило. 
«А ну-те, хлоп'ята. 
На байдаки! Море грає. 
Ходім погуляти!» 

Висипали Запорожці, 
Лиман човни вкрили. 
«Грай же, море!» — заспівали, 
Запінились хвилі. 
Кругом хврілі, як ті гори: 
Ні землі, ні неба. 
Серце мліє, а козакам 
Того тілько й треба. 
Пливуть собі та співають; 
Рибалка^) літає, 
А попереду отаман 
Веде, куди знає. 



А внук косу несе в росу^), 
За ними співає. 



П. 



Було колись — в Україні 
Лихо танцювало. 
Журба в шинку мед-горілку 
Поставцем^) кружала. 
Було колись добре жити 
На ті,й Україні . . . 
А згадаймо — може, серце 
Хоч трохи спочине. 

Похожає здовж байдака, 

Гасне люлька в роті: 

Поглядає сюди-туди, 

Де-то буть роботі ? 

Закрутивши чорні уси, 

За ухо чуприну. 

Підняв шапку — човни стали: 

«Нехай ворог гине! 

Не в Синопу"), отамани, 

Панове-молодці, 

А у Царград'), до султана 

Поїдемо в гості!» 

— ,, Добре, батьку отамане!" 

Кругом заревіло. 

«Спасибі вам!» 

Надів шапку. 
Знову закипіло 
Синє море. Здовж байдака 
Знову похожає 
Пан отаман, та на хвилю 
Мовчки поглядає. 

(1839) 
• Петербург. 

^) Той свідок — могили. 

^) пор. подібне місце в поемі «До Основ'яненка»: Жита похилились (там), 
де паслися ваші коні, стор. 32, 1. стовб. 

^) Поставець — глиняний посуд, щось наче чарка, для пиття. 

*) наче звірюка 

^) все, що ловить риби, хоч людина (рибак), хоч птиця; тут — птиця 

®) Спнопа, а власне Синоп — турецьке місто на побережжі Чорного Моря, 
з азійського боку. 

') Царград, Царгород, Констянтинопіль або Византія — столиця Туреч- 
чини. Султан — турецький царь. 



— 26 — 



ТОПОЛЯ. 



ТТо діброві вітер виє, 

-^-^ Гуляє по полю, 

Крап дороги гне тополю 

До самого долу. 

Стан високий, лист широкий — 

Марно зеленіє. 

Кругом поле, як те море 

Широке, синіє. 

Чумак іде, подивиться, 

Та й голову схилить; 

Чабан вранці з сопілкою 

Сяде на могилі. 

Подивиться — серце ниє: 

Кругом ні билини! 

Одна-одна, як сирота 

На чужині гине! 

Хто ж викохав тонку, гнучку 
В степу погибати ? 
Пострівайте, все розкажу. 
Слухайте ж, дівчата! 

Полюбила чорнобрива 
Козака дівчина, 
Полюбила ■ — не спинила: 
Пішов, та й загинув. 
Як би знала, що покине, 
Була б не любила; 
Як би знала, ш;о загине, 
Була б не пустила; 
Як би знала — не ходила б 
Пізно за водою, 
Пе стояла б до півночі 
З милим під вербою; 
Як би знала! ... 

І то лихо — 
Попереду знати. 



П. С. Петровській) ^) 

Що нам в світі зострінеться 

Не знайте, дівчата! 

Не питайте свою долю! 

Само серце знає, 

Кого любить. Нехай в'яне, 

Поки закопають! 

Бо не довго, чорнобриві, 

Карі оченята. 

Біле личко червоніє — 

Не довго, дівчата! 

До полудня, та п зав'яне, 

Брови полиняють . . . 

Кохайтеся ж, любітеся. 

Як серденько знає. 

Защебече соловейко 
В лузі на калині. 
Заспіває козаченько, 
Ходя^) по долині. - 
Виспівує, поки вийде 
Чорнобрива з хати, 
А він її запитає: 
«Чи не била мати ?» 
Стануть собі, обіймуться; 
Співа соловейко; 
Послухають, розійдуться — 
Обоє раденькі. 
Ніхто того не побачить. 
Ніхто не спитає: 
«Де ти була? що робила?» 
Сама собі знає . . . 
Любилася, кохалася, 
А серденько мліло: 
Чуло серце недоленьку, 
Сказати — не вміло. 
Не сказало, — осталася, 
День і ніч воркує. 



'^) П. С. Петровська була матіррю приятеля Шевченка, Петровського, 
який ураз із поетом учився в Академії Мистецтв. Пані Петровська дуже любила 
Шевченка. 

^) Хбдя, стоя (стор. 27) — старі форми: ходячи, гл. «Причинна», стор. 1, пом. 4. 



27 



Як голубка без голуба, 
А ніхто не чує. 

Не щебече соловейко 
В лузі над водою, 
Не співає чорнобрива, 
Стоя^) під вербою; 
Не співає, як сирота 
Білим світом нудить. 
Без милого батько, мати — 
Як чужії люде; 
Без милого сонце світить — 
Як ворог сміється; 
Без милого скрізь могила . . . 
А серденько б'ється! 

Минув і рік, минув другий. 
Козака немає; 

Сохне вона, як квіточка, — 
Мати не питає ^). 
«Чого в'янеш, моя доню ?» 
Стара не спитала. 
За сивого, багатого 
Нищечком єднала. 
«Іди, доню!» каже мати: 
«Не вік дівувати. 
Він багатий, одинокий, 
Будеш панувати!» 

— ,,Не хочу я панувати, 
Не піду я, мамо! 
Рушниками, що придбала, 
Спусти мене в яму! 
Нехай попи заспівають, 

А дружки заплачуть: 
Легше, мамо, в труні лежать, 
Ніж його побачить." 

Не слухала стара мати, 
Робила, що знала; 
Дивилася чорнобрива, 
Сохла і довчала. 
Пішла вночі до ворожки, 

^) пор. стор. 26, пом. 2. 

-) не звертає уваги 

^) Докладніще: мені не навчити 

*) Тепер це слово вже чогось 

— чорнильниця. 



Щоб поворожити, 

Чи довго їй, Одинокій, " 

На сім світі жріти? 

«Бабусенько, голубонько, 

Серце моє, ненько! 

Скажи мені щиру правду, 

Де милий-серденько ? 

Чи жив-здоров? Чи він любить? 

Чи забув, покинув? 

Скажи ж мені, де мій милий? 

Край світа полину! 

Бабусенько, голубонько! 

Скажи, — бо ти знаєш! 

Хоче дати мене мати 

За старого заміж. 

Любить його, моя сиза, — 

Серце не навчити''). 

Нішла б же я утопилась — 

Жаль душу згубити. 

Коли не жив чорнобривий, 

Зроби, моя пташко, 

Щоб додому не вернулась . . . 

Тяжко мені, тяжко! 

Там старий жде з старостами . . . 

Скажи ж мою долю!» 

— ,, Добре, доню! Спочинь трошки! 

Чини ж мою волю! 

Сама колись дівувала. 

Теє лихо знаю; 

Минулося, — навчилася. 

Людям помагаю. 

Твою долю, моя доню. 

Позаторік знала, 

Позаторік і зіллячка 

Для того придбала." 

Пішла стара, мов каламарь^) 
Достала з полиці. 
„Ось на тобі сього дива! 
Піди до криниці, 
Поки півні не співали. 



свойого серця, щоб його любити, 
забувається, скрізь із-московська кажуть 



— 28 — 



Умийся водою, 

Випий трошки сього зілля — 

Все лихо загоїть. 

Вип'єш — біжи, яко мога; 

Що б там не кричало. 

Не оглянься, поки станеш 

Аж там, де прощалась. 

Одпочинеш. А як стане 

Місяць серед неба, 

Випий ще раз; не приїде — 

Втретє випить треба. 

За перший раз, — як за той рік, 

Будеш ти такого^); 

А за другий — серед степу 

Тупне кінь ногою. 

Коли живий козаченько, 

То зараз прибуде; 

А за третій — моя доню. 

Не питай, що буде! 

Та ще, чуєш, не хрестися! 

Бо все піде в воду. 

Тепер же йди, подивися 

На торішню вроду 2)!" 

Взяла зілля, поклонилась: 
«Спасибі, бабусю!» 
Вийшла з хати: «Чи йти, чи ні? 
Ні, вже не вернуся!» 
Пішла, вмилась, напилася, 
Мов не своя стала; 
Вдруге, втретє, та, мов сонна 
В степу заспівала: 

«Плавай, плавай, лебедонько, 
По синьому морю! 
Рости, рости, тополенько. 
Все вгору та вгору! 
Рости гнучка та висока 
До самої хмари. 
Спитай Бога: чи діжду я. 
Чи не діжду пари? 
Рости, рости, подивися 



За синєє море: 

По тім боці — моя доля, 

По сім боці - — горе! 

Там десь милий чорнобривий 

По полю гуляє, 

А я плачу, літа трачу. 

Його виглядаю. 

Скажи йому, моє серце. 

Що сміються люде; 

Скажи йому, що загину. 

Коли не прибуде! 

Сама хоче мене мати 

В землю заховати . . . 

А хто ж її головоньку 

Буде доглядати? 

Хто догляне, розпитає. 

На старість поможе? 

Мамо моя! Доле моя! 

Боже милий. Боже! 

Подивися, тополенько! 

Як нема — заплачеш 

Досхід сонця, ранесенько, 

Щоб ніхто не бачив. 

Рости ж, серце-тополенько. 

Все вгору та вгору! 

Плавай, плавай, лебедонько, 

По синьому морю!» 

Таку пісню чорнобрива 
В степу заспівала. 
Зілля дива наробило — 
Тополею стала. 
Не вернулася додому. 
Не діждала пари: 
Тонка, гнучка та висока 
До самої хмари. 

По діброві вітер виє, 
Гуляє по полю, 4 

Край дороги гне тополю 
До самого долу^). 



^) будеш така — як була за той рік 

2) яка ти була торік — вмивайся й пий уперше 

^) Це оповідання теж ба.іяда, як «Причинна». 



— 29 — 



ПЕРЕБЕНДЯ. 

(Є. П. Гребінці)!) 



Перебендею звуть у нас люднну, яка багацько ба.іакао, балакуна, 
а що й кобзарі багато балакають, то й вони неребенді. Тут Шевченко 
розповідає нам про кобзаря і змальовує його значіння для народа: 
людям тугу розганяти, хоч на серці в самого нудьга та сум, громаді служити 
і то так, як кому цього треба (скачи, враже, як пан ка:)ісе). Але цього кобзареві 
мало — він людина вища за всіх людей, вона теж потребує розваги. Таку 
розвагу находить кобзарь у розмові з Богом, як ніхто не бачить. Через 
те ця поема дуже важна, бо з неї видно, як Шевченко дививс;; на завдання 
н а р од Б і X с п і в а к і в , чи то вони для людей на кобзі вигравали , чи для них писали 
вірші. Виходить, що поет мусить половинитися: одна частина для громади 
(будь у громаді і служи їй), друга для себе. 

ТТеребендя старий, сліпий, — Над старою головою, 

Хто його не знає ? А йому байдуже! 

Він усюди вештається Сяде собі, заспіває: 

Та на кобзі грає. «Ой, не шуми, луже'^)!» 

А хто грає, того знають Заспіває, та п згадає, 

І дякують 2) люде: Що він сиротина, 

Він їм тугу розганяє. Пожуриться, посумує, 

Хоть сам світом нудить. Сидячи під тином. 
Попід тинню сіромаха 

І днює й ночує; Отакий то Перебендя, 

Нема йому в світі хати; Старий та химерний! 

Недоля жартує Заспіває про «Чалого»^), 

^) Євген Гребінка (1811 — 1848) український поет (байкарь), Полтавець 
родом (з Пирятина). Писав він і по-московськи, але ж його московські писання 
слави йому не придбали. За те ж невеличка жмінька українських «Приказок» 
(байок) записала невмірущим його ймення в українському письменстві (а ось 
пісня його «Ні, мамо, не молена нелюба любить» співається в нас уже як народня). 
Він приятелював зі Шевченком, як поет ж;4в у Петербурзі, й пособляв йому, 
в чому міг. 

^) додати: йому (вдячні йому) 

^) Усіх цих пісень у нас і досі співають : Юй, не шуми, лумсе, зелений 
байраче, не плач, не мсурися, молодий козаче» — пісня про те, щоб не 
журитися; про Чалого — «Ой, був у Січі старий козак» — історична, про зраду 
Чалого, що перейшов від гайдамаків до Поляків — пісня сумна; «Горлиця» 
— «Ой, дівчина-горлиця» або «Ой, летіла горлиця» — весела пісня; «Веснянка» 
(«Ом, вже весна, ой, влсе красна»), «Гриць» — дівочі пісні: «Сербин» {«Ходить 
Сербин по риночку»), «Шинкарка« — це парубочі пісні; «Лазаря» — співають 
лірники, це пісня набожна; про зруйнування Січі пісень у нас кілька, і про 
перше зрза"інування в 1709. р. («Ой, ігили наші славні Запоролсці»), і про друге 
1775. р. («Ой, полети, галко, ой, полети, чорна» . . ., «Ой, ізза гори, зза Лиману 
вітер повіває»), — і всі вони дуже-дуже сумні (тому й Шевченко й каже: тажко- 
важко заспіває, бо жаль за минулим). Словом: і для себе, і для всіх людей знає 
пісню. На базарі (де багато людей) співає Перебендя вмисне про зруйнування 
Січі, щоб у них викликати національне почуття, щоб вони знали, хто вони такі. 



— зо- 
на «Горлицю» зверне; Заспіває, засміється, • 
З дівчатами на вигоні А на сльози зверне. 
«Гриця» та «Веснянку», 

А у шинку з парубками — Вітер віє-повіває, 

«Сербина», «Шинкарку», По полю гуляє, — 

З жонатими на бенкеті На могилі кобзарь сидить 

(Де свекруха злая) Та на кобзі грає. 

Про тополю — лиху долю. Кругом його степ, як море 

А потім — «У гаю»; Широке, синіє; 

На базарі — про «Лазаря», За могилою — могила. 

Або, щоб те знали, А там — - тілько мріє. 

Тяжко-важко заспіває. Сивий вус, стару чуприну 

Як Січ руйнували. Вітер розвіває, 

Отакий то Перебендя, То приляже та послуха. 

Старий та химерний: Як кобзарь співає. 

Як серце сміється сліпі очі плачуть . . . 

Послуха, повіє . . . 

Старий заховавсь 

В степу на могилі, щоб ніхто не бачив. 

Щоб вітер по полю слова розмахав, 

Ш^об люде не чули, — бо то Боже слово ^), 

То серце по волі з Богом розмовля. 

То серце щебече Господнюю славу, 

А д^'^мка край світа на хмарі ґуля. 

Орлом сизокрилим літає, ширяє. 

Аж небо блакитне широкими 2) б'є; 

Спочине на сонці, його запитає: 

Де воно ночує, як воно встає ? 

Послухає моря, що воно говорить; 

Спита чорну гору: чому ти німа^)? 

І знову на небо, бо на землі горе, 

Бо на їй, широкій, куточка нема 

Тому, хто все знає, тому, хто все чує: 

Ш,о море говорить, де сонце ночує, — 

його на сім світі ніхто не прийма! 

Один він між нами, як сонце високе; 

^) Отже ж звали в нас люде з-давен-давна кобзарів «божими старцями», 
бо думали, що сам Бог їм ув уста вкладає те, що вони співають. І не тільки 
в нас, але й у иньчих народів була така віра, що співаки від богів ведуть свій 
рід. От і через те й кобзареве слово — боже слово. 

2) розуміється: крилами, так як ось ми нераз кажемо, н.пр., просто «вороний» 
замісць — кінь 

^) Тим то й вищий поет-кобзарь за всіх людей, що він і з сонцем говорить, 
і з морем, і з німою горою, що він — усе знає (так як ось казали про своїх поетів- 
пророків старі Жиди, що вони все знають), і тому його не розуміють (ніхто 
не прийма). 



— 31 — 

його знають люде, бо носить земля ^), 
А як би почули, що він, одинокий, 
Співа на могилі, з морем розмовля, — 
На Божеє слово вони б насміялись. 
Дурним би назвали, од себе б прогнали: 
«Нехай понад морем», сказали б, «ґуля!» 

Добре ЄСИ-), мій кобзарю, А щоб тебе %е цурались, 

Добре, батьку, робиш. Потурай їм'), брате! 

Що співати-розмовляти «Скачи, враже, як пан каже: 

На могилу ходиш! На те він багатий*).» 

Ходи собі, мій голубе. Отакий то Перебендя, 

Поки не заснуло Старий та химерний! 

Твоє серце, та виспівуй, Заспіває весільної. 

Щоб люде не чули! А на сльози зверне. 

(1839) 
Петербург. 



ДО ОСНОВ'ЯНЕНКА. 

Грицько Основ'яненко (1778 — 1843) — український письменник. 
Справжнє його прізвище: Квітка, та що родився він ув Основі під Харковом, 
то назвав себе Основ'яненком. Квітка написав багацько повістей та оповідань 
по-українському — та все з життя українських селян-хліборобів (перший на 
цілу Европу забалакав у повісти про мужика!) . Шевченко високо поважав Квітку, 
ставив його куди вище за себе й, як побачимо з цієї поеми, міркував собі, що 
він краще може співати про славу й милуле України, ніж сам Шевченко (вчені 
називають такий погляд, яким поет себе не доцінює — поетичною скромністю). 
А все це за повісти (Маруся, Сердешна Оксана, Перекотиполе й т. д.) та ще 
за те, що списані вони українським словом. Бо Шевченко думав собі, що 
як «наші (козаки, гетьмани, наша колишня слава) на віки пропали» , то слава 
України таки не загине, бо в пас є своє власне українське слово — «наша дума, 
наша пісня» . 

Т^'ють пороги; місяць сходить. Хто всім верховодив. 

Як і перше сходив . . . Нема Січі! Очерети 

Нема Січі, пропав і той, У Дніпра питають: 



^) А тут додати б у думці: але його не розуміють, 0о він за них вищий. 

^) Добре єси-робиш — • то ми так не кажемо; це «г;си>> поет узяв із церковної 
мови та прилучив його до «робиш», щоб його слово було поважніще (хоч це 
неправильно й по-церковному; там можна б було сказати: робив-єси, але не — 
робиш єси), так наче говорить такий, що ще краще знає, ніж сам Перебендя. 
То Шевченко так часто в таких випадках уживав цього «єси» (пор. «Неофіти»; 
умреш єси на чужині, стор. 369). 

^) роби так, як вони хочуть 

*) иньчими словами: роби, як люде хочуть, бо на те вони люде (а ти між 
ними й від них живеш). «Скачи, враже» — то така в нас поговірка на те, 
як хто від кого залежний. 



32 — 



«Де-то наші діти ^) ділись ? 
Де вони гуляють ?■» 
Чайка скйглпть, літаючи, 
]\Іов за дітьми плаче; 
Сонце гріє, вітер віє 
На степу козачім. 

На тім степу скрізь могили 
Стоять та сумують; 
Питаються у буґшого'-): 
«Де наші панують ? 
Де панують, бенкетують ? 
Де ви забарились? 
Вернітеся! Дивітеся: 
Жита похилились =^), 
Де паслися ваші коні, 
Де тирса ^) шуміла. 
Де кров Ляха, Татарина 
Морем червоніла. 
Вернітеся! . . .» 

— ,,Не вернуться," - 
Загуло, сказало 
Синє море: — ,,не вернуться. 
На віки пропали!" 
Правда, море, правда, синє: 
Такая їх доля! 



Не вернуться сподівані, 

Не вернеться воля; 

Не вернеться козаччина, 

Не встануть гетьмани. 

Не покриють Україну 

Червоні жупани, — 

Обідрана, сиротою 

Понад Дніпром плаче; 

Тяжко, важко сиротині, 

А ніхто не бачить. 

Тілько ворог, що сміється. 

Смійся, лютий враже, 

Та не дуже, бо все гине, - 

Слава не поляже. 

Не поляже, а розкаже. 

Що діялось в світі. 

Чия правда, чия кривда, 

І чиї ми діти. 

Наша дума, нама пісня 

Не вмре, не загине . . . 

От де, люде, наша слава. 

Слава України! 

Без золота, без каменю, 

Без хитрої мови, 

А голосна та правдива, 

Як Господа слово. 



Чи так, батьку-отамане ') ? 
Чи правду співаю ? 
Ех,'^як би то ... Та ш,о іі казать! 
Кебети®) не маю. 



^) Ці діти очеретів — то Запорожці, бо ж Січ Запорозька була недоступна, 
заросла на берегах очеретами! 

^) в вітру 

^) Значить так: жита похилились там, де колись козаки билися з Ляхами, 
Татарами (пор. подібну' Думку в «Підкові»: Свідок слави дідівщини з вітром 
розмовляє, — а внук косу несе в росу, стор.25., стов.1) та в «Гайдамаках ■> (вн}'ки 
жито панам сіють, стор. 66, пом, 2). 

*) степова трава, старе слово, тепер у нас із-московська декуди ковилем 
її звуть 

^) Так поет величає Квітку, як провідника-отамана в письменстві, бо 
з тих українських письменників, що в тому часі жили. Квітка був наиславніщий 
і найбільш талановитий і коло нього купчилося ціле письменницьке життя 
в Харкові. Тим то й заслугував Квітка на це ймення. 

®) талант, здатність — от тут то та поетична скромність, що, мовляв, у 
нього немає таланту співати про Україну 



— 33 — 

А до того^) — Московщина, 
Кругом чужі люде. 
«Не потурай^)!» може, скажеш; 
Та що з того буде? 
Насміються на псалом^) той. 
Що виллю сльозами, 
Насміються^)! — Тяжко, батьку, 
Жити з ворогами! 
Поборовся б і я, може^). 
Як би малось сили; 
Заспівав би, — був голосок. 
Та позички ззіли'')- 



Отаке то лихо тяжке. 
Батьку ти мій, друже! 
Блужу в сиігах') та сам собі: 
«Ой, не шуми, луже^)!» 
Не втну більше. А ти, батьку, 
— Як сам здоров знаєш, — 
Тебе люде поважають. 
Добрий голос м,аєш^). 
Співай же їм"), мій голубе. 
Про Січ, про могили. 



Коли яку насипали, 

Кого положили; 

Про старину, про те диво^^), 

Що було, минуло . . . 

Утни, батьку, щоб нехотя 

На ввесь світ почули. 

Що діялось в Україні, 

За що погибала, 

За що слава козацькая 

На всім світі стала! 



^) додати в думці: тут, де я живу, Московщина (не — Україна, там де 
Квітка жив: у Харкові) 

2) не звертай на це уваги (сказав би Квітка), та я б тебе послухав і співав 
би, але . . . 

^) Псальми укладав жидівський царь Давид і вихваляв у них свойого 
Бога, та за свій народ молився; всі вони сумні та жалібні. Тому Шевченко і 
свої сумні вірші псальмами взиває — в них про свойого бога він співав би — 
про Україну. 

*) А що Москалі сміялися з з'країнського слова в письменстві — то відомо, 
і це відомо було й Шевченкові. Сміялися вони і з Квітчиних творів, і з Шевчен- 
кових, та тільки за те, що вони були писані українською мовою (гл. «Гайдамаки», 
стор. 41, стор. XIII). 

^) Бо Квітка боровся, написавши Москалям у відповідь на їх глузування 
«Салдацький патрет»; там він їм попросту ось що сказав: «Швець — знай своє 
шевство, а в кравецтво не мішайся!» 

®) Пригадати б тільки собі життя Шевченка, кому сила його не йшла 
в позику! 

') живучи в Петербурзі 

*) Пор. «Перебендя», стор. 29, пом. 3. 

®) Квітку земляки вже добре знали, бо його повісти вийшли були вже 
в Москві 1834. року. 

^°) себто, Українцям, землякам 

^Ч Старовина, колишнє У-країни являється (супроти того, що було за 
Шевченка) чимось таким гарним, як чудо. 

V. А. .3 



~ 34 — 

Утни, батьку, орле сизий! Як дівчина під вербою 

Нехай я^) заплачу, «Гриця» заспіває; 

Нехай свою Україну Нехай ще раз усміхнеться 

Я ще раз побачу; Серце на чужині. 

Нехай ще раз послухаю, Поки ляжу в чужу землю. 

Як те море грає, В чужій домовині! 

(1839) 
Петербург. 



[ЗАСПІВ.] 

Думи мої, думи мої^). 
Лихо мені з вами! 

На що стали на папері 

Сумними ряда\га? 

Чом вас вітер не розвіяв 

В степу, як пилину? 

Чом вас лихо не приспало. 

Як свою дитину ^) ? 
Бо вас лихо на світ на сміх породило, 
Поливали сльози — чом не затопили? 
Не винесли в море, не розмили в полі ? 
Не питали б люде, що в мене болить, 
Не питали б, за що проклинаю долю. 
Чого нужу світом . . . «Нічого робить^)!» 
Не сказали б на сміх . . . 



^) Попередній уступ — то просьба співати про Україну для всіх Українців, 
щоб увесь світ про неї довідався, а тут од себе прохає співати, бо, коли 
власними очима не може побачити поет України, то ще раз із писань Квітки 
д^'^має її побачити. 

^) Цей вірш треба читати й розбірати у сполуці з усіма попоредніми — 
бо в ньому ще раз коротко зібране, що Шевченко тоді думав і про що писав. 
Він бз'в на самому початку в «Кобзарі» з 1840. р. й являвся немов просьбою 
до земляків, щоб прихильно приняли його на Україні, а, крім того, переказував 
усе, про що співав «Кобзарь» 1840. р. Через те й видавці нераз давали йому 
заголовок «Заспів», наче ввід до співанок, до віршів. То таксамо поет ізробив 
був у 1845. р.; як зібрав усі вірші, що їх написав за три роки — він у окремому 
вірші («Три літа», стор. 203) ще раз коротко пересказав, як страждала його 
душа, й що він писав. 

^) Думи ці зродило лихо, отже вони являються його дітьми. 

*) Коли б не було дум (віршів, «Кобзаря»), ніхто не цікавився б поетом, не 
питав би, ЧОМ}' його вірші сумні та не насміхайся б із нього, що він, мовляв, 
тільки тому їх списав, що не мав ніякої иньчої роботи. 



35 



Квіти мої, діти! 
На що вас кохав я, на що доглядав? 
Чи заплаче серце одно на всім світі,. 
Як я з вами плакав? Може, і вгадав 

Може, найдеться дівоче 
Серце, карі очі. 
Що заплачуть на ці думи, — 
Я більше не хочу . . . 
Одну сльозу з очей карих, 
І — ііан над папами ^)! 



Думи мої, думи мої, 
Лихо мені з вами! 

За карії оченята, 
За чорнії брови 
Серце рвалося, сміялось, 
Виливало мову; 
Виливало, як уміло, 
За темнії ночі, 
За вишневий сад зелений, 
За ласки дівочі^). 
За степи та за могили, 
Що на Україні, 
Серце мліло, не хотіло 
Співать на чужині. 
Не хотілось в снігу, в лісі 
Козацьку громаду 
З булавами, з бунчуками 
Збірать на пораду . . . 
Нехай душі козацькії 
В Украйні вітають: 
Там широко, там весело 
Од краю до краю . . . — 



Як та воля, що минулась, 

Дніпр широкий — море. 

Степ і степ, ревуть пороги, 

І могили — гори. 

Там родилась, гарцювала 

Козацькая воля, 

Там шляхтою. Татарами 

Засівала поле; 

Засівала трупом поле. 

Поки не остило . . . 

Лягла спочить; а тим часом 

Виросла могила =*), 

А над нею Орел Чорний^) 

Сторожем літає, 

І про неї добрим людям 

Кобзарі співають. 

Все співають, як діялось. 

Сліпі небораки, 

Бо дотепні^). А я? ... а я 

Тілько вмію плакать. 

Тілько сльози за Украйну, 

А слова — немає'') . . . 

А за лихо — та цур йому! 

Хто його не знає?! 

А надто той, що дивиться 

На людей душою — 

Пекло йому на сім світі, 

А на тім . . . 



^) Це так треба розуміти: коли найдеться хоч одна душа (Шевченко думає, 
що це могла б бути дівчина, бо в дівчат серце чуліще), що його зрозуміє, то 
він буде щасливий. 

^) Пор. Причинна, Тополя, Катерина, На що мені чорні брови і т. д. 

^) Аце знов ізгадує поет про свої історичні поеми, що були в «Кобзарі»! 840. р.: 
Іван Підкова, Тарасова ніч — що в них писав про минуле України, про козаччину, 
про волю козацьку, про бої з Ляхами (Тарас, ніч) та Турками (Тар. ніч. Під- 
кова), та про те, як Україна пропала; остило == остогидло, обридло. 

*) московський двоголовий орел — Москва 

^) бо вони — здатні, цю справу розуміють 

*) Поет робить ріжницю між своїми чутливами (ліричними, сумними) 
віршами й оповідними (епічними) співанками кобзарів, що спокійно розпо- 
відають про минуле України. 

З* 



— 36 



Журбою 
Не накличу собі долі, 
Коли так не маю . . . 
Нехай злидні живуть три дні^), 
Я їх заховаю, 
Заховаю змію люту 2) 
Коло свого серця. 
Щоб вороги не бачили, 
Як лихо сміється . . . 
Нехай думка, як той ворон, 
Літає та кряче^), 
А серденько соловейком 
Щебече та плаче 
Нишком'), люде не'Тпобачуть, 
То й не засміються ... 
Не втирайте ж мої сльози — 
Нехай собі ллються. 
Чуже поле поливають 
Що-дня і що-ночі. 
Поки попи не засиплють 
Чужим піском очі . . . 



Отаке то! А що робить? 
Журба не поможе. 
Хто ж сироті завидує^), 
Карай того, Боже! 

Думи мої, думи мої. 
Квіти мої, діти! 
Виростав вас, доглядав вас, — 
Де ж мені вас діти? 
В Україну ідіть, діти, 
В нашу Україну, 
Нопід тинню сиротами, 
А я — тут загину. 
Там найдете щире серце 
І слово ласкаве. 
Там найдете щиру правду, 
А ще, може, й славу . . . 

Привітай же, моя ненько, 

Моя Україно, 

Моїх діток нерозумних"^), 

Як свою дитину! 

(1839) 
Петербург. 



^) Три дні — • довго (бо в наших народніх оповіданнях та співанках таь 
уживається слова: три), пор. нар. приповідку: Сидів 7при дні, та висидів злидні. 

^) Ця люта змія - — то саме злидні. 

^) думки (сумні) — списуватиме на папері 

*) Те ж, що його власне серце почуває — про в.ласне горе — не буде спі- 
вати (про те й немає нічого в «Кобзарі» 1840. р.). 

^) Тоіі сирота — то Шевченко самий. 

®) вірші, «Кобзарь», а «нерозумні» — бо ж це тільки спроби, ще не були 
у світі (це теж поетова скромність), гл. стор. 40, пом. 5. 



— 37 — 



1840. р. 

НА НЕЗАБУДЬ В. І. ШТЕРНБЕРҐУ. 



ТТоїдеш далеко^), 

Побачиш багато; 
Задивишся, зажуришся 
Згадай мене, брате! 



(Весною, 1840) 
Петербург. 



Н. МАРКЕВИЧУ. 



В 



Микола Маркевич (1801 — 1860) з роду Українець, але ж писав по-москов- 
ському на український зразок. Шевченко зве його бандуристом за його «Украпн- 
скія Мелодій» , в яких багацько про Україну говориться, і за ті вірші вдячний 
був йому Шевченко (як узагалі всім, пдо про Україну писали чи по-українському, 
чи по-московському, як ось Гоголь, та що нею цікавились). Крім того, Маркевич 
видав іще й «Исторію Малороссіп» в п'ятьох томах (вийшла в Москві 1842. 
до 1843. р.). 

андуристе"^), орле сизий. Там повіє буйнесенький, 

Добре тобі, брате! Як брат заговорить. 

Маєш крила, маєш силу. Там в широкім полі воля; 

Є коли^) літати! Там синєє море 

Тепер лети в Україну, Виграває, хвалить Бога, 

Тебе виглядають»); Тугу розганяє; 

Полетів би за тобою, Там могили з буйним вітром 

Та хто привітає? В степу розмовляють. 

Я й тут чужий, одинокий. Розмовляють, сумуючи; 

І на Україні Отака їх мова: 

Я сирота, мій голубе, «Було колись, минулося 

Як і на чужині. Не вернеться знову!» 

Чого ж серце б'ється, рветься ? Полетів би я, послухав, 

Я там одинокий! . . . Заплакав би з ними . . . 

Одинокий 5) .. .? А Вкраїна? Та ба! Доля приборкала") 

А степи широкі?! Між людьми чужими. 

(9. V*. 1840) 
Петербург. 

^) Штернбері^ — пор. Іван Підкова, стор. 24, пом. 1 — вибірався їхати до 
Рішу доучуватися малярства. 

-) Бандирист — що грає на бандурі, щось наче кобзарь. 

') В Шевченка не було коли, бо ж треба бл'ло вчитись, і він не почував за 
собою ні крил, ні сіі.ли! • 

*) а власне збірника його віршів 

^) Це йде відповідь на те, що — не одинокий. 

®) Приборкати — підтяти птахові крила, щоб літати не міі', а далі — волю 
відняти, пррвдавити, до рук прибрати. 



38 



І 841. Р 



ГАЙДАМАКИ. 

(В. І. Григоровичу ^) на пам'ять 22. квітня 1838. р.) 

V 

Гайдамаками звуться в нашій історії народні повстанці, що в ХУШ. 
столітті підіймалися на Правобережжі проти панування панів. Слово «гай- 
дамака» — турецьке, оаначае стілько, що розбійник. Воно зпочатку так і було, 
що гайдамаки тільки тс й робили, що грабилн панські маєтки та вбивали ненавпд- 
ників, польських панів. Але де далі, то все більше до них приставав народ, 
і з розбишаків робилися справжні вояки, з ворохобні виростало повстання. 
У ХЛ^ПІ. ст. були три таких повстання: в 1734., в 1750., та найбільше в 1768. р. 
От про це останнє повстання й розповідає у своїй поемі Шевченко. Зветься 
воно в нашій історії й Коліївщиною (од слова: колій, колоти). 

Причини гайдамацьких повстань були економічного й релігійного (на- 
ціонального) характера. Польські панн утискали народ панщиною, польський 
уряд ие давав православній вірі ходи, насилу заводячи унію. 

Порядку в Польщі тоді пе було. Король ніколи не мав там слова, а в 
ХУДІ. в. то вже й поготів. Великі пани (маґнати) правили Польщею по-сво- 
йому, а за ними тягла руку дрібна шляхта. Одне слово — шляхецька респу- 
блика з необмеженою волею для шляхти. Через те й повстання гайдамаків 
здушувати нікому було, і як би не московський уряд, то Польща ніколи 
була б їх не подавила. 

ЗІосква ж, як усе, грала супроти України подвійну ролю. Кіби то робила 
зі себе приятеля й оборонця рідних но вірі братів-Українців, довірря собі їх 
здобувала, але ж, добувши, зараз же знищувала повстання, верховодів його 
оддавала Польщі на суд — а Польща страшними карами замучувала їх. 

Що Москва так робила, то зрозуміло, чому. Вона бачила, що Польща й 
так упаде, й Польща була їй нестрашна. Але ж демократичний лад, який пссло 
за собою повстання гайдамаків (гайдамаки скрізь заводили козацький лад, 
як здобували землі) — цей лад був для неї небезпечний, і вона зараз же його 
нищила. Так було в 1734. р., так було і в 1768. р. 

Самі пани все-таки боролися з гайдамаками, як могли. Передівсім із своїх 
же крепаків вони потворили собі придворних козаків, яким волю дару- 
вали, але ж за те вони мусіли боротися з гайдамаками. Тільки ж часто такі 
придворні козаки переходили до гайдамаків, бо ж це були свої люде — і повстання 
погасити не вдавалося. 

1) Василь Іванович Григорович, Українець ізроду, був секретарем 
Академії Мистецтв у Петербурзі тоді, як там учився Шевченко малювати. Він 
дуже займався долею поета, помагав йому з кріпацтва врізволитися (12. квітня 
1838. р.) . — і за те Шевченко присвятив йому «Гайдамаки». Річ у тому, що 
«Кобзаря» з 1840. р. московські вчені (критики) приняли дуже неприхильно 
за те, що він був по-укра^ськи написаний, і накинулися мокрим рядном та 
лайкою на Шевченка. То Шевченко вибрав собі відому в учених колах людину, 
Григоровича, щоб увела «Гайдамаків» між люде (гл. далі, стор. 43). Цього Григо- 
ровича змішують нераз із московським письменником Віктором їв. Ґрії'о- 
ровічем (Москалем, родом із Симбірська^ — але це невірно. 



— 39 — 

Так воно було і в 1768. р., тільки я: що це повстання було дуже велико 
та добре підготоване, бо підготовляли його Запорожці, і то на самій Україні 
в київських лісах (вони там по мапастирях прикидалися чсрцями, н. пр., у 
Мотрининому манастирі) й на Запорожжі, на острові Мігся. Народ прилу- 
чався хмарами до повстанців, то п не диво, що за короткий час майже ціла 
Київщина найшлася в руках повстанців. Польська шляхта дуясе налякалася, 
бо гайдамаки з нею (ні з її нрислужникамп, з Жидами) не жартували, а мстилися 
здорово. Всі почали тікати до Уманя, де був сильний замок Потоцького. Уманя 
мав боронити сотник нридвіриих козаків Потоцького, ІванГопта. Йому наобі- 
цяно всяких благ за оборону Уманя (гл. стор. 80, пом. 3), але ж Гонта, вийшовши 
проти гайдамаків — їх вів Запорожець Максим Залізняк — зустрінувся 
з ними коло села Соколівця, яких ЗО верстов од Уманя, погодився з Залізняком, 
і обидва разом ударили на Умань та люто розправилися зі шляхтою та Жидами. 
Полякам пішло на підмогу московське військо, що саме тоді було на Україні. 
Московський уряд, якому невсАіак було це повстання, наказав свойому війську 
його приборкати. Москалі прикинулися прігхильииками гайдамаків, замаппли 
всіх старшин до себе, загарештували, і Запорожців самі покарали (Залізняка 
на Сибір заслали), а Правобережців Полякам оддали — Поляки ж позамучували 
їх страшними, лютими карами (воєнні суди в Кодиі недалеко Житомира). 

Шевченко списав свою поему з переказів — через те в нього найдеться 
трохи недоладностей (вози залізної тарані, повстання цілий рік і т. д.), на 
які вкажемо на свойому місці. За те ж він чудово змалював усі три верстви, 
що брали участь у повстанні, головними особами (героями), яких у поемі виходить 
аж ніби три: Ярема (гайдамаки), Залізняк (Запорожці) , Гонта (придворні козаки), 
та зокрема гарно схопив настрій і простих козаків-Запорожців, і старшини, 
і зокрема гайдамаків (стор. 58 — 61), та значіння, яке мали в повстанні манастирі 
(стор. 63). Па те ж, що Шевченкові закидали Поляки та Москалі, що він, 
мовляв, кохається у крівавих образах, то поет сам одновідае, як він дивиться 
на гайдамацьке повстання (стор. 7і — «Гупалівщина» і стор. 89 — «Передмооа»). 

До поеми Шевченко додав 23 примітки, які в нас позазначувані похиленим 
друком (курсивом), із припискою: Т. Ш. 

ТЗсе йде, все минає — і краю немає . . . 

Куди ж воно ділось, відкіля взялось? 
І дурень, і мудрий нічого не знає. 
Живе . . . умірає . . . Одно зацвіло, 
А друге зав'яло, на-віки зав'яло, 
І листя пожовкле вітри рознесли. 
А сонечко встане, як перше вставало; 
І зорі червоні, як перше плили, 
Попливуть і потім; і ти, білолиций ^), 
По синьому небу вийдеш погулять, 
Вийдеш подивиться в жолобок, криницю 
І в море безкрає, і будеш сіять, 
Як над Вави.лоном, над його садами^), 
І над тим, що буде з нашими синами. 
Ти вічний без краю! . . . Люблю розмовлять, 



^) місяць, на нього кажуть, що він білолиций 

^) Вавилон — у давню давнину дуже велике, славне та багате місто в Азії, 
відоме з Біблії (там у неволі Жиди мучились). У цьому місті вавилонські царі 
насадили дун^е гарні сади; про них казали, що це — сьоме чудо світа. 



40 



Як з братом, з сестрою, розмовлять з тобою, 

Співать тобі думу, що ти ж нашептав. 

Порай мені ще раз, де дітись з журбою ? 

Я не одинокий, я не сирота: 

Єсть у мене діти^), та де їх подіти? 

Заховать з собою? Гріх: душа жива! 

А може їй легше буде на тім світі. 

Як хто прочитає ті сльози-слова, 

Що так вона щиро колись виливала, 

Що так вона нишком над ними ридала. 

Ні, не заховаю, бо душа жива! 

Як небо блакитне, нема йому краю, — 

Так душі почину і краю немає. 

А де вона буде? Химерні слова ^)! 

Згадай же'*) хтонебудь її на сім світі, — 

Безславному тяжко сей світ покидать. 

Згадайте, дівчата, вам треба згадать! 

Вона вас любила*), рожевії квіти, 

І про вашу долю любила співать. 

Поки сонце встане, спочивайте діти! 
А я поміркую, ватажка де взять. 



і 



Сини мої, гайдамаки! 
Світ широкий, воля, — 
Ідіть, сини, погуляйте. 
Пошукайте долі! 
Синп мої невеликі. 
Нерозумні діти»)! 
Хто вас щиро без матері 
Привітає в світі ? 
Сини мої! Орли мої! 
Летіть в Україну! 
Хоч і лихо зострінеться, 
Так не на чужині. 
Там наіідеться душа щира. 



Не дасть погибати; 

А тут ... а тут ... тяжко, діти! 

Коли пустять в хату. 

То, зострівши, насміються. 

Такі, бачте, люде: 

Все письменні, друковані •') 

Сонце навіть гудять: 

«Не відтіля, каже, сходить, 

Та не так і світить; 

Отак, каже, було б треба . . .» 

Що маєш робити? 

Треба слухать, може, й справді 

Не так сонце сходить. 



'■) Ті діти — поема «Гайдамаки», які вилилися, зродилися в нього з живої 
душі, а заховати (похоронити), щоб ніхто не бачив їх — гріх; вони ж живі, 
бо з живої душі зродили ся, а живе в могилу класти не годиться. 

^) дурні, негодящі, пусті • 

3) инакшими словами: треба, щоб хто згадав її на світі (наказ, спосіб для 
3. ос. ОДН.) 

*) душа Шевченка 

5) гл. стор. 36, пом. 6. 

^) Оці письменні, друковані — то критики по-вченому називаються (підшу- 
кують, що у творі добре, що погане й т. д.). 



— 41 



Як письменні начитали. 

Розумні та й годі^)! 

А що ж на вас^) вони скажуть? 

Знаю вашу славу! 

Поглузують, покепкують, 

Та й кинуть під лаву. 

«Нехай,» скажуть, «спочивають, 

Поки батько встане 

То розкаже по-нашому 2) 

Про свої гетьмани. 

А то дурень розказує 

Мертвими словами*), 

Та якогось-то Ярему 

Веде перед нами 

У постолах*). Дурень! дурень! 

Били, а не вчили; 

Од козацтва, од гетьманства 

Високі могили — 

Більш нічого не осталось*), 

Та й ті розривають; 

А він хоче, щоб слухали, 

Як старці*) співають! 

Дарма праця, пане-брате! 

Коли хочеш грошей. 

Та ще й слави, того дива, 

Співай про «Матрьошу», 

Про «Парашу, радость нашу», 

Султан, паркет, шпори'') — 

От де слава! А то співа: 

«Грає синє море», 

А сам плаче; за тобою 

І твоя громада 

У сіряках . . .» 



— Правда, мудрі! 
Спасибі за раду! 
Теплий кожух, тілько шкода. 
Не на мене шитий, 
А розумне ваше слово 
Брехнею підбите. 

Вибачайте! Кричіть собі! 
Я слухать не буду. 
Та й до себе не покличу: 
Ви розумні люде, 
А я дурень; один собі 
У моїй хатині 
Заспіваю, заридаю. 
Як мала дитина. 
Заспіваю — море грає. 
Вітер повіває, 
Степ чорніє, і могила 
З вітром розмовляє. 
Заспіваю — розвернулась 
Висока могила. 
Аж до моря Запорожці 
Степ широкий вкрили; 
Отамани на вороних 
Перед бунчуками 
Вигравають, а пороги 
Між очеретами 

Ревуть, стогнуть, розсердились. 
Щось страшне співають! 
Послухаю, пожурюся, 
У старих спитаю: 
Чого, батьки, сумуєте ? 
— „Не весело, сину! 
Дніпро на нас розсердився. 



^) То так Шевченко глузує собі з московських критиків, які з великим 
насміхом пргікяли Шевченкового «Кобзаря» з 1840. р. за українську мову 
в ньому та за його зміст; на вас — на «Гайдамаків». 

^) по-московському; батько — той, що їх творив (автор) 

^) українськими словами, якими по книжках не писали та якими пани 
не балакали ; через те казали, що українська мова вже мертва 

*) А то ж бз'ла звичка в Московщині в книжках писати не про селян у 
постолах, а про закоханих панянок, про сальони, про вояків — як далі сам 
Шевченко каже про це з насміхом, гл. пом. 7. 

^) Нема, мовляв, уже України — кажуть ті критики. 

®) українські кобзарі (божі старці, гл. «Перебендя», стор. ЗО, пом. 1) 

') От що любили тоді читати, от що хотіли, щоб їм письменники писали — 
про панянок, горнишних (покоївок), про собак (Султанів), про панські покої 
з паркетами, про коней. 



1; 



42 — 



Плаче Україна ..." 

І я плачу. А тим часом 

Пишними рядами 

Виступають отамани, 

Сотники з панами, 

І гетьмани, — всі в золоті. 

У мою хатину 

Прийшли, сіли коло мене, 

І про Україну 

Розмовляють, розказують: 

Як Січ будували. 

Як козаки на байдаках 

Пороги лишали, 

Як гуляли по синьому. 

Грілися в Скутарі^), 

Та як, люльки закуривши 

В Польщі на пожарі, 

В Україну верталися. 

Як бенкетували . . . 

«Грай,кобзарю ! -Лий, шинкарю !»- 

Козаки гукали. 

Шинкарь знає, наливає 

І не схаменеться; 



Кобзарь вшкварив, а козаки — 

Аж Хортиця -) гнеться, — 

Метелиці та гопака^) 

Гуртом оддирають; 

Кухоль ходить, переходить. 

Так і висихає. 

«Гуляй, пане, без жупана! 

Гуляй, вітре, полем! 

Грай, кобзарю, лий, шинкарю, 

Поки встане доля!» 

Взявшись в боки, навприсядки 

Парубки з дідами: 

«Отак, діти, добре, діти! 

Будете панами!» 

Отамани на бенкеті, 

Неначе на раді, 

Похожають, розмовляють . . . 

Вельможна громада 

Пе втерпіла, ударила 

Старими ногами; 

І я дивлюсь, поглядаю. 

Сміюся сльозами, — 



Дивлюся, сміюся, дрібні утираю: 
Я не одинокий, є з ким в світі жить! 
У моїй хатині, як в степу безкраїм, 
Козацто гуляб, байрак гомонить; 
У моїй хатині синє море грає. 
Могила сумує, тополя шумить. 
Тихесенько «Гриця» дівчина співає — 
Я не одинокий, є з ким вік дожить! 



От де моє добро, гроші. 
От де моя слава! 
А за раду — спасибі вам 
За раду, лукаву! 
Буде з мене, поки живу, 
І мертвого слова. 
Щоб виливать журбу, сльози. 
Бувайте здорові! 



Піду синів випровожать 

В далеку дорогу. 

Нехай ідуть; може, найдуть 

Козака старого. 

Що привіта моїх діток 

Старими сльозами. 

Буде з мене. Скажу ще раз: 

Пан я над панами*)! 



^) Скутара — передмістя Царгорода (Костянтпнополя), столиці Туреччини, 
гл. «Гамалія», стор. 102, пом. 2; по синьому — по морі. 

2) острів на Дніпрі, іпротп м. Олександрівська; на ньому була, кажуть, М 
найстарша Січ ^ 

^) Метелиця — дуже дрібний танець, гопак — розгульнистий, широкий. 

*) бо вже раз у 1840. р. сказав у «Кобзарі» — - пор. «Дз'^ми мої», стор. 35. 



— 43 - 



Отак, сйдя^) кінець стола, 
Міркую, гадаю: 
Кого просить? Хто поведе? 
Надворі світає, 
Погас місяць, горить сонце. 
Гайдамаки встали, 
Помолились, одяглися, 
Кругом мене стали. 
Сумно, сумно, як сироти, 
Мовчки похилились: 

— ,, Благослови", — канчуть, — 

„батьку, 
Поки маєм силу, 
Благослови шукать долю 
На широкім світі." 

— «Пострівайте! Світ — не хата, 
А ви малі діти, ^ 

Нерозумні 2). Хто ватажком 

Піде перед вами ? 

Хто проведе? Лихо, діти. 

Лихо мені з вами! 

Викохав вас, вигодував. 

Виросли чималі, 

Йдете в люде, а там тепер 

Все письменне стало. 

Вибачайте, що не вивчив. 

Бо й мене, хоч били. 

Добре били, а багато 

Дечому навчили! 

Тма, мна знаю, а оксію') 

Не втну таки й досі. 

Що ж вам скажуть? Ходім, сини. 

Ходімо, попросим! 

Єсть у мене щирий батько*) 

(Рідного немає), 



Дасть він мені раду з вами, 

Бо сам, здоров, знає< 

Як то тяжко блукать в світі 

Сироті без роду; 

А дотого душа щира. 

Козацького роду, 

Не одцуравсь того слова. 

Що мати співала. 

Як малого повивала, 

З малим розмовляла; 

Не одцуравсь того слова, 

Що про Україну 

Сліпий старець, сумуючи, 

Співає під тином. 

Любить її, думу правди*), 

Козацькую славу, 

Любить її! Ходім, сини, 

На раду ласкаву! 

Як би не він спіткав мене 

При лихій годині. 

Давно б досі заховали 

В снігу на чужині; 

Заховали б тай сказали: 

«Так якесь ледащо!» 

Тяжко-важко нудить світом" 

Не знаючи, за що. 

Минулося, щоб не снилось! . 

Ходімо, хлоп'ята! 

Коли мені на чужині 

Не дав погибати*), 

То й вас прийме, привітає, 

Як свою дитину. 

А од його, помолившись, 

Гаїїда в Україну!» 



^) стара форма: сидячії 

2) Це на те натякає Шевченко, що його ще не знають добре за поета, гл. 
стор. 36. пом. 6. 

^) Так учили колись по школах дяки: складати слова з церковно-слав'ян- 
ського букваря (тма, мна); оксія — це над церковними буквами такі значки. 

*) Той щирий ботько, що «не дав Шевченкові погибати на чужині», що 
«не одцурався» українського слова, любить козацьку славу — це саме Григорович. 

^) Дума правди — це ті думи, що правдиво розповідають про минуле 
України; їх співали старці-кобзарі. 

*) Тяжко-важко людині нудити світом, як вона не знає, за що нудить. 



— 44 — 

Добридень же, тату, в хату! Благослови моїх діток 

На твоїм порогу В далеку дорогу! 



7. IV. 1841. 
Петербург. 



І. ІНТРОДУКЦІЯ'). 

Була колись Шляхеччина"^), А иншими ... Небораки 

Вельможная пані, — Мовчки панували. 

Мірялася з Москалями, Сейми, сеймики ревіли, — 

З Ордою, з султаном. Сусіди мовчали, 

З Німотою. Було колись . . . Дивилися, як королі 

Та що не минає? Із Польщі втікають*)! 

Було, шляхта, знай, чваниться. Та слухали, як шляхецтво 

День і ніч гуляє, Навісне гукає: 

Та королем коверзує — Міеро2\уа1ат, піеро2\уа1апт^),! 

Не кажу Степаном, Шляхта репетує. 

Або Яном Собієським, — А маї'нати*') палять хати, 

Ті два незвичайні^). Шабельки гартують. 

^) латинське слово, значить стілько, що наше: ввід 

2) Польща, в якій панувала шляхта; вона воювала з Москвою, Татарами, 
Туреччиною, Німеччиною 

3) Стефан Батори, польський король (1576 — 1586), родом зі Семигорода; 
за його часів стало чути про козаків, через те й довго думали, що то він дав 
початок козацькій орі'анізації. Ян Собієскі — теж польський король (1674 
до 1699). Тільки ж історія каже, що ці два королі не дуже то приборкували 
шляхту — бо на те в них ніякої сили не було. Королі в Польщі ніякого значіння 
не мали — «панува.ли мовчки», як каже поет, а все робила, що хотіла, шляхта. 

*) Поляки запрохали бз'ли на польський трон аж із Франції короля, та 
він там не видержав того неладу і втік нишком із Польщі (1573); звавсь цей 
король Генрих і був із королівського француського роду Вальоа. 

^) По-нашому: не дозволяю, не дозволяю, по-латинському вето (уєіо — 
вживається й досі, як хтось проти чогось протестує, коли думає, що його правда). 
Річ у тому, що в Польщі від р. 1589. був такий закон, що всі ухвали мусять 
переходити одноголосно, і досить було одному невдоволеному шляхтичеві 
гуконути: «піеро2ша1ат>> — -із усіх нарад нічого не виходило. Давніще то 
шляхта не зловживала цього свойого права. А ось від 1652. р., як за намовою 
маг'ната (гл. низче) Радзівіла шляхтич Сіціньскі зірвав сейм, то до 1764. р. з 55 
сеймів тільки 7 дійшло до кінця, а 48 позривали шляхтичі своїм піеро2\уа1ат. 
І не тільки на сеймі в Варшаві (де радили над справами цілої держави), але 
й на повітових сеймах, т. зв. сеймиках (там радили над дрібніщими справами) 
— ще від 1666. р. — шляхта воювала своїм ветом. Через те й сейми й сеймики 
були все дуже бурливі - — «ревіли», як каже Шевченко. 

®) Маг'нати — це великі пани, велика шляхта, а ще була дрібна, яку так 
попросту і звали шляхтою; ці магнати власне були необмежені пани в Польщі, 
держали собі власне військо, вдержували на своїх дворах безліч дрібної шляхти, 
годували її, і та шляхта опісля на сеймі, чи де, держала руку своїх панів та 
«репетувала», як цього їм було на що треба. Оці маг'нати й робили в Польщі, 
що хотіли. 



45 



Довго таке творилобя, Запанував над Ляхами 

Поки не в Варшаві Понятовський^) жвавий. 

Запанував, та й думав шляхту 
Приборкать трошки, — не зумів; 
Хотів добра, як дітям мати, 
А, може, й щ;е чого хотів. 
Єдине слово «піеро2\уа1ат» 
Хотів у шляхти одібрать 2), 
А потім =*) . . . Польща запалала. 
Шляхта сказилася, — кричать: 
— «Слово гонору, дарма праця! 
Поганець, наймит Москаля!» 
Па ґвалт Пулавського і Паца 
Встає шляхецькая земля, 
І — разом сто конфедерацій*). 



1) Станіслав Аві^уст Понятовскі був останній польський король 
(1764 — 1795), за якого й розібрали Польщу між себе сусіди: Прусія, Австрія 
й Росія (із наших земель, що належали до Польщі, частину забрала Австрія — 
Галичину, решта дісталася Росії — ціле Правобережжя). То правда, що Поня- 
товскі був собі жвавий, меткий, але ж тільки жвавий панич, та не король. 

Поки не в Варшаві запанував ... — ясніше : поки в Варшаві не запанував 
Понятовський. 

^) Понятовскі вніс на сейм пропозицію скасувати «піеро2\уа1ат» у році 
1766., але ж вона не перейшла, бо їй спротивився московський посол Рєпін. 
Річ у тому, що сусіди добре знали, від чого Польщі буде смерть, і ось 1764. р. 
Прусія з Москвою зробили таку умову, щоб ніяких перемін у державному ладі 
Польщі не допустити. Шляхта була рада, що не скасовано «піерогшаїат», 
але ж не за те незлюбила короля, а за те, що він ішов на руку Москалям. 

^) додати собі в думці : був би, може, в Польщі лад 

*) днциклопедическій лексиконь, томь 5: Барская конфедерація і «НІ8іог^а 
кгбіегсзіїса Роїзкгедо, О. 8. ВапсИке, Тот 2>-> Т. Ш. 

Конфедерація — латинське слово, по-нашому стілько, що спілка. 
Як у Польщі не було вже ніякого ладу, не було державі сили нічого зробити, 
то збірався собі гурт шляхти, яка заступала якусь політичну думку, і створював 
собі таку спілку, конфедерацію, щоб ту думку боронити і зі зброєю в руках. 
Таких конфедерацій було багато, та ось найважніщі з них — це радомська 
та барська, які зав'язалися саме в тому часі, як іде це оповідання (ще була 
славна конфедерація торговицька, що її склали невдоволені з переміни 
шляхецького ладу пани в 1792. р.). То було так. У Польщі, крім католиків, 
ніяких прав ніхто не мав. Москва ж іздавна вже бралася ніби-то боронити 
православних, щоб таким чином мати право мішатися до нутрішніх справ у 
Польщі. От і московський посол Рєпін старався вплинути на короля Поня- 
товского, щоб він перепер у сеймі зрівняння католиків із некатоликами (вони 
звались десиденти). Як король одмовився, то Рєпін найшов собі прихильників 
між шляхтою, почав її підбурювати проти короля, що він, мовляв, хоче знищити всі 
шляхецькі привілеї, і ось ця шляхта склала собі в Радомі конфедерацію 
(1767), проголосила всі права для некатоликів, цю свою ухвалу переперла на 
сеймі, і король на неї згодився. Тоді невдоволені нею деякі шляхтичі, між 
иньчим, корецький староста Юзеф Пулавскі, з'їхалися на Поділля, до 



— 46 — 

Розбрелись конфедерати Полигалися з Жидами з), 

По Польщі, Волині, Та й ну руйнувати. 

По Литві, по Молдаванах^) Руйнували, мордували, 

І по Україні 2), Церквами топили . . . 

Розбрелися, та й забули А тим часом гайдамаки 

Волю рятувати, Ножі освятили. 



1 



II. ЯРЕМА. 



— ,, Яремо! Герш-ту*), хамів сину? 

Піди кобилу приведи! 

Подай патинки господині, 

Та принеси мені води! 

Вимети хату! Внеси дрова! 

Посип індикам! Гусям дай! 

Піди до льоху, до корови. 

Та півидче, хаме! . . . Пострівай! 



Бару, й тут зав'язали собі иньчу конфедерацію (1768). Барські конфедерати 
поклали собі за мету боронити самостійности Польщі перед Москвою, давніх шля- 
хецьких прав і проголосили війну королеві, що тягнув ніби руку Москви. Але ж мос- 
ковські війська, що стояли в Польщі під проводом Кречетнікова, щоб боронити 
радомських конфедератів, і польські королівські під Браніцким, пішли на 
Бар, узяли місто, й конфедератів барських виперли на Молдавію, що тоді 
була під Туреччиною. Туреччина взяла їх ув оборону й навіть проголосила 
війну Росії (Франція теж помагала їм, посилала зброю, офіцерів і т. д.). Із 
Молдавії барські конфедерати перенеслися до Австрії, до містечка Бяла, і 
тут на чолі їх станув між иньчими й Міхал Ян Пац (у Барі його не було — як 
це пише Шевченко). Конфедерати ці виступали зовсім як держава, і навіть (1770) 
проголосили, що Понятовскі не король їм більше. Та через незгоди між провід- 
никами — ця конфедерація зіслизла потім зовсім. 

Тому що барські конфедерати грошей не мали, що в них харчева справа 
була неналагоджена, і що загалом у них ладу не було, то вони розходились 
по Україні — бо ж там ішла домашня (горожанська) війна — і давай руйнувати 
та грабити невинних людей. 

Сто конфедерацій, звичайно, не було (хиба що рахувати дрібненькі 
по поодиноких воєводствах — Польща ж була поділена на воєводства), 
але ж поет так каже вмисне, щоб ізмалювати ціле те безладдя, що панувало 
в Польщі тоді, як ізчинилося велике гайдамацьке повстання. 

^) В Молдавію пішли конфедерати пізніще, як їх виперли московські війська; 
по Молдаванах — ніби по людях, що жили в Молдавії. 

^) Тут уживається слово «Україна» в вузчому значінні — а саме: Київ- 
щина, так як у вірші: «Сон» (Гори мої високії), стор. 239, пом. 1. 

^) Жиди арендували в панів коршми й вислуговувалися панам, бо були від 
них залежні. От через те ненависть селян і зверталась у першу чергу на Жидів. 

*) Жидівські слова (Ьбгзі сій — нім.), значать: чи чуєш? 



— 47 — 

Упоравшись, біжи в Вільшану*): 

їмосїі-) треба. Не барись." — 

Пішов Ярема, похиливсь. . 

Отак уранці Жид поганий 

Над козаком коверзував. 

Ярема гнувся, бо не знав, 
Не знав сіромаха, що виросли крила, 
Що неба достане, коли полетить, 
Не знав, нагинався. 

О, Боже мій милий! 
Тяжко жить на світі, а хочеться жить: 
Хочеться дивитись, як сонечко ссяє, 
Хочеться послухать, як море заграє, 
Як пташка щ,ебече, байрак гомонить, 
Або чорнобрива в гаю заспіває . . . 
О, Боже мій милий, як весело жить! 

Сирота Ярема, сирота убогий: 
Ні сестри, ні брата, нікого нема! 
Попихач жидівський, виріс у порогу, 
А не клене долю, людей не займа. 
Та й за ш,о їх лаять ? Хиба вони знають, 
Кого треба гладить, кого катувать? 
/ Нехай бенкетують! У їх доля дбає, 
А сироті треба самому придбать. 
Трапляється, часом тихенько заплаче. 
Та й то не од того, що серце болить: 
Щонебудь згадає, або що побачить . . . 
Та й знову до праці: отак треба жить! 
На що батько, мати, висов;і палати, 
Коли нема серця з серцем розмовлять? 
Сирота Ярема — сирота багатий. 
Бо є з ким заплакать, є з ким заспівать, 
Єсть карії очі, — Як він того хоче; 

Як зіроньки ссяють, Що плаче, сміється 

Білі рученята І мре, й оживає. 

Мліють, обнімають; Святим духом серед ночі 

Єсть серце єдине. Понад ним вітає. 

Серденько дівоче, Отакий то мій Ярема, 

Що плаче, сміється, Сирота багатий. 



^) Вільшана або Ольшана, містечко Київської Губернії, Звенигородського 
повіту ; міме Звенигородкою й Вільшаною по старому шляху — Боровиків хутір 
і корчма, де б то Ярема Байстрюк, а потім Галайда, був у Жида наймитом 
(Од старих людей). Т. III. 

^) її мості, себто: її милости, слова, які прикладалися в нас до великих 
панів; єго мость (його милість) — пан, її мость (її милість) — паня. 



48 



Такий і я колись-то був^) ... І сліду не стало. 

Минуло, дівчата! Серце мліє, як згадаю , 

Минулося, розійшлося, Чому не осталось ? 

Чому не осталось ? Чому не вітало ? 

Легше було б сльози, журбу виливать. 

Люде одібрали, бо їм було мало: 

«На що йому доля? Треба закопать. 

Він і так багатий!» 

Багатий на лати 

Та на дрібні сльози — бодай не втирать! . . . 

Доле моя, доле! Де тебе шукать? 

Вернися до мене, до моєї хати, 

Або хоч приснися ... не хочеться спать! 
Вибачайте, люде добрі! З німими стінами 



Може, не до-ладу. 

Та прокляте лихо — злидні 

Кому не завадять ? 

Може, ш,е раз зострінемось, 

Поки шкандибаю 

За Яремою по світу, 

А, може ... й не знаю. 

Лихо, люде, — всюди лихо. 

Ніде пригорнуться: 

«Куди,» — каже, — «хилить доля. 

Туди й треба гнуться» — 

Гнуться мовчки, усміхаться. 

Щоб люде не знали. 

Що на серці заховано, 

Щоб не привітали. 

Бо їх ласка — нехай сниться 

Тому, в кого доля, 

А сироті, щ,об не снилась, 

Не снилась ніколи! 

Тяжко, нудно розказувать, 

А мовчать не вмію. 

Виливайся ж, слово-сльози: 

Сонечко не гріє. 

Не висушить. Поділюся 

Моїми сльозами. 

Та не з братом, не з сестрою. 



На чужині ... А поки-що — 
До корчми вернуся. 
Що там робріться? 

Жидюга 
Дріжить, ізігнувшись 
Над каганцем, лічить гроші 
Коло ліжка, клятий. 
А на ліжку . . . ох, аж душно! 
Білі рученята 
Розкидала, розкрилася, 
Як квіточка в гаю 
Червоніє; а пазуха . . . 
Пазухи немає. 

Розірвана . . . Мабуть, душно 
На перині спати, 
Одинокій, молоденькій 
Ні з ким розмовляти, — 
Одна шепче . . . Несказано 
Гарна нехрещена! 
Ото дочка, а то батько, 
Чортова кишеня. 
Стара Хайка лежить долі 
В перинах поганих. 
Де ж Ярема? Взявши торбу. 
Потяг у Вільшану. 



^) Від цього місця до слів «Жидюга дріжить» — поет відбігає від опо- 
відання; це теж епізод (гл. «Катерина», стор. 14, пом. 3). 1 тут Шевченкові, 
живій людині, з чуттям, важко було додержати того спокою, який потріб- 
ний для оповідання, й він рад був поділитися зі своїми думками та поглядами 
з читачем (він так пише, неначе б розмовляв із читачем). 



І 



— 49 



III. КОНФЕДЕРАТИ. 

— „Одчиняй, проклятий Жиде, 
Бо будеш битий! Одчиняй! 
Ламайте двері, поки вийде 
Старий паскуда!" 

— «Пострівай! 
Стрівайте, зараз!» 

— ,,Нагаями 
Свиняче ухо! Жартувать, 

Чи що ти хочеш?" 

— «Я ? З панами ? 
Крий, Боже! Зараз, дайте встать, 
Ясновельможні! (нишком — свині!)» 

— ,,Пане полковнику, ламай!" 

Упали двері, а нагай 
Малює вздовж жидівську спину. 

— „Здоров, свине! Здоров, Жиде! 
Здоров, чортів сину!" 

Та нагаєм, та нагаем. 
А Жид зогнув спину: 

— «Не жартуйте, мості-пане^)!» 

— „Добри-вечір в хату! 

Ще раз шельму! Ще раз! ... Годі! 
Вибачай, проклятий! 
Добри-вечір! А де дочка?" 

— «Умерла, панове!» 

— „Лжеш^), Іудо! Нагаями!" 
Посипались знову . . . 

— «Ой, папочки, голубчики, 
їй- Богу, немає!» 

— ,, Брешеш, шельмо!" 

І — «Коли брешу. 

Нехай Бог карає!» 

— „Не Бог, а ми. Признавайся!" 

— «На що б мав ховати. 

Як би жива? Нехай, Боже, — „Ха, ха, ха, ха! Чорт, панове, 

Щоб я був проклятий!» . . . Літанню 3) співає. 

^) милостивий пане 

^) польське слово, те, що наше: брешеш 

^) Літанія — це благально-похвальпа католицька відправа, щось як у 
нас акафист. Ксьондз вихвалює святого, а вірні цілим миром прохають, щоб 
він чи змилувавсь, чи вислухав їх. 

V. А. 4 



50 



Перехрестись!" 

— «Як же воно ? 
Далебі, не знаю.» 

— „Отак, дивись!" 

Лях хреститься, 
А за ним Іуда. 

— ,, Браво! Браво! Охрестили! 
Ну, за таке чудо 

Могоричу, мості-пане! 
Чуєш, охрещений? 
Могоричу!" 

— «Зараз, зараз!» 
Ревуть, мов скажені. 
Ревуть Ляхи, а поставець ^) 
По столу гуляє. 
,,Єще Польща не зі'інела^)!" 
Хто куди гукає. 

— „Давай, Жиде!" 

Охрещений 
Із льоху та в хату. 
Знай, шмигляє ^), наливає; 
А конфедерати. 

Знай, гукають: — ,,Жиде! Меду!" 
Жид не схаменеться. 

— ,,Де цимбали? Грай, псявіро!" 
Аж корчма трясеться — 
Краков'яка оддирають, 
Вальса та мазура*). 

А Жид гляне та нищечком: 
«Шляхецька натура!» 

— „Добре, годі! Тепер співай!" 

— «Не вмію, їй- Богу!» 

- — ,,Не божись, собача шкуро!" 

— «Яку ж вам? ,, Небогу?"» 



«Була собі Гандзя^ 
Каліка небога, 

Бооюилася, 

Молилася, 
Що боліли ноги; 

На панщину не ходила, 
А за парубками 

Тихесенько, 

Гарнесенько 
Помі'^урс бур'' янами.» 

— „Годі! Годі! Це погана: 
Схизмати співають."') 

— «Якої ж вам ? Хиба оцю ? 
Стрівайте! Згадаю . . . 

«Перед паном Хведором 
Ходить Жид ходором, 
І задком, 
І передком 
Перед паном Хведірком, 
Ходить Жид, ходить» . . . 

— „Добре, годі! Тепер плати!" 

— «Жартуєте, пане! 
За що платить ?» 

— ,,Що слухали. 
Не кривись, поганий! 
Не жартую. Давай гроші!" 

— «Де мені їх взяти? 
Ні шеляга;, я панською 
Ласкою багатий.» 

— „Лжеш, собако! Признавайся! 
А ну-те, панове. 
Батогами!" 

Засвистіли, 
Хрестять Лейбу знову.» 



^) Гл. «Підкова», стор. 25, пом. 3. 

^) Це націонаV^ьний польський гпмн (іезгсге Роїзка піе гдіп^Та = Іще 
Польща не згинула), т'але ж він повстав пізніще, в 90. роках XVIII. ст., як 
польський і'енерал Домбровскі водив польські лєґіони по чужих краях; 
тоді Польщі вже так як би й не було. 

^) швидко бігає 

*) Краков'як, мазур — польські танці, вальс — німецький. 

^) Неунітів Ляхи називали схизматами. Т. Ш. Схизма (грецьке слово) — 
по-нашому розкол, що то ніби православні відкололись од одної церкви, като- 
лицької, як це розуміють католики; виходить, що по-їхньому всі православні — 
схизмати. А православних конфедерати не любили, вони тягли за уніятів руку. 



Періщили, періщили, 
Аж пірря летіло . . . 

— «їй же Богу, ні шеляга) 
їжте моє тіло! 

Ні шеляга! Ґвалт! Рятуйте!» 

— ,,Ось ми порятуєм!" 

— «Пострівайте! Я щось скажу . . .>:. 

— ,, Почуєм, почуєм, 

Та не бреши! Бо, хоч здохни. 
Брехня не поможе." 

— «Ні ... в Вільшаній . . .» 

— ,,Твої гроші?" 

— «Мої? Ховай Боже^)! 

Ні, я кажу, що в Вільшаній , . .» 

— ,,Вільшанські схизмати 
По три сім'ї, по чотирі 
Живуть в одній хаті ? . . . 
Ми це знаєм, бо ми самі 
їх так одчухрали"^) ... 

— «Та ні, не те . . . вибачайте, — 
Щоб лиха не знали. 



Щоб вам гроші приснилися! . 

Бачте, у Вільшаній . . . 

У костьолі, у титаря . . . 

А дочка Оксана! 

Ховай Боже! Як панночка! 

Що то за хороше! 

А червінців! Хоч не його. 

Так що? Аби гроші!» 

— „Аби гроші, однаково! 

Правду Лейба каже; 

А щоб певна була правда, 

Нехай шлях покаже. 

Одягайся!" 

Поїхали 
Ляхи у Вільшану. 
Один тілько під лавою 
Конфедерат п'яний 
Нездужа встать, а курника*), 
П'яний і веселий: 
«Ле82С2Є, кіесіу ту 2у]ету, 
Роїзка піе г^іп^Іа»*). 



IV. ЦИТАРЬІ 



«У гаю, гаю 
Вітру немає; 
Місяць високо, 
Зіроньки ссяють. 
Вийди, серденько 
Я виглядаю — 
Хоч на годину. 
Моя рибчино! 
Виглянь, голубко, 



Та поворкуєм, 
Та посумуєм, 
Бо я далеко 
Сю ніч мандрую. 
Виглянь же, пташко, 
Моє серденько. 
Поки близенько, 
Та поворкуєм ... 
Ох, тяжко, важко!» 



Отак, ходя попід гаєм, 
Ярема співає, 
Виглядає, а Оксани 
Немає, немає. 

^) Деинде (на Лівобережжі) кажуть: боронь Боже, сохрани Боже! 

^) Це натяк на великий погром православних у році 1766. р, який учинили 
Поляки враз із уліятами; гл. стор. 56, пом. 1. 

^) під носом бурмоче, співає 

*) Ще, як ми живемо, Польща не вмерла (слова національного поль. гимна). 

') церковний староста, в Галичині звуть його «старшим братом», на Бу- 
ковині — це найстарший із епітропів (церковних братів) 

4* 



Зорі ссяють, серед неба 
Світить білолиций ; 
Верба слуха соловеґіка, 
Дивиться в криницю; 
На калині, над водою, 
Так і виV^иває, 



Неначе зна, що дівчину 
Козак виглядає. 
Д Ярема по долині 
Ледве-ледве ходить, 
Не дивиться, не слухає. 



— ,,На що мені врода, 
Коли нема щастя, коли нема долі ? 
Літа молодії марно пропадуть, 
Один я на світі — стебло серед поля. 
Його буйні вітри полем рознесуть. 
Так і мене люде не знають, де діти. 
За що ж одцурались? Що я сирота? 
Одно було серце, одно на всім світі. 
Одна душа щира, та бачу, що й та. 
Що й та одцуралась!" 

І хлинули сльозії. 
Поплакав сердега, утер рукавом. 
— „Оставайсь здорова! В далекій дорозі 
Або найду долю, або за Дніпром 
Ляжу головою. А ти не заплачеш, 
А ти не побачиш, як ворон клює 
Ті карії очі, ті очі козачі, 
Що ти цілувала, серд?!Нько моє! 
Забудь мої сльози, забудь сиротину, 
Забудь, що клялася, — другого шукай! 
Я тобі не пара, я в сірій свитині. 



ти 



титарівна 



кращого вітай! 



Вітай, кого знаєш, — така моя доля! 
Забудь мене, пташко, забудь, не журись! 
А коли почуєш, що на чужім полі 
Сховали Ярему, — нишком помолись, — 
Одна, серце, на всім світі 
Хоч ти помолися!" 



Та й заплакав сіромаха. 
На кий похилився. 

Плаче собі тихесенько . . . 
Шелесть! . . . коли гляне: 
Попід гаєм, мов ласочка. 
Крадеться Оксана. 
Забув, побіг, обнялися . . . 
— «Серце!» — та й зомліли. 



«серце!» 



Довго, довго тілько 
Та й знову німіли. 
— ,,Годі, пташко!" 

— «Ще трошечки, 



Ще 



ще, сизокрилий 



Вийми душу! Ще раз, ще раз 
Ох, як я втомилась!» 
— ,, Одпочинь, моя ти зоре! 
Ти з неба злетіла!'" 



53 — 



Послав свитку. Як ясочка, 
Усміхнулась, сіла. 

— «Сідай же й ти коло мене!» 

Сів, та й обнялися. 

— ,, Серце моє, зоре моя, 
Де се ти зоріла?" 

— «Я сьогодні забарилась: 
Батько занедужав, 

Ко.тіо ііого все поралась.» 

— ,,А мене й байдуже?" 

— «Який бо ти, їй же Богу!» 
І сльози блисн^^ли. 

— ,,Не плач, серце, я жартую." 

— «Жарти!» 

Усміхнулась. 
Прихилилась головкою. 
Та й ніби заснула. 

— ,,Бач, Оксано, я жартую, 
А ти й, справді, плачеш! 

Ну, не плач же, глянь на мене: 

Завтр^а не побачиш: 

Завтра буду я далеко. 

Далеко, Оксано! 

Завтра вночі у Чигрині 

Свячений ^) достану; 

Дасть він мені срібло-злото. 

Дасть він мені славу; 

Одягну тебе, обую, 

Посажу, як паву. 

На дзиґлику^), як гетьманшу. 

Та й дивитись буду . . . 

Поки не вмру, дивитимусь." 



— «А може, й забудеш? 
Розбагатієш, у Київ 
Поїдеш з панами. 
Найдеш собі шляхтяночку. 
Забудеш Оксану!» 

— ,,Хиба краща є за тебе?" 

— «Може й є, не знаю.» 

— ,, Гнівиш Бога, моє серце: 
Кращої немає 

Ні на небі, ні за небом. 
Ні за синім морем 
Нема кращої од тебе!" 

— «Що се ти говориш? 
Схаменися!» 

— „Правду, рибко!" 
Тай знову, тай знову. 
Довго вони, як бачите. 
Між мови-розмови 
Цілувались, обнімались 
З усієї сили; 

То плакали, то божились, 
То ще раз божились, 
їй Ярема розказував, 
Як жить вони будуть. 
Як окує всю в золото, 
Як долю добуде. 
Як виріжуть гайдамаки 
Ляхів в Україні, 
Як він буде панувати. 
Коли не загине^). 

Аж обридло, слухаючи. 
Далебі, дівчата! 

— «Ото який! Мов і, справді, 
Обридло!» А мати 

Або батько як побачать. 



^) свячений ніж, гл. V. частину «І^айдамаків»: Свято в Чигирині, стор. 56; 
Чигирин — місто над Тясмином у Київщині, колишня столиця України 
за гетьманів від Богдана Хмельницького до Дорошенка, пор. Шевченка «Чигирин» 
(стор. 108), «Вибір гетьмана» (стор. 303), початок уступа«Свято в Чигирині (стор. 56); 
благочинний у своїй промові до гайдамаків (стор. 63) зве Чигирин «святим» 

^) Це слово потрохи забувається, означає: стілець, крісло. 

^) Ото так собі в'являли гайдамаки, що житимуть, як Поляків переможуть 
та з України повиганяють. А оте, що йде далі аж до слів: «А тимчасом світить» . . . 
теж до оповідання не дуже належить. 



54 — 



1 



Що ви, мої любі, 

Таке диво читаєте, — 

Гріха на всю губу! 

Тоді, тоді — та цур йому! 

А дуже цікаве! 

А надто вам розказать би. 

Як козак чорнявий 

Під вербою над водою. 

Обнявшись, сумує; 

А Оксана, як голубка. 

Воркує, цілує, 

То заплаче, то зомліє, 

Головоньку схилить: 

«Серце моє, доле моя! 

Соколе мій милий! 

Мій . . .» Аж верби нагинались 

На такую мову. 

Ото мова! Не розкажу. 



Мої чорноброві, 

Не розкажу проти ночі, 

А то ще присниться; 

Нехай собі розійдуться. 

Так, як і зійшлися: 

Тихесенько, гарнесенько. 

Щоб ніхто не бачив 

Ні дівочі дрібні сльози. 

Ні щирі козачі. 

Нехай собі! . . . Може, ще раз 

Вони на сім світі 

Зострінуться . . . Побачимо . . 



А тим часом світить 
З усіх вікон у титаря. 
Що-то там твориться? 
Треба глянуть та розказать . . . 
Бодай не дивиться! 
Бодай не дивитись, бодай не казати! 
Бо за людей сором, бо серце болить. 
Гляньте, подивіться: то конфедерати. 
Люде, що зібрались волю боронить^)! 
Боронять, прокляті! Будь проклята мати, 
І день, і година, коли понесла^), 
Коли породила, на світ привела! 
Дивіться, що роблять у титаря в хаті 
Пекельнії діти! 

У печі пала 
Огонь і світить на всю хату; 
В кутку собакою дріжить 
Проклятий Жид."^ Конфедерати 
Кричать до титаря: — ,,Хоч^) жить? 
Скажи, де гроші!" 

Той мовчить. 
Налигачем*) скрутили руки. 
Об землю вдарили: нема, 
Нема "^ ні слова. 

— ,,Мало муки. 
Давайте приску'^)! Де смола? 

^) Про конфедератів так розказують люде, котрі їх бачили; і не диво, бо 
то була все шляхта, з Ііопогет (= гонором, кпрпу дерли) без дисципліни; ро- 
бить не хочеться, а їсти треба. Т. Ш. 

2) себто: завагоніла ^^ хочеш (скороч.) 

*) на заході України кажуть: воловід 

") присок — гаряча зола з вогнем . , < 



— 55 — 

Кропи його! Отак! Холоне? 

Мерщій же приском посипай! 

Що? Скажеш, шельмо? ... І не стогне! 

Завзята бестія! Стрівай!" 

Насипали в халяви жару ... 

— ,,У тім'я цвяшок закатай!" ^) 

Не витерпів святої кари, 
Упав сердега. Пропадай 
Душа без сповіди святої! 
«Оксано, дочко!» тай умер. 

Ляхи задумалися, стоя. 
Хоч і запеклі. 

— „Що ж тепер? 
Панове, ради! Поміркуєм. 
Тепер з ним нічого робить. 
Запалим церкву!" 

— «Ґвалт! Рятуйте! 
Хто в Бога вірує!» — кричить 
Надворі голос, ш,о є сили. 
Ляхи зомліли. — „Хто такий?" 

Оксана в двері! — «Вбили! вбили!» 
Тай над а крижем^). 

А старший 
Махнув рукою на громаду. 
Понура шляхта, мов хорти. 
За двері вийшла. Сам позаду 
Бере зомлілую . . . 

Де ж ти, 
Яремо? Де ти? Подивися! 

А він, мандруючи, співа. 

Як Наливайко^) з Ляхом бився. 

Ляхи пропали; нежива 
Пропала з ними і Оксана. 
Собаки де-де по Вільшаній 
Загавкають, та й замовчать. 
Біліє місяць; люде сплять, 
І титарь спить ... Не рано встане! 
На віки, праведний, заснув. 

^) забивай 

^) Подекуди кажуть іще «хрестом падати, хрестом лежати», бо ж криж 
(польське слово) значить теж саме, що хрест. 

^) Про Наливайка гл. «Тарасова ніч», стор. 22, пом. 1. 



56 



Горіло світло, погасало, 

Погасло . . . Мертвий мов здрігнув, 

І темно, сумно в хаті стало ^). * 



V. СВЯТО В ЧИГИРИНІ. 
Гетьмани, гетмани! Як би то ви встали, 
Встали, подивились на той Чигирин, 
Що ви будували, де ви панували, — 
Заплакали б тяжко, бо ви б не пізнали 
Козацької слави убогих руїн! 
Базари, де військо, як море, червоне, 
Перед бунч^'^ками, бувало, горить, 
А ясновельможний ^), на воронім коні. 
Блисне булавою — море закипить; 
Закипить, і розлилося Місяць випливає, 

Степами, ярами; Червоніє круглолиций, 

Лихо мліє перед ними . . , Горить, а не ссяє; 

А за козаками^) . . . Неначе зна, пдо не треба 

Та що й казать? Минулося! Людям його світу, 

А те, що минуло, Що пожари Україну 

Не згадуйте, пани-брати, Нагріють, освітять. 

Бо щоб не почули*) . . . 

Та й що-з того, що згадаєш? у смерклося, а в Чигрині, 

Згадаєш — заплачеш. Як у домовині, 

Ну, хоч глянем на Чигирин, Сумно, сумно (Отак було 

Колись-то козачий^). По всій Україні 

Ізза лісу, зза туману. Проти ночі Маковія, 



^) Анахронізм (помилка щодо часу) — титаря Ляхи замучили зімою, а 
не літом. Т. Ш. Та ще помилився поет щодо місця, бо титаря Данила Кушніра 
замучили не в Вільшаній, а у Мліїві, та не в 1768. р., а в 1766. р. Усі ці муки, 
то воно так таки й було, тільки Кз^шніра мучено ще більшими муками (живому 
спалено руки, обмотавши клоччям та смо.лою, відрубано голову і прибито на 
палю на очах народу), та замучено його за те, що сховав церковну дароносицю 
з наказ}' громади, яка не хотіла приняти до своєї церкви уніятського попа. 
Тоді були великі переслідування православної віри на Україні. Польський 
З'ряд саме 1766. р. взявся було враз із уніятами жорстокими засобами навертати 
православних на унію; в Вільшані була тоді окрема духовно-уніятська комісія, 
що за допомогою польського війська люто розправлялася з правослашнимп. 

Шевченко хотів було пізніще скрізь переправити Вільшану на Мліїв, 
але воно якось не вийшло, то так і лишилася Вільшана. 

2) Так у нас казали на гетьмана, як ось Москалі на свойого царя казали 
<^його величество». 

^) додати в думці: їх слава, вчинки, що їх довершували козаки 

*) розуміється — вороги, московський уряд, який старався вбити в нашого 
народу всякі згадки про наше минуле, щоб нам не заманулося колись за своїм 
упімнутися, а то бували за це люті кари 

*) який тепер, гл. поему «Чигирин», стор. 109, пом. 3. 



і 



01 

Як ножі святили) ^). Над Тясмином *), 

Людей не чуть; через базар У темному гаю, 

Кажан-) костокрилий Зібралися; старий, малий, 

Перелетить; на вигоні Убогий, багатий 

Сова завиває. Поєднались, — дожидають 

А де ж люде? Великого свята. 

У темному гаю, в зеленій діброві, 
На припоні коні отаву скубуть; 
Осідлані коні, вороні готові. 
Куди-то поїдуть ? Кого повезуть ? 
Он кого, дивіться! 

Лягли на долині. 
Неначе побиті, ні слова не чуть. 
Ото гайдамаки . . . На ґвалт України 
Орли налетіли; вони рознесуть 

Ляхам, Жидам кару; 

За кров і пожари 
Пеклом гайдамаки Ляхам оддадуть. 

Попід дібровою стоять З Смілянщини 5), з Чигирина, 

Вози залізної тарані: Просте козацтво, старшина . . . 
То щедрої гостинець пані*), — На певне діло налетіли. 

Уміла що кому давать. Козацьке панство похожае 

Нівроку їй, нехай царствує! В киреях ") чорних, як один, 

Нехай не вадить, як не чує! . . . Тихенько, ходя, розмовляє 

Поміж возами ніде стать: І поглядає на Чигрин. 
Неначе в ирій налетіло 

^) Хоч у гайдамацьких рухах було багацько розбишацького, то народ 
уважав усе гайдамаків своїми оборонцями, і війну зі шляхецькими поряд- 
ками, що їх Поляки скрізь утверджували, та з унією, яку їм накидували, 
вважали святою. Тільки ж це не історично, що повстання почалося 1. серпня 
(під Маковія); воно почалося швидче, в червні, бо ось 8. липня 1768. р. Залізняк 
сидів уже в київо-печерській кріпости. 

^) На заході України кажуть: лилик. 

^) Тясмин — притока Дніпра з правого боку, перепливає чигиринський 
і черкаський повіт у Київщині. 

*) Себто, вози з ножами. Гайдамаки вірили, що се був гостинець щедрої 
пані цариці Катерини II. Т. Ш. Загалом у тому часі ходило дуже багацько 
чуток про те, що московські царі раді помагати повстанцям одбитися зпід 
Польщі. От іще в 1734. р. старшина двірських козаків кн. Любомірского, 
Верлан, пустив між народ вістку, що цариця Ганна прислала указ, щоб усі 
люде повставали, вбивали Ляхів та Жидів та робилися козаками. А ось у 
1768. р. підроблювано ріжні «золоті грамоти», що то їх ніби-то висилала на 
Україну цариця Катерина та наказувала різати панів, Жидів та уніятів. 
Усе це були видумки, але народ вірив — то так міг повірити і в «залізну тараню» 
(рибу) від Катерини. Яким духом дихала цариця на гайдамаків — це показалося 
пізніще. Через те й Шевченко підсмішковує собі з цариці (нівроку їй . . .). 

^) Сміла — містечко в Київщині, Черкаського повіту. 

') Кирея — довга сукняна одежа, звичайно з кобеняком (капішоном). 



— 58 - 

СТАРШИНА ПЕРВИЙМ. 
Старий Головатий щось дуже коверзує. 
СТАРШИНА ДРУГИЙ. 
Мудра голова! Сидить собі в хуторі, ніби не знає нічого, а 
подивися — скрізь Головатий^). «Коли сам», каже, «не повершу, 
то синові передам.» 

СТАРШИНА ТРЕТІЙ. 
Та й син же штука! Я вчора зострівся з Залізняком; таке роз- 
казує про його, ш;о цур йому! «Кошовим» каже, «буде, та й годі; 
а, може, ще й гетьманом, коли теє . . .»^) 

СТАРШИНА ДРУГИЙ. 
А Гонта на що? А Залізняк? До Ґонти сама . . . сама*) писала: 
«Коли,» каже . . . 

СТАРШИНА ПЕРВИЙ. 
Цитьте лишень! Здається, дзвонять. 

СТАРШИНА ДРУГИЙ. 
Та ні, то люде гомонять. 

СТАРШИНА ПЕРВИЙ. 
Гомонять, поки Ляхи почують. Ох, старі голови та розумні! 
Химерять-химерять, та й зроблять з лемеша швайку! Де можна 
лантух, там торби не треба. Купили хріну — треба ззісти; плачте, 
очі, хоч повилазьте: бачили, що купували, — грошам не пропадать! 
А то думають-думають, ні в-голос, ні мовчки, а Ляхи догадаються — 
от тобі й пшик! Що там за рада? Чом вони не дзвонять? Чим 
спиниш народ, щоб не гомонів? Не десять душ, а, слава Богу, вся 
Смілянщина, коли не вся Україна. Он, чуєте, співають? 

СТАРШИНА ТРЕТІЙ. 
Справді, співа щось; піду, спиню. 

СТАРШИНА ПЕРВИЙ. 
Не спиняй! Нехай собі співає, аби не голосно! 

^) В оцих розмовах дуже гарно відмальовується настрій та погляди всіх, 
що брали участь у повстанні: старшини козацької (вона високою «полі- 
тикою» займається — себто: сплітками), Запорожців (вільних, що нікого не 
визнають, крім свойого Залізняка) і гайдамаків (забитих, заляканих, заго- 
люканих, яким багацько треба роз'яснювати, але ж дуже завзятих, як коли 
їм нагадати про всі кривди, що їх терплять). 

^) Здається, тут Шевченко має на думці Антона Головатого, військового 
суддю, якого він дуже поважав. Про нього гл. 1. приписку до «Невольника» 
стор. 155. 

^) додати в думці : коли повстання добре піде й козацький лад заведеться; 
кошовий — старший над усім запорозьким віїїськом; гетьман — над цілою 
Україною 

*) Це натяк на ті грамоти, що їх ніби-то висилала цариця Катерина. 
Але ж це невірно, щоб старшина балакала тут про Гонт^^ бо ж він не міг 
бути на «чигиринському святі», а прилучився до повстання під Уманем. 



— 5У — 

СТАРШИНА ДРУГИЙ. 
Ото, мабуть, Волох ^)! Не втерпів таки старий дурень; треба 
та й годі! 

СТАРШИНА ТРЕТІЙ. 

А мудро співає! Коли не послухаєш, усе иншу. Підкрадемось, 
братці, та послухаєм; а тим часом задзвонять. 

СТАРШИНА ПЕРВИЙ і ДРУГИЙ. 
А що ж? То й ходімо! 

СТАРШИНА ТРЕТІЙ. 
Добре, ходімо! 
(Старшини нишком стали аа дубом, а під дубом сидить сліпий кобзарь; кру- 
гом його Запорожці й гайдамаки. Кобзарь співає з повагою й неголосно) 

КОБЗАРЬ. 

«Ой, Волохи, Волохи! Старого гетьмана*)! 

Вас осталося трохи; Будете панами, 

І ви, Молдавани, Та, як ми, з ножами. 

Тепер ви не пани: З ножами святими 

Ваші господарі — Та з батьком Максимом^) 

Наймити Татарам, Сю ніч погуляєм. 

Турецьким султанам. Ляхів погойдаєм, 

В кайданах, в кайданах! Та так погуляєм. 

Годі ж, не журіться, Що аж пекло засміється, 

Гарно помоліться, Земля затрясеться, 

Братайтеся з нами, Небо запалає . . . 

З нами, козаками; Добре погуляєм!» 
Згадайте Богдана, 

ЗАПОРОЖЕЦЬ. 
Добре погуляєм! Правду старий співа, як не бреше. А що б 
то з його за кобзарь був, як би не Волох! 

КОБЗАРЬ. 
Та я й не Волох, — так тілько: був колись у Во.лощині, а люде 
й зовуть Волохом — і сам- не знаю, за що. 

ЗАПОРОЖЕЦЬ. 
Ну, та дарма; утни ще якунебудь! А ну, лишень про батька 
Максима ушкварь! 

ГАЙДАМАКА. 

Та не голосно, щоб не почула старшина. 

^) За гайдамаками ходив кобзарь; його називали сліпим Волохом (дід роз- 
казував). Т. Ш. 

^) додати в думці: який братався з Молдаванами — оженив свойого сина 
Тимоша з дочкою молдавського господаря Лупула (Локсандрою) й давав йому 
поміч військом (1652); господарь — те, що воєвода або в нас — гетьман 

^) з Залізняком 



— 60 — 

ЗАПОРОЖЕЦЬ. 

А ЩО нам ваша старшина? Почує, так послуха, коли має чим 

слухати, та й годі! У нас один старший — батько Максим; а він 

як почує, то ш;е карбованця дасть. Співай, старче божийі), не слухай 

його! 

ГАЙДАМАКА. 

Та воно так, чоловіче; я це й сам знаю, та ось що: не так пани, 
як підпанки, або — поки сонце зійде, то роса очі виїсть. 

ЗАПОРОЖЕЦЬ. 

Брехня! Співай, старче божий, яку знаєш, а то й дзвона не 

діждемо, — поснемо. 

ГУРТОМ. 

Справді, поснемо: співай якунебудь! 

КОБЗАРЬ (співає). | 

«Літа орел, літа сизий Горілку, мед не чаркою — 

Попід небесами, — Поставцем черкає. 

Ґуля Максим, ґуля батько А ворога, заплющившись, 

Степами, лісами. Ката-), не минає. 

Ой, літає орел сизий, Отакий то наш отаман, 

А за ним орлята; Орел сизокрилий! 

Ґуля Максим, ґуля батько, І воює, і гарцює 

А за ним хлоп'ята: З усієї сили — 

Запорожці ті хлоп'ята; Нема в його ні оселі. 

Сини його, діти. Ні саду, ні ставу . . . 

Поміркує, загадає, Степ і море — скрізь битий шлях. 

Чи бити, чи пити. Скрізь золото, слава. 
Чи танцювать, то й ушкварять. Шануйтеся ж, вражі Ляхи, 

Аж земля трясеться; Скажені собаки: 

Заспіває — заспівають. Йде Залізняк Чорним Шляхом =*), 

Аж лихо сміється. За ним гайдамаки.» 

ЗАПОРОЖЕЦЬ. 
Оце то так! Вчистпв, нічого сказати: і до-ладу, і правда. 
Добре, далебі добре! Що хоче, то так і втне. Спасибі, спасибі! 

ГАЙДАМАКА. 
Я щось не второпав, що він співав про гайдамаків. 

^) Кобзарів звали скрізь на Україні старцями божими, міркували,.-; 
що талант співати та грати їм сам Бог дав, пор. Перебендя, стор. ЗО, пом. 1. 

2) б'є, гл. стор. 55, пом. 1, катати = бити 

^) Чорний Шлях виходив од Дніпра міме устями річок Сокорівки й На-"- 
сачівки, і біг через степи запорозькі, через воєводства Київське, Подольське й 
Волинське, — на Червону Русь до Львова. Чорним названий, що по йому Татари 
ходили в Польщу і своїми табунами вибивали траву. Т. ПІ. Шануйтеся = 
дивіться, глядіть, уважайте, кайтесь (гл. стор. 61). 



І 



— 61 _ 

ЗАПОРОЖЕЦЬ. 
Який бо ти бевзь ^) і справді! Бачиш, ось що він співав: щоб 
Ляхи погані, скажені собаки, каялись, бо йде Залізняк Чорним 
Шляхом з гайдамаками, щоб Ляхів, бачиш, різати . . . 

ГАЙДАМАКА. 
І вішать, і мордувать! Добре, їй- Богу, добре! Ну, це так! 
Далебі, дав би карбованця, як би був не пропив учора! Шкода! 
Ну, нехай стара в'язне, більше м'яса буде. Поборгуй, будь ласкав 
— завтра оддам. Утни ще щонебудь про гайдамаків! 

КОБЗАРЬ. 
До грошей я не дуже ласий. Аби була ласка слухати, — поки 
не охрип, співатиму; а охрипну — чарочку, другу тії ледащиці- 
живиці, як то кажуть, та й знову. Слухайте ж, панове громадо! 

«Ночували гайдамаки 
В зеленій діброві. 
На припоні пасли коні, 
Сідлані, готові. 
Ночували Ляшки-панки 
В будинках з Жидами, 
Напилися, простяглися, 
Та й . . .» 

ГРОМАДА. 
Цить лишень! Здається, дзвонять. Чуєш? ... ще раз ... о! 

КОБЗАРЬ. 

Задзвонили, задзвонили! 

Нішла луна гаєм. 

Ідіть же ви та моліться, 

А я доспіваю. 

* * 

* 

Повалили гайдамаки, — «Ну лиш иншу, старче божий!» 

Аж стогне діброва; З возами на плечах 

Не повезли, а на плечах Кричать йому гайдамаки. 

Чумацькі волові — ,, Добре, хлопці, нате! 

Несуть вози. А за ними Отак! Отак! Добре, хлопці! 

Сліпий Волох знову: А ну-те, хлоп'ята, 

«Ночували гаїідамаки Ушкваримо!" 
В зеленій діброві . . .» Земля гнеться, 

А вони з возами 

Шкандибає, курникає, Так і ріжуть. Кобзарь грає, 

І гич^) не до речі. Додає словами: 

^) йолоп, туман, дурень 

^) Як «нігич» ■ — ніщо, ні трохи, то «гич» — усе. 



62 - 



«Ой, гоп таки-так! 
Кличе Гандзю козак: 
,,Ходи, Гандзю, по:>ісартую! 
,,Ходи, Гандзю, поцілую! 
„Ходім, Гандзю, до попа 

„Богу помолиться; 
„Нема лсита ні снопа — 

„Вари варениці!'''' 
О^ісенився, заарсурився: 

Нічого немає; 
У ряднині ростуть діти, 

А козак співає: 
„І по хаті ти-ни-ни, 
,,/ по сінях ти-ни-ни, 
„Вари, :>рсінко, лини! 
„Ти-ни-ни, ти-ни-ни!'''' 

— «Добре! Добре! Ще раз! 

Ще раз!» 
Кричать гайдамаки. 



Юй, гоп того дива! 
Наварили Ляхи пива, 
А ми будем шинкувать, 
Л ягиків- панків частувать; 
Л яшків-панків почастуєм, 
З ^панянками пооісартуем. 
Ой, гоп таки-так! 
Кличе панну козак: 
„Панно, пташко моя! 
„Панно, доле моя! 
„Не соромся, дай рученьку. 

„Ходім погуляймо; 
„Нехай людям лихо сниться, 

„А ми заспіваймо! 
„А ми заспіваймо, 
„А ми посідаймо, 
„Панно, пташко моя! 
„Панно, доле моя!'''' 

— «Ще раз, ще раз!» 



«Як би таки, або так, або сяк. 
Як би таки запорозький козак! 
Як би таки молодий, молодий. 
Хоч по хаті б поводив, поводив! 

Страх мені не хочеться 

З старим дідом морочиться! 

Як би таки . . .» 



— «Цу-цу, скажені, схаменіться! 
Бач, розходилися! А ти. 
Стара собако, де б молиться. 
Верзеш тут погань! От чорти!» 
Кричить отаман. Опинились; 
Аж церков ^) бачать: дяк співа, 



^) Це Мотронин манастирь коло Жаботина в Чигиринщині; ігуменом у 
ньому був Мелхиседек Значко-Яворський — от і його треба б розуміти 
під благочинним, що тут благословляє народ і загріває до повстання. Загалом 
манастпрі дуже пособляли повстанцям, давали їм поміч та захист, передержували 
в себе Запорожців ніби-то черцями, чи послушниками (як от, н. пр.. Залізняка) 
і т. д. Та, зокрема, дуже цьому ділу помагав Яворський, що тоді завідував усіма 
православними парохіями; він заохочував народ до боротьби з унією, і навіть 
їздив до Москви зі скаргою на утиски та одержав ізвідтіля деякі обіцянки 
(Москва все ніби-то робилася захисницею православних та на те тільки, щоб 
у каламутній воді ловити рибу). 



63 



Попи з кадилами, з кропилом; 

Громада — ніби нежива, 

А-ні телень . . . Поміж возами 

Попи з кропилами пішли; 

За ними корогви несли, 

Як на Великдень над пасками. 

— «Молітесь, братія, молітесь!» — 
Так блаточинний начина: 
— «Кругом святого Чигрина 
Сторожа стане з того світу. 
Не дасть святого розпинать ^) 
А ви Україну ховайте: 
Не дайте матері, не дайте 
В руках у ката пропадать! 
Од Конашевича^) і досі 
Пожар не гасне, люде мруть. 
Конають в тюрмах, голі, босі . . . 
Діти нехрещені ростуть. 
Козацькі діти; а дівчата. 
Землі козацької краса, 
У Ляха в'яне, як перш мати, 
І непокритая коса 
Стидом січеться; карі очі 
В неволі гаснуть; розкувать 
Козак сестру свою не хоче. 
Сам не соромиться конать 
В ярмі у Ляха . . . Горе, горе! 
Молітесь, діти! Страшний суд 
Ляхи в Україну несуть, — 
І заридають чорні гори. 
Згадайте праведних гетьманів: 
Де їх могили? Де лежить 
Останок славного Богдана? 
Де Остряницина стоїть 
Хоч би убогая могила? 
Де Наливайкова? Нема! 
Живого й мертвого спалили^). 



^) себто: Чигирина святого — як столиці України, столиці гетьманів; його 
стерегтимуть ті, що в ньому колись панували, його колишня слава (сторожа 
з того світа), «душі праведних і сила св. Михайла» (гл. стор. 64, пом. 3) 

^) Петро Конашевич-Сагайдачний, гетьман України (1614 — 1622), усла- 
вився боями з Турками (побив їх під Хотином) та з Москвою, був родом зі Сам- 
бора в Галичині, похований у Київі, у Брацькому манастирі на Подолі. 

^) Павла Наливайка :>ісивого спа^гили в Варшаві; Івана Остряницю і трицять 
старгиин козацьких після страшної муки розчетвертували й розвезли їх тіла 



— 64 — 

Де той Богун, де та зіма? 
Інгул^) що-зіму замерзає, — 
Богун не встане загатить 
Шляхецьким трупом. Лях гуляє; 
Нема Богдана — червонить 
І Жовті Води 2) й Рось зелену. 
* Сумує Корсунь староденний, — 
Нема журбу з ким поділить. 
І Альта плаче: «Тяжко жити! 
Я сохну, сохну . . .» Де Тарас ? 
Нема, не чуть, — не в батька діти! 
Не плачте, братія: за нас 
І душі праведних, і сила 
Архистратига Михаїла^). 
Не за горами кари час. 
Молітесь, братія!» 

Молились^ 
Молились щиро козаки, — 
Як діти, щиро; не журились, 
Гадали теє ... .а зробилось — 
Над козаками хусточки. 
Одно добро, одна слава — 
Біліє хустина. 



по всій Україні. Зиновій-Богдан і син його Тимофій були. поховані в Суботові, 
коло Чигрина; Чарнецький, коронний гетьман, не доставили Чигрина, од злости 
спсиїїив їх мертвих (Георгій Кониський). Т. Ш. 

Про те, що історія каже про Наливайка (а не По летика- Кониський, з 
якого Шевченко записав про нього), гл. стор. 22, пом. 1. 

•^) Полковник Богун потопив Ляхів в Інгулі. Зиновій-Богдан вирізав 40 з 
чимсь тисяч Ляхів над Россю в Корсуні. Тарас Тряси.го вирізавЛяхів надАяьтоіо. 
І та ніч, в котру те трапилось, зоветься Тарасова, або кровава ( Бантиш- 
Каменський). Т. Ш. 

Інгул — притока Буга, разом із ним уливається в Чорне Море. Це місце 
треба так розуміти: Інгул замерзає що-зіму, але ж того вже не бачить, що 
бачив тої зіми, коли Богун потопив Ляхів у ньому — иньчі часи, иньчі люде. 

Про Тарасову ніч і про Тараса Трясила гл. стор. 20. Остряниця, а власне 
Острянин, звався Яцкг), не Іван, був гетьманом у 1638 р., побив Поляків під 
містечком Голтвою над Пслом, але під Жовнином (над Сулою) його Поляни 
побили, й він із частішою свойого війська продерся на Слобожанщину, де іі 
поселився. Муки, про які оповідає за Каменськпм Шевченко, односяться до 
старшини козацької після гетьмана Гуні, який настав по Острянині. Тоді 
так приборкано козаків, що цілих 10 років не було повстань, до самого Хмель- 
ницького (1638 — 1648). Чарнецький спалив кости Богданові в 1664. р. Про 
це говорить іще Шевченко у поемі «Заступила чорна хмара» стор. 315, пом. 3. 

2) Жовті Води — річка в Херсонщині, притока Інгульця; тут розбив Хмель- 
ницький Поляків; Корсунь — містечко канівського повіту на Київщині, над 
річкою Россю; під Корсунем Хмельницький (1648 р.) розбив Поляків напрах. 

^) Св. Михайло — опікун Київа, отже й України; ще й досі гербом (одзна- 
кою) міста Київа являється архистратиг Михайло. 



— 65 — 

Та й ту знімуть . . . ^) 

А діянон: 
— «Нехай ворог гине! 
Беріть ножі! Освятили.» 
Аж серце холоне. 
Ударили в дзвони; 
Реве гаєм: «Освятили!» 
Освятили, освятили! 
Гине шляхта, гпне! 
Розібрали, заблищали 
По всій Україні 2). 



VI. ТРЕТІ ПІВНІ'). 

Ще день Украйну катували А гайдамаки мовчки ждали, 

Ляхи скажені; ще один. Поки поганці ляжуть спать. 

Один останній сумували Лягли, і в голови не клали, 

І Україна, і Чигрин. Що вже їм завтра не вставать. 

І той минув, день Маковія, Ляхи заснули, а Іуди 

Велике свято в Україні, Ще лічать гроші, — уночі 

Минув, — і Лях, і Жидовин Без світла лічать бариші. 

Горілки, крови упивались. Щоб не побачили злі люде; 

Кляли схизмата, розпинали, І ті на золото лягли. 

Кляли, що нічого вже взять. І сном нечистим задрімали. 

Дрімають, на віки бодай задрімали! 

А тим часом місяць пливе оглядать 

І небо, і зорі, і землю, і море. 

Та глянуть на люде, що вони моторять'), 

Щоб Богові вранці теє розказать. 

Світить білолиций на всю Україну, 

Світить, — а чи бачить мою сиротину, 

Оксану з Вільшани, мою сироту? 

Де її мордують^), де вона воркує? 

Чи знає Ярема? Чи знає, чи чує? « 

Побачимо потім, а тепер не ту. 

Не ту заспіваю, иншої заграю: 

^) Так треба розуміти це місце: гадали гайдамаки, що волю добудуть, а 
викопали собі могилу, пор. хустки похоронні, які дають на корогви, та на руки 
начіпляють, та на хрест вішають; а знімуть, щоб і сліду не було по тих, що 
билися за волю й лягли в могилі. 

^) Так про Чигринське свято розказують старі люде. Т. Ш. 

^) Треті півні — си.гпал (гасло). Розказують, що Залізняка есаул, не ді- 
Оісдавши третіх півнів, запалив Медведівку, містечко міоіс Чигрином і Звени- 
городкою. Т. Ш. 

*] продумують та роблять, які штучки викидають, пор. моторний, меткий 

*) тяжко мучать 

V. А. 5 



— 66 — 

Лихо — - не дівчата, буде танцювать; 
Недолю співаю козацького краю; 
Слухайте ж, щоб дітям потім розказать, 
Щоб і діти знали, внукам розказали, 
Як козаки шляхту тяжко покарали 
За те, що не вміла в добрі панувать ^). 

Гомоніла Україна, А унуки? їм байдуже. 

Довго гомоніла, — Жито панам сіють 2)! 

Довго-довго кров степами Багато їх, а хто скаже, 

Текла, червоніла. . Де Ґонти могила, 

Текла, текла, та й висохла. Мученика праведного 

Степи зеленіють; Де похоронили? 

Діди лежать, а над ними Залізняк де, душа щира. 

Могили синіють. Де одпочиває? 

Та що з того, що високі? Тяжко — важко! Кат панує ^), 

Ніхто їх не знає, ^ *^ ^^ згадають. 
Ніхто щиро не заплаче. Гомоніла Україна; 

Ніхто не згадає. • Довго гомоніла, — 

Тілько вітер тихесенько Довго-довго кров степами 

Повіє над ними. Текла, червоніла. 

Тілько роси ранесенько І день і ніч і^валт, гармати: 

Сльозами дрібними Земля стогне, гнеться; 

їх умиють. Зійде сонце. Сумно, страшно, а згадаєш — 

Осушить, пригріє: Серце усміхнеться*). 

Місяцю мій ясний! З високого неба 
Сховайся за гору, бо світу не треба; 
Страшно тобі буде, хоч ти й бачив Рось, 
І Альту, і Сену 5): і там розлилось. 
Не знать, за що, крови широкеє море. 
А тепер що буде? Сховайся ж за гори; 
Сховайся, мій друже, щоб не довелось 
На старість заплакать! 

^) Це дуже важний погляд на наші, польсько-українські відносини в 
минулому: всьому завинили Ляхи, бо не вміли з нами жити, не вміли пану- 
вати, маючи стілько добра ! 

2) Пор. такі самі згадки про минуле й порівняння зі сучасним: «Іван Підкова» 
(стор. 25), «Тарасова ніч» (стор. 23), «До Основ'яненка» {стор. 32к Цілий цей 
уступ від слів «Гомоніла Україна» до «х\ їх не згадають» — теж епізод. 

3) розуміється — московський уряд, царь 

*) бо ж було життя, люде давали знати, що живуть, а за часів Шевченка — 
все було прибите, мовчало! 

°) 2'арасова і Варфо.юмієва ночі — одна другої варт на стид Римської тіяри 
(папи-римського, стор. 135, пом. 3). Т. Ш. Тут згадка про Корсунь, Тарасову ніч 
(стор. 20) і про те, як француські католики вирізали в ніч під св. Вартоломія з 
23. на 24. серпня всіх протестантів (Гуг'енотів) у Парижі в 1572. р. за підмовою 
королеви Катерини Медічі; Сена (Секвана) — річка, над якою лежить Париж. 



І 



Сумно, сумно серед неба 
Ссяб білолиций. 
Понад Дніпром козак іде, 
Може, з вечорниці. 
Смутний іде, невеселий, 
Ледве несуть ноги. 
Може, дівчина не любить 
За те, що убогий? 
І дівчина його любить, 
Хоч лата на латі. 
Чорнобривий — а не згине, 
То буде й багатий. 
Чого ж смутниії-невеселиіі 
Іде, чуть не плаче? 
Якусь тяжку недоленьку 
Віщує козаче ^), 



67 — 



Чує серце, та не скаже. 

Яке лихо буде. 

Мине лихо . . . Кругом його — 

Мов вимерли люде. 

А-ні півня, ні собаки. 

Тілько ізза гаю 

Десь далеко сіроманці- 

Вовкрі завивають. 

Байдуже! Іде Ярема, 
Та не до Оксани, 
Не в Вільшану на досвітки, — - 
До Ляхів поганих 
У Черкаси^). А там третій 
Півень заспіває, 

А там ... а там . . . Йде Ярема, 
На Дніпр поглядає: 
«Ой, Дніпре мііі, Дніпре широкий та дужий! 
Багато ти, батьку, у море носив 
Козацької крови! Ще понесеш, друже! 
Червонив ти синє^), та не напоїв, • — 
А сю ніч уп'ється; пекельнеє свято 
По всій Україні сю ніч зареве; 
Потече багато, багато, багато 
Шляхецької крови. Козак оживе! 
Оживуть гетьмани в золотім жупані, 
Прокинеться доля; козак заспіва: 
««Ні Жида, ні Ляха!»» А в степах Украйни — 
Дай то. Боже милий — блисне булава!» 
Так думав, ідучи в латаній свитині. 
Сердега Ярема з свяченим в руках. 
А Дніпр мов підслухав: широкий та синій 
Підняв гори-хвилі, а в очеретах 
Реве, стогне, завиває, «Там Оксана, там весело 

Лози нагинає; І в сірій свитині; 

Грім гогоче, а блискавка А тут, а тут . . . що ще буде? 

Хмару роздирає. Може, ще загину!» 

Іде собі наш Ярема, А тим часом зза байраку 

Нічого не бачить; Півень «кукуріку!» 

Одна думка усміхнеться, «А, Черкаси! Боже милий, 

А друга заплаче. Не вкороти віку!» 



^) розуміється: серце 

^) Черкаси — повітове місто над Дніпром, у Київщині. 
^) розуміється: море, і то Чорне Море, куди вливається Дніпро 

5* 



68 



Задзвонили в усі дзвони 

По всій Україні; 

Закричали гайдамаки: 

«Гине шляхта, гине! 

Гине шляхта! Погуляєм 

Та хмару нагрієм!» 

Зайнялася Смілянщина, — 

Хмара червоніє; 

А найперша Медведівка^) 

Небо нагріває. 

Горить Сміла — Смілянщина 

Кров'ю підпливає, 

Горить Корсунь, горить Канів-), 

Чигирин, Черкаси; 

Чорним Шляхом запалало, 

І кров полилася 

Аж у Умань ^). 

По Поділлю 
Гонта бенкетує^), 
А Залізняк в Смілянщині 
Дамаску 5) гартує 
У Черкасах, де й Ярема 
Пробує свячений. 
— ,,Отак, отак! Добре, діти! 
Мордуйте скажених! 
Добре, хлопці!" — на базарі 
Залізняк гукає. 
Кругом пекло; гайдамаки 
По пеклу гуляють. 
А Ярема — страшно глянуть — 
По три, по чотпрі 



ЛЧІ. ЧЕРВОНИМ БЕНКЕТ. 

(ГАЛАЙДА.) 

Так і кладе. 



— „Добре, синуї 
Матері їх хиря®)! 
Отак, отак! В раю будеш, 
Або есаулом"). 
Гуляй, сину! Ну-те, діти!" 
І діти майнули 
По горищах, по коморах. 
По льохах, усюди; 
Всіх уклали, все забрали. 

— ,, Тепер, хлопці, буде! 
Утомились, одпочиньте!" 

У лиці, базари 
Крились трупом, плили кров'ю: 
«Мало клятим кари! 
Ще раз треба перемучить. 
Щоб не повставали 
Нехрещені, кляті душі!» 

На базар збірались 
Гайдамаки. 

Йде Ярема, 
Залізняк гукає: 

— ,,Чуєш, хлопче? Ходи сюди! 
Не бійсь, не злякаю." 

— «Не боюся!» Знявшц шапку. 
Став, мов перед паном. 

- — ,, Відкіля ти? Хто ти такий?" 

— «Я, пане, з Вільшани.» 

— ,,3 Вільшаної, де титаря 
Пси замордували?" 



^) Медведівка — село черкаського повіту, гл. стор. 65, пом. 3. 

-) Канів — повітове місто в Київщині над Дніпром; недалеко Канева 
на горі, над Дніпром, похований Шевченко. 

^) Умань — город повітовий губернії Київської. Т. Ш. 

*) Це історично цілком невірно. Раз, що повстання Поділля не захо- 
пило, а тільки Київщину, а, подруге, Гонта сполучився з Залізняком аж під. 
Уманем, до того ж часу не брав участи в повстанні. 

5) Дамаська шабля — з дамаської сталі, дуже гарного виробу (Дамаск 
— місто в Сирії, в Азії); дамаська сталь славилася за найкращу. 

®) Це така лайка ; хиря — хвороба, болячка. 

') Есаул — турецьке слово : ад'ютант (помішник) отамана. 



69 — 



— «Де? Якого?» 

— ,,У Вільшаній . 
І кажуть, що вкрали 
Дочку його, коли знаєш." 

— «Дочку ... у Вільшаній?» 

— ,,У титаря, коли знавав." 

— «Оксано, Оксано!» — 
Ледве вимовив Ярема, 
Та й упав додолу. 

— ,,Еге! Ось що . , 



. Шкода 
хлопця! 
Провітри, Миколо!"^) 

Провітрився. 

— «Батьку! Брате! 
Чом я не сторукий? 
Дайте ножа, дайте силу, 
Муки Ляхам, муки! 
Муки страшної, щоб пекло 
Тряслося та мліло!» 

— ,, Добре, сину, ножі будуть 
Па святеє діло. 
Ходім з нами у Лйсянку^) 
Ножі гартувати!" 

— «Ходім, ходім, отамане! 
Батьку ти мій, брате 
Мій єдиний! На край світа 
Полечу, достану, 
З пекла вирву, отамане . . . 
На край світа, пане . . . 
На край світа, та не найду. 
Не найду Оксани!» 

— ,,Може, й найдеш. А як тебе ' Шкандибає на конику, 
Зовуть? Я не знаю." Козакам співає: 

— «Яремою.» «Гайдамаки, гайдамаки! 
• - — ,,А прізвище?" Залізняк гуляє.» 

^) То так каже Залізняк до котрогось зі своїх, що звався Миколою (піз- 
ніще є, що це писарь Залізняка), щоб вивели Ярему на вітер, щоб до себе 
прийшов. 

^) Лйсянка — містечко Звенигородського повіту на Київщині, гл. далі 
стер. 73, примітка Шевченка. 

''І Козацькі списи звалися реєстрами; з цього пішла й назва: реєстрові козаки. 

*) Оце слово вже потрохи забувається, замісць нього вживають частіще 
лишній. 

*) Тут це слово означає ворота при вході в село, коворіт, те, що в західній 
Україні звуть: рогачка. 

^) Перехитуючись то на один, то на другий бік. 



— «Прізвища немає!» 

— ,,Хиба байстрюк? Без 

прізвища . . . ? 
Запиши, Миколо, 
У реєстер^)! Нехай буде . . . 
Нехай буде Голий! 
Такл пиши!" 

— »Ні, погано!» 

— ,,Ну, хиба Бідою?" 

— «І це не так.» 

— ,, Стрівай лишень: 
Пиши Галайдою!" 
Записано. 

— ,,Ну, Галайдо, 
Поїдем гуляти! 

Найдеш долю. А не найдеш . . . 
Рушайте, хлоп'ята!» 

І Яремі дали коня 
Зайвого і) з обозу. 
Усміхнувся на воронім. 
Та й знову у сльози. 

Виїхали за царину^), — 
Палають Черкаси ... 

— ,,Чи всі, діти?" 

— «Усі, батьку!» 

— „Гайда!" 
Простяглася 

По діброві понад Дніпром 
Козацька ватага. 
А за ними кобзарь Волох 
Переваги-ваги") . 



70 



Поїхали. А Черкаси 
Палають, палають. 
Байдуже! Ніхто й не гляне! 
Сміються та лають 
Кляту шляхту; хто балака, 
Хто кобзаря слуха. 
А Залізняк попереду 
Нашорошив уха, 
їде собі, люльку курить, 
Нікому ні слова; 
А за ним німий Ярема. 
Зелена діброва, 
І темний гай, і Дніпр дужий, 
І високі гори. 
Небо, зорі, добро, люде 
І лютеє горе — 
Все пропало, все! Нічого 
Не знає, не бачить, — 
Як убитий. Тяжко йому. 
Тяжко, а не плаче. 
Ні, не плаче: змія люта 
Жадна випивав 
Його сльози, давить душу. 
Серце роздирає. 

«Ой, ви сльози, дрібні сльози! 

Ви змиєте горе, — 

Змийте його! Тяжко, нудно! 

І синього моря, 

І Дніпра, ш,об вилить люте, 

І Дніпра не стане! 

Занапастить хиба душу? 

Оксано, Оксано! 

Де ти? Де ти? Подивися, 

Моя ти єдина! 

Подивися на Ярему! 

Де ти? Може, гине; 

Може, тяжко клене долю, 

Клене, умірає, 



Або в пана у кайданах 
У склепуй) конає! 
Може, згадує Ярему, 
Згадує Вільшану; 
Кличе його: «Серце моє. 
Обніми Оксану! 
Обнімемось, мііі соколе. 
На віки зомлієм. 
Нехай Ляхи знущаються, 
Не почуєм!» Віє, 
Віє вітер зза Лиману 2), 
Гне тополю в полі, 
І дівчина похилиться. 
Куди гне недоля; 
Посумує, пожуриться, 
Забуде і, може . . . 
У жупані сама пані, 
А Лях . . . Боже, Боже! 
Карай пеклом мою душу, 
Вилий муки море. 
Розбий кару надо мною! 
Та не таким горем 
Карай серце! Розірветься, 
Розпадеться камінь! 
Доле моя, серце моє! 
Оксано, Оксано! 
Де ти ділася, поділась?» 

І хлинули сльози; ■ 

ДрІбнІ-ДрІбнІ полилися. : 

Де вони взялися? ■ 

А Залізняк гайдамакам 

Велить опиниться: 

— „У ліс, хлопці! Вже світає, 

І коні пристали; 

Попасемо!" 

І тихенько 
У ліс і сховались. 



^) у склепленій тюрмі, під землею, в V^ьоxу 

^) розуміється Дніпрового; отже вітер із півдня 



лютий вітер 



— 71 



УІІІ. ГУПАЛІВЩИНА') 



Зійшло сонце. Україна — 

Де палала, тліла, 

А де шляхта, запершися, 

У будинках мліла. 

Скрізь по селах шибениці: 

Навішано трупу 

Тілько старшріх, а так шляхта — 

Купою на купі 

На улицях, на розпуттях; 

Собаки, ворони 

їдять шляхту, клюють очі. 

Ніхто не боронить. . . 

Та й нікому: осталися 

Діти та собаки , — 

Жінки навіті^ з рогачами 

Пішли в гаіідамаки. 

Отаке-то було лихо^) 
По всій Україні! 
Гірше пекла ... А за віщо. 
За що люде гинуть ? 



Того ж батька, такі ж діти, 

Жити б та брататься^)! 

Ні! Не вміли, не хотіли, — 

Треба роз'єднаться! 

Треба крови, брата крови, 

Бо заздро, що в брата 

Є в коморі і на дворі, 

І весело в хаті! 

«Уб'єм брата! Спалим хату!» — 

Сказали, і сталось. 

Все б, здається*)! Ні, на кару 

Сироти остались, — 

В сльозах росли, та й виросли. 

Замучені руки ' 

Розв'язались, і кров за кров, 

І муки за муки! 

Болить серце, як згадаєш: 

Старих Слав'ян діти 

Впились кров'ю. А хто винен? 

Ксьондзи, Єзуїти^). 



^) Що таке значить Гупалівщина, гл. примітку самого Шевченка на стор. 72, 
там де він пояснює Будища, пом. 4. 

2) Від цих слів аж до слів «Мандрували Гайдамаки» — теж епізод. 

3) себто, що Поляки й Українці ■ — Славяни, отже брати 
^) і покінчилося — сказати собі в думці 

5) До Унії Козаки з Ляхами мирилися, і як би не бауїти, то, може б, і 
не різалися; Єзуїт Посевин, легат (посол) папський, пергиий начав унію 
в Україні. Т. Ш. 

Це міркування, що ворожнечу між нами й Полянами посіяли Єзуіти, 
Шевченко виявляв і пізніще, пор. вірші: «Ляхам», стор. 246, «Буває в неволі» від 
слів: Не знаю, як тепер Ляхи живуть . . . стор. 350. То правда, що Польща 
своєю політикою нехтування та гноблення православної віри копала рів між 
о бома народами, але це не була о дико к а причина розладдя між нами й Поляками. 
Причин було багато, і найважніща була — соціяльна (громадська) нерівність і 
панські порядки, які несла зі своїм пануванням Польща наУ країну. Та правда, що 
часто одне з другим ізливалося докупи, — і реліі'ійні утиски давали все безпо- 
середню притичину до повстань невдоволених із польського панування людей. 
Так воно було і в 1768. р. Тоді то назверхатак і виглядало, що всьому причиною 
являються ксьондзи — її підхопили українські провідники і свідомі українські 
патріоти (як ось Полетика [Кониський]). і так складався поволеньки такий 
погляд, як ОСЬ' і в Шевченка. 

А ЩОДО болю Шевченка, що між собою б'ються Слав'яни, «діти того самого 
батька», то гл. ще Передмову до «Гайдамаків», стор. 89. 



72 



Вже хутір минають, — 
Корчма тліє з стодолою, 
А Лейби немає. 
Усміхнувся мій Ярема, 
Тяжко усміхнувся: 
«Отут, отут позавчора 
Перед Жидом гнувся, 
А сьогодні! . . .» 

Та й жаль стало. 
Що лихо минуло. 

Гайдамаки понад яром 
З шляху повернули; 
Наганяють пів-парубка: 
Хлопець у свитині 
Полатаній, у постолах. 
На плечах торбина. 

— ,,Гей, старченя^)! Стрівай 

лишень!" 

— «Я не старець, «^іане! 
Я, як бачте, гайдамака.» 

— ,,Який же поганий! 
Відкіля ти?" 

— «З Керелівки»^). 

— ,,А Будища знаєш*)? 
І озеро коло Будиш, ?" 

— «І озеро знаю — 
Отам воно; оцим яром 
Втрапите до його.» 

— ,,Що, сьогодні Ляхів бачив?" 

— «Ніде ні одного! 
А вчора було багато, — 
Вінки не святили^), 
Не дали Ляхи прокляті. 
За те їх і били! 
І я, й батько святим ножем; 

■^) Все це села Звенигородського повіту на Київщині. 

2) у розумінню : бідолаха, що милостині просить (жебрак) 

^) Керелівка село Звенигородського повіту. Т. Ш. Це та ж сама Керелівка, 
в якій дитячі літа провів Шевченко. 

^) Село Будища — недалеко од Керелівки; в яру озеро й над озером ліс неве- 
ликий, зоветься Гупалівщиною, за те, що там Залізняк збивав Ляхів з дерева. 
Льохи, де був захований шляхецький скарб, і досі видко, тілько ворсе розруйно- 
вані. Т. Ш. 

^) Шевченко оповідає, що повстання почалося в ніч під Маковія (це невірно, 
гл. стор.57 , пом. 1), а на Маковія в нас скрізь, по цілій Україні зілля (вінки) святять. 



Мандрували гайдамаки 
Лісамрг, ярами, 
А за ними і Галайда 
З дрібними сльозами. 
Вже минули Ш)р6нівку, 
Вербівку^), в Вільшану 
Приїхали. 

«Хиба спитать. 
Спитать про Оксану? 
Не спитаю, щоб не знали. 
За що пропадаю.» 
А тим часом гайдамаки 
Й Вільшану минають. 
Питається у хлопчика: 

— «Що, титаря вбили?» 

— ,,Ба ні, дядьку; батько казав, 
Що його спалили 

Оті Ляхи, що там лежать, 
І Оксану вкрали; 
А титаря на цвинтарі 
Вчора поховали." 

Не дослухав . . . «Неси, коню!» 

І поводи кинув. 

«Чом я вчора, поки не знав, 

Вчора не загинув! 

А сьогодні, коли й умру, 

З домовини встану 

Шукать тебе. Серце моє! 

Оксано, Оксано! 

Де ти ?» 

Замовк, зажурився, 
Поїхав ходою. 
Тяжко йому, сіромасі. 
Боротись з нудьгою. 
Догнав своїх. Боровиків 



73 



А мати не здужа, 
А то й вона б . . .» 

— „Добре, хлопче! 
Ось на ж тобі, друже, 
Сей дукачик, та не згуби!" 

Узяв золотого ^), 

Подивився: — «Спасибі вам!» 

— „Ну? хлопці, в дорогу! 

Та чуєте? Без гомону! 

Галайдб, за мною! 

В оцім яру є озеро 

Й ліс попід горою, 

А в лісі скарб. Як приїдем. 

То щоб кругом стали, 

Скажи хлопцям! Може, льохи 

Стерегти осталась 

Яка погань". 



Приїхали, 
Стали кругом ліса; 
Дивляться: нема нікого. 
— ,,Ту їх до-сїо-біса! 
Які груші уродили! 
Збивайте, хлоп'ята! 
Швидче, швидче! Отак, отак!" 

І конфедерати 
Посипалися додолу, — 
Груші гнилобокі. 
Позбивали, упорались; 
Козакам нівроку! 
Найшли льохи, скарб забрали, 
У Ляхів кишені 
Потрусили, та й потягли 
Карати мерзених 
У Лйсянку^). 



Смеркалося. 

Із Лйсянки 
Кругом зарвітило; 
Ото Гонта з Залізняком 
Люльки закурили, — 
Страшно-страшно закурили! 
І в пеклі не вміють 
Отак курить! Гнилий Тікич 
Кров'ю червоніє 
Шляхецькою, жидівською; 
А над ним палають 
І хатина і будинок: 
Мов доля карає 



IX. БЕНКЕТ У ЯИСЯНЦІ. 

(СТАРОСВІТСЬКИЙ БУДИНОК) 

Вельможного й неможного^). 

А серед базару 

Стоїть Гонта з Залізняком, 

Кричать дітям: ,,Кари! 

Кари Ляхам, щоб каялись!" 

І діти карають. 

Стогнуть, плачуть: один просить. 

Другий проклинає; 

Той молиться, сповідає 

Гріхи перед братом. 

Уже вбитим. Не милують, — 

Карають завзяті. 

Як смерть люта, не вважають 



^) Червбнець, що дав Залізняк хлопцеві, і досі Єсть у сина того хлопця, кот- 
ірому був даний; я сам його бачив. Т. Ш. 

^) Лисянка — містечко Звенигородського повіту над річкою Гнилим Тікичем. 
Тут зійшлися Гонта з Залізьіяком і розруйнували старосвітський будинок, 
Богданом ніби-то будований. Т. Ш. Отже Шевченко помилився, бо Гонта з 
Залізняком зійшлися коло села Соколівця, яких трицять верстов од Уманя, 
гл. стор. 68, пом. 4. 

^) хто вела (= багато) може (гроші має) й нічого не може (не має грошей) — 
себто, багатого й бідного 



74 



На літа, на вроду 

Шляхтяночки й жидівочки — 

Тече кров у воду. 

Ні каліка, а-ні старий. 

Ні мала дитина 

Не остались, не вблагали 

Лихої години, — 

Всі полягли, всі иокотОм; 

Ні душі живої 

Не осталось у Лисянці. 

А пожар удвоє 

Розгорівся, розпалався 

До самої хмари. 

А Галайда, знай, гукає: 
«Кари Ляхам, кари!» 
Мов скажений, мертвих ріже, 
Мертвих віша, палить. 
«Дайте Ляха, дайте Жида! 
Мало мені, мало! 
Дайте Ляха, дайте крови 
Наточить з поганих! 
Крови море . . . мало моря! . 
Оксано, Оксано! 
Де ти?» крикне й сховається 
В полум'ї, в пожарі. 
А тим часом гайдамаки 
Столи здовж базару 
Поставили, несуть страву, 
Де що запопали. 
Щоб за-світла повечерять. 
«Гуляй!» загук'али. 

Вечеряють, а кругом їх 
Пекло червоніє. 
У полум'ї, повішані 
На кроквах, чорніють 
Панські трупи. Горять крокви 
І падають з ними. 
— ,, Пийте, діти! Пийте, лийте! 
З панами такими, 



Може, ще раз зострінемось. 
Ще раз погуляєм!" 
І поставець одним духом 
Залізняк черкає. 

— ,,3а прокляті ваші трупи. 
За душі прокляті 

Ще раз вріп'ю. Нийте, діти! 
Вип'єм, Гонто, брате!" 

— «Пострівай, я дожидаю, 
Що Ляхи прокляті . . .» 
Ярема встав: 

— ««Які Ляхи?»» — 

— «Ото бо завзятий! 
Ний горілку, мій голубе!» 

— „Які Ляхи, брате?" — 

— «По тім боці, у будинку 
Заперлись прокляті.» 

— ,, Розвіємо!" — «Шкода муру: 
Старосвітська штука! 

А ще гірше, Богданові 
Мурували руки!» 

— «Богданові? Шкода, шкода 
Гетьманської праці!" — ; 

— «Я послав сказать проклятим, 
Щоб видали Паца^): 
Помилую! Не видадуть — 
Порох засипаю ... 
Потайники-) вже зроблені . . .» 

■ — ■ ,,І Ляхи гуляють? 
Лічать зорі^)? Добре, брате! 
А поки що буде. 
Вип'єм чарку!" 

— «Добре, вип'єїЗ 
Нийте, добрі люде! 
Та не дуже, бо ще, може. 
Не кончили*) кари!» 

— ,,Не кбнчили! . . . Нийте, 

біпіте ! 
Грай, співай, кобзарю! 
Не про дідів, бо незгірше 
Й ми Ляхів караєм; 



^) Оце Шевченкова видумка, пор. про Паца помітку в Інтродукції стор. 46. 

'-) підземний хідник — туди думає Гонта підікласти міни 

') проживають, живуть 

') Це московське слово — скінчили, по нашому. 



— 75 — 

Не про лихо, бо ми його Щоб земля ломилась, 

Не знали й не знаєм, — Про вдовицю-молодицю, 

Веселої утни, старче. Як вона журилась.» 

КОБЗАРЬ (грає й приспівує) : 

«Од села до села Торгувать^ гиинкувать 

Танці та музики: Буду чарочками^ 

Курку, яйця продала, Танцювать та гулять 

Куплю черевики! Таки з парубками. 

Од села до села Ох, ви, дітки мої, 

Буду танцювати: Мої голуб' ята! 

Ні корови, ні вола, — Не ^исуріться, подивіться, 

Осталася хата. Як танцює мати! 

Я одда.м, я продам Сама в найми піду. 

Кумові хатину. Діток в школу оддам, 

Я куплю, я зроблю А червоним черевичкам 

Яточку^) під тином; Таки дам, таки дам!» 

— ,, Добре! добре! Ну, до танців, 
До танців, кобзарю!" 2) 

Сліпий вшкварив. 

Навйрисядки 
Пішли по базару. і 

Земля гнеться . . . 

— ,,Ну-мо, Гонто!" — 

— «Ну-м, брате Максиме, 
Ушкваримо, мій голубе. 
Поки не загинем!» 

«Не дивуйтеся дівчата. 
Що я обідрався; 
Бо мій батько робив гладко, 
То й я ц його вдався.» 

— ,, Добре, брате! їй-же Богу!" — 

— «А ну ти, Максиме!» 

— „Пострівай лиш!" 

«Отак чини, як я чиню: 
Люби дочку аби-чию. 
Хоч попову. 
Хоч дякову. 
Хоч хорошу муорсикову!» 

Всі танцють, а Галайда Сидить собі кінець стола, 

Не чує, не бачить; Тяжко-важко плаче, 

^) крамарська будка 

2} себто: грай до танців, щоб танцювати 



76 — 



Як дитина. Чого б, бачся? 

В червонім жупані, 

І золото, і слава є . . . 

Та нема Оксани! 

Ні з ким долю поділити, 

Ні з ким заспівати! 

Один-один сиротою 

Мусить пропадати! 

А того, того п не знає. 

Що його Оксана 

По тім боці за Тікичем 

В будинку з панами, 

З тими самими Ляхами, 

Що замордували 

її батька. 

Недолюди! 
Тепер заховались 
За мурами, та дивитесь. 
Як Жиди конають, 
Брати ваші! 

А Оксана 
В вікно поглядає 
На Лйсянку засвічену. 
«Де-то мій Ярема?» 
Сама думає. Не знає. 
Що він коло неї, 
У Лисянці, — не в свитині, 
В червонім жупані, 
Сидить один та думає: 
,,Де моя Оксана? 
Де вона, моя голубка 
Приборкана^), плаче?" 
Тяжко йому! 

А із яру 
В киреї козачій 
Хтось крадеться. 



— ,,Хто ти такий?" — 
Галайда питає. 

— «Я посланець пана Ґонти. 
Нехай погуляє, 

Я підожду.» 

— ,,Ні, не діждеш. 
Жидівська собако!" 

— «Ховай Боже! Який я Жид? 
Бачіші? Гайдамака! 

Ось царицина копійка-). 
Хиба ти не знаєш?» 

— „Знаю, знаю!" — і свячений 
З халяви виймає. 

— ,, Признавайсь, проклятий 

Жиде: 
Де моя Оксана?" — - 
Та й замахнувсь. 

— «Ховай, Боже! . . 
В будинку ... з панами . . . 
Вся в золоті ...» 

— ,, Виручай же! 
Виручай, проклятий!" 

— «Добре, добре . . . Які ж бо ви, ' 
Яремо, завзяті 3)! 

Іду зараз і виручу: 

Гроші мур ламають*). 

Скажу Ляхам: замісць Паца . . .» 

— ,, Добре, добре! Знаю. 
Іди швидче!" 

— «Зараз, зараз! 
Ґонту забавляйте 

З пів-упруга^), а там нехай! 
Ідіть же, гуляйте! . . . 
Куди везти ?» 

— ,,В Майданівку*^; 
В Майданівку, — чуєш?" 



І 



^) Гл. Маркевичу, стор. 37, пом. 5. 

^) По тих копійках, кажз'ть, гайдамаки пізнавали один одного; не без того, 
щоб не ходили були й такі гроші між народом, ось так, як і «золоті грамоти». 

2) Пор. уступ «Ярема»; там Лейба Яремі тикає, та ще хамовим сином обзиває. 

*) себто, за гроші можна все зробити (підкупити сторожу, то що) 

^) Як де цього не розуміють, то це так: щоб з'оратп десятину поля, то на 
це треба два дні, себто, чотирі рази треба перепрягати воли, а кожне перепря- 
гання — се упруг таксамо, як поле, що його з'ореш, раз перепрягши воли, теж 
упруг. Як лічити на упруг годин чотирі, то пів-упруга вийде годин зо дві. 

^) Майданівка — село недсигеко од Лисянки. Т. Ш. 



77 — 



— «Чую, чую.» 

І Галайда 
З Гонтою танцює. 
А Залізняк бере кобзу: 

— ,, Потанцюй, кобзарю! 



Я заграю." 

Навприсядки 
Сліпий по базару 
Оддирає постолами, 
Додає словами: 



«На вгороді постирнак, постирнак; 
Чи я оіс тобі не козак, не козак? 
Чи я ж; тебе не люблю, не люблю? 
Чи я мс тобі черевичків не кт/плю? 

Куплю, куплю, чорнобрива, 

Куплю, куплю того дива. 

Буду, серце, ходить. 

Буду, серце, любить.» 



«Ой гоп-гопака! 
Полюбила козака. 

Та рудого 

Та старого, — 
Лиха доля така! 
Іди оіс, доле, за мсурбою, 
А ти, старий, за водою! 
А я — так до шинку. 
Вип''ю чарку, вип^ю другу, 
Вип'ю третю на потугу'^), 
П''яту, шосту, та й кінець. 
Пішла баба у танець, 
А за нею горобець, 



Викрутасом, 
Вихилясом . . . 
Молодець горобець! 
Старий рудий бабу кличе, 
А та йому дулю тиче: 
«Ол<;енився, сатано, 
Заробляй орсе на пгионо! 
«Треба діток годувать, 
«Треба діток одягать, 
А я буду добувать; 
«А ти, старий, не гріши, 
«Та в запічку колиши, 
«Та мовчи, не диши!» 



«Як була я молодою преподобницею^). 
Повісила хвартушину над віконницею; 
Хто йде, не мине. 

То кивне, 

То моргне. 
А я шовком вишиваю, 
В кватирочку виглядаю: 

Семени, 

Івани! 
Надівайте мсупани, 
Та ходімо погуляймо. 
Та сядемо заспіваймо!» 



^) щоб сили набратися, пор. пісню: Ой, сів пугач... «Ой, дай, Боже, 
козаченькам хоч на день потугу»; потуги — велика військова сила 
^) ніби то святенька, а до всіх підморгувала 



— 78 



«Заганяйте квочку в бочку, І видко, і гладко. 

А курчата в вершу! Потанцюєм. Грай, кобзарю!" 

— <<Не хочу гуляти! 

Огню, діти! Дьогтю, клоччя! 

«/ . . . гу! Давайте гармати! 

Загнг^в батько дугу, В потайники пустіть огонь! 

Тягне мати супоню^), Думають: жартую!» 
А ти зав\чжщ доню!» Заревіли гайдамаки: 

— «Чи ще? Чи годі?» _ „Добре, батьку! Чуєм!" 

Ще, ще. Через греблю повалили. 
Хоч погану! Самі ноги носять.» Шукають, співають. 

«Ощ сип сирівець-) • АГалайда кричить: — „Батьку! 

Та криши опеньки! Стійте! Пропадаю! 

Дід та баба, Пострівайте, не вбивайте: 

Тай до ладу, Там моя Оксана! 

Обоє раденькі. Годиночку, батьки мої! 

«Ой, сип сирівець Я її достану!» — 

Та криши петргішку! — «Добре, добре! Залізняче, 

Гукни, щоб палили! 

Препо добиться'') з Ляхами ... 

«Ой, сип сирівець А ти, сизокрилий, 
Та накриши хріну! Найдеш иншу!» 
Як дід бабі . . . Оглянувся — 
Галайди немає. 

«Ой, сип воду, воду Ревуть гори, і будинок 

Та погиукай броду, броду! ...» З Ляхами гуляє 

т^ . ., т^ Коло хмаррі. Що осталось, — 

— «1 оді, годі!» — кричить! онта: „ г —^ 

тл . , т-г ^ Пеклом запалало . . . 

— «і оді! Погасає. -гг т-, ^. -^^^ ^т 

^ . . , д тт -^ І — ,,Де Галаида? — Максим 

Світла, діти! ... А де ^Іепоа! "^ 

ттт - т кличе. 

Ще його немає . 

тт „ .. • , І сліду не стало. 

Найти ного та повісить! -^ 

Петелька свиняча! Поки хлоп'ята танцювали, 

Гайда, діти! Погасає Ярема з Лейбою прокрались 

Каганець козачий!» Аж у будинок, в самий льох; 

А Гал айда: — ,, Отамане! Оксану вихопив чуть живу Щ 

Погуляймо, батьку! Ярема з льоху, та й полинув Щ 

Дивись: горить; на базарі У Лебедин . . .^) Я 

1) ремінь, усе, чим супониться (спинається докупи) ш 

-) квас із хліба, тільки не такий, як у Москалів роблять, а хліб мусить 
бути якось окремо печений (з ячменю або з жита), щоб був солодкий та недо- 
печений; тоді його крається й наливається перевареною водою, й він кисне 
кілька днів; з його робиться в піст холодний борщ (сировий) 

^) Ляхам буде вгоджувати, полигається (погодиться) з Ляхами. 

*) Лебедин — дівочий манастирь міоїс Чигрином і Звенигородкою. Т. Ш. 

л 



— 79 



X. ЯЕБЕДИН. 



— ,,Я сирота з Вільшаної, 

Сирота, бабусю! 

Батька Ляхи замучили, 

А. мене — боюся, 

Боюсь згадать, моя сиза! — 

Узяли з собою. 

Не розпитуй, бабусенько, 

Що було зо мною. 

Я молилась, я плакала. 

Серце розривалось. 

Сльози сохли, душа мерла . . . 

Ох, як би я знала. 

Що побачу його ще раз. 

Що обніму знову, — 

Вдвоє, втроє б витерпіла 

За єдине слово! 

Вибачай, моя голубко! 

Може, я грішила? 

Може, Бог за те й карає. 

Що я полюбила, — 

Полюбила стан високиіі 

І карії очі. 

Полюбила, як уміла. 

Як серденько хоче. 

Не за себе, не за батька 

Молилась в неволі. 

Ні, бабусю, а за його. 

За милого долю. 

Карай, Боже! Твою правду 

Я витерпіть мушу. 

Страшно сказать: я думала 

Занапастить душу. 

Як би не він, — може б . . . може, 

І занапастила. 

Тяжко було! Я думала: 

,,0, Боже мій милий! 

,,Він сирота, — хто без мене 

,,Його привітає ? 

,,Хто про долю, про недолю, 

,,Як я, розпитає? 

,,Хто обійме, як я, його? 



,,Хто душу покаже? 

„Хто сироті убогому 

,, Добре слово скаже?" 

Я так думала, бабусю, 

І серце сміялось: 

,,Я сирота, без матері, 

,,Без батька осталась, 

,,І він один на всім світі ' 

,,Мене вірно любить; 

,,А почує, ш,о я вбилась, 

,,То й себе погубить." 

Так я думала, молилась, 

Ждала, виглядала: 

Нема його, не прибуде! — 

Одна я осталась . . ." 

Та й заплакала. Черниця, 
Стоя коло неї, 
Зажурилась. 

— ,, Бабусенько! 
Скажи мені: де я?" 

— «В Лебедині, моя пташко! 
Не вставай, ти хвора.» 

— ,,В Лебедині? Чи давно я?" 

— «Ба ні, — позавчора.» 

— ,, Позавчора? . . . Стрівай, . 

стрівай! . . . 
Пожар над водою . . . 
Жид, будинок, Майданівка . . . 
Зовуть Галайдою . . ." 

— «Галайдою Яремою 
Себе називає 

Той, що привіз.» 

— ,,Де він, де він? 
Тепер же я знаю! . . ." 

— «Через тиждень обіцявся 
Прийти за тобою.» 

- — ,, Через тиждень? 
Раю мій, покою! 
Бабусенько, минулася 



— 80 — 



Лихая година! 

Той Галайда — мій Ярема! . . . 

По всій Україні 

Його знають. Я бачила, 

Як села горіли; 

Я бачила: кати Ляхи 

Трусилися, мліли, 

Як хто скаже про Галайд^. 

Знають вони, знають. 

Хто такий і відкіля він, 

І кого шукає! 

Мене шукав, мене найшов, 

Орел сизокрилий! 

Прилітай же, мій соколе. 

Мій голубе сизий! 

Ох, як весело на світі. 

Як весело стало! 

Через тиждень, бабусенько ? . . . 

Ще три дні осталось. 

Ох, як довго! . . . 

«Загрібай, мамо, лсар, :>ісар, 

«Буде тобі дочки лсаль, :>ісаль . . .) 

Ох, як весело на світі! 

А тобі, бабусю. 

Чи весело ?" 

— <<Я тобою, 
Пташко, веселюся.» 

— ,,А чом же ти це співаєш?" 



— «Я вже одспівала . . . 
Піду, дзвонять до вечерні.» 

Оксана осталась; 
Пожурилась, усміхнулась, 
Пала на коліна 
І молиться за Ярему 
Щиро, як дитина. 

Через тиждень в Лебедині 
У церкві співали: 
«Ісаія ликуй!» Вранці 
Ярему вінчали; 
А ввечері мій Ярема 
(От хлопець звичайний!) ^), 
Щоб не сердить отамана. 
Покинув Оксану: 
Ляхів конча. З Залізняком 
Весілля справляє, 
В Уманщині, на пожарах. 
Вона виглядає; 
Виглядає, чи не їде 
З боярами в гості — 
Перевезти із келії 
В хату на помості^). 

Не журися, сподівайся 
Та Богу молися! 
А мені тепер на Умань 
Треба подивиться. 



Минають дні, минає літо, 
А Україна, знай, горить; 
По селах плачуть голі діти: 



XI. ГОНТА В УМАНІ'). 

Хвалилися гайдамаки, 
На Умань ідучи : 
«Будем драти, пане-брате, 
З китайки онучі !» 

Батьків немає. 

Шелестить 
Пожовкле листя по діброві. 



1) себто: звичай знає, як слід 

") Де цього слова не розуміють, то воно означає стілько, що: хата з підлогою^ 
хата з деревляною долівкою, не глиняною. 

^) Від цього уступа Шевченко починає звеличувати третього нредставникз 
(героя) гайдамаччини — сотника придворних панських козаків, Івана Ґонту. 
Ґонт а був родом із села Росо шок, уманського повіту на Київщині, його уманський 
маї^нат Потоцький узяв у свої козаки і в 1757. р. зробив його вже сотником. 



— 81 — 



Гуляють хмари, сонце спить; 
Ніде не чуть людської мови; 
Звір тілько виє, йде в село, 
Де чує трупи. 

Не ховали, — 
Вовків Ляхами годували. 
Аж поки снігом занесло 
Огризки вовчі. 

Не спинила хуртовина 
Пекельної кари: 
Ляхи мерзли, а козаки 
Грілись на пожарі. 
Встала й весна, чорну землю 
Сонну розбудила. 
Уквітчала її рястом. 
Барвінком покрила; 
І на полі жайворонок, 
Соловейко в гаї 
Землю, убрану весною, 
Вранці зострічають . . . 
Рай та й годі! А для кого? 
Для людей ... А люде ? 
Не хотять на його й глянуть, 
А глянуть — огудять. 
Треба кров'ю домалювать, 



Освітить пожаром; 

Сонця мало, рясту мало 

І багато хмари. 

Пекла мало! . . . Люде, люде! 

Коли-то з вас буде 

Того добра, що маєте? 

Чудні, чудні люде^)! 

Не спинила весна крови-), 
Ні злости людської. 
Тяжко глянуть; а згадаєм — 
Так було і в Трої^), 
Так і буде. 

Гайдамаки 
Гуляють, карають; 
Де проїдуть — земля горить, 
Кров'ю підпливає. 
Придбав Максим собі сина 
На всю Україну; 
Хоч не рідний син Ярема, 
А щира дитина. 
Максим ріже, а Ярема 
Не ріже — лютує: 
З ножем в руках, на пожарах 
І днює й ночує. 



Потоцький дуже довіряв Ґонті, звільнив його зпід влади полковника-Поляка, 
підчинив його беапосередно і'убернаторові Уманя Младановичеві — і навіть 
подарував йому два села: Росошки й Орадівку. Як вибухло повстання гайда- 
маків, Гонта одержав наказ іти проти Залізняка. Як Залізняк 18. червня 1768.р. 
підійшов під Умань, Ґонті стало ясно, що не за панами йому йти, а за народом, 
і він ізлучився з Залізняком та разом із ним узяв Умань приступом. Що далі 
сталося, гл. стор 87, пом. 7. Гонта був людина освічена, піддержував, де міг, 
людей, збудував церкву в Росошках і т. д. 

^) Із цих слів виходить, що Шевченко не то що не похваляє різні, як кажуть 
Поляки, а що він людей за неї огуджує; порівняй іще слова з передмови: 
«Серце болить» і т. д., стор. 89. 

^) Із оповідання виходить, що повстання протяглося мало не рік (пор. 
минає літо, шелестить пожовкле листя по діброві, снігом занесло огризки вовчі, 
встала весна), а направду воно скінчилося за місяць. Облога Уманя була в 
червні, а в липні Ґурієв, московський полковник і'енерала Кречетнікова, що 
воював барських конфедератів, (у перших днях липня) захопив усіх провідників 
повстання, і правобережців (Ґонту) віддано Полякам, а Запорожців (Залізняка) 
і Лівобережців замкнено до тюрми. Отже Шевченко тут теж помиляється. 

^) Тут Шевченко має на думці не тільки троянську війну (про Трою гл. 
стор. 7, пом. 5), а що люде бились, різались не тільки тоді, а вже дуже-дуже 
давно, й міркує собі, що людська натура така, що й усе так буде, що люде все 
будуть одпі-одних різати та бити. 

V. А. 6 



— 82 



Не милує, не минає 

Ніде ні одного, — 

За титаря Ляхам платить, 

За батька святого, 

За Оксану ... Та й зомліє, 

Згадавши Оксану. 

А Залізняк: — „Гуляй, сину! 

Поки доля встане, 

Погуляєм!" 

Погуляли : 
Купою на купі 
Од Київа до Умані 1) 
Лягли Ляхи трупом. 

Як та хмара, гайдамаки 
Умань обступили 
0-півночі; до схід сонця 
Умань затопили. 
Затопили, закричали : 
«Карай Ляха знову!» 
Покотились по базару 
Кінні «паго(1о\уі»-); 
Покотились малі діти 
І каліки хворі. 
Ґвалт і галас. 

На базарі. 
Як посеред моря 
Крівавого, стоїть Гонта 
З Максимом завзятим. 
Кричать удвох: — «Добре, діти! 
Отак їх проклятих!» 

Аж ось ведуть гайдамаки 
Ксьондза-єзуїта 
І двох хлопців. 

— ,,Гонто, Гонто! 
Оце твої дітп! 

Ти нас ріжеш — заріж і їх: 
Вони католики! 
Чого ж ти став ? Чом не ріжеш ? 



Поки невеликі, 

Заріж і їх; бо виростуть. 

То тебе заріжуть!" . . . 

— «Убийте пса! А собачат 
Своєю ^) заріжу. 

Клич громаду! Признавайтесь! 
Що ви? Католики?» 

— ,, Католики, бо нас мати" . . . 

— «Боже мій великий! 
Мовчіть, мовчіть! Знаю, знаю І - 

Зібралась громада. 

— «Мої діти — католики . . . 
Щоб не було зради, 

Щоб не було поговору — 

Панове громадо! 

Я присягав; брав свячений 

Різать католика . . . 

Сини мої, сини мої! 

Чом ви не великі? 

Чом. ви Ляха не ріжете?» . . . 

— ,, Будем різать, тату!" 

— «Не будете! Не будете! 
Будь проклята мати. 

Та проклята католичка. 

Що вас породила! 

Чом вона вас до схід сонця 

Була не втопила? 

Менше б гріха: ви б умерли 

Не католиками! 

А сьогодні, сини мої, 

Горе мені з вами! 

Поцілуйте мене, діти, 

Бо не я вбиваю, 

А присяга!» 

Махнув ножем — 
І дітей немає! 
Попадали зарізані. 



^) Звичайно ми кажемо до Уманя (той Умапь). 

^) Кінні пагосіогсі (народові). «Кавсигерія народдва» — так звались польські^ 
дра.^уни; їх було тоді в Умані 3000, і всі були побиті гайдсинаксими. Т. Ш 
^] розуміється: рукою 



і 



83 



— ,,Тату!" - — белькотали: 

— „Тату, тату! Ми не Ляхи! 
Ми ..." та й замовчали. 

— ««Поховать хиба?»» 

— «Не треба! 
Вони католики . . . 
Сини мої, сини мої! 
Чом ви не великі ? 
Чом ворога не різали? 
Чом матірь не вбили, 
Ту прокляту католичку, 
Що вас породила^)? . . . 
Ходім, брате!» 

Взяв Максима; 
Пішли здовж базару, 
І обидва закричали: 
<^Кари, Ляхам, кари!» 
І карали. 

Страшно-страшно 
Умань запалала; 



Ні в будинку, ні в костьолі, 
Ніде не осталось, — 
Всі полягли. 

Того лиха 
Не було ніколи, 
Що в Умані робилося! 
Базиліян^) школу, 
Де учились Ґонти діти, 
Сам Гонта руйнує: 
«Ти поїла моїх діток!» 
Гукає, лютує: 
«Ти поїла невеликих. 
Добру не навчила . . . 
Валіть стіни!» 

Гайдамаки 
Стіни розвалили; 
Розвалили, об каміння 
Ксьондзів розбивали, 
А школярів у криниці 
Живих поховали. 



До самої ночі Ляхів мордували; 
Душі не осталось. А Гонта кричить: 
«Де ви, людоїди ? Де ви поховались ? 
Ззіли моїх діток — тяжко мені жить! 



^) В Умані Гонта убив дітей своїх за те, гцо їх мати-католичка помогла 
Єзуїтам перевести їх у католики. Младанович, товариіи синів Ґонти, бачив 
з дзвіниці, як вони умерли, і як школярів базиліянської школи потопив Гонта 
в криниці. Він багато написав об Гайдамаччині, але друкованого нема нічого. Т . Ш. 
А отже це в історії не справджується, щоб Гонта своїх синів порізав. І в книжці 
Младановича, якого згадує Шевченко, й який пізніще надрукував свої спогади» 
нічого про те не кажеться. Тільки ж між Поляками вперто ходила про це 
чутка. Річ у тому, що вони, як звичайно, прибільшували, то й тут переборщили, 
щоб Ґонту виставити жорстокою людиною, звірем, що власних дітей не пожалів. 
Ще довго після смерти Ґонти, в першій половині XIX. ст., страшили поль- 
ські пани одні одних сином Ґонти, що ніби мав їх різати. Таким звірем 
виявив Ґонту польський письменник Міхал Чайковскь у своїй повісти 
«\УегпуЬога» — і, здається, звідтіля Шевченко взяв до своїх «Гайдамаків» 
про вбивство власних дітей Гонтою, або чув од кого, що читав цю повість. 
Тільки в Шевченка це виходить дуже гарно: для ідеї, для святого діла, для 
«присяги», щоб не було зради, батько і власних дітей не жаліє! Бо ж і не він 
убив їх, а — присяга. А що в батьківському серці діялося — це Шевченко 
змалював далі так по-мистецькому, що мимоволі на очі сльози виступають. 

^) Базиліяни — це польська назва Василіян, уніятських ченців, що вдержу- 
вали скрізь по Україні свої школи. Школи були досить добрі, і тому до них 
багаті люде (шляхта й попи) посилали своїх дітей. Тільки ж у них не то що 
не звертали уваги на національне виховання, а навпаки виховували у зненависти 
до всього, що українське (православне). Через те з тих шкіл виходило багацько 
відступників од рідного народа, ренеі'атів. 

6* 



— 84 -• 

Тяжко мені плакать, ні з ким говорить! 
Сини мої любі, мої чорноброві! 
Де ви поховались? Крови мені, крови! 
Шляхецької крови, бо хочеться пить. 
Хочеться дивитись, як вона чорніє, 
Хочеться напитись! Чом вітер не віє, 
Ляхів не навіє ^)? Тяжко мені жить. 
Тяжко мені плакать! Праведнії зорі! 
Сховайтесь за хмару, я вас не займав, 
Я дітей зарізав! . . . Горе мені, горе! 
Де я прихилюся ?» 

Так Гонта кричав, 
По Умані бігав. А серед базару, 
В крові, гайдамаки ставили столи; 
Де що запопали, страви нанесли 
І сіли вечерять. Останняя кара. 
Остання вечеря! 

— ,, Гуляйте, сини! 
Пийте, поки п'ється! Бийте, поки б'ється!" 
Залізняк гукає: ,,А ну, навісний, 
Ушкварь нам щонебудь, нехай земля гнеться. 
Нехай погуляють мої козаки!" 

І кобзарь ушкварив: «Оіг, гоп по вечері! 

«А мій батько орандарь, Замикайте, діти, двері! 

Чоботарь; А ти, стара, не мсурись 

Моя мати пряха Та до мене пригорнись!» 

І а сваха; р^п^ гуляють. А де ж Гонта? 

Брати мої, соколи, ^^^д зін не гуляє? 

привели Чому не п'є з козаками? 

/ коровг^ із діброви, ц^^^ ^^ співає? 

І намиста нанесли. Нема його: тепер йому, 

А я собі Христя Мабуть, не до неї, 

В намисті; - Не до співи! 
А на лиштві листя А хто такий 

Та листя, У чорній киреї 

/ чоботи і підкови. Через базар переходить? 
Вийду вранці до корови, — Став, розрнва купу 

Я корову напою, Ляхів мертвих, шука когось. 

Подою, Нагнувся, два трупи 

З парубка.ми постою. Невеликих взяв на плечі 

Постою.» І, позад базару. 



^) Це Гонта з болю вже так говорить ; як ізгадає синів, то люті страждання 
душа його відчуває, й серце палає помстою. 



і 



— 85 



Через мертвих переступа, 
Криється в пожарі 
За костьолом. 

Хто ж це такий? 

Гонта, горем битий, 

Несе дітей поховати, 

Землею накрити. 

Щоб козацьке мале тіло 

Собаки не їли. 

І темними улицями, 

Де менше горіло. 

Поніс Гонта дітей своїх. 

Щоб ніхто не бачив. 

Де він синів поховає, 

І як Гонта плаче. 

Виніс в поле, геть од шляху; 
Свячений виймає, 
І свяченим копа яму. 
А Умань палає, 
Світить Ґонті до роботи 
І на дітей світить. 
Неначе сплять одягнені. 
Чого ж страшні діти? 
Чого Гонта ніби краде. 
Або скарб ховає ? 
Аж труситься. 

Із Умані 
Де-де чуть — гукають 
Товариші гайдамаки. 
Гонта мов не чує, — 
Синам хату серед степу 
Глибоку будує, 
Тай збудував . . . 

Бере синів, 
Кладе в темну хату 
Й не дивиться, ніби чує: 
«Ми не Ляхи, тату!» 
Поклав обох; із кишені 
Китайку виймає; 
Поцілував мертвих в очі, 
Хрестить, накриває 



Червоною китайкою 
Голови козачі. 
Розкрив, ще раз подивився . 
Тяжко-важко плаче: 

— «Сини мої, сини мої! 
На ту Україну 
Подивіться! Ви за неї — 
Й я за неї гину. 

А хто мене поховає? 

На чужому полі 

Хто заплаче надо мною? 

Доле моя, доле! 

Доле моя нещаслива, 

Що ти наробила? 

На що мені дітей дала? 

Чом мене не вбила? 

Нехай вони б поховали, 

А то я ховаю!» 

Поцілував, перехрестив, 
Покрив, засипає: 

— «Спочивайте, сини мої, 
В глибокій оселі! 
Сука-мати не придбала 
Нової постелі. 

Без васильків і без рути 
Спочивайте, діти. 
Та благайте, просіть Бога, 
Нехай на сім світі 
Мене за вас покарає. 
За гріх сей великий! 
Простіть, сини! Я прощаю. 
Що ви католики.» 

Зрівняв землю, покрив дерном^). 
Щоб ніхто не бачив, 
Де полягли Ґонти діти, 
Голови козачі. 

— «Спочивайте, виглядайте, 
Я швидко прибуду. 
Укоротив я вам віку, 

І мені те буде! 



^) На Підгіррі й на Буковині кажуть на дернину: кицки. 



— 86 — 

І мене вб'ють . . . Коли б швидче! Пожар світить, Гонта гляне, 

Та хто поховає? Гляне, — усміхнеться. 

Гайдамаки! . . . Піду ще раз, Страшно, страшно усміхався, 

Ще раз погуляю!» На степ оглядався. 

Пішов Гонта, похилившись; ^'тер очі . . . Тілько мріє 

Іде, спотикнеться. В диму, та ґі сховався. 



ХП. ЕПІЯОҐ'). 

Давно те минуло, як, мала дитина, 
Сирота в ряднині, я колись блукав 
Без свити, без хліба, по тій Україні, 
Де Залізняк, Гонта з свяченим гуляв. 
ДаЬно те минуло, як тими шляхами, 
Де йшли гайдамаки, малими ногами 
Ходив я та плакав, та людей шукав. 
Щоб добру навчили. 

Я тепер згадав. 
Згадав, та й жаль стало, що лихо минуло, 
Молодеє лихо! Як би ти вернулось — 
Проміняв би долю, що маю тепер. 
Згадаю те лихо, степи ті безкраї, 
І батька, і діда старого згадаю . . . 
Дідусь ще гуляє 2), а батько вже вмер. 
Бувало, в неділю, закривши іМінею^), 
По чарці з сусідом випивши тієї^), 
Батько діда просить, щоб той розказав 
Про Коліївщину^), як колись бувало. 
Як Залізняк, Гонта Ляхів покарав . . . 
Столітнії очі, як зорі, сіяли, 
А слово за словом сміялось, лилось: 
Як Ляхи конали, як Сміла горіла. 
іСусіди од страху, од жалю німіли, 
І мені, малому, не раз довелось 
За титаря плакать. 

І ніхто не бачив. 
Що мала дитина у куточку плаче. 
Спасибі, дідусю, що ти заховав 



'■) грецьке слово, по нашому: післяслово, слово на закінчення 

2) живий іще (гуляє в живих); пор. стор. X. 

^) Життя святих на кожний день (Четті-ЛІінеї). 

*) розуміється: горілки (пропущено, бо ж відомо якої) 

^) Назва від слова колоти, колій, себто: різати, різун. 



— 87 



В голові столітній 
я її унукам тепер 

Вибачайте, люде добрі, 
Що козацьку славу 
Так навмання 1) розказую, 
Без книжньої справи^). 
Так дід колись розказував, 
— Нехай здоров буде! — 
А я за ним ... Не знав старий. 
Що письменні люде 
Тії речі прочитають. 
Вибачай, дідусю, — 
Нехай лають! 

А я поки 
До 'своїх вернуся. 
Та доведу вже до краю. 
Доведу, — спочину. 
Та хоч крізь сон подивлюся 
На ту Україну, 
Де ходили гайдамаки 
З святими ножами, 
На ті шляхи, що я міряв 
Малими ногами. 

Погуляли гайдамаки. 
Добре погуляли: 
Трохи не рік шляхецькою^) 



ту славу козачу: 
розказав! 

Кров'ю напували 

Україну, та й замовкли: 

Ножі пощербили*). 

Нема Ґонти, нема йому 

Хреста, ні могили. 

Буйні вітри розмахали 

Попіл гайдамаки*), 

І нікому помолитись, 

Нікому заплакать! 

Один тілько брат названий «) 

Оставсь на всім світі; 

Та й той почув, що так страшно 

Пекельнії діти 

Його брата замучили, — 

Залізняк заплакав 

Вперше зроду; сльози не втер. 

Умер неборака. 

Нудьга його задавила 

На чужому полі, 

В чужу землю положила"): 

Така його доля! 

Сумно-сумно гайдамаки 

Залізную силу 

Поховали, насипали 

Високу могилу; 



^) Як де не розуміють цього слова, то воно значить стілько, що: навпопад, 
як попало. 

-) Усе ж таки Шевченко багато дечого читав про Гайдамаччину. 

^) Пор. помітку 2, на сторінці 81. 

*) То так виходить, що повстання наче од себе вщухло — та воно так не 
було. Гляди докладніще ввід, стор. 39, та ще й помітку 7, далі! 

*) себто: Ґонти (родов. відм. од слова: гайдамака) ' 

*) Подекуди кажуть: прибраний. 

') Зрадою взяли Ляхи Ґонту і страшно замучили. Привезли його в кайданах 
у польський лагер (табор) недалеко Балт,и з одрізаним язиком і правою рукою; 
Біраніцький), польський генерал, так велів зробить, щоб він чогонебудь не сказав 
на його. Потім кати роздяг.іи його, як мати родила, і посадили на гарячі гитаби 
зсигіза; потім зняли дванац.чть пас з спини гикури. Гонта повів очима і страгино 
глянув на Б.; той ліахнув рукою, — і розтяли Ґонту на-четверо, розвезли тіло 
і поприбивали на середохресних гиляхах. Залізняк, почувши, іцо так страгино 
Ляхи замучили Ґонту, заплакав, занедуоісав, та й умер; його гайдамаки похо- 
вали в степу над Дністром та й розійгилися. Т. Ш. Тут теж у дечому Шевченко 
помиляється. Ґонту взяли зрадою не Поляки — а Москалі. Москва як упоралася 
з конфедератами — так зараз узялася за гайдамаків. Полковник Ґурієв запросив 



88 — 



Заплакали, розійшлися, 

Відкіля взялися^). 

Один тілько мій Ярема 

На кий похилився, 

Стояв довго : — «Спочинь, батьку, 

На чужому полі! 

Бо на своїм нема місця, — 

Нема місця волі^) . . . 

Спи козаче, душе щ,ира! 

Хтонебудь згадає.» 

Пішов степом сіромаха. 
Сльози утирає. 
Довго-довго оглядався, 
Та п не видко стало; 
Одна чорна серед степу 
Могила осталась. 

Посіяли гайдамаки 
В Україні жито, 
Та не вони його жали^). 
Що мусим робити? 



Нема правди, не виросла, — 

Кривда повиває *) . . . 

Розійшлися гайдамаки, 

Куди який знає: 

Хто додому, хто в діброву, 

З ножем у халяві. 

Жидів кінчать ^). 

Така й досі 
Осталася слава ^). 
А тим часом стародавню 
Січ розруйнували: 
Хто на Кубань, хто за Дунай'); 
Тілько і остались. 
Що пороги серед степу. 
Ревуть, заврівають: 
«Поховали дітей наших, 
І нас розривають!» 

Ревуть собі і ревтимуть, — 
їх люде минули; 
А Україна — навіки. 
Навіки заснула. 



до себе ніби то на бенькет провідників повстання, а потім ізв'язав, і Ґонту з 845 
товаришами віддано Польщі (їх усіх мучено страшними муками — Ґонту мучено 
так, як Шевченко описує), а Залізняка з 75 товаришами замкнено в кпіво- 
печерській кріпости. Його засудили на Сибір, але по дорозі він утік із 51 това- 
ришами. Правда, його знову зловили, але що далі сталося з ним — невідомо. 
Якщо він знов попав на Сибір, то, певне, там і помер. 

'■) І це не так було — бо учасників повстання віддано польському полевому 
судові в Кодні на Волині. Найменьша кара була — шибениця, для иньчих 
уживано страшних мук, які тільки могла придумати людська жорстокість. 
Хто був тільки запідозрілий, що спочував гайдамакам, тому відрізували руку, 
ногу й т. д. 

^) Виходило б, що Залізняка поховали, може, по бесарабськім боці Дністра — 
та це, як ми вказали вище — теж неправда. 

^) А звичайно: бо ж гайдамаки за свою волю робили повстання, а Москва 
наш край собі загарбала. 

«) правду * 

^) Це теж невірно, гл. пом. 1. 

®) Злодій, розбійник, або гайдамака — такими осталися гайдамаки по 
Коліївщині. Такими їх знають і досі. Т. Ш. 

') Це було 1775. р. Шевченко вмисне зводить докупи зруйновання Січі з 
упадком гайдамаччини, щоб було видно, як дивиться він на гайдамаків. І Січо- 
вики й Гайдамаки за волю билися, за те, щоб була правда на Україні — без 
панів. Шіо ж до Кубані та Дунаю, то воно було не в одному часі. Після зруйно- 
вання Січі частина Запорожців, справді, перейшла до султана й одержала 
землі над Дунаєм. Кубанське військо склалося з т. зв. бузького війська теж 
із колишніх Запорожців, яких переселено на Кубань аж 1793. року; гл. про 
це «Невольник» — стор. 153, пом. 6, 7, стор. 155, пом. 1. 



89 



З того часу в Україні Тілько часом увечері, 

Жито зеленіє; Понад Дніпром, гаєм 

Не чуть плачу, ні гармати, Ідуть старі гайдамаки', 

Тілько вітер віє, Ідучи, співають: 

Нагинає верби в гаї, «А в нашого Галайдй 

А тирсу на полі. Хата на помості! 
Все замовкло. Нехай мовчить: Грай, море! Добре, море! 

Така Божа воля^)! Добре буде, Галайда!» 



ПЕРЕДМОВА. 



По мові передмова^ — мооїсна б і без неї. Так ось бачте що: все, 
що я бачив надрукованого (тілько бачив, а прочитав думсе небагато), 
всюди є передслово, а в мене нема. Як би я не друкував своїх чГайда- 
маків», то воно б не треба й передмови, а коли вмсе пускаю в люде, 
то треба й з чим, щоб не сміялись на обірванців, щоб не сказали: 
«От який! Хиба діди та батьки дурніщі були, що не пускали в люде 
навіть граматки без предисловія!» Так, далебі, так, вибачайте! 
Треба предисловія. Так як оісе його скомпонувать, щоб, знаєте, не 
було і кривди, не було і правди, а так, як усі предисловія компо- 
нуються? Хоч убий, не вмію: трева б хвалить, так сором, а гудить 
не хочеться. 

Начнем :>ке у бо начало книги сице. Весело подивиться на ста- 
рого кобзаря, як він собі сидить з хлопцем, сліпий, під тином, і весело 
послухать його, як він заспіває думу про те, що давно діялось, як 
боролися Ляхи з Козаками. Весело, а все-таки скаоісет: «Слава Богу, 
що минуло!» А надто, як згадаєш, що ми одної матері діти, що 
всі ми — Слав^яни. Серце болить, а розказувать треба: нехай бачать 
сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову 
з сво'і.ми ворогами, нехай орситом-пшеницею, як золотом, покрита, 
нерозмеж^ованою останеться на віки од моря й до моря слав'' янськая 
земля! 

Про те, що діялось на Україні 1768. року, розказую так, як 
чув од старих людей: надрукованого і критикованого нічого не читав, 
бо, здається, і нема нічого. Галайда в-половину видуманий, а смерть 
вільшанського титар. ч — правдива, бо ще є люде, которі його знали. 
Гонта й Залізняк, отамани того крівавого діла, моснсе, виведені в 

^) Порівняй такі самі думки в поемі: «До Основ'яненка», стор. 32. 



— 90 



мене не так, як вони були, — за се не ручаюсь. Дід мій, нехай здорсі 
буде, коли зачина розказувать щонебудь таке, що не сам бачив, с 
чув, то зпершу скаж^е: «Коли старі люде брешуть, то й я з ними»^) 

1841. 
Петербург. 



ППяжко-важко в світі жити 

Сироті без роду: 
Нема куди прихилиться, — 
Хоч з гори та в воду! 
Утопився б молоденький, 
Щоб не нудить світом; 
Утопився б, — тяжко жити, 
І нема де дітись. 
В того доля ходить полем, 
Колоски збірає, 
А моя десь, ледащиця. 
За морем блукає. 
Добре тому багатому: 
Його люде знають, 
А зо мною зострінуться — 
Мов не добачають. 
Багатого губатого 
Дівчина шанує, 
Надо мною, сиротою, 
Сміється, кепкує. 



«Чи я ж тобі не вродливий, ' 
Чи не в тебе вдався, 
Чи не любив тебе щиро, 
Чи з тебе сміявся? 
Люби ж собі, моє серце, 
Люби, кого знаєш, 
Та не смійся надо мною, 
Як коли згадаєш! 
А я піду на крап світа ... 
На чужій сторонці 
Найду кращу, або згину, 
Як той лист на сонці.» 

Пішов козак, сумуючи, 
Нікого не кинув; 
Шукав долі в чужім полі. 
Та там і загинув. 
Уміраючи, дивився. 
Де сонечко ссяє ... 
Тяжко-важко умірати 
У чужому краю! 

Кінець 1841. р., 
Петербург. 

'^І На обгортці першого видання «Гайдамаків» написав Шевченко ось що: 
ПАНОВЕ СУБСКРІБЕНТИ:* 

«Бачимо, бачимо, що одурив, та ще хоче й одбрехаться ! Отак ви в-слух 
подумаєте, як прочитаєте мої «Гайдамаки». Панове громадо! Далебі не брешу. 
Ось бачите що! 

Я Думав, і дуже хотілось мені надрукувать наші козацькі імена рядочком 
гарненько; уже було й найшлось їх десятків зо два, зо три. Слухаю, виходить 
разномова; один каже: «треба!» — другий каже: «не треба!» — третій нічого не 
каже. 

Я думав: що тут робить на світі? Взяв та й проциндрив гарненько ті 
гроші, що треба було заплатить за аркз^ш надрукованого паперу, а до вас і ну 
писать отсю цидулу! Все б то се нічого! Чого не трапляється на віку! Все 
буває, як на довгій ниві. Та ось лихо мені на безголов'я! Єсть ще й такі паничі, 
що соромились свою благородну фамілю (Кирпа-Гнучкошиєнко-вт.) і надру- 
кувать у мужицькій книжці! Далебі правда! 

* Латинське слово — ті, що підписуються на купівлю книжки, підпищикп. 



— 91 



ЧЕРНИЦЯ МАР'ЯНА. 

(Частіша поеми) 

ОКСАНІ К КОї), 

на пам'ять того, що давно минуло. 

Вітер в гаї нагинає 
Лозу і тополю, 
Лама дуба, котить полем 
Перекотиполе. 
Так і доля: того лама, 
Того нагинає. 

Мене котить, — а де спинить, 
І сама не знає! 
У якому краю мене заховають? 
Де я прихилюся, на віки засну? 
Коли нема щастя, нема талану. 
То нікого й кинуть, ніхто не згадає, 
Не скаже хоч на сміх: «Нехай спочиває! 
Тілько й ііого долі, що рано заснув!» . . . 

Чи правда, Оксано, чужа чорнобрива^), 
І ти не згадаєш того сироту, 
Що в сірій свитині, бувало, щасливий. 
Як побачить диво — твою красоту. 
Кого ти без мови, без слова навчила 
Очима, душою, серцем розмовлять, 
З ким ти усміхалась, плакала, журилась. 
Кому ти любила Петруся співать? 
І ти не згадаєш . . . Оксано, Оксано! 
А я й досі плачу і досі журюсь. 
• Виливаю сльози на мою Мар'яну — 
На тебе дивлюся, за тебе молюсь. 
Згадай же, Оксано, чужа чорнобрива, 
І сестру Мар'яну рястом уквітчай, 
Часом на Петруся усміхнись, щаслива, 
І хоч так, як жарти, колишнє згадай. 

* * 



. ^) Це та сама Оксана, що Шевченко дитиною приятелював із нею та й любив 
її. 'Про неї згадує він іще в віршах: «Ми вкупочці кояись росли» (стор. 335), «Три 
літа» стор. 204, пом. 4, «Не молилася за мене», стор. 340. і, здасться, її має на думці 
в віршику: «Мені тринацятий минало» (стор. 236). їй він і присвятив «Черницю 
Мар'яну», наче порівнюючи своє колишнє кохання з Оксаною з коханням Мар'яни 
й Петруся. 

2) Шевченко міркував собі в далекій чужині, що «чорноброва Оксана» вийшла 
заміж за другого, тому — чужа. 



— 92 — 



А ми потанцюєм. 
Заграй же нам якунебудь!» 

— ,,Чую, любі, чую! 
Спасибі вам, мої квітрі. 

За слово ласкаве! . 
Заграв би вам, та, бачите, 

Справи нема, справи^). 
Учора був на базарі, 

Кобза попсувалась, 
Розбилася . . ." 

— «А струни?» 

■ — ,, Тілько три осталось." 

— «Та хоч на трьох якунебудь!» 

— ,,На трьох? Ох, дівчата! 
І на одній колись-то грав, 

Та ба, вже не грати! 
Пострівайте ж, мої любі. 

Трошки одпочину . . . 
Сядьмо, хлопче!" 

Посідали. 

Розв'язав торбину, 
Вийняв кобзу, разів зо два 

Ударив по рваних^). 

— ,,Що б вам заграть? Пострі- 
вайте! 

Черницю Мар'яну . . . 
Чи чували ?" 

— «Ні, не чули!» 

— ,, Слухайте ж, дівчата, 
Та кайтеся!" 

Росла дочка Мар'яна, 
А виросла, як панна — 
Чорнобрива, уродлива. 
Хоч за пана гетьмана! 
Стала мати гадати 
Та за пана єднати, 

А Мар'яна 
Не до пана 

^) Івась, пор. поема «Катерина», стор. 19, та тут треба розуміти кожну 
таку саму дитину, що безталанною, безбатченком прийшло на світ і старців 
водить; через те й поет каже: достеменний = цілком такий, як . . . 

2) знаряддя, струменту немає, немає того, що потрібне 

^) себто: струнах 



"У неділю на вигоні 
*^ Дівчата гуляли, 
Жартували з парубками 

Деякі співали — 
Про досвітки, вечорниці, 

Та як била мати. 
Щоб з козаком не стояла . . . 

Звичайне, дівчата, 
То про своє все й співають, 

Яка про що знає. 
Аж ось, з хлопцем старий кобзарь, 

В село шкандибає; 
В руках чоботи, на плечах 

Латана торбина 
У старого. 

А дитина. 

Сердешна дитина. 
Обідране, ледве-ледве 

Несе ноженята . . . 
Достеменний син Катрусі ^)! 

— «Дивіться, дівчата, 
Кобзарь іде! Кобзарь іде!» 

Та всі, яко мога, 
Хлопців кинули, побігли 

Зострічать сліпого. 
— «Діду-серце, голубчику! 

Заграй нам щонебудь! 
Я шага дам, я — черешень, 

Всього, чого треба; 
А тим часом одпочинеш, 

,, Давно колись 
Була собі мати; 
Був і батько, та не стало: 

Осталась вдовою. 
Ой, осталась удовою. 

Та й немолодою. 

Із волами, із возами 

Й малою дочкою. 



І. 



— 93 — 



Виходила гуляти, — 
Не до пана старого, 

Усатого товстого, — 
А з Петрусем 

В гаю, в лузі 
Що-вечора святого 

Розмовляла, 

Жартувала, 

Обнімала, мліла . . . 
А иноді усміхалась. 

Плакала, німіла. 

— «Чого плачеш, моя пташко ?»- 
Петро запитає. 

Вона гляне, усміхнеться: 

— ,,І сама не знаю!" 
. — «Може, думаєш, покину? 

Ні, моя рибчино! 
Буду ходить, буду любить, 

Поки не загину. 
Хиба було коли в світі, 

Щиро, ш;о кохались. 
Розійшлися, не взялися, 

Й живими остались ^)?» 

— ,,Ні, не було, мій голубе! 
Ти чув, що співають ? . . . 

То кобзарі вигадують. 
Бо, сліпі, не знають; 

Бо не бачать, що є брови 
Чорні, й карі очі, 

І високий стан козачий, 



І гнучкий дівочий; 
Що є коси, довгі коси, 

Козацька чуприна; 
Що на мову на Петрову 

В глухій домовині 
Усміхнуся, скажу йому: 
,,Орле сизокрилий! 
,, Люблю тебе й на тім світі, 
,,Як на сім любила." 

Отак, серце, обнімімось. 
Отак поцілую! 

Нехай вкупі заховають! 
Умру — не почую . . . 

Не почую . . ." 

Обнялися, — 

Обнялись, зомліли. 
Отак вони любилися, 

Отак і хотіли. 
Щоб на той світ переступить. 

Та не по їх стало . . . 
Що-вечора сходилися, 

І мати не знала. 
Де Мар'яна до півночі, 

І з ким розмовляла. 
«Воно мале, ще дитина, 

Нічого не знає . . .» 
Угадала стара мати. 

Та не все вгадала: 
Знать, забула, що колись-то 

Сама дівувала? 
— дитина, 



Угадала мати: Мар'яна 

Не знала, як треба на сім світі жить; 

Думала: — ні люде, а-ні домовина 

З Петром не розрізнять, уміла любить; 

Думала, що тілько кобзарі співають, — 
Бо, сліпі, не бачать карих оченят, — 
Що тілько лякають молодих дівчат . . . 

І я вас лякаю, бо те лихо знаю — - 

Бодай на сім світі ніколи не знать 

Того, що я знаю! . . . Минуло, дівчата; 

Серце не заснуло, — я вас не забув; 

Люблю вас і досі, як діточок мати, 

^) Докладніще це так: хиба було коли в світі таї{е, що ті. що щиро 
кохались, розійшлися . . . 



94 



Буду вам співати, поки не загину... 
Тоді, мої любі, як мене не стане, 
Згадайте про мене, про мою Мар'яну; 
Я вам з того світа серцем усміхнусь. 
Усміхнуся ..." 



Та й заплакав. 

Дивились дівчата, 
Не питали, чого плаче. 

Та й на що питати ? 
Минулося, — помагало 

Ласкаве дівоче 
Щире слово . . . 

— ,, Вибачайте!" 

(Утер сліпі очі) 
— ,, Вибачайте, мої любі! 

Нехотя журюся . . . 
Так от, бачите, Мар'яна 

З убогим Петрусем 
Що-вечора розмовляла, 

І мати не знала. 
Дивувалась: ,,Що се таке 

Мар'яну спіткало? 
Чи не пристріт^)? Сяде шити, — 

Не те вишиває; 
Замісць «Гриця» — задумавшись, 

«Петруся» співає; 
Часом сонна розмовляє, 

Подушку цілує ..." 
Мати зпершу сміялася. 

Думала: жартує; 
Потім бачить, що не жарти, 

Та й каже: — ,, Мар'яно! 
Треба буде старостів ждать, 

Та, може, й од пана. 
Ти вже виросла — нівроку, 

Уже й дівувала; 
Я вже думаю, що . . . бачиш . . . 

(На-силу сказала), 
Що вже й заміж, коли теє" . . . 



— «А за кого, мамо ?» 

— ,,Хто вподоба, тому оддам.'" 
Співає Мар'яна: 

— «Оддай мене, моя мамо. 
Та не за старого, — 

Оддай мене, моє серце, 

Та за молодого! 
Нехай старий бурлакує ^), 

Гроші заробляє, 
А молодий мене любить, 

Долі не шукає; 
Не шукає, не блукає 

Чужими степами: 
Свої воли, свої вози, 

А між парубками, 
Як маківка між квітками, 

Цвіте-розцвітає ; 
Мас поле, має волю, 

Та долі не має. 
Його щастя, його доля — 

Мої чорні брови. 
Довгі вії^), карі очі, 

Ласкавеє слово. 
Оддай мене, моя мамо. 

Та не за старого, 
Оддаїі мене, моє серце. 

Та за молодого!» 

— ,, Дочко моя, Мар'яно! 

Оддам тебе за пана. 

За старшого, багатого. 

За сотника Івана." 

— «Умру, серце-мамо, 
За сотником Іваном!» 

— ,,Не вмреш, — будеш панувати, 



^) недуга така (гарячка, ламає в кістках, нудно робиться) — народ собі 
думає, що вона з того, що хтось поганий стрінеться та погано подивиться; декуди 
кажуть: наврочив хтось 

-) ходити бурлакЬю, жити парубком, тут — вештатися світами 

^) повіки 



95 — 



Будеш діток годувати!" 
— «Піду в найми, піду в люде, 
А за сотником не буду!» 

— ,, Будеш, дочко Мар'яно, 
За сотником Іваном!" 

Заплакала, заридала 
Сердешна Мар'яна . . . 

— «За старого . . . багатого . . . 
За сотника Івана . . . — » 

Сама собі розмовляла. 
А потім сказала: 

— «Я ще, мамо, не виросла, 
Ще не дівувала. 

Бо ти мене не пускала 
Вранці до криниці, 

Ні жита жать, ні льону брать, 
Ні на вечорниці. 

Де дівчата з парубками 
Жартують, співають 



Та про мене, чорнобриву. 
Нишком розмовляють: 

,, Багатого дочка батька. 
Шляхетського роду ..." 

Тяжко, мамо, тяжко, мамо 
На що дала вроду? 

На що брови змалювала. 
Дала карі очі? 

Усе дала, тілько долі. 
Долі дать не хочеш. 

На що мене годувала. 
На що доглядала? 

Поки лиха я не знала. 
Чом не заховала?» . . . 

Не слухала стара мати, 

Лягла спочивати; 
А Мар'яна заплакала, 

Ледве пішла з хати. 



II. 



«Ой^ гоп! Не пила, — 

На весіллі була, 
До господи не втрапила, 
До сусіда зайшла, 

А в сусіда 

До обіда 
В льоху спати лягла. 

Із льоху та в льох. 
Завертали в горох 

І в коморі, 

І на дворі 
З нежонатим удвох 

Пустували, 
. Жартували, 
Зопсували горох. 

Ой, гоп! Не сама, — 
Напоїла кума 



І привела до господи, — 
Не побачив Хома. 

Хомо! В хаті 

Лямсем спати! 

— Хоми дома нема. 

Тряси з/с тебе трясця, Хомо! 
Я не ля^ісу спати дома, 

А до кума, 

До Наума 
Ніду в клуню по солому. 
А, ну-те, напилась! 
Наша, наша придалась! 
Червоніє хвартушина^), — 
Роду чесного дитина.» 

Отак ордою 1ІШЛИ придани^). 
Співали, п'яні, а Мар'яна 
Крізь тин дивилася на те . . . 



^) Тут поет має на думці відомий обхід після пошлюбної ночі. 

*) весільні гості молодого (від молодої — приданки), що йдуть із молодим 
до хати молодої або йдуть одні других запрошувати на весілля; декуди їх 
називають ще: приданяни 



— 96 — 

Не додивилася, — упала Що щиро любить! ... Тяжко, діти. 

І тяжко, тяжко заридала. Вік одинокому прожить, 

А ще гірше, мої квіти, 
Таке-то лихо! І за те, Нерівню в світі полюбить! 

Дивіться на мене: я виплакав очі, 

Мені їх не шкода, мені їх не жаль. 

Ні на що дивиться. Ті очі дівочі, 

Що колись . . . колись-то . . . Думи та печаль, 

А більше нічого не мав я й не маю, • 

А з Грішми такими тяжко в світі жить: 

Під тином ночую, з вітром розмовляю, 

Соромляться люде у хату пустить 

І привітать словом старого каліку . . . 

Укороти, Боже, молодого віку 

Тому, хто не має талану любить! 

Легше, мої любі, покриться землею, 

Ніж бачить, як другий багатий, старий 

Цілує за гроші, вінчається з нею . . . 

О, Боже, мій Боже! Волею своєю 

Розбий моє тіло і душу розбий!" 

Заридав кобзарь, заплакав Наплакався: струни рвані 

Сліпими очима. Три перебірає: 

Дивувалися дівчата: 

Вже смерть за плечима, ,,Аж ДО вечора Мар'яна 

А він сліпий, сивоусий У темному гаю 

Про колишнє плаче! Проплакала; прийшов Петрусь. 

Не дивуйтеся, дівчата. Вона розказала 

На старі козачі Все, що чула од матері 

Щирі сльози. То не роса І що сама знала, — 

Вранці при дорозі І не втерпіла — сказала, 

На спориші 1) і не ваші Як Івана придани 

Дуже дрібні сльози! Йшли по у лиці, співали. 

— «Мар'яно, Мар'яно! 
Чом ти не убога? Чом я не багатий? 
Чом у мене коней вороних нема? 
Не питала б мати, де ходиш гуляти, 
З ким коли стояла! Питала б сама. 
Сама свого серця, дала б йому волю 
Любить, кого знає! Я б тебе сховав 
Далеко, далеко! Щоб ніхто не знав. 
Щоб ніхто не бачив, де вітає доля. 

^) Спориш — то така травичка, мурава, що росте при дорозі : дрібненькі 
листочки, сама низенька. 



97 



«Не плач, серце, 
І сила, і воля, 
Люби мене, моє серце, — 
Найду свою долю — 
За високими горами, 
За широкими степами, 
На чужому полі. 
По волі-неволі 
Найду свою долю! 
Не в свитині, а сотником 
До тебе вернися. 
Не в бур'яні — серед церкви 
Обнімеш Петруся! 
Обнімемось, поцілую, -^ 
Дивуйтеся люде! 
А ти стоїш червонієш! . . .» 

— ,,Коли то те буде?" 

— «Швидко, швидко, моя 
Молись тілько Богу! 



Моя доля, моє щастя — 
Ти, моя Мар'яно! 
Чом не ти в сірій свитині ? 
Чом я не в жупані ?» 

А Мар'яна, як дитина 

Без матері, плаче, 

Петро стоїть коло неї, 

Нічого не бачить, — 

Тілько сльози Мар'янині. 

А сльози дівочі 

І серед дня лихо роблять, 

А що ж серед ночі ? 

-єсть у мене Іди в хату, лягай спати! 
А я край дороги 
Серед степу помолюся 
Зорям яснооким. 
Щоб без мене доглядали 
Тебе, одиноку; 
Серед степу одпочину.» 

— ,,Хиба сю ніч кинеш? 
Хиба зараз ? . . ." 

— «Я жартую! 
Тепер Україну — 
Ні Москалі, ні Татари, 
Ніхто не воює.» 

— ,,А я чула, що Ляхи йдуть..." 

— «То вони жартують! . . . 
Розійдемось, моє серце. 
Поки не світає! 
Чого ж знову заплакала ?» 

— ,,Т сама не знаю^)!" 
1841. Петербург. 



риоь' 



УТОПЛЕНА. 

(Баляда^). 



ТЗітер в гаї не гуляє. 
Вночі спочиває; 



Прокинеться, тихесенько 
В осоки 3) питає: 



^) Як і видно, поема ця недокінчена, хоч із наголовка [Черниця Мар'яна) 
та з присвяти (І сестру Мар'яну рястом заквітчай) легко здогадатися, що сталося 
з Мар'яною, а кобзарь, хто зна, чи не сам Петрусь! 

^) Це така ж баляда, як «Причинна» (гл. стор.5), тільки ж що основа її зовсім 
не така, як там; щира та гірка правда життєва в нііі кристься (реалізм). 

^) гл, «Причинна», стор. З, пом. 1. 



98 



«Хто се, хто се по цім боці 

Чеше косу? Хто се? 

Хто се, хто се по тім боці 

Рве на собі коси? 

Хто се, хто се ^) ?» — тихесенько 

Спитає-повіє, 

Та й задріма, поки небо 

Не зачервоніє. 

«Хто се, хто се?» спитаєте. 
Цікаві дівчата: 
Ото дочка по цім боці, 
По тім боці — мати. 

Давно колись те діялось 
У нас на Вкраїні. 
Серед села вдова жила 
У новій хатині. 
Білолиця, кароока 
І станом висока, 
У жупані, кругом пані, 
І зпереду й збоку. 
І молода, — нівроку їй! 
А за молодою, 
А надто ще за вдовою, 
Козаки ордою 
Так і ходять. 

І за нею- 
Козаки ходили. 
Поки вдова без сорома 
Дочку породила. 
Породила, та й байдуже! 
Людям годувати 
В чужім селі покинула; 
Отака-то мати! . . . 
Пострівайте, що ще буде! 
Годували люде 
Дитиночку, а вдовиця, 
В неділю і в будень, 
З жонатими й з парубками 
Пила та гуляла, 
Поки лихо не спіткало, 



Поки не та стала; 

Не з чулася, як минули 

Літа молодії . . . 

Лихо, лихо: мати в'яне, 

Дочка червоніє. 

Виростає . . . 

Та й виросла 
Ганна кароока. 
Як тополя серед поля. 
Гнучка та висока. 
«Я Ганнусі не боюся!» 
Співає матуся; 
А козаки, як хміль отой 
В'ються круг Ганнусі. 
А надто той рибалонька. 
Молоденький, жвавий, 
Мліє, в'яне, як зостріне 
Гандзю кучеряву. 
Побачила стара мати, — 
Сказилася люта: 
«Чи бач, погань розтріпана, 
Байстря необуте! 
Ти вже виросла, дівуєш, 
З матері глузуєш? 
Пострівай же, — ось я тебе, 
Голубко, узую 
В черевики! . . .» 

І од злости 
Зубами скрегоче. 
Отака-то був а мати! 
Де ж серце жіноче. 
Серце матері? . . . Ох, лихо. 
Лишенько, дівчата: 
Мати стан гнучкий, високий, 
А серця не мати! 
Ізогнеться стан високий. 
Брови полиняють, 
І не зчуєтесь ... А люде, 
Сміючись, згадають 
Ваші літа молодії. 
Та й скажуть: ледащо! 



^) Шевченко чудово наслідує шелест цими словами, уживаючи сичних та 
шипучих згуків (с, ц, ш, ч). Вчені називають це згукопідроблювання, з-грецька: 
ономатопея. З мистецького боку, ця поема-баляда незрівняно гарна. 



— 99 



Тяжко плакала Ганнуся, 

І не знала, за що, 

За що мати знущається, 

Лає, проклинає, 

Своє дитя без сорома 

Байсхрям нарікає. 

Байстрям . . . Кого, лютий кате? 

Кого ти катуєш? 

За що, за що дитя своє 

Молоде мордуєш? 

Катувала, мордувала, 
Та не помагало: 
Як маківка на городі, ., 
Ганна розцвітала; 
Як калина при долині 
Вранці під росою, 
Ганнусенька червоніла, 
Милася сльозою. 
«Заворожена! Стрівай же!» 
Шепче люта мати: 
«Треба трути ^) роздобути, 
Треба йти шукати 
Стару відьму!» 

Найшла відьму 
І трути достала, 
І трутою до схід сонця 
Дочку напувала. 
Не помогло. 

Клене мати 
Той час і годину. 
Коли на світ породила 
Нелюбу дитину. 

— «Душно мені. Ходім, дочко, 
До ставка купаться!» 

— „Ходім, мамо!" 

На березі 
Ганна роздяглася. 
Роздяглася, розкинулась 
На білій сорочці; 
Рибалонька кучерявий 



Мліє на тім боці. 

І я колись ... І досі ще 

Сором, як згадаю. 

Цур же йому 2)! Калиною 

Себе забавляє. 

Гне стан гнучий Ганнусенька, 

На сонечку гріє. 

Мати дивиться на неї. 

Од злорти німіє, — 

То жовтіє, то синіє; 

Розхрістана, боса, 

З роту піна, мов скажена, 

Рве на собі коси. 

Кинулася до Ганнусі 

І в коси впилася. 

«Мамо! мамо! Що ти робиш?» 

Хвиля роздалася =*), 

Закипіла, застогнала, 

І обох покрила. 

Рибалонька кучерявий 

З усієї сили 

Кинувсь в воду; пливе, синю 

Хвилю роздирає, 

Пливе, пливе . . . от-от доплив! 

Пірнув, виринає, 

І утоплену Ганнусю 

На беріг виносить, 

Із рук матері закляклих 

Вириває коси. 

— «Серце моє! Доле моя! 

Розкрий карі очі! 

Подивися! Усміхнися! 

Не хочеш? Не хочеш?» 

Плаче, пада коло неї, 

Розкрива, цілує 

Мертві очі. «Подивися! . . . 

Не чує, не чує!» 

Лежить собі на пісочку, 
Білі рученята 



*) Ще кажуть: отрута, отруя. 

*) Цих три останні рядки (І я колись) до речі не належать. 

*) розступилася 



1(К) 



Розкидала; а за нею 
Стара люта мати: • 
Очі вивернуло з лоба, 
Од страшної муки 
Втеребила в пісок жовтий 
Старі сині руки! 

Довго плакав рибалонька: 
— «Нема в мене роду, . 
Нема долі на сім світі! 
Ходім жити в воду!» 
Підняв її, поцілував, 
Хвиля застогнала. 
Розкрилася, закрилася, 
І сліду не стало . . . 

З того часу ставок чистий 
Заріс осокою; 
Не купаються дівчата, — 
Обходять горою; 
Як угледять, то хрестяться, 
І зовуть заклятим. 
Сумно- сумно кругом його . . 
А вночі, дівчата. 



Випливає з води мати, 

Сяде по тім боці. 

Страшна, синя, розхрістана, 

І в мокрій сорочці; 

Мовчки дивиться на цей бік. 

Рве на собі коси . . . 

А тим часом синя хвиля 

Ганнусю виносить: 

Голісінька, стрепенеться, 

Сяде на пісочку . . . 

І рибалка випливає, 

Несе на сорочку 

Баговіння^) зеленого; 

Поцілує в очі — 

Та і в воду: соромиться 

На гнучкий дівочий, 

На стан голий подивиться . . 

І ніхто не знає 

Того дива, ш,о твориться 

Серед ночі в гаї. 

Тілько вітер з осокою 
Шепче: «Хто се, хто се 
Сидить сумно над водою, 
Чеше довгі коси ?» 

8. XII. 1841. 
Петербург. 



І 



ЧОВЕН. 



ТЗітер з гаєм розмовляє. 
Шепче з осокою, — 
И.ПИВЄ човен по дунаю'^) 

Один за водою. 
Пливе човен води повен — 

Ніхто не спиняє; 
Може б спинив рибалонька. 

Та його немає. 



Гойдається сюди-туди, 

Аж серденько мліє! 
Без весельця пливе собі. 

Куди вітер віє . . . 
Виплив човен в синє море, 

А воно заграло . . . 
Погралися чорні хвилі — 

Тай скіпок^) не стало! 



1) Ще подекуди на багопіїшя (від слова: багно) кажуть жабуриння (од 
слова: жаба). 

2) Дунай — велика річка, що вливається в Чорне Море ; народ на кожну 
велику річку каже «дунай»; за водою = здовж води, як іде течія. 

^) Подекуди (н:і Чтіхідній Україні) кажуть: симпки або просто — тріски. 



— 101 — 

Недовгий шлях, — як човнові Поки схочуть, поки стане 

До синього моря, — В сердешного сили; 

Сиротині на чужину, Потім собі подивляться, 

А там — і до горя: Як сирота плаче; 

Пограються добрі люде. Потім спитай: де сирота? 

Як холодні хвилі, — Пе чув і не бачив! 

1841. 
Петербург. 



1842. р. 



ГАМАЛІЯ. 

Отамана Гамалії, що йшов би походом на Царгород, українська історія 
не знав. Бували в ХУП. ст. полковники Гамалії, та иньчі козацькі стар- 
шини, але ж отамана не було. Шевченко ім'я собі видумав. Та проте ця 
поема таки історична, бо вона незвичаїїно вірно змальовує один із козаць- 
ких походів на Туреччину: походів удачних. Тай на головну мету тих походів 
указує поема — «слави добувати, із турецької неволі братів визволяти!» Як 
узяти на увагу, що поет ізгадуе Підкову й Сагайдачного, то цей похід міг од- 
бутися між 1577. р. (1578. року Підкову страчено, гл. стор. 24) і 1622. (того 
року вмер Сагайдачний) — і воно так і буде, бо такі сміліші походи на ту- 
рецькі краї бували в тому часі, і бувало їх дуже багато, головно, між роками 
1613 — 1620. За вдачні ці походи козаків дуже вихвалювали чужинці (Французи) 
й оповідали про них (Француз Бонлян) цілком так, як Шевченко списав у 
«Гамалії». 

«Ай, нема, нема ні вітру, ні хвилі 
^ Із нашої України! 
Чи там раду радять, як на Турка стати? — 
Не чуємо на чужині. 

«Ой, повіії, повій, віїре, через море 

Та з Великого Лугу^), 
Суши наші сльози, заглуши кайдани, 

Розвій нашу тугу! 



^) Великий Луг — велика низина над долішнім Дніпром, із лівого боку, 
поперерізувана водами, балками, заросла плавнями, очеретами. Це був добрий 
колись захист козакам. Не дурно співається й досі в пісні: «Ой, Січ мати, а Вели- 
кий Луг — батько, що у Лузі заробити, те на Січі пропити.» 



— 102 — 

«Ой, заграй, заграй, синесеньке море, 

Та під тими байдаками. 
Що пливуть козаки, — тілько мріють шапки — 

Та на сей бік за нами^)! 

«Ой, Боже наш, Боже! Хоч і не за нами 2), 

Неси Ти їх з України: 
Почуємо славу, козацькую славу, 

Почуємо, та й загинем 2)!» 

Отак у Скутарі^) козаки співали, 
Співали, сердеги, а сльози лились, 
Лилися козацькі, тугу домовляли*). 
Босфорі) аж затрясся, бо зроду не чув 
Козацького плачу; застогнав широкий, 
І шкурою, сірий бугаіі, стрепенув, 
І хвилю, ревучи, далеко-далеко 
У синєє море на ребрах послав. 
І море ревнуло Босфорову мову, 
У Лиман погнало, а Лиман Дніпрові 
Тую журбу-мову на хвилі подав. 

Зареготався дід наш дужий ^), Загула 

Аж піна з уса потекла. Хортиця з Лугом: 

«Чи спиш, чи чуєш, брате-Луже? «Чую, чую!» 

Хортице-сестро^) ?» І Дніпр укрили байдаки^), 

І заспівали козаки: 



1) То така розставка слів буде зрозу мі ліща: заграй, море, під байдаками, якими 
пливуть на цей бік за нами ( = щоб нас визволити) козаки. А відомо, що чим 
більша була буря, тим охочіще йшли козаки на море, бо тоді не сподівалися 
їх Турки. 

2) Щоб нас забрати з собою — то легче буде їм у неволі, як почують 
про бій козаків із Турками (славу). 

^) Скутара, або як Шевченко пише ще й «Скутарь», як з^же пояснювалося 
на стор. 42., по азійському боці — передмістя Царгорода; там була фортеця 
(кріпость) і тюрма. 

*) чого спів не сказав, те досказували сльози 

^) Босфор — морський залив під Царгородом; він дуже бурливий буває, 
тому як Шевченко порівнює його з бугаєм (чудове порівняння, бо ж бугай 
нездержливий, як розізлиться), то сірим його обзиває від піни морської. 

®) Це Дніпро, який у наших піснях ве.ііичають дідом, а що на ньому є пороги, — 
по яких вода піною б'ється, та й ревуть вони, то з того й вийшло таке порів- 
няння в Шевченка. 

') На острові Хортиці була найстарша Запорозька Січ (замок на ній ізбу- 
дував кн. Дмитро Вишневецький-Байда 1552. р.) — довго вчені були в тому 
непевні, чи була там Січ. 

*) козацькі човни 



— 103 — 

«Л'' Туркені^), по тім боці, «У Туркені яничари^) 

Хата на помості. І бапіа^) на лаві. 

Гай, гай! Море, грай, Гой-ги, вороги! 

Реви, скелі ламай! Ми не маєм ваги*): 

Поїдемо в гості. Наша воля й слава!» 

«У Туркені у кишені Пливуть собі співаючи; 

Таляри, дукати. Море вітер чує. 

Не кишені трусить, — Попереду Гамалія^) 

їдем різать, палить. Байдаком керує. 
Братів визволяти! 

— Гамаліє! Серце мліє: 
Сказилося мор§. 

— ,,Не злякає!" — 

І сховались 
За хвилі, за гори. 

Дрімає в гаремі ^), в раю Византія") 
І Скутарь дрімає; Босфор клекотить, 
Неначе скажений, то стогне, то виє, 
Йому Византію хочеться збудить. 
«Не буди, Босфоре, буде тобі горе! 
Твої білі ребра піском занесу, 
У мул поховаю!» реве синє море. 
«Хиба ти не знаєш, яких я несу 
Гостей до султана?» 

Так море спиняло 
(Любило завзятих, чубатих Слав'ян*). 
Босфор схаменувся. Туркеня дрімала, 
Дрімав у гаремі ледачий султан. 
Тілько у Скутарі, в склепуй), не дрімають 
Козаки сердеги. Чого вони ждуть? 

^) Туркеня — у збірному значінні = Турки, так як ось Москва — Москалі, 
Жидова — Жиди, Німота — Німці. 

^) Яничари — це було турецьке військо, дуже завзяте; набіралося воно 
з христіянських дітей, яких виховували у зненависти до всього христіянського 
(То все так буває, що перекинчик більший ворігсво йому народові, ніж справжній 
воріг). 

^) Баша або паша — військовий начальник; і одні і другий стережуть 
на корабельній лаві, п];об хто не напав на Туреччину. 

*) Вага=вагання, хитання; не маємо ваги = знаємо, що робимо, знаєм, чому 
пливемо на Царгород: воля і слава. 

^) Як і треба кожному доброму отаманові: туди плив}'^ть — Гамалія попе- 
реду, пливуть назад — «пливе позад завзятий Гамалія», йому треба йти в най- 
більшу небезпеку; море вітер чує — море нюхає, відчуває, що буде вітер. 

*) Гарем — кімнати, де живуть жінки Турків; тут: у роскошах з жінками. 

") Византія — стара назва на Царгород (Костянтинопіль). 

*) Чубаті Слав'яни — запорозькі козаки, що носили чуби (оселедці) на голові. 

®) пор. стор. 70, пом. 1. 



104 



По-свойому Бога в 
А хвилі на той бік 
«О, милий Боже України! 
Не дай пропасти на чужині, 
В неволі вольним козакам! 
І сором тут, і сором там - — 
Вставать з чужої домовини, 
На суд Твій праведний прийти, 
В залізі руки принести, 
І перед всіми у кайданах 
Стать козакові! . . .» 

— ,,Ріж і бий! 
Мордуй невіру бусурмана!" — 
Кричать за муром. 

Хто такий ? 

— Гамаліє! Серце мліє: 
Скутарь скаженіє! 

— ,, Ріжте, бийте!" — на фортеці^) 
Кричить Гамалія. 

Реве гарматами Скутара, 
Ревуть, лютують вороги; 
Козацтво преться без ваги — 
І покотились яничари. 

Гамалія по Скутарі, 
По пеклу гуляє, 
Сам хурдиґу-) розбиває, 
Кайдани ламає. 

— ,, Вилітайте, сірі птахи, 
На базар до паю^)!" 

Стрепенулись соколята. 
Бо давно не чули 



кайданах благають, 
ідуть та ревуть. 

Хрещеної тії мови*) . . . 

І ніч стрепенулась: 

Не бачила, стара мати, 

Козацької плати. 

Не лякайся, подивися 

На бенкет козачий! 

Темно всюди, як у будень, — 

А свято чимале! 

Не злодії з Гамалієм 

їдять мовчки сало 

Без шашлика^). 

— ,, Засвітимо!"" 

До самої хмари 

З щоглистими кораблями 

Палає Скутара. 

Византія пробуркалась, 

Витріщає очі, 

Переплива на помогу. 

Зубами скрегоче. 

Реве, лютує Византія, 
Руками беріг достає; 
Достала, зикнула, встає**) — 
І на ножах в крові німіє. 
Скутарь, мов пекло те, палає: 
Через базари кров тече, 
Босфор широкий доливає. 
Неначе птахи чорні в гаї, 
Козацтво сміливе літає'). 
Ніхто на світі не втече! 



^) Фортеця італ. слово — наше : кріпость 

2) тюрму 

^) до поділу добичі; сірі птахи = соколи 

*) українська, бо турецька — нехрещена 

'") Шашлик = бараняче мнясо, перетикане салом. А це місце ось як треба 
розуміти: козаки — то не такі люде, що наче злодії закрались' кудись, захопили 
десь трохи чогось і мовчки, щоб ніхто не бачив, їдять. Це хазяї, не вдоволяють- 
ся ніякими додатками (сало) до чогось доброго та смашного, а заїдають собі 
спокійнесенько що-найсмашніще (мнясо). Та щоб їх хто не запідозрив, що воні 
вночі окриваються, то засвічують іще світло (запалюють Скутару)! 

®) Тут Шевченко з Царгороду (міста, речі) робить людину (Византія 
Византійці). Це по-вченому зветься, очоловічення (персоніфікація). Зикнулї 
= крикнула. 

') То все так серед пожару люде чорними здаються. 



105 



І 



Огонь запеклих не пече. 
Руйнують мури; срібло, злото 
Несуть шапками козаки 
І насипають байдаки. 

Горить Скутарь, стиха робота, 
І хлопці сходяться; зійшлись. 
Люльки з пожару закурили ^), 
На байдаки — та й потягли, 
Рвучи червоні гори-хвилі. 

Пливуть собі, ніби з дому, 
Так буцім гуляють, 
Та, звичайне — Запорожці, 
Пливучи співають^): 

«Наш отаман Гамалія, 
Отаман завзятий, 
Забрав хлопців та п поїхав 
По морю гуляти, — 
По морю гуляти. 
Слави добувати, 
Із турецької неволі 
Братів визволяти. 
Ой, приїхав Гамалія 
Аж у ту Скутару, — 
Сидять брати Запорожці, 
Дожидають кари. 
Ой, як крикнув Гамалія: 
,, Брати, будем жити, — 
Будем жити, вино пити. 



Яничара бити, 

А курені^) килимами. 

Оксамитом крити!" 

Вилітали Запорожці 

На лан жито жати; 

Жито жали, в копи клали, 

Гуртом заспівали^): 

«Слава тобі, Гамаліє, 

На ввесь світ великий, 

На ввесь світ великий, 

Па всю Україну, 

Що не дав ти товариству 

Згинуть на чужині!» 

Пливуть, співаючи; пливе 
Позад завзятий Гамалія 5), 
Орел орлят мов стереже. 
Із Дарданелів*^) вітер віє, 
А не женеться Византія: 
Вона боїться, щ;об Чернець") 
Не засвітив Галату знову. 
Або гетьман Іван Підкова**) 
Не кликнув в море на ралець. 

Пливуть собі .... 

А ізза хврілі 
Сонце хвилю червонить; 
Перед ними море миле 
Гомонить і клекотить. 



') Такий був козацький звичай. 

') У цій пісні все ще раз коротко розповіджено. Воно так і бувало: 
після кожної події зараз і пісню про неї складали. 

^) Курінями звались на Запоріжжі — казарми (їх було 37). 

^^) Теж дуже гарний образ — цілий похід порівнюється з хліборобськими 
жнивами (так і в народній поезії бій порівнюється з молоченням снопів). 

^) Пор. стор. 103, пом. 4. 

®) Дарданелі — морська вузина, що веде з Мармурового Моря до Еґейського: 

') Чернець — то гетьман Петро Конашевич- Сагайдачний (1614—1622), 
що добре залив Туркам сала за шкуру своїми походами на Кафу, Варну, Синоп 
— і навіть на Царгород (він спалив передмістя Царгороду — Ґалату). Про 
нього розповідали, що він під кінець свойого життя постригся в черці, як це 
робило багацько славних козаків, і тому й Шевченко черцем його називає. Але 
ж воно так не було. Сагайдачний умер не черцем, і тільки за великі заслуги 
для українського народу його поховали в Київі у Брацькому манастирі. 

*) Про Підкову гл. стор. 24; ралець — це гостинець, який підносили панові 
кріпаки, тут прямо: гостинець морю, для моря (трупи турецькі). 



106 



Гамаліє! Вітер віє 
Ось-ось наше море! . . . 
І сховалися за хвилі, 
За рожеві ^) гори. 

[Як прочитати цю чудову поему, то так і кидається в вічі те, що перед 
нашими очима немов у театрі проходять поодинокі картини. Як би зробити 
з «Гамалії» п'єсу, то ось скілько було б у ній дій : 

Перша дія — Скутарь, у льоху. 

Друга дія • — Запорожжя, вечір. 

(Між першою і другою дією Босфор передає через Чорне Море, Чорне 
Море — Лиманові, Лиман — Дніпрові скаргу козаків.) 

Третя дія — на морі. 

Четверта дія — Ск}тарь, ніч. 

(Між третьою й четвертою — знов Босфор із Чорним Морем являються 
побічними силами, що помагають козакам.) 

П'ята дія — Візантія. 

Шоста дія — Скутарь. 

Сьома дія — на морі, над ранком. 

Ціла дія — тягнеться одну ніч і проводиться дуже швидко.] 

Вийшла з друку 1843. р. _ ^^^3' 

Петербург. 



і843- Р- 



РОЗРИТА МОГИЛА. 



рвіте тихий, краю милий, 

^ Моя Україно! 

За що тебе сплюндрували, 

За що, мамо, гинеш? 

Чи ти рано до схід сонця 

Богу не молилась ? 

Чи ти діточок непевних 2) 

Звичаю не вчила? 

— «Молилася, турбувалась, 

День і ніч не спала, 

Своїх діток доглядала. 



Звичаю навчала. 
Виростали мої квіти, 
Мої добрі діти, — 
Панувала і я колись 
На широкім світі. 
Панувала... О, Богдане-^), 
Нерозумний сину! 
Подивись тепер на матірь, 
На свою Вкраїну, 
Що, колишучи, співала 
Про свою недолю. 



^) бо ранішнім сонцем осяяні 

2) хитких, що ще непевно ходять 

^) Відсіля йде продовження попередньої думки: Панувала, але Богдан 
Хмельницький (гетьман, 1648 — 1657), мій нерозумний син, віддав мене Перея- 
славською умовою (1654. р.), Москві, а Москва ось що зі мною зробила і що все 
ще робить — стор. 107. Якби я була знала, що таке станеться, я була б його в колисці 
задушила . . . Шевченко все за Переяслав відказував на Хмельницького та жаль 
мав до нього (пор. «Великий Льох», стор. 158, «Суботів», стор. 172 «Осії гл. XIV», 
стор. 404, <'Як би то ти, Богдане п'яний», стор. 388). 



— 107 



Що, співаючи, ридала, 
Виглядала волю! . . . 
Ой, Богдане, Богданочку! 
Як би була знала — 
У колисці б придушила, 
Під серцем приспала! 
Степи мої запродані 
Жидові, Німоті ^); 
Сини мої на чужині. 
На чужій роботі 2); 
Дніпро, брат мій, висихає, 
Мене покидає, 
І могили мої милі 
Москаль розриває^). 
Нехай риє, розкопує. 
Не своє шукає . . . 
А тим часом перевертні*) 



Нехай підростають, 

Та поможуть Москалеві 

Господарювати, 

Та з матері полатану 

Сорочку знімати! 

Поспішайте ж, недолюдки, 

Матірь катувати!» 

На-четверо розкопана 
Розрита могила . . . 
Чого вони там шукають ? 
Що там схоронили 
Старі батьки ? 

Ех, як би то . . . 
Як би то знайти те^). 
Що там поховали. 
Не плакали б діти, 
Мати б не ридала. 

9. X. 1843. 
Березань. 



^) За цариці Катерини, зроду Німкені, багацько понаходило Німців на 
Україну, й їм повіддавано що-найкращі землі. Та ще сама ж цариця своїм 
любимцям Німцям пороздаровувала десятки тисяч десятин запорозької землі 
(на самій Хортиці тепер Німці живуть). Багацько землі арендували за часів 
Шевченка — Жиди. Жидова, Німота — збірні імена, замісць: Жиди, Німці. 

2) не своїй матері служать, а чужій — Москві 

3) Шевченко дивився на могили як на одиноких свідків слави України, 
і як їх розкопував московський уряд, щоб докопатися в них старовини, то 
поетові дуже серце боліло, й він за те дуже нарікав на Москалів (пор. «Гайдамаки», 
стор. 41, «Великий Льох», стор. 166, «Суботів», стор. 172, «Сон», стор. 125, пом. 1. 

*) Це нове покоління українське, панські сини, що то вже зжилцся з москов- 
ським пануванням; їх дуже гарно змалював поет у «Холодному Ярі», стор. 195. 

^) У боях за Україну поховали старі батьки в могилах волю України 
(пор. іще «Великий Льох», стор. 156, увід; загалом усі поеми 1843 — 1845 змістом 
лучаться одні з одними й мають багато таких самих думок; це треба мати на ввазі, 
читаючи «Кобзаря», бо тоді одна поема другу поясняє). Найкраще це видно з 
поеми «Бувало в неволі иноді згадаю», стор. 349, пом. 5: «у могилі воля спить». 



— 108 — 



і844« Р* 

ЧИГИРИН'). 

(М. С. Щепкіну2). 

ТТигрине, Чіігріше! Ніхто її не покаже, 

Все на світі гпне, Де ти стояв, чого стояв . . . 

І святая твоя слава^), І на сміх не скаже! 

Як пилина, лине За що боролись ми з Ляхами? 

За вітрами холодними. За що ми різались з Ордами? 

В хмарі пропадає. За що скородили списами 

Над землею летять літа, Татарські ребра? Засівали, 

Дніпро висихає, І рудою поливали. 

Розсипаються могили, І шаблями скородили. 

Високі могили, Що ж на ниві уродило? 

Твоя слава; — і про тебе. Уродила рута, рута. 

Старче малосилий, Волі нашої отрута*). 
Ніхто й слова не промовить, 

А я, юродивий^), на твоїх руїнах 
Марно сльози трачу. Заснула Вкраїна, 
Бур'яном укрилась, цвіллю зацвіла, 
В калюжі, в болоті серце прогноїла 
І в дупло холодне гадюк напустила, 
А дітям надію в степу оддала®). 



^) Про Чигирин, гл. «Гайдамаки», стор. 53, пом. 1. 

2) Михайло С. Щепкін — славний російські^й драматичний артист, грав 
і в українських п'єсах (Москаль Чарівник), був великий приятель ІДевченка 
(теж ізроду кріпак, викуплений за призбирані на складки гроші). Крім «Чиги- 
рина» Шевченко присвятив йому ще вірш «Пустка» (стор. 129) й велику поему 
«Неофіти» (стор. 362) із віршем-присвятою для Щепкіна. Щепкін гарно виго- 
лошував вірші Шевченка. 

^) І в «Гайдамаках», стор. 63, сам благочинний називає Чигирин святим, 
звичайно, як столицю України (1649 — 1676), пор. початок У. частини «Гайда- 
маків», стор. 56, де вихвалюється колишній Чигирин; про могили, гл. стор. 1'і7. 
пом. 3. 

*) На такій ниві, так добре справленій, повинен був вирости гарний посів — 
воля, а виросла отрута тої волі; ось так треба розуміти це місце — ціла наша 
боротьба з ріжними ворогами не принесла нам волі. Руда =^ кров. 

^) Юродивий — це дурненький, благенький. 

®) Отут то два образи-порівняння: 1. Україна — поле, що стало перелогом, 
запліснявіло, і погній (діячі, люде) нездоровий; 2. Україна — спорохнявіле 
дерево, в яке повлізало багацько гадюк (ворогів) — і для покоління лишилася 
тільки надія, та й то її — «шукай вітра в полі». 



— 109 



А надію 
Вітер по полю розвіяв, 
Хвиля морем рознесла. 



Нехай же вітер все розносить 
На неокраянім крилі! ' 
Нехай же серце плаче, просить 
Святої правди на землі ^)! 

Чигрине, Чигрине, 

Мій друже єдиний! 
Проспав єси степи, ліси 
І всю Україну 2)! 
Спи ж, повитий Жидовою^), 
Поки сонце встане. 
Поки тії недолітки 
Поростуть*) — гетьмани! 

Помолившись, і я б заснув^). 
Так думи прокляті 
Рвуться душу запалити, 
Серце розірвати. 

Не рвіть, думи, не паліте! 

Може, верну знову 

Мою правду безталанну, 

Моє тихе слово; 

Може, викую я з його 



До старого плуга®) 

Новий леміш і чересло, 

І в тяжкі упруги. 

Може, з'орю переліг") тоіі, 

А на перелозі 

Я посію мої сльози. 

Мої щирі сльози. 

Може, зійдуть і виростуть 

Ножі обоюдні. 

Розпанахають погане, 

Гниле серце, трудне, 

І вицідять сукровату, 

І наллють живої 

Козацької тії крови. 

Чистої, святої*). 

Може, може ... а між тими, 

Між ножами — рута 

І барвінок розів'ється, 

І слово забуте, 

Моє слово тихе, сумне, 

Богобоязливе 

Згадається, — і дівоче 



^) Хай і все пропаде, а поет таки шукатиме правди, бо це ж не є, правда, 
щоб Україна волі не мала! 

^) Сон у Чигирина (столиці вольної України) більший, ніж сон українських 
степів, лісів і цілої України — ■ і це правда! 

^) Усі українські міста мають багато Жидів, у Чигирині їх теж дуже 
багато. 

"•І не доросли до своїх літ, до свойого завдання, в розум (у пірря) не вбилися, 
пор.: Недоуми, занапастили божий рай — Гетьманщина! — «Сон», стор. 239, пом. 2. 

•'') так, як і Чигирин, але . . . 

") Поет говорить про нові засоби, щоб Україну відродити. Цим засобом 
6 його живе слово, яке у старий український організм мас влити нових сил, 
і хоч із великим трудом (тяжкі упруги, гл. стор.. 76, пом. 5), а приверне 
його до життя. Відроджений орі'анізм потрібуватиме ще ліків — -бо він гнилий. 

^) Таке поле, що його якийся час (кілька літ) не оброблювано — так і 
Україна була колись родюча (на ній кипіло свов життя), а потім укрилась 
бур'яном, бо не було кому оратм. 

*) Це був би радикальний лік, такий, що з корінем вирвав би иародню 
хворобу — і народ одродився б, і Україна встала б. Цей лік — гострий (ніж), 
але ж він принесе з собою багато гарного (квітки — руту садять не тільки на 
гробах, а плетуть із неї та з барвінку вінки на весілля), і полохливе нове 
покоління (дівчата) до життя прокинеться (стрепенеться) — Шевченкові ж 
більмі і нічого не бажасться, як н;об його слово цього доконало (слово 
моє . . . раю ти мій). 



Серце боязливе 
Стрепенеться, як рибонька, 
І мене згадає . . . 
Слово моє, сльози мої, 
Раю ти мій, раю! 



ПО — 

Спи, Чигрине! Нехай гинуть 
У ворога діти! 
Спи, гетьмане^), поки встане 
Правда на сім світі! 

19. 11.1844. 
Москва. 



СОВА. 



ТТородила мати сина 

В зеленій діброві. 
Дала йому карі очі 
І чорнії брови. 
Китайкою повивала. 
Всіх святих благала, 
Та щоб йому всі святії 
Талан- долю слали: 
«Пошли тобі, Матірь-Божа, 
Тії благодати. 
Всього того, чого мати 
Не з'уміє дати!» 
До схід сонця воду брала, 
В барвінку купала, 
До півночі колихала, 
До світа співала: 

«Е . . . є . . . лю-лі! . . . 
Питала зозулі. 
Зозуля кувала, 
Правдоньку казала: 
Буду сто літ жити, 
Тебе годувати, 
В жупані ходити. 
Буду панувати. 
Ой, виростеш, сину, 
За півчварта^) року. 



• Як княжа дитина, 

Як ясень високий. 

Гнучкий і дебелий ^), 

Щасливий, веселий 

І не одинокий. 

Найду тобі рівню. 

Хоч за морем синім. 

Або крамарівну. 

Або сотниківну. 

Таки панну, сину, 
У червоних черевиках, 

В зеленім жупані. 
По світлиці похожає, 

Як пава, як пані, 
Та з тобою розмовляє; 

В хаті, як у раї; 
А я, сину, на покуті 

Тілько поглядаю. 

Ой, сину, мій сину, 

Моя ти дитино! 

Чи є кращий на всім світі. 

На всій Україні? 

Нема кращого й не буде — 

Дивуйтеся, люде! 

Нема кращого! ... А долю... 

Долю роздобуде! . . .» 



^) Поет має на думці Хмельницького, що зробив із Чигирина столицю 
України. 

^) Де вже не вживають такої форми числівника, що треба знати, що вона 
означає зУд, як 1^/^ = півтретя, 41/2 = півп'ята, Ь^/^ = півшоста й т. д. 
^) грубий, товстий, гладкий 



— 111 — 



Ой, зозуле, зозуленько, 
На що ти кувала? 
На що ти їй довгі літа. 
Сто літ накувала? 
Чи є ж така на сім світі 
Слухняная доля? 
Ох, як би то! . . . Вміла б мати 
З німецького ^) поля 
Своїм діточкам закликать 
І долю, і волю, 
Та, ба! ... А зле безталання 
Зострінеться всюди — 
І на шляху, і без шляху — 
Усюди, де люде. 

Кохалася мати сином, 
Як квіткою в гаї. 
Кохалася . . . 

А тим часом 



Батько умірає. 

Осталася удовою, 

Хоч і молодою, 

І не одна ... Та все ж тяжко . . 

З горем та нудьгою, 

Пішла вона до сусідів 

Поради просити . . . 

Присудили сусідоньки 

У наймах служити. 

Ізнищіла^), ізмарніла, 

Кинула господу. 

Пішла в найми ... не минула 

Лихої пригоди. 

І день і ніч працювала. 

Подушне ^) платила . . . 

І синові за три копи 

Жупанок купила. 

Щоб і воно, удовине. 

До школи ходило. 



Ой, талане, талане, 
Удовиний поганий! 
Чи ти в полі, чи ти в гаї. 
Обідраний цигане, 
З бурлаками гуляєш? 
Тече вода і на гору 
Багатому в хату, 
А вбогому в яру треба 
Криницю копати. 
У багатих ростуть діти — 
Верба при долині; 
А у вдови одним-одно. 
Та й те, як билина. 

Діждалася вдова долі, 
Зросту того сина: 



І письменний, і вродливий. 

Квіточка- дитина! 

Як у Бога за дверима, 

Вдова панувала, 

А дівчата лицялися, 

І рушники дбали. 

Полюбила багатая — 

Не поцілувала; 

Вишивала шовком хустку — 

Не подарувала. 

Крались злидні ізза моря 

В удовину хату. 

Та й підкрались . . . стали хлопців 

В кайдани кувати, 

Та повезли до прийому*) 

Битими шляхами. 



^) В народньому розумінні: десь із дуже далекого краю, дуже-дуже здалека, 
де люде дуже розумні й живуть гарно та щасливо. Пор. у «Посланію»: «куций 
Німець», узловатий (стор. 190). 

^) зробилася мов нища, старчиха, жебрачка 

*) Подушне — подушний податок, податок від душі, від особи в хаті — 
платили в Росії, отже й в нас на Україні, ш;е до 1917. року. 

*) Так бувало за панщини, що кували, щоб хто з дороги не втік, та ще 
давали сторожу на ніч; прийом — місце, де приймають новобранців; це буває 
звичайно канцелярія військового начальника. 



— 112 — 



Пішла й вдова з матерями, — 
З дрібними сльозами. 

Де на-ніч ставали — 

Сторожу давали, 

Стару вдову до обозу ^) 

Та й не допускали. 

Ой, привезли до прийому, 

Чуприни голити: 

Усе дрібні, усе малі, 

Все багатих діти, 

Той каліка-недоріка, 

Той не вміє стати. 

Той горбатий, той багатий, — 

Тих чотирі в хаті. 

Усі не в-лад, усіх назад, — 

В усіх доля — мати. 
А у вдови один син, 
Тай той якраз під аршин ^). 

Покинула знову хату. 
Синову господу, 

Пішла в найми, за хліб черствий. 
Жидам носить воду, — 
Бо хрещені не приймають: 
«Стара», кажуть, «стала. 
Не здужає ...» І огризок 
В вікно подавали 
Христа ради . . . 

Не дай. Боже, 
Такого дожити! 



Не дай. Боже, в багатого 
І пить попросити! 

По копійці заробляла, 
Копу^) назбірала, 
Та до сина лист писала, 
У військо послала, — 
Полегшало. 

Минає рік, 
І другий минає; 
І четвертий, і десятий — 
А чутки немає. 
Нема чутки. Що тут робить ? 
Треба торбу брати 
Та йти . . . іти собак дражнить 
Од хати до хати. 
Взяла торбу, пішла селом. 
На вигоні сіла, 
І в село вже не верталась. 
День і ніч сиділа 
Коло коворота*). Літо 
За літом минає. 
Помарніла, скалічіла, — 
Ніхто й не пізнає. 
Та й кому там пізнавати 
Каліку убогу! 
Сидить собі та дивиться 
В поле, на дорогу. 
І світає, і смеркає, 
А москаля, її сина. — 
Немає, немає . . . 



Понад ставом увечері 
Хитається очерет; 

Дожидає сина мати 
До досвіта вечерять. 

Понад ставом увечері 
Шепочеться осока. 



Дожидає в темнім гаї 
Дівчинонька козака. 

Понад ставом вітер віє. 
Лози нагинає; 
Плаче мати — одна в хаті, 



^) валка ВОЗІВ, звичайно з харчами та з військовою мупіцією 
^) саме під міру, саме такий, як треба до війська 
^) Копа — 50 копійок, теперішня гривня, пів карбованця. 
*) Кбворот — рівнозначне декуди з цариною, а так, то це ворота, якими зами- 
кають село, щоб не вибігала з села худоба та не спасала городини. 



— 113 



А дівчина — в гаї. 
Поплакала чорнобрива, 
Та й стала співати; 
Поплакала стара мати, 
Та й стала ридати. 
І молилась, і ридала, 
Кляла все на світі. 
Ох, тяжкі ви, безталанні, 
У матері діти! 

Скалічені старі руки 
До Бога здіймала. 
Свою долю проклинала, 
Сина вимовляла ^) ; 
То од жалю одходила, 
І мовчки журилась 
Та на шлях той недалекиіі 
Крізь сльози дивилась, — 
І день і ніч дивилася, 
Та й стала питати: 
«Чи не чув хто, чи не бачив 
Москаля-салдата, 

* 

Вдень лазила по смітниках. 
Черепки збірала, 
Примовляла, — то синові 
Гостинця ховала. 
А уночі розхрістана 
І простоволоса 
Селом ходить; то співає, 
То страшно голосить. 



Мого сина? . . .» Ніхто не чув, 

Ніхто і не бачив. 

Сидить вона, не йде в село. 

Не пита й не плаче. 

Одуріла! ... І цеглину 

Муштрує, — то лає, 

То годує, як дитину, 

Й сином називає, 

І ниш,ечком-тихесенько. 

Крізь сльози, співає: 

«Змія хату запалила. 
Дітям каші наварила, 
Поморщила постоли . . . 
Полетіли москалі. 
Сірі гуси в ирій, в прій. 
По чотирі, по чотирі, 

Полетіли — «гел-гел!» — 

На могилі орел. 
На могилі, серед ночі, 
У козака вийма очі, 
А дівчина в темнім гаї 
Його з війська виглядає ...» 
* 

Люде лаяли . . . бо, бачте. 

Спать їм не давала 

Та кропив^ під їх тином 

І бур'ян топтала. 

Діти бігали з паліччям^) 

Удень за вдовою 

По вулицях та, сміючись, 

Др£іжнили — Совою .. . 

6. V. 1844. 
== Петербург. 



ДІВОЧІЇ НОЧІ. 



юзплелася густа коса 
Аж до пояса, 



Висушили карі очі 
Дівочії ночі. 

Черниця Мар'яна. 

Розкрилися перси-гори — 
Хвилі серед моря; 



^) з жалю вигукувала ім'я сина, викликала; одходила од жалю 
дила до себе, прокидалася 

*) збірне слово: палички, патички, ломачки 

V. А. 8 



прихо- 



114 



Засійли карі очі — 

Зорі серед ночі, 
Білі руки простяглися, — 

Так би й обвилися 
Кругом стану, — і в подушку 

Холодну впилися 
Та й заклякли, тай замерли, 

З плачем рознялися: 
«На що мені коса-краса. 

Очі голубині, 
Стан мій гнучий . . . коли нема 

Вірної дружини. 
Немає з ким полюбитись. 

Серцем поділитись . . . 
Серце моє! Серце моє! 

Тяжко тобі битись 
Одинокому! З ким жити, 

З ким, світе лукавий, 
Скажи мені ? . . . На що мені 

Тая слава . . . слава^) . . .! 
Я любить, я жити хочу. 



Серцем — не красою! 
А л<^ні ще й завидують, 

Гордою і злою 
Злії люде нарікають-), 

А того й не знають. 
Що я в серці заховала . . . 

Нехай нарікають, — 
Гріх їм буде . . . Боже милий! 

Чому ти не хочеш 
Укоротить свої темні. 

Тяжкі мені ночі! 
Бо я вдень не одинока: 

З полем розмовляю, — 
Розмовляю і недолю 

в полі забуваю. 
А вночі ...» 

Та й оніміла. 

Сльози полилися . . . 
Білі руки простяглися, 

В подушку впилися. 

18. V. 1844. 
Петербург. 



сон. 



Ду/^ встнннн, егоже мир ! Дух правди, котрого світ 
не может П(>нідтіі, гако не | не може прийняти, бо не 
внднт єго, ііііязе 7.ІІДЄТ 6Г0. бачить його, ані знає його. 
Іоан, гл. XIV, ст. 17. 



ТГ всякого своя доля^) 

І свій шлях широкий: 
Той мурує, той руйнує, 
Той неситим оком 
За край світа зазирає. 
Чи нема країни, 



Щоб загарбать і з собою 
Взять у домовину; 
Той тузами*) обірає 
Свата в іюго хаті, 
А той нишком у куточку 
Гострить ніж на брата; 



^) Не у злому розумінні, як у нас говорять звичайно в такому випадку 
(поговір, неслава) — а в доброму: що гарна вона, що гарною її всі славлять. 

^) обзивають, називають (старе слово) 

3) Такими загальними думками часто в 1843 — 1845 рр. починав Шевченко 
свої поеми, пор. «Невольник», стор. 142 (Той блукає за морями), «Холодний 
Яр», стор. 195. 

*) Туз або ас — найвища карта у грі, а в життю тузами звуть іще великих 
панів, верховодів (гл. стор. 122, пом. 9); тут просто так: прийшов до свата 
в гості й обіграє його картами. Обірає = здирає, обдирає. 



115 



А той, тихий та тверезий, 

Богобоязливий, 

Як кішечка^) підкрадеться, 

Вижде нещасливий 

У тебе час, та й запустить 

Пазурі^) в печінки, — 

І не благай, не вимолять 

Ні діти, ні жінка; 

А той, щедрий та роскішний, 

Все храми мурує^), 

Та «отечество*)» так любить. 

Так за ним бідкує. 

Та так з його, сердешного, 

Кров, як воду, точить! . . , 

А братія^) мовчить собі. 

Витріщивши очі. 

Як ягнята: «Нехай!» — каже, - 

«Може, так і треба!» 

Так і треба! Бо немає 
Господа на небі®)! 
А ви в ярмі падаєте, 
Та якогось раю 
На цім світі бажаєте . . . 



Немає! немає! 
Шкода й праці! 

Схгуменігься: 
Усі на цім світі, — 
І царята і старчата, — 
Адамові діти! 
І той ... і той') . . . 

А що ж то я? 
— Ось що, добрі люде: 
Я гуляю, бенкетую 
В неділю і в будень; 
А вам нудно, жалкуєтесь . . . 
їй- Богу, не чую! 
І не кричіть! Я свою п'ю, 
А не кров людську'ю®). 

Отак, ід^чи попід тинню^) 
З бенкету п'яний уночі, 
я міркував собі, йдучи. 
Поки доплентавсь до хатини. 
А в мене діти не кричать 

І жінка не лає, — 

Тихо, як у раї. 
Усюди божа благодать: 
І в серці, і в хаті. 



^) або ще кажуть: кіточка 

^) або, як деинде кажуть: кігті 

^) ставить церкви 

*) «Отечество» -^ у всіх поемах з 1844 — 1845. р. вживає Шевченко в 
насмішливому розумінню й розуміє під ним — Росію, російське отечество. 
Тоді багато вживали цього слова в Росії, а за Москалями й наші 
пани теж балакали про це «отечество» — пор. стор. 122, «Н. Гоголю», стор. 130, 
«Холодний Яр», стор. 196. « 

^) звичайні, прості люде; ті все мовчать, бо несвідомі, не знають, що воно 
не мусить так бути 

®) значить: Бога правди. Бога справедливости, який додивлявся б, 
щоб не було так на землі, як є, а щоб був «якийся рай», щоб не падали одні під 
ярмом других 

') Ця думка з попередньою ось так лучиться: так бути не повинно (Сха- 
меніться — пор. «Посланіє», стор. 189), бо діти царів (що панують) і діти старців 
(бідних) — однаково діти Адама, всі однаково люде! 

^) А тут уже поет сам свої думки розводить над тим, що довкола нього 
діється, й як люде страждають. Він старається заглушити біль у собі, забути 
про своє й людське горе, «гуляє, бенкетує», щоб не чути людського стогону 
(А вам нудно . . .), хоч знає, що силуваною мовчанкою — тільки ззідає себе, 
«свою кров п'є». 

*) збірне слово: попід тинами, гл. стор. 16, пом. 1. 



— 116 - 

Ото ж я ліг і спати; 
А вше підпилий як засне, 
То, хоч коти гармати, 
І усом не моргне. 



І. 

Та й сон же, сон, на причуд дивний ^), 
Мені приснився: 
Найтверезіший би упився, 
Скупий Жидюга дав би гривню 2), 
Щоб позирнуть на ті дива; 
Та чорта з-два^)! 
Дивлюсь: так, буцім-то сова 
Летить лугами, берегами. 

Та нетрйми^). 
Та глибокими ярами, 
Та широкими степами, 

Та байраками*); 
А я за нею, та за нею 
Лечу й прощаюся з землею: 

— «Прощай, світе! Прощай, Порадимось, посумуєм, 
земле. Поки сонце встане, 

Неприязний краю! Поки твої малі діти 

Мої муки, мої люті На ворога стануть®). 

В хмарі заховаю. Прощай же ти, моя пене, 

А ти, моя Україно, Удово-небого! 

Безталанна вдово! Годуй діток: жива правда 

Я до тебе літатиму У Господа Бога')!» 
З хмари на розмову. 

На розмову тиху, сумну, Лечу... Дивлюся — аж світає, 

На раду з тобою; ^ Край неба палає; 

0-півночі падатиму Соловейко в темнім гаї 

З чистою росою. Сонце зустрічає. 

^) Де так не кажуть, то це значить: дуже-дуже дивний, що всім дивом 
(чудом) здивуватися можна. 

^) Це не теперішні гривні, а давні, народні мідяні гроші — вартують 
З копійки, декуди тільки півтретя. 

^) В Західній Україні на це кажуть: а фіґа (хвиґа)! Декуди ще почуєте — 
а дзуськи! (значить — не побачите!) 

*) Декуди (на заході) кажуть на нетрі — трясавиці, пропасти. 

*) лісок у яру (турецьк. слово). 

®) Поет так довго буде літати на пораду, доки молоде покоління (воно ще 
мале!) не стане до бою з Москалями. 

') Нехай годує Україна дітей, бо правда прийти мусить (щодо волі України). 



— 117 — 

Тихесенько вітер віє, Вмивається, красується, 

Степи, лани мріють; Сонце зустрічає — 

Між ярами над ставами І нема тому почину, 

Верби зеленіють; - І краю немає. 

Сади рясні похилились, Ніхто його не додбає 

Тополі по волі І не розруйнує, 

Стоять собі, мов сторожа, І все то те^) . . . 
Розмовляють в полі. Душе моя! 

І все то те, вся країна, Чого ти сумуєш? 

Повита красою, Душе моя убогая! 

Зеленіє, вмивається Чого марно плачеш? 

Ранньою росою, Чого тобі шкода? 

— «Хиба ти не бачріш? 
Хиба ти не чуєш людського плачу? 
То глянь, подивися! А я полечу 
Високо-високо за синії хмари: 
Немає там власти, немає там кари. 
Там сміху людського і плачу не чуть"). 
Он глянь, — у тім раї, що ти покидаєш*), 
Латану свитину з каліки знімають, 
З шкурою знімають, — бо нічим обуть 
Панят недорослих. А он розпинають 
Вдову за подушне*), а сина кують, 
Єдиного сина, єдину дитину, 
Єдину надію — в військо оддають. 
Бо його, бач, трохи . . . ^) А он-де під тином 
Опухла дитина голодная мре, 
А мати пшеницю на панщині жне. 
А он — бачиш? . . . Очі, очі! З байстрям шкандибає, 
На що ви здалися? Батько й мати одцурались, 

Чом ви змалку не висохли, Й чужі не приймають, 

Слізьми не злилися ? Старці навіть цураються . . . 

То покритка попід тинню А панич не знає. 



^) докінчити б думку так: таке гарне, що тільки тішитись та радуватися — 
а душа поета сумна 

2) значить — а на землі, що її кидає поет, усе це є: власть (царська, пан- 
ська), кари, людський сміх і плач . . . 

^) Як порівняти ті нещастя, що їх терплять бідні, закріпощені люде з 
тим чудовим образом української природи — то вийде дуже великий, як кажуть 
учені, контраст, себто, різька ріжниця між одним і другим. Шевченко часто 
на те вказував, пор. «І виріс я на чужині», стор. 292, «Як би ви знали паничі», 
стор. 347. 

*) гл. стор. 111, пом. 3. 

^) докінчити думку можна так; бо його, бач, трохи бояться 



— 118 — 

З двацятою^), недолюдок, Душе моя убогая, 

Душі пропиває.» Лишенько з тобою! 

Уп'ємося отрутою, 

Чи Бог бачить ізза хмари В кризі ляжем спати, 

Наші сльози, горе? Пошлем думу аж до Бога, 

Може, й бачить, та помога, — Його розпитати: 

Як і оті гори Чи довго ще па цім світі 

Предковічні, п];о политі Катам панувати? 
Кровію людською^)! ... 

Лети ж, моя думо, моя люта муко! 
Забери з собою всі лиха, всі зла, 
Своє товариство! Ти з ними росла. 
Ти з ними кохалась; їх тяжкії руки 
Тебе повивали. Бери ж їх, лети, 
Та по всьому небу орд^ розпусти! 

Нехай чорніє, червоніє, 

Полум'ям повіє. 

Нехай знову рига змії, 

Трупом землю криє^). 

А без тебе я денебудь 
Серце заховаю, — 
Та тим часом пошукаю 

На край-світа раю. • 



II. 

І знов лечу понад землею, У безверхій хаті, 

І знов прощаюся я з нею. А ще гірше дивитися 

Тяжко матірь покидати На сльози та лати^) . 



^) розуміється: дівчиною, такою, як ось та, про яку згадував що-тількп 
Шевченко (покритка); пропиває душі — прогайновує маєток (душі кріпаків, 
продаючи їх), бенкетуючи 

2) Иньчими словами — та помога (підпомога) з нього людям така, як от 
із тих предковічних наддніпровських гір, що политі кровію людською, що 
бачать усе, що діялось і діється (пор. «Тарасова ніч», стор. 21, подібна думка: 
Мовчать гори . . .) 

^) Дума Шевченка цілу орду лих занесе перед Бога, розпустить по цілому 
небі — та небо за них спустить таку кару, як колись на Содому й Гомору. Образ 
цієї кари — прямо з Біблії взятий. Через те й Шевченко й каже: нехай знов 
рига змії, як колись у Содомі. Всі ці слова від: «Нехай чорніє» ... аж до 
«Трупом землю криє» висказані так, що не знати, хто це зробить (неособово), і 
це дуже гарно, бо ще більше вражіння виходить від того, яка кара спаде на 
землю, а власне на тих, що на землі таке лихо коять, на катів. 

*) Як прикласти до України, то вийде так: тян-ко кидати рідний край, 
як він не має ніякої оборони (стріхи над собою), а ще гірше дивитися на його 
страждання та біду. 



— 119 



Лечу, лечу, а вітер віє; 
Передо мною сніг біліє; 
Кругом бори та болота, 
Туман, туман та пустота^) . . . 
Людей не чуть, — не знать і сліду 
Людської страшної ^) ноги . . . 

— «І вороги й не-вороги, 
Прощайте! В гості не приїду. 

Упивайтесь, бенкетуйте! 

Я вже не почую, - — 

Один собі на вік-віки 

В снігу заночую. 

А поки ви дознаєтесь. 

Що ще є країна 

Неполита слізьми, кров'ю, 

То я одпочину. 

Одпочину . . .» 

Аж слухаю: 
Загули кайдани 
Під землею. Подивлюся . . . 
О, люде поганий! 
Де ти взявся? Що ти робиш? 
Чого ти шукаєш 
Під землею? Пі! Вже, мабуть, 
Я не заховаюсь 
І на небі! 

За що ж кара? 
За що мені муки? 
Кому я що заподіяв ? 



Чиї тяЖкі руки 

В тілі душу закували, 

Серце запалили 

І галичі силуз) — 

Думи розпустили? 

За що, не знаю, а караюсь, 
І тяжко караюсь! 
А коли я спокутую ? 
Коли діжду краю? 
Не бачу й не знаю. 

Заворушилася пустиня . . . 
Мов із тісної домовини 
Па той останній страшний суд 
Мерці за правдою встають. 

То не вмерлі, не зариті. 

Не суда ідуть просити; 

Ні, то люде, живі люде, 

В кайданах забиті. 

Із нор золото виносять. 

Щоб пельку залити 

Неситому*)... То каторжні! 

А за що? Те знає 

Вседержитель; а, може, ще 

Й Він не добачає^)! 

Он- де злодій штемпований®) 

Кайдани волочить; 

Он розбійник катований 

Зубами скрегоче, — 

Недобитка, товариша, 

Зарізати хоче'). 



1) Сибір 

-) Воно не дурно поет так і каже, бо де чоловік ступав ногою, там родилося 
зараз нещастя — він приносив зі собою всі людські погані звички, свої ніби 
то закони, що і приносили нещастя, пор. «ховалась од людей пустиня», в 
вірші «Козачковському», стор. 254. 

^) Галка — чорна, через те й думи поета — чорні (понурії діти — каже 
він у «Невольнику», стор. 142). 

*) Майже всі копальні золота на Сибірі, в яких працювали заслані на 
тяжкі роботи злочинці (каторжани), вважалися й таки були приватною влас- 
ністю московських царів; через те й Шевченко пише: щоб пельку (горло) залити 
неситому (цареві). 

^) Тута знову насмішлива замітка на Бога — а все за те, що, на думку 
Шевченка, він не стоїть на сторожі правди на землі. 

®) Штемп — німецьке слово, означає стілько, що наше значок, тавро; штемпу- 
вали злочинців (усюди, не тількивРосії),щоб легче було зловити, як би котрий утік. 

') Це все т. зв. карні (уголовні) злочинці. 



— 120 — 

А між ними, запеклими, В муці, в каторзі — не просить, 

В кайдани убраніп"!, Не плаче, не стогне . . . 

Царь всесвітній, царь волі, царь Раз добром налите серце 

Штемпом увінчаниіі^). Ввік не прохолоне 2). 

А де ж твої думи, рожевії квіти ? 
Доглядані, смілі, викохані діти? 
Кому ж ти їх, друже, кому передав? 
Чи, може, на віки в серці поховав? 
Ой, не ховай, брате ^)! Розсип їх розкидай! 
Зійдуть, і ростимуть, і вийдуть з них люде. 

Чи ще митарство*), чи вже буде? 
Буде, буде, бо холодно, — 
Мороз розум будить. 

III. 

І знов лечу. Земля чорніє. у долині, мов у ямі. 

Дрімає розум, серце мліє. На багнищі город мріє; 
Дивлюсь: хати понад шляхами — Над ним хмарою чорніє 

То город із стома церквами. Туман тяжкий . . . Долітаю, — 

А в городі, мов журавлі. То город без краю. 
Замуштрували москалі: Чи то турецькиїі? 

Нагодовані, обуті Чи то німецький? 

І кайданами окуті, • А може те, що й московський^)! 

Муштруються. Церкви та палати, 

Далі гляну: Та пани пузаті"), 

^) А це політичний злочинець — борець за правду й волю, царь волі, царь 
на цілий світ. У першій половині XIX. ст. карався на Сибірі, між пньчими, 
Радіщев, відомий автор <'Путешествія в Москв^о) та ще й поверх сотка декабристів 
(докладніщегл. про декабристів «Великий Льох», стор. 163, пом.1). А майже рівно- 
часно з Кирило-Методіївцями (гл.'стор. XV) потерпів кару й гурток Петрашевського, 
до якого належав найглибший повістярь цілого світа, моск. письменник 
М. Достоєвський. 

^) Як такий борець раз додумався до того, що те, що він робить — добрі, 
то ніколи вже цього не відцзфається. 

^) Політичного засланця зве Шевченко братом через те, що він таки дово- 
диться йому братом, хоч не по крови, то думками. 

*) Митарство — докладніще пояснення гл. «Великий Льох»,стор. 161, пом.4;тут 
просто мандрівка з муками. Це місце так треба розуміти: Чи ще мені далі хо- 
дити по Сибіру та мучитись, дивлячись на муки других? Доволі цієї мандрівки 
— а то холод, мороз може збудити мій розум (не треба забувати, що це сон), 
і я наговорити можу багацько такого, що не сон мені каже, а розум. 

^) Як будували Петербург, — бо про нього тут мова ■ — то й дивилися, щоб 
він як найбільше скидався на якийсь европеііський, хоч би німецький город. 
Тому й він одрізняється від суто московських міст, от хоч би Москви, своїми 
будівлями. От тому то Шевченко ніби-то його не пізнає. 

®) Як де не розуміють цього слова, то воно означає стілько, що череватий, 
13 великим черевом (пузо = черево). 



ш 



121 



1 ні однісінької xати^)! 
Смеркалося. Огонь • — - огнем 
Кругом запалало 2), 
Аж злякався ... — «Ура! Ура! 
Ура!» закричали. 

— ,, Цу-цу, дурні! Схаменіться! 
Чого 06 ви раді? 
Що орете^)?" 

— «Екай хахол! 
Не знаєт параду! 

У нас парад. Сам^) ізволіт 
Севодня ґуляті.» 

— ,,Та де ж вона, тая цяця^)?" 

— «В от — відігиь палати?» 

Штовхаюсь я; аж землячок, 

Спасибі, признався, 

З цинковими ґудзиками''): 

— «Де ти здесь узялся'')»? 

— ,,3 України". 

— «Да как зюе ти 
Й говоріть не вмєеги 

По здвшнему?» — 



— ,,Ба ні", кажу, 
,, Говорить я вмію. 
Та не хочу." 

— «Екой чудак! 
Я все входи знаю; 
Я тут служу; коли хочеш, 
В дворец^) попитаюсь^) 
Ввести тебе. Талько, знаєш, 
Ми, брат, просвіщений, — 
Не поскупісь полтінкою'^^) !» 

— „Цур тобі, мерзений 
Каламарю 1^)!" 

І зробився 
Я знову незримий, 
Та й пропхався у палати. 
Боже мій єдиний! 
Так от- де рай! Уже на-що^^) 
Золотом облиті 

Блюдолизи^^)! Аж ось і сам^'). 
Високий, сердитий. 
Виступає. Обік його 
Жіночка небога, 
Мов опеньок засушений, 



^) Звичайно, сільської хати, так як народ усе каже: то хата, а це дім, 
це чоловік (селянин), а це пан (Москаль, Лях), а то Жид. 

2) засвітили ліхтарні на вулицях, і багато їх, тих ліхтарень 

^) Московське слово «орать» — означає по нашому: гукати, кричати (дуже), 
репетувати. 

*) Сам — це царь. 

^) Цяця — в насмішливому розумінні: дуже важна особа (а так звичайно 
цяця — це забавка). 

'^) Якийсь урядовець у мундірі з блискучими ґудзиками з цинку (металь 
такий). 

') Оцей землячок поганенько й балакає по-московському; Шевченко вмисне 
списав його слова такою мішаниною, бо хоч як би й намагався Українець говорити 
по-московському, щоб його не пізнали, то все-таки буде пізначно, що він не 
Москаль. 

") У царську палату, у царський двір 

'') постараюсь (моск.) 

^'') Полтінка — • полтинник, 50 копійок; тут попросту — гріш. 

^^) Каламарь — ■ означає людину, що в каламарі, в чорнилі так і кисне, 
по вченому зветься такий чоловік — бюрократ (поза своїм урядом світа божого 
не бачить, не знає). 

^^) На-що — через край, занадто. 

") Моск. слово блюдолиз — той, що вилизує чужі тарілки (блюдо = тарілка). 

^*) За цей уступ найгірш розлютився ^;арь Микола, і за нього попалася 
така кара Шевченкові. На опеньки кажуть у Західній Україні: підпеньки. 



122 — 



Тонка, довгонога, 

Та ще й на лихо, сердешне^), 

Хита головою. 

— ,,Так оце-то та богиня?! 

Лишенько з тобою! • 

А я, дзфний, не бачивши 

Тебе, цяце, й разу, 

Та й повірив тупорилим 

Твоїм віршомазам 2)! 

От-то дурний! А ще й битий! 

На квіток ^) повірив 

Москалеві! От і читай, 

І йми ти їм віри!» 

За богами*) — панства, панства 
В серебрі та златі! 
Мов кабани годовані. 
Пикаті, пузаті! 
Аж потіють та товпляться, 
Щоб то близче стати 
Коло самих: може, вдарять, 
Або дулю дати 

Благоволять^) — хоч маленьку. 
Хоч пів-дулі, аби тілько 
Під самую пику. 
І всі у-ряд поставали. 
Ніби без'язикі, 

А-ні телень! . . . Царь цвенькає*'), 
А диво-цариця. 



Мов та чапля між птахами 
Скаче, бадьориться'). 

Довгенько вдвох похожали, 
Мов сичі надуті. 
Та щось нишком розмовляли 
(Здалека не чути) — 
Об «отечестві», здається, 
Та нових петлицях^). 
Та об муштрах ще новіщих: 
А потім цариця 
Сіла мовчки на дзиі'лику. 
Дивлюсь: царь підходить 
До найстаршого, та в пику 
Його як затопить! 
Облизався неборака. 
Та меншого в пузо — 
Аж загуло! ... А той собі 
Ще меншого туза^) 
Межи плечі; той — меншого, 
А менший малого, 
А той дрібних; а дрібнота 
Уже за порогом 
Як кинеться по улицях, 
Та й давай місити 
Недобитків православних, 
А ті голосити, 

Та верещать, та як ревнуть: 
«Ґуля наш батюшка, ґуля! 
Ура! ура! ура-а-а!» 



1) То як кажемо про когось, нехтуючи його, легковажачи собі його, то 
вживаємо середнього роду (воно). 

2) Були ж такі поети, що жили з царської ласки, та за те у своїх віршах 
хвалили-розхвалювали й царя, і царицю, зрівнюючи їх нераз із богами. От 
і через те Шевченко їх і обзиває віршомазами та ще з тупими рилами. 

^) Ще й досі в нас кажуть, що можна купувати за гроші, або на-бір, але 
ж тоді треба давати квіток (розписку); тоді продавець і каже: я вам на квіток 
вірю. Можна так розуміти це місце: повірив Москалеві на слово. 

■*) За царем і царицею — пор. вище «так оце ж то та богиня» та ще прига- 
дати б собі, як царі себе все писали: божою милістю . . . 

^) будуть ласкаві, зволять зі своєї ласки 

^) говорить чужою мовою: по-московськи, по-польськи, по-німецьки; 
тут — говорить щось таке, що не можна розібрати, що воно 

^) Як би де не розбірали докладно цього слова, то воно значить стілько, 
що: додає собі відваги, бундючиться.' 

.®1 Петлиця — це військові відзнаки на комірах; дзиі'лик = стільчик. 

') Гл. стор. 114, примітка 4. 



— 123 



IV. 



Зареготався я, та й годії 
А й мене давнули 
Таки добре. Перед світом 
Усе те заснуло; 
Тілько де-де православні 
По кутках стогнали 
Та, стогнучи, за батюшку^) 
Господа благали. 
Сміх і сльози! 

От пішов я 
Город озирати. 

Там ніч, як день. Дивлюся я: 
Палати, палати 
Понад тихою рікою 2), 
А беріг обшитий 
Увесь каменем. 

Дивуюсь, 
Мов несамовитий: 
Як то воно зробилося 
З калюжі такої 
Таке диво! Отут крови 
Пролито людської 
І без ножа^)! 

По тім боці 



Твердиня її дзвіниця*). 

Мов та швайка загострена, — 

Аж чудно дивиться, 

І дзиґарі ^) теленькають. 

От я повертаюсь — 

Аж кінь летить, копитами 

Скелю*) розбиває. 

А на коні сидить охляп"), 

У свиті — не свиті, 

І без шапки; якимсь листом*) 

Голова повита. 

Кінь басує, — от-от річку, 

От-от перескочить. 

А він руку простягає, 

Мов світ увесь хоче 

Загарбати. 

Хто ж се такий? 
От собі й читаю. 
Що на скелі наковано: 
«Первому Вторая» 
Таке диво поставила. 
Тепер же я знаю: 
Се той Пер вий, що розпинав^) 
Нашу Україну, 



^) за царя (царь-батюшка) 

^) понад Невою, над якою лежить Петербург; береги її вимощені камінням 

') Там, де Петербург, були колись калюжі та багна; але ж царь Петро доко- 
нечне хотів мати столицю близче Европи (вибити- вікно в Европу), то ні перед 
чим не жахався, щоб тільки там місто збудувати. 

*) Петропавлівська кріпость із церквою Петра й Павла — дзвіницю її з 
берега видно, як гостро, мов шило (швайка), стремить угору. 

. *) годинники (слово дзиг'ар — ще й досі чується сям і там на Правобережжі, 
це слово польське) 

®) Такий той пам'ятник Петрові І. в Петерблфзі, як Шевченко його описує: 
скеля, на скелі царь на коні й т. д. 

') без сідла (прислівн.); у свиті — не свиті = щось таке, чи свита, чи не 
свита на ньому 

®) це лавровий вінець, його клали в старовину на голову переможцям 

") Первий — московський царь Петро І. або Великий (1682 — -1725); він 
так розпинав її: касував крок за кроком автономію (самоврядування) України 
і, нарешті, зовсім її знищив та настановив «Малоросійську Колєґію» (1722.), 
утискав народ податками, козаків мучив тяжкими роботами, зруйнував Запо- 
розьку Січ у 1709. р. і т. д. Шевченко обзиває його за те ріжними назвами: 
н. пр., «скажений» (Осії^л. XIV., стор.404). 



124 



А Вторая доканала^) 
Вдову-сиротину. 
Кати, кати, людоїди! 
Наїлись обоє, 
Накралися! А що взяли 
На той світ з собою ? 
Тяжко, тяжко мені стало. 
Так, мов я читаю 
Історію України. 
Стою, заміраю. 
А тим часом тихо, тихо 
Та сумно співає 
Щось такеє невидиме: 

«Із города, із Глухова^) 
Полки виступали 
З заступами на лінію ^). 



А мене послали 

У столицю з козаками 

Наказним гетьманом*). 

О, Боже мій милосерний! 

О, царю поганий! 

Царю проклятий, неситий, 

Гаспиде^) лукавий! 

Що ти зробив з козаками? 

Болота засипав 

Благородними кістками! 

Поставив столицю 

На їх трупах катованих 

І в темній темниці 

Мене, вольного гетьмана, 

Голодом замучив 

У кайданах! . . . Царю, царю І 

І Бог не розлучить 



^) Вторая — це московська цариця Катерина II. (1762 — 1796) — вона іі 
довершила упадку України: скасувала раз на все автономію в р. 1764 (бо н; 
після Петра її відновлено), поділила край на г'убернії, завела кріпацтво, зруй- 
нувала Січ з^друге (1775. р.),повідбірала народові землю та пороздаровувала своїм 
любимцям — словом: доканала. За те Шевченко й обізвав її в «Великому Льохові» 
«лютим ворогом України, голодною вовчицею», стор. 161. 

2) Глухів (у Чернигівщині) став столицею України після повстання Мазепи. 
туди казав її перенести царь Петро, щоб було близче до Московщини, щоО 
можна ліпше наглядати за тим, що Українці роблять. 

^) Від 1700. р. українських козаків рік-річно висилали, на їх кошти, харчі, 
убрання, далеко на північ на тяжкі роботи: копати канави, засішувати боло 
під Петербург (його і збудовано заходами та роботою наших козаків у 1703. і 
ставити кріпости, при чому московські наставники знущалися над ними, яі. 
над рабами — били палицями по головах, вуха шпаґами обтинали, .харчі ві;і- 
бірали й т. д. Голі-босі верталися козаки на Україну, та й то небагато їх, бо добрії 
половина гинула від поганого підсоння та знущань. За чотирі роки (1721 — 1725), 
н. пр., згинуло на роботах (на Ладозькому каналі, на Волзі, на Кавказі^ 
25000 козаків. На заступ кажуть Подоляки — рискаль, Гуцули — городиш;. 

*) Тут розповідається про гетьмана Павла Полуботка (1722 — 1724), щі' 
був наказним (заступав гетьмана) гетьманом після Скоропадського. Це б>;; 
дуже гарний гетьман, старався заводити порядки по судах на Україні, а. і' 
ж це саме не подобалося цареві Петрові й його урядовцеві Велямінові, Ш" 
правив «Малоросійською колегією», то й його викликали до Петербурга, а як 
він там упоминався за старими порядками на Україні та щоб вибрано гетьмана, 
то їіого загарештовано, посаджено в Петропавлівську кріпость, і він там уме]'. 
не діждавшися й суду. Про Полуботка ходило по Україні багацько оповідані. 
про те, що він гордо ставився до царя, що царь хотів перед смертю з ним пот- 
дитися, але Полуботок одкинув руку, що йому Петро простягав, та ще поклався 
на божий суд, що мав їх розсудити. Через те й Шевченко пише, що «Бог не 
розлучить нас. з тобою»: як хто згадуватиме коли Петра, то все на думьу 
спаде йому, що він ізробив із Полуботком. 

^) Гаспид — це гадюка, зміюка; як лаються гаспидом, то воно тоді означає 
те ж саме, що «чорт». • 



125 — 



Нас з тобою: кайданами 
Скований зо мною 
На вік-віки. Тяжко мені 
Вітать над Невою! 
України далекої, 
Може, вже немає . . . 
Полетів би, подивився, 
Так Бог][не пускає. 
Може, Москва випалила^), 
І Дніпро спустила 
В сине море, розкопала 
. Високі могили. 
Нашу славу 2)? Боже милий! 
Зжалься, Боже милий!» 

Та й замовкло. Дивлюся я: 
Біла хмара криє 
Сіре небо; а в тій хмарі — 
Мов звірь в гаї виє. 
То не хмара, білі птахи 



Хмарою спустились 

Над царем тим мусянжовим^), 

І заголосили: 

«І ми сковані з тобою, 
Людоїде, змію! 
На страшному на судищі 
Ми Бога закриєм 
. Од очей твоїх неситих. 
Ти нас з України 
Загнав, голих і голодних, 
У сніг на чужину 
Та й порізав, а з шкур наших 
Собі багряницю*) 
Пошив жилами твердими, 
І заклав столицю 
В новій рясі. Подивися: 
Церкви та палати! 
Веселися, лютий кате, 
Проклятий, проклятий^)!» 



V. 



Розлетілись, розсипались. 
Сонечко вставало; 
А я стояв, дивувався 
Так, аж страшно стало. 
Уже вбогі ворушились, 
На труд поспішали, 
І москалі на розпуттях 
Уже муштрувались. 
Покрай улиць поспішали 
Заспані дівчата, 
Та не з дому, а до дому: 
Посилала мати 
На цілу ніч працювати, 
На хліб заробляти. 



А я стою, похилившись, 
Думаю, гадаю: 

— ,, Як-то тяжко той насущний 
Люде заробляють!" 

От і братія сипнула 
У сенат") писати 
Та підписувать, та драти 
І з батька і з брата. 
А між ними і землячки 
Де-де проглядають; 
По-московськи так і чешуть, 
Сміються та лають 
Батьків своїх, що змалечку 



^) розуміється : Україну 

^) Про могили, гл. «Гайдам.», стор. 41, «Розрита могила», стор. 107, пом. З, 
«Великий Льох», стор. 166, «Суботів», стор. 172. 

^) Мусянж або, як кажуть Галичани, мосяж — це бронза, польс. тозі^сіг. 

*) царська пурпурова парадна одежа 

^) Оце ті ж самі козаки, що погинули, будуючи Петербург. А як ширше 
розуміти той уступ, то він означає стілько, що аж через Україну й за допомогою 
України стала Москва могутня. І що тепер у Петербурзі «церкви" й палати» — ■ 
то це все завдяки рукам наших прадідів-мучеників, козаків. 

*) Сенат • — найвища урядова московська установа. 



— 126 



Цвенькать не навчили 
По-німецьки^), а то тепер 
І кисни в чорнрілі^) . . . 
П'явки, п'явки! Може, батько 
Останню корову 
Жидам продав, поки вивчив 
Московської мови! . . . 
Україно, Україно! 
Оце твої діти. 
Твої квіти молодії. 
Чорнилом политі. 
Московською блекотою, 
в німецьких петлицях^) 
Замучені. Плач, Вкраїно, 
Бездітна*) вдовице! 

Піти лишень, подивиться 
До царя в палати: 
Що там робиться? 

Прихожу — 
Старшина пузата 
Стоїть рядом, сопе, хропе 
Та понадувалась. 
Як индики, і на двері 
Косо поглядала. 
Аж ось вони й одчинились — 
Неначе з берлога 
Ведмідь виліз. Ледве-ледве 



Переносить ноги, 

Та одутпїі, аж посинів: 

Похмілля прокляте 

Його мучило. Як крикне 

Па самих пузатих^), — 

Всі пузаті до одного 

В ^емлю провалились. 

Він випучив баньки з лоба, — 

І все затрусилось, 

Що осталось. Мов скажений, 

На менших гукає, — 

І ті в землю; він на дрібних, — 

І ті пропадають; 

Він до челяді сунеться, — 

І челядь пропала®); 

До москалів, — москалики 

Тяжко застогнали, 

Пішли в землю! 

Диво дивне 
Сталося на світі! 
Дивлюся я, ш,о дальш буде. 
Що буде робити 
Мій ведмедик')? Стоїть собі, 
Голову понурив 
Сіромаха. Де ж ділася 
Ведмежа натура? 
Мов кошеня — такий чудний *)!.., 
Я як засміявся! 



1) Тут треба розуміти загалом: по-чужому, але ж так тільки балакати 
(цьвенкати), без зрозуміння. 

2) Більш землячкам доводиться працювати, ніж родовитим Москалям, бо 
їм важче, не знають московської мови як слід. 

^) Блекота — це така ростина, що дурман наводить; тут вона значить 
загально: дурійка; і таксамо не треба розуміти дослівно «петлиці», а треба 
розуміти під нею загалом усі німецькі вигадки, які Росія поперебірала, головно, 
в війську. Шевченко з них насміхався й думав, що вони й Росії пошкодили (гл. 
«Великий Льох», стор. 165: Да всьо Нємцам продала). 

*) Через те бездітна, що діти не на її роботі, а на чужій, Москалям служать, 
пор. «Розрита могила», стор. 107, пом. 2. 

^) московська форма, по нашому: найпузатіших, на тих, що з найбільшими 
черевами 

®) прислуга, служба — в такому розумінню вживається це слово на Поділлі 
й загалом на Правобережжі та в Галичині, а не як подекуди на Полтавщині та на 
Гзщулах у значінні — жіноцтво 

') а то ж був зпочатку ведмідь 

^) От тут то й виходіггь, що страшним може видаватися й бути царь тільки 
тоді, як є кому його піддержати, як стоять коло нього сторожем «блюдолизи» 
та обороняють його. А як він сам, то тільки як котятко слабий, тай чудний! 



— 127 — 



Він і почув, та як гіїкне! 
Я п перелякався, 
Та й прокинувсь. 

Отаке-то 
Приснилося диво! 
Чудне якесь! Таке тілько 



Сниться юродивим 
Та п'яницям. 

Не здивуйте. 
Брати мої милі, 
Я не своє розказував, 
А те, що приснилось ^). 

8. VII. 1844 
: Петербург. 



ХУСТИНА. 



\/^ неділю не гуляла — 
* Та на шовки заробляла. 
Та хустину вишивала. 
Вишиваючи, співала: 

«Хустиночко мере:нсана. 

Вишиваная ! 
Вигаптую^), подарую, 
А він мене поцілує . . . 

Хустино моя 

Мальованая^)! 
А я косу розплітаю, 
З друорсиною^) похооісаю . . . 

Доленько моя, 

Матінко моя! 
Здивуються вранці люде, 
Що в сироти хустка буде 

Меретсаная, 

Мальованая.» 

Отак вона вишивала, 
У віконце поглядала: 



Чи не ревуть круторогі?^) 
Чи не йде чумак з дороги? 

Іде чумак зза Лиману 
З чужим добром, безталанний, 
Чужі воли поганяє, , 
Поганяючи, співає: 

«Доле моя, доле! 
Чом ти не такая, 
Як доля чумсая? 
Чи .я п'ю-гуляю? 
Чи сили не маю? 
Чи до- тебе дорі:женьки 
У степу не знаю? 
Чи до тебе свої дари 
Я не посилаю? 
6 у мене дари — 
Очі мої карі; 
Молодую мою силу 
Багаті купили; 
Мооісе, й дівчину без мене 
З ингиим заручили . . . 



1) Инакше тоді сказати було не можна, а тільки так, що ніби-то приснп- 
лося поетові (юродивий, гл. стор. 108, пом. 5). Тай так, і за таку форму до- 
велося поетові, за сон — покутувати довголітньою неволею, і найважніще: цар- 
ською забороною писати й малювати. 

2) Це слово вже чомусь забувається й, замісць нього, починають із-мос- 
ковська балакати: вишивати гладдю. 

3) ріжними взорами та ріжноколіровими нитками повишивана, наче ма- 
льована 

*) з чоловіком, бо в нас не тільки жінка чоловікові дружина, але й чоловік — 
жінці (приятелі вони собі); то вона собі в'являє, як вони поберуться, й вона 
ходитиме з чоловіком 

^) воли (то таксамо, як сказати — вороний, усі знають, що це кінь); чу- 
маки (люде, що привозили на Україну з Криму сіль) їздили волами — для 
безпеки вибіралося їх у дорогу багато (це звалася чумацька валка) 



— І28 



Навчи (нс мене, моя доле, 
Гуляти навчи!» 

Та й заплакав сіромаха, 
Степом ідучи . . . 

Ой, заплакав сивий пугач 
В степу на могилі; 
Зажурились чумаченьки, 
Тяжко зажурилисї>: 
«Благослови, отамане^), 
Коло села стати, 
Та понесем товариша 
В село причащати!» 

Сповідали, причащали 
Й ворожки питали, — 
Не помогло! . . . З незціленим^) 
В дорогу рушали. 
Чи то праця задавила 
Молодую силу ? 
Чи то нудьга невсипуща'') 
Його 'з ніг звалила? 
Чи то люде поробили*) 
Йому молодому. 



Що привезли його з Дону 

На возі додому? 

Благав Бога, щоб дівчину, 

Хоч село побачить, — 

Не доблагав! ... 

' Поховали, 

Ніхто й не заплаче . . . 

Поставили громадою 

Хрест над сиротою 

І розійшлись. 

Як билина, 
Як лист за водою. 
Пішов козак з сього світа, 
Все забрав з собою . . . 

А де ж тая мальована. 
Шитая хустина? 
А де 'Ж тая веселая 
Дівчина- дитина ? 

На новому хресті хустку 

Вітер розвіває, 

А дівчина у черниці 
Косу розплітає . . . 

18. X. 1844. 
^^^ Петербург. 



ТТого мені тяжко ? Чого мені нудно ? 

Чого серце плаче, ридає, кричить^). 
Мов дитя голодне? Серце моє трудне®), 
Чого ти бажаєш? Що в тебе болить? 
Чи пити, чи їсти, чи спатоньки хочеш ? 
Засни, моє серце, на віки засни, 
Невкрите, розбите ... А люд навісний 
Нехай скаженіє . . . Закрий, серце, очі! . . . 

13. XI. 1844. 
Петербург. 



^) начальник чумацької валки 

^) ненилікуваним, не видужав із недуги 

^) Невсипущий — що ніколи не спить, чуйний, тут — • безнастанний. 

*) пор. «Причинна», стор. 1 «так ворожка поробила», пом. 3. 

^) Цими трьома словами сказано, як біль росте та росте — вчені називають 
такий образ «ступіньовання», з- латинська: ґрадація (плаче, ридає — більш плаче, 
кричить — - ще більше). 

*) пригнічене, втомлене, і далі поет до серця балакає цілком як до дитини, 
вчоловічує його (персоніфікує): невкрите, закрий очі . . . 



12У 



ПУСТКА'). 



(М. с. 
Оаворожи мені, волхве^), 

Друже сивоуснп! 
Ти вже серце запечатав, 
А я — ще боюся . . . 
Боюся ще погорілу 
Хату руйнувати. 
Боюся ще, мій голубе. 
Серце поховати! . . . 
Може, вернеться надія 
З тією водою 
Цілющою, живущою, — 
Дрібною сльозою; 
Може, вернеться в некриту 
Пустку зімувати. 



Щепкіну) 

І укриє, і нагріє 

Погорілу хату, 

І вимете, і вимиє, 

І світло засвітить; 

Може, ще' раз прокинуться 

Мої думи- діти; 

Може, ще раз пожурюся, 

З дітками заплачу; 

Може, ще раз сонце правди 

Хоч крізь сон побачу! 

Встань же, брате, хоч одури! 
Скажи, що робити: 
Чи молитись, чи журитись, 
Чи тім'я розбити ? 

13. ХП. 1844. 



Н. В. ГОГОЛЮ. 

(ЗА ДУМОЮ ДУМА) 

Микола Гоголь (1809 — 1852) велпкпп московський письменник, родом 
Українець, із Сорочннців на Полтавщині (батько був український письменник). 
Особисто Шевченко Гоголя не знав, але дуже поважав його за його оповідання 
з українського життя (Вечорі на хуторі, Тарас Бульба), хоч Гоголь не дуже то 
прихильно до Шевченка ставився (пап був, а Шевченко кріпак; він писав, що 
від Шевченка дьохтем чути). Та хоч Гоголь писав по-московському, то своїми 
оповіданнями з минулого України розбуджував національну свідо- 
мість, і за те теж Шевченко ставився до нього з поважанням, і за ті опові- 
дання присвятив йому цей вірш. 

О а думою дума роєм вилітає: 

Одна давить серце, друга — роздирає, 
А третяя тихо-тихесенько плаче 
У самому серці — може, й Бог не бачить. - 



^) Пусткою звуть }- нас опустілу хату, в якій немає ніякого життя, в якій 
не живе ніхто — до неї прирівнює, поет своє серце і зрівнює його зі серцем старого 
вже, бувалого на світі Щепкіна. Щепкін від життя нічого вже більш для себе 
не сподівався, та Шевченко все ще надію має. 

^) Волхв — староукраїнське слово, означає стілько, що: знахарь, во- 
рожбит; але ж, що волхви, ворожачи, скакали та примовляли, то цю їх назву 
можна прикласти й до сучасних артистів, що грають у театрі, як ось і Ш,епкін 
(гл. про нього «Чигирин» стор. 108, пом. 2). 

V. А. 9 



130 



Кому ж її покажу я, 
І хто тую мову 
Привітає, угадає 
Великеє слово? 
Всі оглухли, похилились 
В кайданах — байдуже^)! . . 
Ти смієшся-), а я плачу. 
Великий мій друже! 
А що вродить з того плачу ? 
Бур'ян, мабуть, брате! 
Не заревуть в Україні 
Вольнії гармати, 



Не заріже батько сина, 

Своєї дитини, 

За честь, славу, за братерство, 

За волю Вкраїни ^). 

Не заріже: викохає 

Та й продасть в різниці*) 

Москалеві ... Се б то, бачиш, ■ 

Лепта удовиці^) 

Престолові^), «отечеству» 

Та Німоті плата") . . . 

Нехай, брате! А ми будем 

Сміятись та плакать*). 

ЗО. ХП. 1844. .Петербург. 



:^ 



1845- Р. 

.ХТе завидуй багатому: багатий не має 

Ні приязни, ні любови — він все те найліає. 

Не завидуй могучому, бо той заставляє; 
Не завидуй і славному: славний добре знає, 
Що не його люде люблять, а ту тяжку славу. 
Що він кров'ю та сльозами виллє на забаву. 

І молоді, як зійдуться, то любо та тихо. 
Як у раю, а дивишся — ворушиться лихо ... 

Не завидуй же нікому, дивись кругом себе: 
Нема раю на всім світі, хиба ш,о на небі! 

= 4. X. 1845. Миргород. 



ХТе женися на багатій, 
Бо вижене з хати; 
Не женися на убогій. 
Бо не будеш спати. 



Оженись на вольній волі. 
На козацькій долі: 
Яка буде, така й буде — 
Чи гола, то й гола! 



1) Тут тодішніх українських панів, тодішню інтелігенцію має поет на 
думці, пор. «Посланіє», стор. 188: «оглухли, не чують, кайданами міняються» . . . 

^) У Гоголевпх оповіданнях (Вечорі на хуторі) багато смішного, гумо- 
ристичного — в Шевченка все сумне. 

^) Отак, як колись «зарізав» Тарас Бульба свойого власного сина Андрія 
(в повісти Гоголя: «Тарас Бульба»). 

*) піде Москалям служити й за Москву життя своє покладе (заріжуть 
його — за Москву) 

^) України, пор. «Сон», стор. 126, пом. 5. 

*) московським царям, «отечество» гл. «Сон», стор. 115, пом. 4 

') податок за німецькі порядки, за той «розум», що Німці дали Росії (лепта 
— дрібний гріш, данина) 

^) Сміятися буде Гоголь, плакати — Шевченко. 



Та ніхто не докучає Удвох, кажуть, і плакати 

І не розважає; Мов легше неначе. 

Чого болить, і де болить? — Не потурай^)! Легше плакать. 

Ніхто не питає. Як ніхто не бачить. 

4. X. 1845. 
Миргород. 

«ЄРЕТИК» або «ІВАН ГУС.» 

«Іван Гус» — поема історична. Щоб гаразд її зрозуміти, то треба 
знати, як воно було з Гусом та як до того дійшло, що його спалили. На 
заході Европи довго велася боротьба межи папами й цісарями, кому пану- 
вати на світі, хто кого має слухати. Ось у 13. ст. перемогли папи (Іпно- 
кентіп Ш.), але ж у 14. •вже світська влада, цісарі, отряслися від панування 
панів. Річ у тому, що папи, одержавши перемогу над цісарями, почали було 
дуже погано в церкві хазяювати: роздавали собі церковні добра, кому хотіли, 
накладали великі оплати на народ, завели церковні драчки, п;о за гроші можна 
було собі і спасення душі купити, і^ крім того, самі жили дуже роскішно та 
не дуже додивлялися ні до моральности своєї, ні своїх попів. І ось у 14. ст. 
француський король Пилип Гарний скликав (1В02. р.) відпоручників і світ- 
ських і духовних, і вони вирішили, що король від напн незалежний. Папа то- 
дішній (Боніфатіії УПІ.) обурився й почав визволяти народ од присяги коро- 
леві, але ж на нього зробили збройний напад і мало його не вбили. Другий 
папа прокляв тих напасників, але ж із того нроклону ніхто собі вже нічого 
не робив, і як уже впбірали нового папу, то король перепер вибір такого, як 
йому хотілося, та ще до того Француза (досі були все Італійці), а цей новий 
папа (Климент V.) уже й до Риму не поїхав, а засів собі в Авініопі (1309) 
в південній Франції. Італійці, невдоволені тим, що пана сидить у Авініопі, 
вибрали собі нового (1378) — і тоді почалася т. зв. папська схпзма (розкол). 
Кардинали — ті, що найвищі після папи — обох иапів хотіли було порозумітися, 
скликали собі собор до італійського міста Пізи (1409), скинули там обох иапів 
і вибрали третього — але ж зла не усунули , бо тепер замісць двох панів — 
було їх уяге три. 

Саме тоді анґлійський ученийВікліф (1330 — 1384), професор оксфордського 
університету, зачав виступати проти багацтва попів, проти черців, що жили 
неморально, проти церковних владик та проти тих правд, що їх проповіду- 
вала католицька церква (проти доґмів). Попи заворушилися, але ж Вікліфа 
взяли в оборону вельможі і князі, що заздрим оком дивилися на панування 
церкви, Вікліф зискував собі що раз більше прихильників, і наука його почала 
вже й між простим народом ширитися. З Анґлії думки Вікліфа через чеську 
королеву, що була споріднена з анґлійським двором, перенеслися до Чехії. 
Гарячим проповідником цих думок став чеський проповідник-богослов, Ян 
(Іван) Гус, із села Гу синця (род. 1369), і народ почав сильне до нього горну- 
тися. Ще саме тоді на празькім університеті (на найвищій школі) вибух.іи 
непорозуміння між чеськими й німецькими студентами, Гус станув за Чехів 
— слава його між Чехами зросла ще більше, і число його прихильників росло 
та росло. Вищі духовники почали на нього відказувати, але ж чеський король 
В'ячеслав (Уасіау) узяв його в оборону. Тоді празький митрополит казав 
попалити всі твори Вікліфа, Гуса осудив та прокляв, а й папа кинув і па 
нього клятву й на столицю Чехії, Прагу, зате, що в тому місті проживав Гус. 
Король порадив Гусові кинути Прагу. І він собі й поїхав на села й, під опікою 

^) гл. стор. 33, пом. 2. 



— 132 — 

чеських вельмож, далі шпрпв між народом і словом і книжкою свої дуягеи: 
виступав проти яловживапь у католицькії! церкві. 

Тоді ж новий цісарь Жпґпмонт скликав до Констанци — місто у провінції 
Баден у Німеччині — собор, щоб уладити справу з трьома папами (1414). Собор 
ухвалив,' що він вищиіі за папу, скинув усіх трьох панів та вибрав нового 
(Мартина V.). Тоді до собору відкликався п Гус і зажадав, щоб ііого вислухали. 
Король дав йому залізний лист безпеки, що ніхто йому нічого не міг учинити, 
але ж його празькі противники таки його перехопили та до тюрми вкинули. 
На соборі Гуса до викладу допустили, але ж до розправи, до диспути (розмови) 
ні — бо вже перед тим осудили його науку — , а тільки зажадали, щоб він 
одклпкав усе, що досі навчав, та признав хибним. Гус не послухався, і його, 
як єретика, ио середнєвічньому закону, спалили на кострі (1415 р.). 

Після смертп Гуса в Чехії впбухло велике обурення і проти церковної 
влади і проти світської, що допустила до спалення Гуса. Почалися т. зв. 
гуситські війни (1420 — 1434). Між Гуситами, себто, прихильниками Гуса, 
було дві течії: поміркована й гостра (радпкальпа). Перша хотіла тільки деяких 
змін, другі раді були все перевернути на старий, христіянський лад: не призна- 
вали церкви, а сходилися на молитву під голим небом у таборі (там тепер є и 
місто Табор), відкидали попів, проповідували спільність маєтків, повну рівно- 
правність людей і т. д. Провідником сих останніх був Ян Ихіжка з Троянова — 
і під його проводом Гусити вели майже цілих пятнацять літ щасливу боротьбу 
за свої погляди. Боротьба ця мала потрохи й національний характер, бо ті, 
що з ними Гусити боролися, були то Німці, то понімеччені Чехи. 

Іван Гус — це національний чеський герой, і нам'ять його дуже високо 
стоїть у кожного Чеха. У Празі поставлено йому чудовий пам'ятник, а в 1915. р. 
відбувалися в його честь по цілій Чехії великі обходп-свята. 

Шевченко високо ставив Гуса й за те, що він як Слав'янин боровся з 
Німцями за волю Чехів, а ще більше за те, що він сміло голосив правду, і за 
правду смерть мученика потерпів. А в тих роках (1843 — 1845) усі поеми 
Шевченка переповнені думками про правду та волю. 

У поемі є деякі історичні неточности; на них ми вказуємо в поясненнях 
до саліої поеми. 

Поема присвячена великому чеському вченому Шафаржікові за те, що 
він теж боровся за кращу долю Чехів — що він «засвітив світоч правди й 
волі». Кажуть, що як Шафаржік прочптпв «носланіє», що Шевченко йому 
написав, то розплакався. 

ПОСІАНіе СЛАВНОМУ П. І. ШАФАРИЕОВІ'). 

Оапалили у суеіда Огню искра великого, 

Нову добру хату Тліє, не вгасає, 

Сусіди злі, нагрілися, Підпалу жде, як топ месник 

Та й полягли спати, Часу дожидає, 

І забули теплий попіл Злого часу. Тліла искра, 

По полю розвіять. *Тихо дотлівала 

Лежить попіл на розпутті. На розпутті широкому, 

А в попелі тліє - Та й гаснути стала. 



^) Павло Шафаржік (по-чеськи) або (по-словацьки) Шафарік (1795 — 1861) 
був зроду Словак (як і його великий земляк Коляр — гл. «Посланіє», стер. 191), 
але перейшов до Чехії, й ціле своє життя працював над відродженням не тільки ,. 
одних Чехословаків, але й цілої Слав'янщини.' Він писав багато книжок, та 
найславніщий його твір — це «Слав'янська Старовина» (Зіоуапзке зіагогіїпозіі, 
1836), які в 1842. р. видав по-московськи в Москві Українець О. Бодянський 
(от. XX). Шевченко, певне, бачив цю книжку, а, може, й читав. 



133 — 



Отак Німота запалила 
Велику хату, і сім'ю, 
Сім'ю Слав'ян роз'єдинила, 
І нишком-тихо упустила 
Усобищі) лютую змію. 

Полилися ріки крови, 

Пожар погасили, 

А Німчики пожарище 

Й сиріт ПОДІЛИЛИ'^). 

Виростали у кайдана:;; 

Слав'янськії діти 

І забули, невольники, 

Що вони на світі. 

А на давнім пожарищі 

Искра братства тліла, — 

Дотлівала, дожидала 

Рук твердих та смілих. 

І дождалась. 

Прозрів-єси 
В попелі, глибоко 
Огонь добрий, смілим серцем, 



Смілим орлім ^) оком; 

І засвітив, любомудре*), 

Світоч ^) правди, волі; 

І Слав'ян сім'ю велику 

Во тьмі і неволі 

Перелічив до одного®), — 

Перелічив трупи, 

А не Слав'ян, — і став-єси 

На великих купах, 

На розпутті всесвітньому — 

Ієзекіїлем'). 

І, о диво! Трупи встали. 

І очі розкрили; 

І брат з братом обнялися, 

І проговорили 

Слово тихої любови 

На віки і віки. 

І потекли в одно море 

Слав'янськії *ріки*). 

Слава тобі, любомудре, 
Чеху-Слав'янине, 



^) Усобище або усобиця — розладдя, роздор. 

^) Як із цього видно — тут Шевченко явно балакає про слав'янську спільноту, 
про те, що Слав'яни колись укупі жили, та що їх поділили (порізнили) між собою 
чужі — Німці. Це вже відгук того, що пізніще появилося у програмі «Кирило- 
Методіївського брацтва»стор. ХУ (Слав'яни, справді, колись жили далеко на захід, 
аж над Лабою, й досі там стрічаються слав'янські назви: Вербин, Снеґа, Ліхов, 
Калєне — але ж Німці їх або звідтіля повипирали, або Слав'яни понімеччились; 
їх зовуть і досі Вендами [Венди = Слав'яни] , хоч по-німецькому вони бала- 
кають. А островами й досі живуть Слав'яни в Німеччині). 

^) орлиним, орлячим; легко замітити, що тут Шевченко вживає церковно- 
слав'янських слів, щоб трохи по-пророчому балакати, як у письмі святому 
написано; прозрів-єси ^= ти прозрів, ти побачив крізь попіл 

*) Церковно-слав'янське слово на фільософа, людину, що любить мудрість 
і правди дошукується; цим любомудром є Шафаржік. 

^) Світоч або світич — це те, на що кажуть ізнімецька: факел. 

®) Шафаржік видав карту слав'янських народів — як додаток до твору 
«Зіоуапзку Nа^осіорІ8 (1842) — , на якій поодмічувані . всі слав'янські племена, 
всі до-одного та ще й подрібно. Ось східнослав'янські народи на ній такі: 
Москалі, Українці, Білоруси, Новгородці . . . Цю карту переклав теж на мос- 
ковську мову О. Бодянський, і Шевченко її мав на думці, кажучи це. 

'') так, як пророк Іезекіїл; образ узятий із Біблії, кн. Іезекіїла, гл. 37, 
що починається словами: І бисть на мні рука Господня, і ізведе мя в Дусі 
Господні, і постави мя среді поля, се же бяше полно костей человіческих . . . 
І рече ко мні: сине человічь, прорци на кости сія, і речеши їм: кости сухія, 
слишите слово Господнє й т. д. 

®) На початку XIX. ст., під упливом француської революції й наполєонських 
воєн, Слав'яни почали боротися: хто з Німцями (Чехи, Словінці), хто з Мадя- 
рами (Словаки, Хорвати), хто з Турками (Серби, Болгари), й потім витворилася 



134 



Що не дав ти потонути 
В німецькій пучині^) 
Нашій правді! Твоє море 
Слав'янськеє, нове, 
Затого^) вже буде повне, 
І попливе човен 
З'широкими вітрилами 
І з добрим кормилом^), 
Попливе на вольнім морі, 
На широких хвилях. 



Слава ж тобі, Шафарику, 
Во віки і віки, 
Що звів-єси в одно море 
Слав'янськії ріки. 



Привітай же в своїй славі 
1 мою убогу 

Лепту — думу немудрую 
Про Чеха святого. 
Великого мученика, 
Про славного Гуса! 
Прийми, отче! А я нишком 
Богу помолюся, 
Щоб усі Слав'яни стали 
Добрими братами 
І синами сонця правди, 
І єретиками 

Отакими, як Констанцький 
Єретик*) великий — 
Мир мирові подарують^) 
І славу во віки! 

22. XI. 1845. 



І. 

К! Камінь , котрий відки- 

.. - ^ нули будівничі, ВІН вугло- 

?нзд'і|т сеикі.стьпогивуїз^^^^^знем стався; то Го- 

угдд: от Господд внотк оеи ^„^д^ його дав, і дивний він 

І єсть днвен в Оїесі,\ іііііінх. ^^^^-5^. наших. 

Псалом СХУП, ст. 22, 23. 



„Кругом неправда і неволя. 
Народ замучений мовчить. 



А на апостольськім престолі 
Чернець годований сидить®). 



така думка, що як би всі Слав'яни взялися за рз'^ки та жили разом, то їх ніхто 
не переміг би (слав'янофільство — ніби то прихильність Слав'ян до Слав'ян). 
Ці думки перенеслися й до Росії, й на Україну. Тільки ж як у нас витворився 
погляд, щоб кожний слав'янський народ, живучи разом із иньчими, мав би мати собі 
волю (федерація), то в Москалів слав'янофіли казали, що всі «Слав'яни повинні 
злитися в рзхькому (московському) морі (Пушкін, н. пр.). 

^) церковне слово — по нашому: у бездонній глибині 

2) ось-ось, уже незабаром — ось-ось' Слав'яни зійдл-ться всі докупи й 
заживуть во.яьним широким життям — під добрим проводом; це теж уже споді- 
вання Кирило-Методіївця, стор. XV. 

^) Кормило — моск. слово, по нашому: стерно, керма; слово «вітрила>> 
вже забувається, замісць цього слова кажуть — парус. , 

*"і Єретик — грецьке слово, означає стілько, що недовірок, що голосить 
иньчі правди, ніж ті, що їх церква голосить; Констанцький — бо в Констанці 
Гуса проголосили єретиком (1415. р.); лепта, гл. стор. 130, пом. 7. 

^) А як такі Слав'яни будуть, як Гус (проповідуватимуть волю і правду), 
то принесуть цілому світові (мирові) спокій (мир) і славу. 

*) на престолі апостола Петра, на папськім; у Римі сидів тоді розпусний і 
грошелюбний Іван ХХПІ., що за гроші, справді, давав розрішення від гріхів 
(у найми оддавав рай); крім нього, в Авініоні був Бенедикт XIII., а в Пізі 
Григорій XII. (гл. ввід до «Гуса»). 



135 — 



Людською кровію торгує 

І рай у найми 'оддає. 

О, Боже! Суд Твій правий всує^), 

І всує царствіє Твоє! 

Розбійники, людоїди 

Правду побороли, 

Осміяли Твою славу 

І силу і волю! 

Люде стогнуть у кайданах. 

Немає з ким взятись-), 

Розкуватись, одностайне, 

Односердне стати 

За євангеліє правди. 

За телінії люде. 

Нема кому! Боже, Боже! 

Чи то ж і не буде? 

Чи настане великий час 

Небесної кари? 

Чи розломим три корони 

На гордій тіярі^)? 



Розломимо! , . . Благослови 
Не на месть і муки, 
Благослови мої, Боже, 
Нетвердії руки 
І слово тихеє*)! О, Боже! 
Чи вони ж почують? . . ." 



Отак 
У келії ^) своїй правдивий 
Іван Гус думав розкувать 
Народ замучений, і диво, 
Святеє диво показать 
Очам незрячим. 

— ,,Поборі6сь! 
За мене^) Бог! Да 

совершиться^)! . 

І в Вифлеємськую каплицю*) 
Пішов молиться вірний Гус. 



II. 

ПАПСЬКА БУЛЛА «). 

««Бо ім'я Господа Христа, 
За нас розп'ятого на древі, 
І всіх апостолів святих, 
Петра і Павла особливо. 
Ми розрішаємо гріхи 



^) церковне слово, по нашому: надаремне, — тут теж багацько церковно- 
слав'янських слів і форм, бо ж це молитва 

2) немає з ким узятись, щоб скинути зі себе кайдани, щоб стати за правду . . ; 

^) Тіяра — це папська митра, вона так зроблена, що в ній немов покладено 
одну поверх другої три корони. ■ Виходить, що ніби то Гус хотів папу цілком 
знищити, викинути з церкви — та це так не було: він хотів тільки зловживання 
панів усунути. 

*) Гус не проповідує тут (отже й Шевченко) помсти та катувань на ворогах, 
а тільки боротьбу проти зла голосить. 

^) Шевченко помиляється — Гус черцем не був, а був світським богословом, 
попом — хиба що під келією розумів поет кімнатку, де він жив ; правдивий 
Гус — бо правду любив. 

®) як за мене (заГуса), то й за правду, і так по деяких виданнях «Кобзаря» й 
найдете: за правду 

'') Нехай так і станеться (церк.). 

^) Так називалася каплиця, де Гус одправляв молитви й казав казання 
людям народньою (чеською) мовою. 

®) Булла — назва папських посланій, чи грамот. 



— 136 — 

Святою буллою цією 
Рабині Божій — отій самій, 
Що водили по улицях 
В Празі ^) позавчора; 
Отій самій, що хилялась 
По шпиках, по етапах^), 
По чернечих переходах ^), 
По келіях п'яна; 
Ота сама заробила 
Та буллу купила: 
Тепер свята*)! . . .»» 

— ,,Боже, Боше, 
Великая сило! 
Великая славо! Зглянься на людей! 
Одпочинь од кари у святому раї^)! 
За що пропадають, за що Ти караєш 
Своїх і покірних і добрих дітей^)? 
За що закрив їх добрі очі Мов у Московії Татари'), 

І вільний розум окував І нам сліпим передали 

Кайданами лихої ночі?! Свої доі^мати^). Кров, пожари, 

Прозріте, люде — день настав! Всі зла на світі, войни, чвари. 
Просніться, Чехи, змийте луду. Пекельних мук безкраїй ряд. 
Розправте руки, — будьте люде, І повен Рим байстрят ^) — 
А не посмішище ченцям! От їх доі^мати і їх слава! 

Розбійники, кати в тіярах, * Та явна слава! . . . Л тепер 

Все потопили, все взяли. Святим положено конклавом ^''): 

^) Прага — столиця Чехії. 

*) Стан — місце, де хтось стає, спиняється, військовий табор (жінка, що 
знюхувалася з проїзжпми, чи вояками). 

') куди чарці переходять 

*) Це все зміст тої буллі, яку читає Гус. 

^) Порівняй подібне місце в «Кавказі», стер. 183: «Коли ж одпочитп ляжеш, 
Боже, утомлений?» 

в) тим караєш, п;о закрив їх добрі очі й т. д.; це та сама «братія» зі «Сну», 
що мовчить собі, стор. 115, пом. 5; луда, гл. стор. 193, пом. 7. 

") У Московії, справді, довго панували Татари й дуже її обдерли (подібна 
думка в «Великому Льоху», стор. 165, пом. 13). 

") Доґмат, чи доґма — це церковна правда; ось є, н. пр., у католицькій 
церкві доґма, що Дух Святий походить од Отця й Сина, а в православній, що 
тільки від Отця, а ще є в католиків доґмат, що папа римський у справах віри 
непогрішимий, непомильний, що Мати Божа непорочно зачата й т. д. 

^) Рим — тепер столиця Італії й осідок папи — колись столиця римської 
держави; байстрята — розуміється, від ченців і від попів; а не треба забувати, 
що католицьким попам женитися не можна, і з жінками сходитися — вважається 
великим гріхом і дуже неморальним учинком. 

^°) Конклав — латинсьь-е слово (сопсіауе) — це збори найстарших після папи 
духовних людей, що звуться кардиналами; конклав збірається звичайно тоді, 
як папу вибірають. 



— 137 



Хто без святої булли вмер, — 
у пекло просто! Хто ж заплатить 
За буллу вдвоє, — ріж хоч брата, 
Окроме папи і ченця, 
І в рай іди кінець-кінцям^)! 
У злодія вже злодііі краде. 
Та ще п у церкві. Гади, гади! 
Чи напилися ви, чи ні 
Людської крови?! — Не мені, 
Великий Господи, простому. 
Судить великії діла 



Твоєї волі 2): люті зла 

Не дієш без вини нікому!" 

І плакав Гус, молитву дія^), 
І гірко плакав; люд мовчав 
І дивувався: що він діє? 
На кого руки підніма? 
— ,, Дивіться, люде! Ось де булла, 
Що я читав!" — І показав. 
Перед народом. * 

Всі здрігнули: 
Іван Гус буллу розірвав'*)! 



III. 



Із Вифлеємської каплиці 
Аж до всесвітньої столиці ^) 

Луна, гогочучи, неслась®); 

Ченці ховаються; мов кара. 

Луна в конклаві оддалась, — 

І похилилася тіяра'): 
Шепочеться Авіньона 
З римськими ченцями; 
Шепочуться антипапи^). 
Аж трясуться стани 
Од піопоту. Кардинали"), 
Як гадюки, в'ються 
Круг тіяри, та нищечком, 



Мов коти, гризуться 

За мишеня. Та й як таки ? 

Однієї шкури 

Така сила! А м'ясива")! 

Аж здрігнули мури. 

Як зачули, що у Празі 

Загелкали гуси^^) 

Та з орлами летять биться . 

Конклав схаменувся. 
Зібрав раду. Положили: 
Одностайне стати 
Проти Гуса, і в Констанцу 



^) Цей образок родає Шевченко як зразок великого зіпсуття, що панувало 
між попівством; пор. підібну думку в «Кавказі»: у нас дери й т. д., стор. 185. 

^) Порівняй подібне місце в «Кавказі» — - стор. 183: «Не нам діла твої судить». 

^) стара форма = діючи, як: стоя= стоячи, мога= можучи 

*) Дійсно, воно було так, що Гус сам буллі не роздер, а спалили її його 
прихильники. 

^) до Риму, значить; у чиїх руках був Рим, той і вважався в середніх віках 
володарем цілого світа 

•*) про те, що Гус ізробив із буллею, і що взагалі робить; луна — відгомін, 
8X0; гогоче, н. пр. — грім; .луна оддається — відбивається 

") неначе б то захиталася на голові; не так сильно вже стояла 

*) Як сказано вище, стор. 134, пом. 6, то тоді було аж троє панів, а що 
здин другого не визнавав, то один для другого був: антипапа (пор. Христос — 
Антихрист) ; римський казав, що авініонський — не папа, а антипапа, й авініон- 
зький те саме говорив про римського. Тільки ж проти Гуса всі, виходить, 
виступили. Авініон — місто в південній Франції; стан, гл. стор. 136, пом. 2. 

®) гл. 10. помітку на стор. 136 

^°) такі всі гладкі та годовані, пор. далі: «гладкі та червоні» (IV). 

^'^) ніби прихильники Гуса, але ж безсилі, як гуси супроти орлів (папи й 
його прибічників) 



138 



Всіх ворон ^) скликати, 
Та й стерегти, яко мога, 
І зверху і здолу 2), 
Щоб не втекла тая птаха 
На слав'янське поле. 

Як та галич поле крила — 

Ченці повалили 

До Констанцу; степи, шляхи, 

Мов сарана^), вкрили 
Барони, герцоґи, і дюки, 
Псарі, герольди, шинкарі 
І трубадури-кобзарі, 
І шляхом військо, мов гадюки*). 
За герцоґинями німота'): 
Хто з соколами на руках. 
Хто пішки, верхи на ослах, — 
Так аж кишить! Все. на охоту^). 
Мов гад у прій'), поспіша. 



О, Чеху! Де твоя душа? 
Дивись, що сили повалило. 
Мов Сарацина*) воювать 
Або великого Аттнлу^)! 

У Празі глухо гомонять, 
І цесаря, і В'ячеслава^"), 
І той собор тисячеглавий^^) 
У голос лають, — не хотять 
Пускать вКонстанц^^) ІванаГуса. 
— ,,Жив Бог! Жива душа моя! 
Брати, я смерти не боюся! 
Я докажу отим зміям! 
Я вирву їх несите жало! ..." 



І Чехи Гуса провожали. 
Мов діти батька . . . 



IV 



Задзвонили у Констанці 
Рано в усі дзвони; 



Збіралися кардинали 
Гладкі та червоні. 



^) ченців і їх прихильників, усіх, що крякатимуть на Гуса 

^) щоб ні вельможі (зверху*), ні простий народ (здолу) його не оборонили 
(тут ніби клітка для птаха-гуски) 

^) То правда, що до Констанци зібралося тоді до 50 000 людей; герцоги 
— по нашому: воєводи, дюки — француські воєводи або ґрафп, псарі — начальники 
псарень, герольди — вістуни, що сповіщали про щось важне на королівському 
дворі або проголошували королівські накази, трубадури -г- придворні кобзарі. 

*) Як дивитися на похід війська здалека, то так наче гадюка в'ється. 

') всякі урядовці, що приписи сповняють, придворна служба (слово 
Німота в Шевченка вживається в ріжних значіннях) 

*) на влови (ловити, стріляти Гуса) 

■*) В ирію, }' країні вічного літа, збіраються на зимівлю птиці — там гадові 
велика пожива. 

^) Сарацини — Араби; воювати Сарацинів збіралися, справді, з цілої Европи 
христіяни, щоб від них відвоювати Святу Землю (Палестину); ці походи звалися 
в історії «хрестові», бо учасники носили хрест на своїй одежі. 

®) Аттиля ■ — це б}'в дуже жорстокий король дикого плем'я Гунів, що яких 
400 літ після Різдва Христового найшли з Азії на Европу й заснували над 
Дунаєм, де тепер Угорщина, своє царство. Всі збіралися воювати Аттилю 
але ж він усіх побивав (в історії його звуть божий бич). 

^'') король чеський — а його брат Жиґимонт був німецьким цісарем; хоч 
В'ячеслав боронив Гуса, але ж народ домагався від нього ще чогось більшого 

^^) Це констанцький собор (1414); його скликав цісарь Жиі'имонт, щоб 
уже раз покінчити справу з трьома папами, й до цього собору відкликався 
Гус (гл. ввід). 

^2) по-німецькому Констанца так і зветься — Констанц 



139 — 



Мов бугаї в загороду, 
І прелатів^) лава. 
І три папи^), і баронство, 
І вінчані глави ^) — 
Зібралися, мов Іуди 
■ На суд нечестивий 
Проти Христа. Свари, гомін, 
То реве, то виє. 
Як та орда у таборі. 
Або Жиди в школі*) ... 

І — всім разом заціпило! . . . 

Мов кедр серед поля 
Ливанського^) — у кайданах 
Став Гус перед ними 
І окинув нечестивих 
Орліми очима. 
Затрусились, побіліли. 
Мовчки озирали 
Мученика. 

— ,,Чого мене, — 



Чи на прю^) позвали? 
Чи дивиться на кайдани?" 

— «Мовчи, Чеше смілий ...» - 
Гадюкою зашипіли, 

Звірем заревіли. 

— «Ти єретик! Ти єретик! 
Ти сієш розколи, 
Усобиш;а розвіваєш. 
Святійшої волі") 

Не приймаєш! . . . Одно слово - 
Ти Богом проклятий!- 
Ти єретик! Ти єретик! ...» — 
Ревіли прелати, 

— «Ти усобник *)!... Одно слово - 
Ти всіми проклятий'-*)!» . . . 
Подивився Гус на папи, 

Та й вийшов з палати! . . . 

— ,, Побороли! Побороли!" — 
Мов обеленіли ^0). 

— «Автодафе ! Авто д афе ^^) !.,.»- 
Гуртом заревіли. 



^) Прелати — вищі духовні особи католицької церкви, що мають право 
судити. 

^) Шевченко помиляється: в Констанці брав участь у соборі тільки один 
папа, а власне римський — Іван XXIII., иньчих не було. 

^) цісарі та королі — короновані голови 

*) У нас і досі кажуть, як десь кричать, що нічого розібрати не можна: 
«жидівська школа» (пор. у Котляревського: «жидівська школа завелась»). 

^) Ливан — гори в Палестині, кедр — дерево. 

^) Пря — суперечка, пор. «на прю стати» в «Кавказі», стор. 183. 

') Святійший отець — у католиків зветься папа римський (в уніятів і досі 
так кажуть) ; так як у Росії казали на синод «свят-Ьйшій» (це щось меньче — 
ніж святий); святійша воля — ■ воля папи. 

®) Усобник — той, що робить усобища, що «сіє розколи, усобища розвіває». 

®) Це тут дуже гарно сказано, як Гусові на соборі не дозволили боронити 
своїх наук, бо вже давніще їх осудили, а тільки робили йому закиди та жадали, 
щоб він відкликав усе, що вчив. 

'■°) Слово це зроблене з московської назви на блекоту: «белена» — мов дурійки 
наїлися, подуріли (з радощів, що побороли) прелати. 

") еспанське слово (аиіо сіа {є, з латинського: асіиз Псіеі = вчинок за віру) — 
смертна кара (звичайно вогнем), на яку засуджувано тих, що инакше думали 
або вірили, як було приписано (єретиків) 



140 — 



V. 



І цілу ніч бенкетували 

Ченці, барони ... — всі пили 

І, п'яні, Гуса проклинали, 

Аж поки дзвони загули. 

І світ настав . . . Ідуть молиться 

Ченці за Гуса^). Зза гори 

Червоне сонце аж горить: — 

І сонце хоче подивиться, 

Що будуть з праведним творить ?! 

Задзвонили в усі дзвони, 
І повели Гуса 

На Голгофу 2) у кайданах . . . 
І не стрепенувся 
Перед огнем, став на йому 
І молитву діє: 

— ,,0, Господи милосердий! 
Що я заподіяв 

Отим людям, — Твоїм людям? 
За що мене судять? 
За що мене розпинають ? 
Люде! Добрі люде! 
Молітеся, неповинні: 
І з вами те буде! 
Молітеся! Люті звірі 
Прийшли в овніх^) шкурах 



І пазурі розпустили: 

Ні гори, ні мури 

Не сховають! Розіллється 

Червонеє море 

Крови — крови з дітей ваших . 

О, горе! О, горе! 

Он-де вони, — в ясних ризах . . 

їх лютії очі . . ." 

— «Пали, пали!» 

— ,,Уже крови . . ." 

— «Пали, пали! . . 

— ,, Крови, крови хочуть! 
Крови вашої!". . . 

І димом 
Праведного вкрило. 

— ,, Молітеся! Молітеся! 
Господи, помилуй. 

Прости Ти їм, бо не знають . . .! 

Та й не чути стало! 
Мов собаки, коло огню 
Кругом ченці стали: 
Боялися, щоб не виліз 
Гадиною з жару 
Та не повис на короні 
Або на тіярі^). 



VI. 



Погас огонь; дунув вітер 
І попіл розвіяв: 
І бачили на тіярі 
Червоного змія 



Прості люде*). 

Пішли ченці 
Й Те Оеит^) співали; 
Розійшлися по трапезах') 



1) Отут то (середновічнє) лицемірство : насамперед (задурно) на смерть 
засудять, а потім моляться (пор. подібне місце в «Кавказі»: щоб братню кров 
пролити просим, а потім в дар Тобі приносим з пожару крадений покров, стор.186). 

2) на місце муки, як Хрпста на Голгофу 

^) Образ із Біблії — тому й «овні», себто, по нашому: овечі, баранячі 
шкури. 

*) та щоб не вкусив (скинув) цісаря або папу 

°) Це вже люде собі оповідали про чудо немов; червоний змій — це вогонь, 
який розгорівся століття пізніще задля папської господарки, що люде зза віри 
вели війни між собою (реформація). 

") Те Веит Іаисіатиз — латинський молебінь: Тебе Бога хвалим. 

') Трапеза по манастирях — їдальня; трапезувати — їсти, але багато і смашно. 



— 14 



І трапезували — 

І день, і ніч, аж попухли. 

Малою сім'єю 

Зійшлись Чехи. Взяли землі 
Зпід костра, і з нею 
Пішли в Прагу. 

Отак Гуса 
Ченці осудили, 
Запалили ... та Божого 
Слова не спалили, — 
Не вгадали, ш,о вилетить 
Орел^) ізза хмари, 
Замісць гуся — і розклює 
Високу тіяру. 



Байдуже їм! 

Розлетілись, 
Мов тії ворони, 
З кровавого того свята. 
Ченці і барони 
Розвернулись у будинках, 
І гадки не мають: 
Бенкетують, та инколи 
Те Оеит співають. 
Все зробили . . . 

Пострівайте, - 
Он над головою 
Старий Жижка з Таборова 
Махнув булавою^)! 

10. X. 1845. 
С. Маріїнське' 



НЕВОЛЬНЇЇК. 

(СЛІПИЙ) 

Невольнпк — або як Шевченко озаголовив був ізпочатку поему: «Сліпий» 
— це поема історична. Поет кладе своє оповідання на часи, коли ще була 
Гетьманщина (перед 176-1. р.), іі розтягає аж поза друге зруйнування Запорозь- 
кої Січі Катериною (1775) та основини Кубанського Війська (1793). Що 
старий козак висилає свойого прибраного сина на Січ — то в нас це так і бу- 
вало в історії, і всі кращі військові люде, головно, старшини, набіралися 
військових знаннів на Запорожжі. Тай походи на Туреччину, хоч не так уаге 
й часто, бували на Запорожжі, доки воно було, і наші люде попадали Тур- 
кам у полон, і тікали з неволі, і муки приймали — все це так і було, хоч могло 
й не бути Степана, і хоч він міг і не бути курінним отаманом, і хоч у поемі 
багато помилок щодо років (па них ми в поясненнях укажемо). Тай вага 
цієї історичної поеми пе в самому оповіданню про сліпого козака — а в тому, 
яке значіння мало для цілої України колись Запорожжя. Воно було 
для нас школою, де вчили, як жити, де кожний шукав своєї долі, з усяких 
печей хліб їсти вчився, дисципліни життєвої набірався — то й через те хоч 
і бували великі нещастя (оте, н. пр., що зі Степаном скоїлося), то людям краще 
жилося. А як ось не стало тої своєї школи на Україні, як стали нас на свій 
лад ЗІоскалі переучувати та свої порядки позаводили, то й життя пньче 
настало, таке життя, що ,,очі не бачать ні тпхої хатиночки в забутому краю. 



^) Можна думати, що Шевченко мав на гадці Лютра (1483^1546), який 
після Гуса так довго продовжував його діло (реформація), доки не «розклював 
високої тіяри». 

^) пор. ввід до «Гуса», стор. 132; Жіжка був із Троянова, але Гусити жили 
в Таборі 

^) Саму поему Шевченко швидче написав, і аж потім додав до неї «Посланіє 
Шафарикові». ' 



— І-І2 



ні дівчпни молодої й малої дитини немає щасливої — скрізь неправда, всі 
Господа лають» (пор. епільоґ до «Невольника»). 

Так треба дивитися на «Невольника», і тим тільки нояснюється, чому 
Шевченко так широко розвів оповідання Степана про руйнування Січі та 
нові московські порядки на Україні (стер. 154) , та чому старий козак так 
широко розводиться над значінням Запорожжя для наших людей, як школи 
(стор. 145). 



ПОСВЯТА. 



Думи мої молодії, 

Понурії діти, 

І ви мене покинули! . . . 

Пустку натопити 

Нема кому . . . Остався я, 

Та не сиротою, 

А з тобою, молодою, 

Раю мій, покою, 

Моя зоре досвітняя, 

Єдиная думо 

Пречистая! Ти вітаєш, 

Як у того Пуми 

Тая німфа Еґерія^); 

Так ти, моя зоре, 

Просіяєш надо мною, 

Ніби заговориш. 

Усміхнешся. Дивлюся я — 

Нічого не бачу. 

Прокинуся — серце плаче, 

І очі заплачуть. 

Спасибі, зіронько! 



Минає 
Неясний день мій; вже смеркає. 
Над головою вже несе 
Свою неклепаную косу 
Косарь непевний 2) . . . мовчки 

скосить, 
А там — і слід мій занесе 
Холодний вітер. Все минає! . . . 
Згадаєш, може, молодая, 

Вилиту сльозами 

Мою думу, і тихими, 

Тихими речами 

Проговориш: <<я любила 

Його на цім світі, 

Й на тім світі любитиму» — 

О, мій тихий світе. 

Моя зоре вечірняя! 

Я буду вітати 

Коло тебе, і за тебе 

Господа благати! . . . 



Той блукає за морями, 
Світ перехожає, *. 

Долі, доленьки шукає, — 



Немає, немає. 

Мов умерла! А той рветься 

З усієї сили 



^) Нума Помпі лій — римський король; про нього розповідають, що він 
понадавав римському народові закони — церковні і світські (за те й Шевченко 
накинувся на Нуму, що з законами він Римлянам і ярмо приніс, стор. 408), 
а ті закони нашіптувала йому Еі^ерія, німфа (щось напів богиня, напів людина), 
з якою він депь-у-день сходився. Такою німфою-опікункою, «досвітньою й 
вечірньою зорею» являється для поета та, якій він посвячує «Невольника», 
а хто саме вона — важко сказати. Дехто здогадується, що — ■ то княжна 
Рєпніна, тільки що Шевченко не наважувавсь цього написати. 

2) Як коса клепана, вигострена, то смерть без мук наступає — а тут Шев- 
ченко має на думці: смерть із мукамп; косарь (смерть) — непевний тому, 
що якийсь таємний, — то ж ми кажемо на ворожбитів, що вони непевні, якісь 
не такі, як другі люде. ' 



143 



За долею . . . от-от догнав, 

[ — бебех в могилу! 

А. в иншого сіромахи 

Ні хати, ні поля, — 

Гілько торба; а з торбини 

Виглядає доля, 

Мов дитинка; а він її 

Лає, проклинає 

[ за чвертку^) закладає, — 

Ні, не покидає! 

їк реп'ях той, учеппться 



За латані поли, 

Та й збірає колосочки 

На чужому-) полі; 

А там — снопи, а там — скирти, 

А там — у палатах і 

Сидить собі сіромаха, 

Мов у своїй хаті. 

Такая-то доля тая, — 

Хоч і не шукайте! 

Кого схоче, — сама найде, 

У колисці найде. 



Ще на Україні веселі 
І вольнії пишались села 
Годі, як праведно жилй^) 
Зтарий козак і діток двоє; 
Ще за Гетьманщини старої*), 
Давно се діялось колись. 

Так коло полудня, в неділю, 
Га на Зелених ще іі Святках, 
Під хатою в сорочці білій 
Сидів, з бандурою в руках. 
Старий козак. 

«І так, і сяк!» 
Старий міркує, розмовляє: 
«І треба б,» каже, «й трохи шкода! 
А треба буде; два-три года 
Нехай по світу погуляє 
Та сам своєї^) пошукає. 
Як я шукав колись . . . Ярино! 
А де Степан?» 

— ,,А он під тином. 
Неначе вкопаний стоїть!" 



«А я й не бачу! А ідіть 
Лишень сюди, та йдіть обоє . . . 
А ну-те діти, отакої!» 
І вшкварив по струнах. 

Старий грає, а Ярина 

З Степаном т'їнцює; 

Старий гра^ примовляє. 

Ногами тупцює: 
«Як би мені лиха та лиха, 
Як би мені свекрівонька тиха, 
Як би мені чоловік молодий, 
До другої не ходив, не любив! 

Ой, гоп, чики-чики! 

Та червоні черевики. 

Та троїсті^) музики, — 

Од віку до віку 

Я любила б чоловіка!» 
«Ой, гоп, заходивсь, 
Зробив хату, о^мсенивсь, 
І піч затопив, 
І вечерять наварив.» 



^) за пів кварти (чверть літра) 

^) бо свойого немає 

^) Пор. те, що поет каже про сучасні собі часи, стор. 155, в «Епільоґу». 

*) Гетьманщину скасували в 1764. р.; отже оповідання починається десь 
перед тим роком. 

^) долі 

*) Троїсті музики — через те, що в нас сільська «орхестра» складається 
з трьох музик: один на скрипці грає, другий хоч на цимбалах, хоч на басі, третій 
на бубні бубнить. 



144 — 



— «А ну-те, діти, отакої!» 

І старий піднявся; 

Як ударить, як ушкварить, 

Аж у боки взявся! 

<<Чи так^ чи не так, 

Уродив постернак, 

А петрушку 

Криши в юшку — 
Буде смак, буде смак! 

Ой, так — таки, так, 
Омсенився козак, 

Кинув хату 

І кімнату. 
Та й потяг у байрак.» 

— «Ні, не та вже, підтопталась 
Стара моя сила; 

Утомився. А все це ви 

Так розворушили. 

О, бодай вас! Що-то літа! 

Ні вже, не до-ладу . . . 

Минулося! Іди лишень 

Полуднувать лагодь; 

Гуляючи, як той казав, 

Шматок хліба ззісти. 

Іди ж, доню! — А ти, сину, 

Послухаєш вісти. 

Сідай лишень! 

Як убили 
Твого батька Йвана 
В Шляхеччині^), то ти ще був 
Маленьким, Степане, 
Ще й не лазив.» — ,,То я не син ?! 
Я чужий вам, тату?!" — 

— «Та не чужий! Стрівай лишень! 



От умерла й мати. 

Таки твоя, а я й кажу 

Покійній Марині, 

Моїй жінці: «А що», — кажу, — 

«Возьмем за дитину — 

Тебе б то це . . .» — ««Добре»», — 

каже 
Покойна Марина, — 
««Чому не взять ?»» — Взяли тебе 
Ми тай спарували 
З Яриночкою докупи . . . 
А тепер осталось 
Ось що робить: ти на літі^), 
І Ярина зріє: 

Треба буде людей шукать ') 
Та щонебудь діять. 
Як ти скажеш?» 

— ,,Я не знаю . . . 
Бо я думав . . . теє . . ." 
— «Що Ярина сестра тобі? 
А воно — не теє. 
Воно просто: любітеся. 
Та й з Богом до шлюбу! 
А поки що, треба буде 
І на чужі люде 
Подивитись, як там живуть: 

Чи орють. 
Чи не на ораному сіють, 
І просто Жнуть, 
І немолоченеє віють, 
Так як і мелють і їдять^), — 

Все треба знать. 
Так от як, друже: треба в люде 
На рік, на два піти 
У наймити^). 
Тоді й побачимо, що буде. 
— пор. «Інтродукцію» до Гайдамаків: 



^) У Польщі, де шляхта панувала 
«Була колись Шляхеччина» стор. 44. 

2) У таких роках, що в них у парубку прокидається мужчина (пор. як у 
нас декуди кажуть на корів: корова літиться) — це так 20. рік життя; Ярина 
зріє — дозріває, доходить теж до таких літ — років яких вісімнацять. 

^) щоб посватали 

*) Одне слово — пізнати світ. 

^) Це такий був старий закон у наших прадідів: хто хоче знати бути хазяїном 
(вміти розказувати), порядкувати, мусить уміти бути наймитом (слухати) — 
і цього всього вчили на Січі, бо такі були на Січі життєві установи. 



145 



Бо хто не вміє заробить. 
То той не вмітиме й пожить. 
А ти як думаєш, небоже ? . . . 
Не думай! Коли хочеш знать, 
Де лучче лихом торгувать ^), 
Іди ти в Січ. Як Бог поможе, 
Там наїсися всіх хлібів 2); 
Я їх чимало попоїв, — 
І досі нудно, як згадаю! 
Коли здобудеш — принесеш^), 
А коли згубиш — поживеш 
Моє добро! Та хоч звичаю*) 
Козацького наберешся 
Та побачиш світа, — 
Не такого, як у бурсі^), 



А живі мисліте') 

З товариством прочитаєш, 

Та по-молодечий 

Будеш Богу молитися, 

А не по-чернечий 

Харамаркать"). Отак, сину! 

Помолившись Богу, 

Осідлаєм буланого^), 

Та й гайда в дорогу! 

Ходім лишень полуднувать. 

Чи ти вже, Ярино, 

Змайструвала нам щонебудь? 

Отаке-то, сину! . . .» 

— ,,Уже, таточку!" — озвалась 

Із хати Ярина. 



II. 

Не їсться, не п'ється,- і серце не б'ється, 
І очі не бачать, не чуть- голови, 
Неначе немає, ніби неживий, — 
Замісць шматка хліба, за кухоль береться. 
Дивиться Ярина 'їа нишком сміється: 



^) зазнайомитися і з ним битися, його поборювати 

2) Пор. народ, прислів'я: «не з одної печі хліб їв», себто, досвіду набрався: 
бувало добре, та й лихо бувало. 

^) коли здобудеш досвід — то ним житимеш (здасться тобі), владиш собі так 
життя, як навчився, а ні — то житимеш так, як я розумію; не без того, щоб і 
Шевченко й так, багацтва (матеріяльного добра), не розумів. 

*) поведінки; звичайний — це те, що змосковська кажуть: приличний, 
що поведінку знає, поводитись уміє 

*) Тут Шевченко має на думці брацьн)' школу в Київі, в якій учили всяких 
наук, та найбільш церковних, з життям незв'язаних; учні (студенти звалися: 
спудеї) жили по бурсах — щось як у Росії «общежитія» були — волі їм не давали, 
го виходили студенти з брацької школи вченими (на той час), але ж життя не 
знали. То такий був звичай у старшини козацької: синів насамперед учили в 
Київі, у брацькій школі, а потім на Січ висилали звичаю козацького набіратись. 
Про бурсу гл. ще «Чернець» (нема брацькій школі волі), стор. 248; із цієї цілої 
науки виходило б, що і Степан був у бурсі, бо на що тоді було старому про неї 
згадувати. Порівняй у «Тарасі Бульбі» Гоголя — таксамо: сини покінчили 
школу й на Січ пішли доучуватись — життя. 

*) Мисліте — буква М (пише мисліте — од похмілля хитається, як буква м: 
го сюди, то туди) живі мисліте — живої науки наберешся, життя пізнаєш (у 
бурсі, виходить, було мисліте мертве — і воно так і було). 

') Харамаркати — читати собі під ніс, так, що ніхто не розбірає: тут ізнов 
іде порівняння: черців, що з бурси виходять і харамаркають, що з цього нікому 
І'іічого, і козаків-молодців, що по-молодечому, по-козацькому Богу моляться — 
іна практиці кров свою за Рідний Край проливаючи. 

*) розуміється — коня 
V. А. 10 



146 — 



— ,,Що се йому стало^)? Ні їсти, ні пить. 
Нічого не хоче! Чи не занедужав? — 
Братіку Степане, що в тебе болить?"" — 
Ярина питає. 

Старому байдуже, 
Ніби-то й не чує. «Чи жать, чи не жать, 
А сіяти треба^)!» старий промовляє, 
Ніби-то до себе. «А ну-мо вставать! 
До вечерні, може, ще пошкандибаю. 
А ти, Степане, ляжеш спать. 
Бо завтра рано треба встать 
Та коня сідлать.» 



— ,,Степаночку, голубчику! 
Чого бо ти плачеш? 
Усміхнися, подивися! 
Хиба ти не бачиш, 
Що й я плачу? Розсердився, 
Бог знає на кого. 
Та й зо мною не говорить. 
Утечу, їй Богу, 
Та й сховаюсь у бур'яні . . . 
Скажи бо, Степане: 
Може, й справді нездужаєш? 
Я зілля достану, 
Я побіжу за бабою ^) . . . 
Може, це з пристріту*)?" 
— <<Ні, Ярино, моє серце, 
Мій рожевий квіте! . . . 
Я не брат тобі, Ярино! 
Я завтра покину 
Тебе й батька, — на чужині 
Денебудь загину; 
А ти мене й не згадаєш, 
Забудеш, Ярино, 
Свого брата!» 

— ,, Схаменися! 
їй-Богу, з пристріту! 
Я не сестра? Хто ж оце я? 



О, Боже, мій світе! 

Що тут діять? Батька нема, 

А він занедущав, 

Та. ще й умре. О, Боже мій! 

А йому й байдуже, — 

Мов сміється^). Степаночку! 

Хиба ти не знаєш, 

Що без тебе і таточка 

І мене не стане?" 

— «Ні, Ярино, я не кину, 

Я тілько поїду 

Недалеко. А на той рік®) 

Я до вас приїду 

З старостами, за тобою 

Та за рушниками. 

Чи подаєш?» 

— ,,Та цур тобі 
З тими старостами! 

Ще й жартує ..." 

— «Не жартую, — 
Їй-Богу, Ярино, 

Не жартую!» 

— ,,То це й, справді, 
Ти завтра покинеш 
Мене й батька? Не жартуєш? 
Скажи бо, Степане! 



І 



^) зробилося 

2) чи вийде що з того, що він висилає Степана на Січ, чи ні, але ж треба 



Степанові побувати на Січі 
^) знахурка 

*) Гл. «Черниця Мар'яна», стор. .94, пом. 1. 
^) насміхається, глумить собі 
^) ще кажуть: на рік, до року 



і 



47 — 



Хиба іі, справді, не сестра я?" 
— «Ні, моє кохання, 
Моє серце !« 

— ,,Боже ж ти мін! 
Чому я не знала? 
Була б тебе не любила 
1 не цілувала . . . 
Он-ой, сором! Геть од мене!. 
Пусти мене! Бачиш, 
Який добриіі! Та пусти бо! 
їй-Богу, заплачу . . ." 

І заплакала Ярина, ■ 
Як тая дитина, 
І крізь сльози промовляла: 
,, Покине! покине!" 
Як той явір над водою ^), 
Степан похиливря; 
Щирі сльози козацькії 
В серці запеклися. 
Мов у пеклі. А Ярина 
То клене, то просить, 
То замовкне, подивиться, 
І знов заголосить. 
Пе зчулися, як смерклося; 
І сестру, і брата, 
Піби скованих докупи. 
Застав батько в хаті. 

І світ^) настав, а Ярині 
Не спиться, ридає. 
Уже Степан із криниці 
Коня напуває; 
Й вона з відрами побігла. 
Ніби за водою 
До крршиці. 

А тим часом 
Запорозьку зброю 



Стариіі виніс із Тчомори; 
Дивиться, радіє. 
Приміряє, ніби знову 
Старий молодіє, 
Та й заплакав: «Зброє моя, 
Зброє золотая! 
Літа мої молодії, 
Сило молодая! 
Послужи, моя ти зброє. 
Молодій ще силі, 
Послужи йому так щиро. 
Як мені служила!» 

Вернулися од криниці, 
І Степан сідлає 
Коня, свого товариша, 
Й жупан одягає. 
А Ярина дає зброю. 
На порозі стоя^); 
Степан її надіває. 
Та плачуть обоє. 
І шаблюка, мов гадюка*), 
Й ратище-дрючина^), 
Й самопал семип'яденний") 
Повис за плечима. 
Аж зомліла, як узріла; 
І старий заплакав, 
Як побачив на коневі 
Такого юнака ^). 

Веде коня за поводи 

Та плаче Ярріна; 

Старий батько іде рядом. 

Научає сина: 

Як у війську пробувати, 

Старших шанувати, 

Товариство поважати. 



^) Пор. нар. пісню: «Стоїть явір над водою» — а далі: на козака пригодонька, 
козак зажурився 

^] світле, день — пор. досвіта (до — світла) 

^) себто: стоячи 

*) загнута, як гадюки, що вигинається 

^) або спис — великий дрюк, угорі загострений (коп'є) 

^) рушниця, на сім п'ядів — до іУз метрів, 2 аршини 

") молодець, козак (юний = молодий) 

10* 



148 



В табор не ховатись ^), 
«Нехай тебе Бог заступить!» 
Як за селом стали, 
Сказав батько, — та всі троє 
Разом заридали. 

Степан гукнув, і к^^рява 

Шляхом піднялася. 

«Не барися, мій синочку! 

Щвидче повертайся!» 

Сказав старий. А Ярина, 

Мов тая ялина 

При долині, похилилась. 

Мовчала Ярина, 

Тілько сльози утирає, 

На шлях поглядає; 



Із к^^ряви щось вигляне 
І знов пропадає; 
Ніби шапка через поле 
Котиться, чорніє, 
Пропадає, мошечкою^) 
Тілько-тілько мріє, — 
Та й пропало. 

Довго-довго 
Стояла Ярина 
Та дивилась, чи не нирне 
Знову комашина 
Із к^фяви. Не вйрнула, - 
Пропала. І знову 
Заплакала Яриночка 
Тай пішла додому. 



III. 



Минають дні, минає літо; 
Настала осінь, шелестить 
Пожовкле листя. Мов убитий. 
Старий під хатою сидить: 
Дочка нездз^жає Ярина; 
Його єдиная дитина 
Покинуть хоче! З ким дожить, 
Добути віку-вікового ? 
Згадав Степана молодого, 
Згадав свої благі ^) літа. 
Згадав, — та й заплакав 
Багатий сивий сирота: 
— «В Твоїх руках все на світі 
Твоя всюди воля! 
Нехай буде так, як хочеш, ^ 
Така моя доля!» — 
Старий вимовив, і нишком 
Богу помолився. 
Та й пішов собі зпід хати 
В садок походити. 

І барвінком, і рутою, 
І рястом квітчає 



Весна землю, мов дівчину 

В зеленому гаї; 

І сонечко серед неба 

Опинилось — стало. 

Мов жених той молодую. 

Землю оглядало. 

І Ярина вийшла з хати 

На світ божий глянуть — 

Ледве вийшла; усміхнеться. 

То піде, то стане, 

Розглядає, дивується, 

Та любо, та тихо. 

Ніби вчора народилась . . . 

А лютеє лихо 

В самім серці ворухнулось 

І світ запалило. 

Як билина підкошена, 

Ярина схилилась; 

Як з квіточки роса вранці. 

Сльози полилися. 

Старий батько коло неї. 

Як дуб, похилився.. 



^) а просто йти на ворога, все це запорозька мораль 
на стор. 145. 

2) Мошка — дрібнесенька мушечка 

3) щасливі (блаженні) 



у додаток до наук 



— 149 



Одужала Яриночка. 
Ідуть люде в Київ 
Та в Почаїв полю литись, 
І вона йде з ними. 
У Кпїві великому 
Всіх святих благала; 
У Межигорського Спаса ^) 
Тричі причащалась; 
У Почаїві святому 
Ридала-мо лилась, 
Щоб Степан той, доля тая 
їй хоча приснилась. 
Не приснилась! . . . Вернулася. 



Знову забіліла 
Зіма біла. За зімою 
Знов зазеленіла 
Весна божа. 

Вийшла з хати 
На світ дивуватись 
Яриночка, та не Бога 
Святого благати, 



А нищечком у ворожки 
Про його спитати. 

І ворожка ворожила. 
Пристріт замовляла, 
Талан-долю та весілля 
З воску виливала. 
— «Он бачиш, кінь осідланий 
Тупає ногою 

Під козаком? А он- де йде 
Дідусь з бородою 
Аж до колін. Ото гроші! 
Як би догадався 
Козак отой злякать діда . . . 
Злякав! — та й сховався 
За могилу, лічить гроші . . . 
А он знову шляхом 
Козак іде, ніби старець, — 
То, бач, ради страху. 
Щоб Ляхи або Татари 
Часом не спіткали.» 

І радесенька Ярина 
Додому верталась. 



IV. 



Уже третій і четвертий 
І п'ятий минає — 
Немалий рік^), а Степана 
Немає, немає! 
І стежечка-доріжечка, 
Яром та горою 
Утоптана до ворожки. 
Поросла травою. 



Нема його! У черниці 

Косу розплітає 

Безталанна; коло неї 

Падає, благає 

Старий батько, — хоч годочок, 

Хоч Петра діждати, 

Хоч Зеленої Неділі . . . 



^) Манастпрь у селі Межигіррі на північ від Кііїва, над Дніпром. Це був 
колпсь козацький манастпрь, туди йшли старі Запорожці на старість перед 
смертю спасатися. Манастпрь цей є й досі; тепер там фабрика порцеляни 
(фарфору), пор. стор. 431, пом. 4. Почаїв — на Волині, недалечко від Галичини, 
славиться чудовним образом Матері Божої. 

2) Як когось або чогось ждеться — то час проходить дуже важко, — через 
те й: немалий рік. Та як би добре полічити, то років тут вийде зо трицять, — а 
не п'ять. Степан розповідає про Кубань (1793), — а починається оповідання 
тоді, як іще була Гетьманщина (стор. 143), хай це буде в останньому році Геть- 
манщини (1764), — гетьманував тоді Кирило Розумовський (гл. стор, 154) — 
то так воно й вийде років зо трицять. Та для поетів таке докладне рахування 
неважне, бо й не в докладному рахуванні річ, а в тому, що поет думає сказати. 



150 — 



Діждались, і хату 
Уквітчали гарнесенько, 
І, в сорочках білих, 
Невеселі, мов сироти, 
Під хатою сіли. 



Сидять собі та сумують; 
Слухають: щось грає, 
Мов на кобзі, на улиці 
І ніби співає . . . 



ДУМА^). 
«У неділю вранці-рано 
Синє море грало: 
Товариство-) кошового^) 
На раді прохало: 
,, Благослови, отамане, 
Байдаки спускати. 
Та за Тендер*) погуляти, 
Турка пошукати." 
Чайки й байдаки ^) спускали. 
Гарматами рештували^), 
З Дніпрового гирла") широкого випливали. 
Серед ночі темної. 
На морі синьому. 
За островом Тендером потопали, 
Пропадали ... 

Один потопає. 

Другий виринає, • 

Козацтву-товарйству із синьої хвилі рукою махає 

І зично*) гукає: 
,, Нехай вам, панове товариство. Бог допомагає!" 

І в синій хвилі потопає. 
Пропадає ... 



^) Думи, або як їх звичайно називають: кобзарські думи — це такий окремпіі 
твір, який виголошували, на бандурі приграваючи^ кобзарі. У них балакається 
про добрі та погані вчинки, як за добрі нагорода йде, а за злі кара (моралі- 
заторські) — танайбільш у них співається про козаків, як вони в неволі мучились, 
як вони слави собі добували, тощо. їх легко пізнати по тому, що рядки віршів 
у них нерівні, раз довші, раз коротчі. Укладали їх учені люде, а перебірали 
кобзарі й виголошували. Цю думу — склав сам Шевченко, але так гарно 
наслідував ті, що їх кобзарі співають, що не пізнати, чи вона його, чи народня. 
Ще таку одну думу склав Шевченко : «Вибір гетьмана», стор. 303. 

2) розуміється — січове ; Запорожці жили всі на-рівні, товаришами, то 
так і звали себе: панове-товариство, а ціла Січ — це бз'ло Січове Товариство 

^) Кошовий — розуміється: отаман — найстарший над Запорозьким Військом, 
те саме, що на Гетьманщині — гетьман (тільки кошового на рік тільки вибірали). 
Ціле Запорожжя — то був військовий Кіш, звідсіля й назва — ■ кошовий. 

*) Тендер — острівець на Чорному Морі. 

^) Чайки — легкі човни, байдаки — - важчі. 

®) Рештувати (з німецьк.) — те, що тепер: знаряджати набивати. 

") Гирло або устя (йор. горло — уста). 

®) голосно 



— 151 — 

Тілько три чайки, слава Богу, 
Отамана курінного^), 

Сироти Степана молодого, 
Синє море не втопило, 

А в турецьку землю агарянську 2) 
Без кормил^) прибило. 

Тоді сироту Степана, 

Козака лейстрового^), 

Отамана молодого, 

Турки-яничари^) ловили, 

З гармати гримали, 

В кайдани кували, 
В тяжкую неволю завдавали ... # 

Ой, Спасе наш Межигорський, 

Чудотворний Спасе, 

І лютому ворогові 

Не допусти впасти 
В турецькую землю, в тяжкую неволю! 

Там кайдани по три пуди*^). 

Отаманам — по чотирі . . . 
І світа божого не бачать, не знають, 
Під землею камінь ламають, 
Без сповіді святої умірають. 

Як соІаки здихають, 

Пропадають. 

І згадав сирота Степан в неволі 

Свою далеку Україну, 

Нерідного батька старого, 

І коника вороного, 
І нерідную сестру. Ярину . . . 
Плаче, ридає. 

До Бога руки здіймає, 

Кайдани ламає. 
Утікає на вольную волю . . . 
Уже на третьому полі") 

^) Запорозький Кіш поділявся на куріні — їх було 37; найстарший над 
курінем був отаман курінний, або просто: курінний. Звичайно в куріні бували 
люде з одного села — земляки. 

^) Агарянська земля — або магометанська, бо ж Турки магометанської віри. 

*^) Гл. «Іван Гус», стор. 134, пом. 3. 

*) Лейстровий або реєстровий, козак, що був записаний у реєстр, лічився 
на списі тих, що служили (на дійсній службі, сказати б). 

^) Гл. «Гамалія>>, стор. 103, пом. 1. 

®) по три пуди ваги (пуд = 40 фунтів, 16 кіль) 

') Декуди в нас кажуть — гони, на третіх гонах, себто, далеченько вже. 



— 152 - 



Туркії-яніїчари догнали, 
До стовпа в'язали, 
Очі виймали, 
Гарячим залізом випікали, 
В кайдани кували, 
В тюрму посадили 
Тай замурували 



.» 



V. 



Отак на у лиці, під тином. 
Ще молодий кобзарь^) стояв 
І про невольника овівав. 
За тином слухала Ярина, 
І не дослухала — упала. 

— ,,Степаночку! Степаночку!" — 
Ридала, кричала: 

— ,, Степаночку, моє серце! 
Де ж це ти барився? 
Тату, тату! Ідіть сюди, 
Ідіть, подивіться!" 
Прийшов старий, розглядає, 
І свого Степана 

Не пізнає — таке з його 
Зробили кайдани! 

— «Сину ти мій безталанний! 
Моя ти дитино! 



Де ти в світі погибаєш, 
Сину мій єдиний?» 

Плаче старий та ридає, 
Й Степан сліпий плаче. 
Невидющими очима 
Мов сонце побачив. 
І беруть його під руки, 
І ведуть у хату, 
І вітає Яриночка, 
Мов рідного брата. 
І голову йому змила, 
І ноги умила, 
І в сорочці тонкій, білій 
За (?тіл посадила; 
Годувала, напувала. 
Положила спати 
У кімнаті ^) — і тихенько 
Вийшла з батьком з хати. 



Через тиждень без старостів 
За Степана свата 
Старий свою Яриночку, — 
І Ярина в хаті . . . 
— ,,Ні, не треба, мій таточку, 
Не треба, Ярино!" — 
Степан каже. — „Я загинув, 
На віки загинув! 
За ш,о ж свої молодії 



Ти літа погубиш 

За калікою? . . . Ярино! 

Насміються люде, 

І Бог святий покарає, 

І прожене долю 

З ції хати веселої 

На чужеє поле. 

Ні, Ярино! Бог не кине 

І знайде дружину; 



^) Це так, як Шевченко каже, що п'ять літ пе було Степана дома — то йому 
було б так років 25 (а так вийшло б куди більше). 

^) невеличка кімнатйа, відгороджена в великій спільній хаті; у ній звичайно 
сплять — декуди кажуть: алькпр або валькир, а то й ванькир 



153 



А я піду в Запорожжя ^): 
Там я не загину, — 
Нагодують." 

— «Ні, Степане, 
Моя ти дитино! 
І Господь тебе покине. 
Як ти нас покинеш. 
Оставайся, СтепаночкуІ 
Колп не хоч братись, 
То так будем: я — сестрою, 
А ти будеш братом, 
І дітьми йому обоє. 
Батькові старому. 
Не йди од нас, Степаночку, 
Не кидай нас знову! 
Не покинеш ? . . .» 

— „Ні, Ярино!" 
І Степан остався. 

Зрадів старий, мов маленький. 

Аж за кобзу взявся; 

Хотів вшкварить метелицю^) 



З усієї сили, 

Та не вшкварив . . . 

Під хатою 
Усі троє сіли. 

— «Розкажи ж ти нам, Степане, 
Про свою недолю; 

Бо й я таки гуляв 2) колись 
В турецькій неволі.» 

— ,,Ото ж мене, вже сліпого, 
На світ випускали 

З товариством. Товариство 
На Січ^) прямувало, 
І мене взяли з собою, 
І через Балкани*) 
Простали^) ми в Україну 
Вольними ногами; 
А на тихому Дунаю 
Нас перебігають 
Січовики-Запорожці 
І в Січ в) завертають . . . 
І розказують, і плачуть, 
Як Січ руйнували^), 



^) Степан тут забувається, бо ж Запорожжя вже не було, як він це й сам 
далі оповідає. 

') Гл. «Гайдамаки», стор. 42, пом. 3; гуляти = побувати. 

^) На Січ Запорозьку, бо ж вони ще не знали, що Січі вже немає на Запо- 
рожжі — а випустили їх, здається, тому, що Січовики пристали були до Турків. 

*) Балкани — великі гори в теперішній Болгарії, від того й назва для 
Ромунії, Сербії, Болгарії й Туреччини — балканські держави, балканський 
півострів; щоб із Туреччини землею дібратися на. Україну, треба переходити 
балканські гори. 

^) Простати = простувати; вольними ногами = пішки. 

®) Це вже та Січ, що, після зруйнування Запорожжя, оснувалася над Дунаєм, 
під Турком; вона була на острові Ґедрілі-Бої'азе коло міста Дунавця в Добру- 
джі (там і досі живуть нащадки тих козаків, та молоде покоління вже поро- 
мунщилось, бо Добруджа належить до Ромунії; старі все п;е пам'ятають, хто 
вони, і пісень своїх співають) і так і звалася Задунайська Січ. Частина тих 
козаків у 1828. р. під проводом отамана Гладкого повернулася до Росії, і їм дали 
землю коло Ростова на Дону (це т. зв. Азовське Військо). 

^) Зруйнувати Січ казала цариця Катерина, бо ж вона не могла стерпіти, 
щоб під боком самодержавної Росії жила собі вольна республика. Зроблено це 
хитрощами. Катерина вислала туди г'енерала Текелі (зроду Мадяра), він окру- 
жне Запорожжя військом (це була Нова Січ, де тепер велике село Покровське 
на Катерипославщині), викликав цілу старшину ніби-то на нараду, й як вона 
явилася, її арештовано, відвезено до Петербурга, а звідтіля порозсилано на 
заслання; останнього кошового Петра Кальнишевського заслано в Соловець- 
кий мапастирь і прсаджено в тісненьку комірку, що мала З кроки здовж і два 
вшир. Тоді вийшов указ, що Запорожжя касусться (1775. р.). Частина козаків 
пішла в пікінєри (стор.- 262., пом. 1), а частина (яких 5000) втекла на Дунай. 



154 



Як Москалі срібло-злото 

І свічі забрали 

У Покрови ^), як козаки 

Вночі утікали, 

І на тихому^ Дунаю 

Новим Кошем стали; 

Як цариця по Київу 

З Нечосом^) ходила, 

Межигорського Спаса 

Вночі запалила, 

І по Дніпру у золотій^) 

Ґалєрі гуляла, 

На пожар той поглядала. 

Нишком усміхалась; 

І як степи запорозькі 

Тоді ПОДІЛИЛИ'*), 

Та бахурям і байстрюкам^) 

Люд закріпостили^); 

Як Кирило") з старшинами 



Пудром обсипались 
І в царпці, мов собаки. 
Патинки лизали. 
Отак, тату! Я ш;асливий. 
Що очей не маю, — 
Що нічого того в світі 
Не бачу й не знаю . . . 
Ляхи були, — усе взяли, 
Кров повипивали, 
А Москалі і світ божий 
В путо закували **)." 

,,Отаке-то! Тяжко, тату, 
Із своєї хати 
До нехреста поганого 
В сусіди прохатись! 
Тепер, кажуть, в Слободзєї") 
Останки збірає 



^) Про руйнування Січі є в нас багато пі(?^нь; це, що тут оповідає Шевченко, 
співається в пісні: Юй, зза гори, зза Лиману» — там оповідається, як Мо- 
скалі грабіїли Запорожжя, що й церкви не пощадили (Та беруть срібло, тп 
беруть злото, гце й восковії свічі. . .); Покрова — це запорозька церква По- 
крови. 

2) Нечоса - — це князь Патьомкін; назвали його Грицьком Нечосою або 
Нечосом, бо він носив перуку (парик), то ніби нечесаний ходив. Щоб пози- 
скати собі Запорожців, він вписався був у реєстр Запорозького Війська. 

^) У році 1787. цариця Катерина виоралася була на Крим; по дорозі побу- 
вала в Київі, а далі байдаками поплила Дніпром аж до Херсона. Цариці робили, 
дуже великі паради, запалювали вогні (а чи вона казала запалити мана- 
стирь -^ це невідомо). Цілу ту подорож описав француз Сеі'ір, що був послом, 
у Росії й теж їздив із Катериною (гл. ще про це «Великий Льох», стор. 161, 
ном. 3). Ґалєра — штудерний човен із двома рядами лавок для веслярів, що, 
приковані до них ланцюгами^ мусіли ■ веслувати. Веслярами були звичайно 
бранці або невольникп. 

*) Пор. «Розрита могила», стор. 107, пом. 1. 

") Багацько земель одержали крім любимців Катерини, ще й її неправесні 
діти (байстрюки); пор. подібне місце в «Су ботові», стор. 172, пом. 6. 

®) Наказ про кріпацтво на ^'країні вийшов у 1783. р. 

') Це останній гетьман України — Кирило Розумовський (1750 — 1764); 
він був вихований по-московському, для України був чужий, на Україні нудь- 
гував, і проживав більш у Петербурзі; про Україну не дбав, а тільки те робив, 
що йому казав моск. уряд. Через те й Шевченко каже, що він у цариці враз із 
старшиною лизав патинки. 

*) Виходить, що Шевченко московську неволю для України вважав за 
тяжчу й гіршу, ніж польське панування. Та сама думка повторюється ще й 
у «Иржавці», стор. 244 (Що діялось поШведчині, — то й Ляхи б злякались). 
Те саме виходить і з «Великого Льоху». 

^) Слободзєя — велике село вТираспільському повіті на Херсонщині. 



:і 



155 



Головатий ^), та на Кубайь 
Хлопців підмовляє ... 
Нехай йому Бог поможе! 
А що з того буде — 
Святий знає! Почуємо, 
Що розкажуть люде." 

Отак вони що-день божий 
Удвох розмовляли 
До півночі, а Ярина 
Господарювала, 
Та святих отих благала . . . 
Таки ж ублагала: 
Н,а всеїдній^) у неділю 
Вона спарувалась 
З сліпим своїм . . . 



Такеє-то 
Скоїлось на світі. 
Мої любі дівчаточка, 
Рожевії квіти! 
Такеє-то! Одружились 
Мої молодії. 

Може, воно й не до-ладу, 
Та що маю діять. 
Коли таке сподіялось? 

Рік уже минає. 
Уже й другий. З дружиною- 
Ярина гуляє 

По садочку. Старий батько 
Сидить коло хати, 
Та вчить внука- пузанчика*) 
Чолом оддавати ^) . . . 



ЕПІЛОГ*) 



Оце і вся моя дума . . 
Не здивуйте, люде! 
Те, що було — минулося 
І знову не буде")! 
Минулися мої сльози; 
Не рветься, не плаче 
Поточене®) старе серце, 
І очі не бачать 
Пі тихої хатиночки 



В забутому ®) краю. 
Пі тихої долиночки, 
Ні темного гаю; 
Ні дівчини молодої 
Й малої дитини 
Я не бачу щасливої: 
Все плаче, все гине! 
І рад би я сховатися. 
Але де? — Не знаю. 



') Антін Головатий, колишній військовий писарь на Січі, у війні Туреч- 
чини з Росією (1787 — 1791) з тих Запорожців, що не пішли на Дунай, у Сло- 
бодзєї, збірав добровольців до російського війська (1787). Це сталося на про- 
хання Патьомкіна, який побачив, що без таких людей, як Запорожці, не так 
легко справитися з Турками. Цьому новому війську пообіцяв був Патьомкін 
т. зв. очаківський пашалик, себто, одеський, тпраспільськпй і ананіївський 
повіти — які було ці козаки від . Турків одвоювали. Але ж цариця ті 
землі пороздавала своїм любимцям, і Патьомкін, випросив для козаків землі 
над Кубанню. Туди й подалися ці козаки (1793. р.), і першим їх кошовим на 
Кубані був саме Головатий. Оце був і початок сучасного Кубанського Війська. 

^) Всеїдна неділя, всеїдний тиждень — те, що на Західній Україні зветься: 
загальниця (нема посту в середу й п'ятницю). 

''') Дружина = чоловік для жінки, жінка д.пя чоловіка (найбільші приятелі). 

*) Пузан = черевач, пузанчик — череватенький. 

^) При оддаванню чолом (звичайно — в дітей) виходить ціла церемонія: 
треба вдарити в долоню того, що його вітається, перевернути його руку наверх 
і прикластися чолом до неї (поцілувати). 

*) післямова, мова на закінчення 

^) Пор. такі самі думки: «Іван Підкова», стор. 25, «Гайдамаки», стор. 56, 
«Тарасова ніч», стор. 21, «Посланіє Гоголеві», стор. 130. 

*) так як черва точить — покалічене 

") у глухому, спокійному, щасливому 



— 156 



Скрізь неправда, де не гляну, 
Скрізь Господа ^) лають! 
Серце в'яне, засихає, 
Замерзають сльози . . . 
І втомивсь я, одинокий. 
На самій дорозі . . . 
Отаке-то! Не здивуйте, 
Що вороном крячу: 
Хмара сонце заступила, — 
Я світа ^) не бачу. 
Ледве-ледве о-півночі 
Серцем прозираю, 
І немощну мою думу 
За світ посилаю — 
Сцілющої й живущої 
Води пошукати; 
Як инколи, то й принесе 
І покропить в хаті, 
І засвітить огонь чистий, 
1 сумно 1 тихо 



Розказує про весілля'), 
Звертає на лихо . , . 

Тепер мені про сліпого 
Сироту кінчає. 
Але як довести краю, 
І сама не знає: 
Бо не було того дива, 
Може, з-покон-віку. 
Щоб щаслива була жінка 
З сліпим чоловіком! 

Отже сталось таке диво*)! 
Год, другий минає. 
Як побрались; а дивіться — 
Вкупочці гуляють 
По садочку. 

Старий батько 
Сидить коло хати 
Та вчить внука маленького 
Чолом оддавати. 

16. X. 1845. 
С. Маріїнське. 



великий ЛЬОХ. 

(Містерія) 

«Великий Льох» — поема наскрізь політична. У всіх дотеперішніх поемах, 
як поет говорив про Україну, то сумував за давнім гарнплі мігаулпм, оспівував 
його та нарікав па Москву, що вона Україну поневолила. Та як Шевченко побував 
на Україні, як пізнав людей, як іще краще прнзадумався над нашою історією 
й пізнав причину занепаду Рідного Краю, тойо.му забажалося це списати на папері. 
Та не тільки те, чому впала Україна, цікавило його, а п те, що треба робити, 
щоб волю їй привернути. Але ж бо це була річ на той час дуже ховзька, ска- 
зати просто — було неможливо, то Шевченко добрав собі цю фор.ліу, форму 
містерії. 

ЗІістерія — слово чуже, грецьке. Воно означало такий твір, у якому ліісти- 
лася якась тайна. Містерії прийшли до нас із західної Европи ще в XVII. столітті, 
і наші люде їх любили слухати, як бувало виставляли їх студенти. У містеріях 
розповідалося про тайну відкуп лення людського роду Хрпстом; а що що- 
наііважніща подія з життя Хрпста — це його різдво й його смерть, то в містеріях 



^) себто, правду, як з усіх поем виходить 

^) світла, нічого ясного, доброго (нема правди, гл. вгорі, нема добра, нем| 
волі — це скрізь проскакує в усіх поемах із тих років) 

^) про щось веселе 

*) Бо инакші (кращі) часи були в минулому, не такі, як тепер; отже ста~ 
лось = а таки сталось .... 



розповідалося про те, як Христос родився п як умірав. та про всі чуда, що при 
тому були. В містеріях бувало все по три особи: то духи, то янголи, то люде. 

Так і Шевченко, у своііому «Великому Льохові», у своїіі містерії теж говорить 
нро таіїну відкуп лення, визволення — але ж наиблпзчого для нього світа, 
визволення України, сполучуючи цю тайну з народніми оповіданнями про 
<іВелішпіі Льох». 

Річ у тому, що коло Суббтова, де колись жив Богдан Хмельницький, і досі 
люде показують багацько ям, і звуть їх і досі льохами Богдана. Хто їх викопав, 
на що, що в них — ніхто не знає. Тільки ходять про них ріжні оповідання, 
що часто зв'язуються з долею України. За часів Шевченка тих оповідань було, 
певне, багато, йпоет їх підхопив та з них своє оповідання склав. Ще в «Розритій 
могилі» (стор. 107) Шевченко висловив таку дуі\шу, що в могилах закопане 
щось таке, що як би його віднайти, то «не плакали б діти, мати б не ридала» — 
закопана воля нашого народу. Це видно виразно і з поеми «Бувало в неволі» 
(стор. 349) . Таку саму думку вклав він до свойого оповідання нро «Великий Льох» : 
у ньому закопав Богдан Хмельницький волю України, і як розкопають «Льох», 
то ця воля вилетить на світ, Україна відкупиться, повстане. 

Але ж, щоб дюжна як слід визволити свій народ, то передусім треба його 
добре знати: треба знати як слід його минуле, треба знати, чим він грішив, щоб 
на будуче тих гріхів вистерігатися, треба знати добре, хто його вороги і хто 
приятелі, і передусім треба знати сучасних людей, з якими думаєш Рідний Крап 
визволяти, чи зможуть вони тебе підпомогти у твойому ділі. І в «Великому 
Льохові» Шевченко на все це звернув увагу, виводячи за порядком перед наші очі : 
три душі, три ворони і трьох лірників. 

Душі — це ті люде, що в мігаулому грішили супроти України з несвідо- 
мости. Це все наші політичні діячі, політики, але ж усі з дівоцьким розумом, 
що за часів Хмельницького (XVII. вік) були ще відданицями, за Мазепи (поча- 
ток ХУІІІ. в.) — недолітками, за Катерини (в другій половині Х\'Ш. в.) вже 
були тільки дітьми у сповиточку. Через те ці душі в Шевченка — дівчата. Вони не 
знали, що грішили супроти України, бо несвідомо потурали ворогам її — але 
тим і довели її до занепаду. От і за такпіі гріх супроти України їх у рай не пускають 
(за найбільший гріх наш народ уважає вбивство батьків — а вони ж приносили 
Україні смерть!): одну за те, що з повними коновками перейшла Богдана, як 
їхав у Переяслав 1654. р. Москві присягати, другу — що напоїла коня Петрові І., 
як вертався в Московщину, побивши Мазепу під Полтавою (1709), третю — що 
всміхнулася до ворога України, до Катерини (1787). Через те одначе, що вони 
це все робили несвідомо, то в рай їх іще пустять, як розкопають «Льох», бо 
тоді Україна встане, і вони свій гріх спокутують. 

Але ж не тільки наші прадіди несвідомо грішили супроти Рідного Краю. 
Йому не давали життя якісь темні сили, і свої, і чужі, що цілий час воронами 
крякали над Україною й руйнували її. Оце й ті три ворони — свідомі шкідники 
України, це злі духи: України, Польщі й Москви. Кожна з них шкодила свойому 
народові, а всі три шкодили — Україні; та шкодила їй найбільш — таки своя, 
українська, бо давала все раду своїм сестрам, як нищити Україну. Ось і вони 
прилітають, щоб дивитись па розкоп «Льоху» — а власне, щоб до того не до- 
пустити (трохи б, трохи б підождали, стор. 166), а ще важпіще — не допустити, 
до того, в чому міститься ціла тайна визволення Україні: до народин нового 
Ґонти, що в боротьбі за правду й волю України не дасться золотом під- 
купити, що не злакомнться на царські чини й не буде боятися мук цілого світа. 
То правда, що з тпм Гонтою має родитися ще другий Іван, приятель вороп, воріг 
України, але коли люде, суспільство піддержить нового Ґонту — той другий 
сили не матіше. Тільки ж, па щастя воронам, суспільство що сліпо (несвідоме), 
то ворони такого Йвана чп втоплять, чи отроять, чи в саме небо занровторять і 
— з волі України нічого не буде І 



— 158 — 

І воно не може нічого бути, не можуть «Льоху» ще розкопати, бо сучасне Шев- 
ченкові українське суспільство було не тільки сліпе, але іі криве та ще горбате — 
у національному ро;іумінню. Це власне ці три лірнпкп, що їх поет виводп-уь 
у третій частині містерії. Що вони знають про минуле України? ІТостухад- 
те, що вони плетуть про запорозькі фіґурп-ліаякп: сідала для ворон, приста- 
новище для панів, що туди повилазять, як буде потоп, та дивитись будуть, як 
мужики потопатимуть, тички, щоб люде не крали води з Тяоїппа! Хто вони самі — 
вони не знають: а що співають історичних пісень, так це зі звички, бо їх навчили 
співати. Тай співають вони пісень тільки тому, щоб поживитися, їм за спів 
плата буде, без плати — вони спати волять! 

Розуміється, що таке покоління нового Ґонти не піддержить, то й не диво, 
що до розкопу «Велішого еіьоху» в часах Шевченка, до визволу України, прийти 
не могло. 

Так у цілому треба розуміти цю поему; всі подробиці — в поясненнях. 



ПОЛОЖНЛ ЄСН НАС СОСІДОМ 

нлііінм подрля;ліііє І пору- 
гдіпє суі|інм окрєст ІІДС. 
Подожнл есн ІІДС к іірнтїу 
во >д:і^ні|і,\, ПОІіПКДІІІЮ глдвн 
к лшдеу. 

Псалом ХЬІІІ., 



' Тп віддав нас напогорду 
і сусідам нашим і на по- 
сміховисько тим, що кру- 
гом нас. Зробив нас по- 
тово ркою між народами, 
щоб люде хитали голо- 
вами^), 
ст. 14 — 15. 



І. ТРИ ДУШІ. 



Як сніг, три пташечки летіли 
Через Суботове^) і сіли 
На похиленому хресті 
На старій церкві^). 

— „Бог простить: 
Ми пташки- душі, а не люде! 
А ВІДСІ.ЛЯ впдніще буде. 



Як розкопуватимуть льох. 
Коли б вже швидче розкопали! 
Тоді б у рай нас повпускали; 
Бо так сказав Петрові Бог: 
«Тоді їх в рай ми повпускаєм. 
Як все Москаль позабірає*), 
Як розкопа Великий Льох.»" 



ПЕРША ДУША: 



Як була я людиною. 
То Прісею звалась; 



Я отутечки п родилась. 
Тут і виростала; 



1) Шевченко сам переспівав цей псалом ось як: «Покинув нас на сміх людям, 
в наругу сусідам; покинув нас яко в притчу нерозумним людям. І кивають,- 
сміючися, на нас головами» — Псалми Давидові, ХЬІІІ, стор. 198. 

2) Село Суботів або Суботове — в чигиринському, повіті; недалеко його 
жив Богдан Хмельницький. 

^) Здається, на тій, що її поставив у Суботові Хмельницький — вона стоїть 
і досі; недалеко неї ■ — Великий Льох. Про церкву гл. Суботів, стор. 172. 

*) Виходить так: чим більше Москаль Україну утискатиме, тим більший 
ростиме відпір у нашого народа, тим більш він свідоміщатиме, і Москаль таким 
чином розкопає Великий Льох, собі на нещастя — Україна вирветься на волю 
зпід Москви. 



Г)9 — 



Отут, було, на цвинтарі 

Я з дітьми гуляю, 

З тим Юрусем гетьманенком^) 

У піжмурки-) граюсь; 

А гетьманша^), було, вийде 

Та й кликне в будинок, 

Он — де клуня*): отам мені 

І фіґ і родзинок^), 

Всього мені понадає 

І на руках носить. 

До гетьмана ж як приїдуть 

Із Чигрина'') гості, 

То це й шлють, було, за мною. 

Одягнуть, обують, 

І гетьман бере на руки. 

Носить і цілує. 

Отак-то я в Суботові 

Росла-виростала, 

Як квіточка, і всі мене 

Любили й кохали, 

І нікому я нічого, 

Ні-же злого слова, 

Не сказала. Уродлива' 

Та й ще чорноброва! 

Всі на мене залицялись. 



І сватати стали; 
А у мене, як на теє ж, 
І рушники ткались. , 
От-от була б подавала, 
Та лихо зустріло. 

Вранці-рано, в Пилипівку"), 
Якраз у неділю. 
Побігла я за водою. 
(Вже й криниця тая 
Засунулась і висохла, 
А я все літаю!) 
Дивлюсь: гетьман з старшиною . 
Я води набрала. 
Та вповні шлях переіішла їм'* 
А того й не знала, 
Що він їхав в Переяслав 
Москві присягати*). 
І вже ледве я не-ледве 
Донесла до хати 
Оту воду. 

Чом я з нею 
Відер не побила? . . . 
Батька, матірь, себе, брата. 
Собак отруїла 



^) Син Богдана Хмельницького — • Юрій, був після Виговського гетьманом 
(1659—1663). 

^) Декуди кажуть: жмурка гратися. 

^) жінка гетьманова (моск.), просто: гетьманова 

*) Душа тз'т показує, де колись стояв гетьманський будинок — там, як 
далі пише Шевченко, за його часів була клуня козака Яременка. 

^) Тепер уже це слово забувається, а кажуть із московська зовсім непо- 
трібно: ізюм. 

*) значить, зі столиці до гетьмана на хутір 

'') Переяславська Рада, на якій Хмельницький завів умову з Москвою, була 
8. січня 1654. старого стилю; через те й поет каже, що в Пилипівку їхали до 
Переяслава. 

*) Перейти комусь шлях із повними коновками, значить: ворожити комусь 
щастя, бажати, щоб сталося те, чого хоче переїзний, чи прохожий. Тут ви- 
являється хоч несвідома, та все-таки прихильність до задуму Богданового. 
Треба було знати, що гетьман їде в Переяслав, — а в Прісі того зацікавлення 
не було! Ось і за те кара, ось і гріх цілого того покоління! 

®) Із присягою вийшло на Раді таке: козаки й гетьман жадали, щоб царь 
присягав народові, бо так усе було на Україні, що гетьман клявся служити 
народові. Та московські післанці на те не згодилися, казали, що московський 
царь «самодержавний», що в Москві люде йому присягають, то щоб справи 
не затягати, гетьман присяг, а за ним усе військо. Та люде з того були дуже 
невдоволені. 



ІШ 



Тою клятою водою ^)! 
От за що караюсь, 

А мене, мої сестрички, 
За те не пустили, 
Що цареві московському 
Коня напоїла^) 
В Батурині, як він їхав 
В Москву із Полтави. 
Я була ще недоліток, 
Як Батурпн славний^) 
Москва вночі запалила, 
Чечеля*) убила, 
І старого і малого 
В Сеймі ^) потопила. 
Я міш трупами валялась 
У самих палатах 
Мазепиних. Коло мене 
І сестра і мати 
Зарізані, обнявшися. 
Зо мною лежали. 
І насилу то, насилу 
Мене одірвали 
Од матері неживої. 
Що вже я просила 
Московського копитана, 
Щоб і мене вбили! 
Ні, не вбили, а пустили 
Москалям на грище®): 
Насилу я сховалася 

^) словом: отруїла все тою прихильністю до згоди з Москвою, до неволі 

2) Напувала в нас коня дівчина козакові, якого любила, з прихильности 
до нього. До Петра І., що побив під Полтавою гетьмана Мазепу (1687 — 1709), 
який боровся за самостійність України — не повинен був ні один свідомий 
Українець мати прихильности. 

^) Батурпн — через те славний, що був столицею Мазепи; там і досі стоять 
руїни Мазепиного б^^динку. 

*) На вістку про те, що Мазепа, впзволюючись ізпід московського ярма, 
злучився зі шведським королем Карлом XII. (він у війні з Москвою до самої 
Полтави був скрізь переможцем, і том}' так ізробив Мазепа), царь Петро ви- 
слав своє військо, яке облягло Батурин, здобуло його через зраду одного чо- 
ловіка (полковник Іван Ніс), вбило полковника Чечеля, що його лишив 
Мазепа боронити Батурина, справило між народом страшну різню, місто до- 
щенту зруйнувало, а начальників віддало на страшні муки. Про ті муки 
говорить Шевченко у II. частині «Великого Льоху», стор. 165. 

^) Сейм — притока Десни; над ним лежить Батурин. 

^) на забаву 



От за що мене, сестрички, 
1 в рай не пускають! 

ДРУГА ДУША: 

На тім пожарищі! 

Одна тілько і осталась 

В Батурині хата, 

І в тій хаті поставили 

Царя ночувати, 

Як вертався зпід Полтави. 

Я ішла з водою 

Повз хатину, а він мені 

Махає рукою: 

Звелів коня напоїти. 

А я й напоїла; 

Я не знала, що я тяжко, 

Тяжко согрішила. 

Ледве я дійшла до хати. 

На порозі впала . . . 

Царь поїхав в Московщину. 

Мене поховала 

Та бабуся, що осталась 

На тій пожарині, 

Та, що й мене привітала 

В безверхій хатині. 

А на завтра й вона вмерла 

І зотліла в хаті. 

Бо нікому в Батурині 

Було поховати. 

Уже й хату розкидали, 

І сволок з словами 



— ки — 



На вугілля попалили ^), 

А я над ярами 

І степами козацькими 

І досі літаю; 

А за що мене карають, 



Я й сама не знаю! 

Мабуть, за те, що всякому 2) 

Служила, годила, 

Що цареві московському 

Коня напоїла. 



ТРЕТЯ ДУША: 



А я в Каневі родилась; 
Ще й не говорила, 
Мене мати, ще сповиту. 
На руках носила, 
Як їхала Катерина 
В Канів по Дніпрові^), 
А я з матіррю сиділа 
На горі, в діброві. 
Я плакала; я не знаю. 
Чи їсти хотілось, 
Чи, може, що в маленької 
На той час боліло? 
Мене мати забавляла. 
На Дніпр поглядала, 
І ґалєру золотую 
Мені показала. 
Мов будинок; а в ґалєрі 
Князі і всі сили, 



Воєводи, а між ними 

Цариця сиділа. 

Я глянула, усміхнулась — 

Та й духу не стало! 

Й мати вмерла! В одній ямі 

Обох поховали. 

От за що, мої сестриці, 

Я тепер караюсь, 

За що мене на митарства*) 

Й досі не пускають! 

Чи я знала, ще сповита. 

Що тая цариця — 

Лютий ворог України, 

Голодна вовчиця? • 

Смеркається. Полетімо 
Ночувати в Чуту^): 
Як що буде робитися. 
Відтіль буде чути! 



^) Давніми часами на сволоку все писали, коли хата збудована, хто її 
ставив та ще вирізували нераз і слова зі святого письма. 

^) Годити можна тільки тому, хто тобі добра бажає, а ворогові та ще та- 
кому, що тобі рідну матірь убиває — гріх. Це те ж саме, що ти сама, не зна- 
ючи, матірь убиваєш! 

^) Цілу ту параду в Каневі, що відбула ся 25. квітня 1787. р. описав, 
як очевидець її, француський посол Сеі^ір: <<Як царська фльотиля (мала фльота) 
над вечір зближалася до Канева (цілий почет — - прибічна почесна сторожа цариці 
— був на і'алєрі «Дніпро»), то побачила чудову картину: в Каневі нагорі видно 
було обеліск (такий стовп, у горі загострений, як стіжок) із ім'ям цариці, освічений 
ріжними вогнями; і ціла гора була ілюмінована (освічена ріжними світлами); 
як ударили з гармат, то запалено фаєрверк (світло з ріжних вогнів, що ви- 
стрелювало вгору й розсипалося дрібненьким пухом у повітрі)». Пор. іще 
«Невольник», стор. 154, пом. 8. 

*) Народне повірря каже, що, як душа вийде з тіла, так зараз у повітрі 
злітаються злі духи й янголи, й тягнуть її то в пекло, то в небо. Така тяганина 
відбувається нераз цілих сорок день (через те в нас і досі сорокового дня після 
смерти справляють за душу сороковини), а то й довше. Це й є митарство. Ця 
мала душа найбільш за всіх согрішила, усміхнувшись (хоч і не знаючи) до 
голодної вовчиці, що рідну матірь (Україну) проковтнула — і за те її й на 
митарства навіть іще не пускають! 

*) Чута — ліс коло Старої Січі (на Хортиці). Видко, душі так собі й ду- 
мають, що ще не прийшов кінець їх мукам. 

у.л. ■ П ■ 



— 162 — 

Схопилися білесенькі 
І в ліс полетіли, 
І на гілоньці на дубі 
Ночувати сіли. 

П. ТРИ ВОРОНИ. 

ПЕРША: 
Крав! крав! крав! Та продав злодіям 

Крав Богдан крам, Той крам, що накрав і). 

Та повіз у Київ, 

ДРУГА: 

Я в Парижі була, 
Та три злоті з Радзівілом] 
Та з Нотоцькими пропила 2). 

ТРЕТЯ: 

Через мост ідьот чорт, 
А каза па ваде: 
Бить беде! Бить бєдв^)І 
Отак кричали і летіли Посеред лісу, усі три; 

Ворони з трьох сторол, і сіли Мов на мороз понадувались, 
Па маяку*), що на го^^. Одна на другу позирали. 



^) Як ворона — злий дух, шкідник, каже, що: «крав», то треба розуміти: 
збірав, добував; «крам» — то все добре, що Хмельницький зробив для України: 
відбив її від Польці (увільнив від мук), дав їй волю; «продав» — передав та 
не «злодіям» — вони тільки для ворони злодії— , а добрим людям, щоб ту волю 
зберегти. За те й ворона недобра на Богдана. Про Київ згадується через те, 
що після перших великих перемог Богдан заїхав до Київа, де його вітали як 
Месію, що спас український народ від польського панування. Словами: крав, 
крам, накрав поет наслідує дуже гарно крякання ворони (це зветься: 
ономатопея — згукопідроблювання). 

^) Польська ворона рада, що" польські пани після повстання (1831. р.) 
прогайновували свої маєтки, живучи на чужині, а не помагали польському 
народові. Радзівіли й Потоцкі — відомі польські багаті пани, хоч ізроду 
одні Литовці, другі — Українці. 

^) Московська ворона заповідає щось незвичайне (натяк на те, що має 
родитись новий Гонта). Де ж таки? Як коза на річці здиблеться з чортом, 
то чортові, як духові, краще піти водою, ніж козі. А отже чорт іде мостом, 
а коза по воді. Значить: світ перевертається, буде біда. 

*) Запорозькі маяки або хвигури, яких за часів Шевченка, певне, було 
ще багато, робилися зі смоляних бочок, поперев'язуваних між собою смоляними 
линвами та повкладуваних одна поверх другої так, що чим вище вгору, тим 
меньче бочок; нагорі ж була одна тільки бочечка, без дна, а в середині у ній 
вроблений був залізний прут із коромислом, до котрого прив'язували довший 
мотузок: один кінець його висів аж до самої землі, а біля другого, норотчого,. 
прив'язували до дротяного круга пук лика, вивареного в селітрі. Як надходив 
воріг, хвигуру запалювали, щоб сповістити людей про його прихід. 



ш 



— 163 — 

Неначе три сестри старі, 
Що дівували, дівували. 
Аж поки мохом поросли. 

ПЕРША: 

Оце тобі, а се тобі! Й є чим розговітись! 

Я оце літала Ну, а в твоїй Московщині 

Аж у Сибір, та в одного Є чим поживитись 2)? 

Декабриста^) вкрала Чи чорт-ма й тепер нічого? 
Трохи жовчі. От, бачите, 

ТРЕТЯ: 

Єсть, сестріцьі, мноґаі 
Трі указа^) накаркала 
На адну дароґу. 

ПЕРША: 

На яку се? На ковану? 
Ну, вже наробила! 

ТРЕТЯ: 

Да шесть тисяч в адной верстє 
Душ пєрєдушіла. 

ПЕРША: 

Та не бреши, бо тілько п'ять, На чужу роботу . . . 

Та й то з фоном- Корфом*)! Капусниця закурена! 

Ще й чваниться, показує А ви, мосці-пані^), 

^) Декабристи — це військова орі^анізація, що зробила в 1825. р. по- 
встання, щоб здобути для Росії конституцію. Це повстання не повелося. Про- 
відників змови — ■ самих офіцирів — тяжко покарано. Багато з них потерпіло 
смерть на шибениці — між иньчими, поет Рилєєв, що співав і про поневолення 
України Москвою (Войнаровський), — багато заслано на каторгу й поселення 
на Сибір. Декабристами їх назвали через те, що їх повстання склалося у грудні 
(декабрі), 14. дня. Ворона взяла від декабристів жовчі, щоб бути ще лютіщою; 
ту жовч, що вони ховали для уряду. 

^) щоб народові дошкулювати 

^) Це ті укази, які видавав царь тоді, як будували залізницю між Москвою 
й Петербургом (кована дорога). Вона коштувала дуже багацько грошей, бо 
царь хотів, щоб вона була проста, як лінія, а по дорозі було багацько перешкід 
(багновищ, тощо) - — отже міністер Кляйнміхель, користаючи з цього, здорово 
обкрадав державний російський скарб. Його піддержував царь, і укази, які 
він видавав, були нещастям для московського народу. 

*] Барон фон Корф був начальник петербурзького т. зв. «третього отдє- 
лбнія», найвищого поліційного уряду: він сильно мучив народ арештами й карами. 

^) Польське слово (бо ж тепер українська ворона до польської зверта- 
ється), значить: милостива пані! • 

II* 



— 1С4 — 



Бенкетуєте в Парижі ? 
Поганці погані! 
Що розлили з річку кровп 
Та в Сибір загнали ^) 



Свою шляхту, то вже й годі, 

Уже й запишались! 

Ач яка вельможна пава! 



ДРУГА П ТРЕТЯ: 
А ти що зробила? 

. ПЕРША: 
А дзуськи вам питать мене! Бачиш, прочитали, 



Ви ще й не родились. 
Як я отут шинкувала 
Та кров розливала ^). 
Дивись, які! Карамзина^), 



Ото, яка недотика! 
Не та рано встала, 



Упилася б ти без мене 
З своїми ксьондзами*)! 
Чорт-ма хисту! Я спалила 



Та й думають, що ось-то ми! 
Цитьте, недоріки! 
В колодочки*) ще не вбились, 
Безпері каліки! 

ДРУГА: 

Що до-світа упилася, 
А та, що п проспалась*). 



ПЕРША: 



Польщу з королями'); 
А про тебе, щебетухо, 
І досі б стояла! . . . 



^) Тут українська ворона має на думці польське повстання з 1831. р., в 
якому полилося багато польської кровп, за участь у повстанню багацько поль- 
ської шляхти (бо ж це вона робила повстання) пішло на Сибір. Та всіх цих 
мук, що їх терпів польський народ від свойого злого духа, для української 
ворони мало! Що ж то для неї отак із річка (більш-меньш • — річка) крови! 

^) Ще ні Польща, ні Москва не панували па Україні, як на ній діялися 
нещастя, та кров лилася (її шинкаркою були свої українські ворони швидче. 
ніж чужі!). 

^) Микола Карамзін (1765 — 1826) написав історію російського царства. 
Він доказував, що України ніколи не було, а була тільки Росія, пор. висказ 
у Шевченка в поемі «Суботів»: Все то те таки й було наше, а ми тільки най- 
мали Татарам на пашу та Полякам, стор. 172. 

*) Подекуди кажуть іще «пищки» (гал. Поділля) — значить: ні московська, 
ні польська ворона не вбились у силу, не мають іще стілько вміння робити 
пакости, як українська; вони, порівнюючи з нею: діти-немови (недоріки), пта- 
шечки безпері, без колодочок іще. 

^) Значить: не тому xваV^итись, що давно лихо коїв; більшу вагу мають 
пакости того, що творив їх багато, що вони йому вже й остогидли. 

*) Шевченко все думав, що Польщу довели до впадку ксьондзи-Єзуїти, 
їх політика невизнавання прав за людьми иньчих вір та їх реліг'ійні утиски 
(пор. «Гайдамаки», стор. 71, пом. 5. «Ляхам», стор. 246). 

■') Воно і правда, що Польща почала падати від того часу, як Українці 
почали робити повстання. Подібна думка гл. «Посланіє», стор. 193 (А чвани- 
тесь, що ми Польщу колись завалили! Правда ваша!). Виходить, що польська 
ворона більше чваниться пакостями (щебетушка!), ніж справді їх робила! 
І це правда, що Польщі ліпше везло, ніж нам. 



— 165 — 

А з вольними Козаками Козацькими''), а таїчими, 

Що я виробляла?! Просто козаками, 

Кому я їх не наймала, Фінляндію засіяла®), 

Не запродавала^) ? Насипала бурти') 

Та й живучі ж, проклятущі! На Орелі ^); на Ладогу'') 

Думала, з Богданом Так гурти за гуртом 

От-от я їх поховала^). Виганяла та цареві 

Ні, встали погані Болота гатила, 

Із шведською приблудою ■'). І славного Полуботка 

Та й тоді ж*) творилось! В тюрмі задушила^"). 

Виростаю, як згадаю: Отоді-то було свято! 

Бат^рин спалила. Аж пекло злякалось, 

Сулу в Ромні загатила Мати Божа у Иржавці^^) 

Тілько старшинами Вночі заридала! 

ТРЕТЯ: 
/ я такі палсіла: С Петру хою пшііла^^), 

С Татарамі памутіла^-), Да всьо Немцам прадала. 

С Мучітелем пакутіла^^), 

^) то Польщі, то Москві, то Туреччині, н. пр., у часи «Руїни», а й перед 
тим: козаки воювали, а слава спадала то на Польщу, то на Москву, то на Турка 

2) підмовила Хмельницького зв'язатися в Переяславі (1654) з Москвою, 
щоб Москва їх із лиця землі змела 

^) з королем Карлом XII., шведським авантурником-приблудою, з яким 
злучився Іван Мазепа, щоб істрясти московське ярмо 

*) тоді, як царь про цю злуку довідався, перед полтавським боєм (1709. р.), 
та й після нього 

^) Ромен — місто на Полтавщині, над річкою Сулою, притокою Дніпра; 
тут розповідається про кріваву розправу над усіма, що злучилися з Мазепою. 
Суди відбувалися саме в Ромні. 

*) Всі ці муки терпіли козаки вже й до полтавського бою; висилки на 
тяжкі роботи, висушування болота під Петербург, копання оборонних ліній 
і т. д. почалися ще в 1700. р. — та після полтавського бою вони ще більші стали, 
пер. «Сон», стор. 124, пом. 3. 

') Бурта — насип, окіп, горб. 

^) Орель — притока Дніпра з лівого боку; там проходив тоді татарський 
кордон. 

*) роботи на Ладозькім Озері були для козаків найтяжчі 

^°) Пор. «Сон», стор. 124, пом. 4. 

'■^) Є окрема поема Шевченка: «Иржавець», де оповідається про той чудов- 
ний образ Матері Божої (гл. стор. 241). Кажуть, що й досі видно в неї 
на очах сльози: то вона за козаками плаче. 

^^) Москва довго стогнала під Татарами, гл. згадку в «Русі», стор. 136, пом. 7. 

") Мучітєль — це царь Іван IV. Грозний (1547 — 1584), який страшне му- 
чив московський народ при помочі своєї придворної служби, т. зв. опричників 
(ми тепер кажемо опричник на ката); тоді дуже багато людей погинуло. Злим 
духом Івана Грозного був боярин Малюта, що йому нашіптував усі зла. 

") з Петром І. (1682 — 1725), що скрізь заводив німецькі порядки і в війську, 
і так, у державі; Шевченко стояв проти тих порядків, бо, на його думку, 
вони приносили неволю, і скрізь проти них висловлювався, пор. «Сон» (німецькі 
петлиці), стор. 126, пом. 3. 



166 



ПЕРША: 



Та й ти добре натворила: 
Так Кацапів закріпила 
У німецькі кайдани, — 
Хоч лягай та і засни! 
А в мене ще, враг їх знає, 
Кого вони виглядають^)! 
Вже ж і в кріпоеть завдала, 
І дворянства страшну силу 
У мундірах розплодила. 
Як тих вошей розвела: 
Все вельможнії байстрята 2)! 
Уже й Січ їх біснувата 
Німотою поросла^), 
Та й Москаль — незгірша штука: 
Добре вміє гріти руки*). 



І я люта, а все-таки 

Того не зумію, 

Що Москалі в Україні 

З Козаками діють! 

От-от указ надрукують: 

«По милості Божій 

І ви — Наші, і все - — Наше. 

І гоже й негоже*)!» 

Тепер уже заходились 

«Древности» шукати 

У могилах, бо нічого 

Уже в хаті взяти ^), — 

Все забрали любісінько! 

Та лихий їх знає. 

Чого вони з тим поганим^) 



^) Пор. на стор. 165 «Тай жувучі ж, проклятущі!» Виходить, що ніякі 
муки, хоч і як тяжкі та нелюдські — вбпти в Українців живої душі не змогли, 
і вони все ще «когось виглядають». 

^) А це вже пньча політика злого духа, що нашептав московським царям 
приборкати кого кріпостю, а кому затулити рота, зробивши ііого дворянином. 
То, справді, після скасований автономії України (1764) та знесення полкового 
ладу (Україна поділялася на полки) козацьку старшину (1783) ирпписано в 
московські дворяни та понадавано їй земель. Звідтіля в нас понароджували- 
ся такі дворяни, як: Скоропадські, Ханенки, Кочз'беї й т. д. Розуміється, що 
вони бз'ли вдоволені зі свойого дворянства, і швидко Україну проміняли на 
нове «отечество» (на це нарікає Шевченко, н. пр., у «Холодному Ярі», в «По- 
сланію»). А вельможні байстрята тому вони, бо без батька (України) роди- 
лись «вельможними», а тільки від матері-Катеринп, цариці, і з дідів-прадідів 
дворянами не були. 

^) На землях, що належали до «Січі», справді, багато Німців-кольоністів, 
яких понаспроваджувала Катерина й яким наказала, щоб стежили за тим, що 
робить український народ, чи часом, бува, не бунтує. Вони всі одержали окремі 
привілеї (не служили в війську), і, справді, все і всюди піддержували дуже 
московський уряд. Пор. «Посланіє»: «А на Січі мудрий Німець картопельку 
садить» — стор. 192. 

■*) Тут висказується похвалу московському урядові, що він дуже добре 
«вміє гріти руки» — нищити український народ, • ще ліпше, ніж українська 
ворона (того не зумію, що Москалі в Україні з Козаками діють!). 

^) Москва й панує указами — а такі балачки, певне, могли й тоді ходити 
поміж Москалями, бо такий був погляд Карамзіна й усіх урядових людей, що 
крутилися коло царя; пор. іще подібне місце в «Су ботові»: «Кажуть, бачиш, 
що все то те таки й було наше», стор. 172. Та всі Москалі й досі так думають. 

*) Тут ізгадується про здирства Москви на Україні, яку вона вже цілком 
обдерла. І старовинні розкопки Шевченко брав за здирство (Древности — старо- 
вина, пам'ятки старовини) : позабірали, що було по хатах, тепер по ^ могилах 
шукають наживи. Цього вже й українській вороні за багато! 

') Якщо українська ворона каже, що «льох» • — поганий, то для нас він 
має в собі щось гарне — і це їй не до вподоби. Через те й вона хоче підождати 
з розкопом. 



167 



Льохом поспішають. 

Трошки б, трошки підождали, 

І церква б^) упала; 



Тоді б собі дві руїни 
Разом розкопали. 



ДРУГА Й ТРЕТЯ: 

Чого ж ти нас закликала? 
Щоб на льох дивиться ? 



ПЕРША: 



Таки й на льох! Та ще буде 
Два дива твориться: 
Сю ніч будуть в Україні 
Родитись близнята. 
Один буде, як той Ґонт а, 
Катів катувати; 
Другий буде (оце вже наш!) 
Катам помагати, — 
Він вже в череві кусає . . . 
А я начитала, 



Що, як виросте той Гонта, 

Все наше пропало! 

Усе добре^) поплюндрує, 

Й брата не покине^), 

І розпустить правду й волю* 

По всій Україні. 

Так от бачите, сестриці. 

Що тут компонують: 

На катів та на все добре 

Кайдани готують! 



ТРЕТЯ: 

Я золотом растопленньїм 

Залью ему очі! . . . 

ПЕРША: 

Ні, ВІН, клятий недовірок, 
Золота не схоче! 



ТРЕТЯ: 



Я царееьімі чінамі 
Скруч^ є му рукі*)І . . 



1) Це церква в Суботові-, пор. поему «Суботів», що написана того са- 
мого дня, що й «Льох», отже являється продовженням думок Шевченка, що 
він їх висловив у «Льоху». Ця церква — для України домовина, а як роз- 
валиться (гл. кінець «Суботова»), і «зпід неї встане Україна», то це для Мо- 
скалів буде така сама «руїна», як і розкоп «Великого Льоху» — то так і 
дві руїні розкопають собі Москалі собі на голову! У иньчих виданнях так 
можна прочитати: «Тоді б разом дві руїни в ,,Пчел"-і описали». Це все на- 
сміх, бо «Пчела» була назадницька часопись («Сєвєрная Пчела»), що захвалю- 
вала все, що уряд робив; її видавав Булг'арін. 

^) Як ворона каже: «добре» — то значить: усе зле, все лихо. 

^) і рідного брата не щадитиме, якщо він буде ворогом України 

■") Це стара, випробувана політика Москви супроти України: підкупство 
золотом і чини. 



- 168 



ДРУГА: 



А я зберу з всього світа 
Всі зла і всі муки^)! 

ПЕРША: 

Ні, сестриці, не так треба: Гора над Чигрином . . . 

Поки сліпі люде, О, сміється і ридає 

Треба його поховати, Уся Україна^)! 

А то лихо буде^)! То близнята народились; 

Он бачите: над Чигрином^) А навісна мати 

Мітла простяглася, Регочеться, що Йванами 

І над Дніпром і Тясмином Обох будуть звати. 

Земля затряслася. Полетимо! ...» 

Чіь чуєте ? Застогнала 

Полетіли 
Й, летячи, співали: 

ПЕРША: 

Попливе наш Іван 
По Дніпру у Лиман 
З кумою! 

ДРУГА: 

Побіжить наш ярчук*) 
В ирій їсти гадюк 
Зо мною. 

ТРЕТЯ: 

Как хеачу^ да памчу, — 
В самий ад палену 
Стрвлою! 



^) Це стара, дзфненька метода Польщі супроти України — муки. 

^) А українська ворона кращий політик, ніж ті дві: використати народню 
темноту й не дати народитися новому Ґонті! 

^) Образ — чисто з Біблії взятий, як Христос мав родитися (мітла). Над 
Дніпром — Київ, над Тясмином — Чигирин; там мав родитися новий Месія 
України, в давній гетьманській столиці. 

*) з радощів 

*) Ярчук — собака, що родиться видющий, десь у початках травня; він не 
ссе, агосподарь мусить годувати його — молоком. Собака цей дуже злющий. Розу- 
міється, що кожний новий Гонта — для Польщі буде собакою, та ще ярчуком. 
Не диво, що польська ворона збірається його отрз'їти (пор. в ирій гадюк їсти, у 
«Гусі», стор. 138, пом.7) так, як українська — його втопить, а московська — просто 
в пекло його на муки дасть. Отже, як зберуться такі злі духи, то вони не да- 
дуть народитися новому Ґонті — доки люде сліпі (криві та горбаті), як їх Шев- 
ченко змальовує в лірниках (сучасне Шевченкові квиливе суспільство). 



169 



III. ТРИ ЛІГНИКИ. 

Один сліпий, другий кривпіт, 
А третій горбатий 
Йшли в Суботі в про Богдана 
Мирянам співати. 



ПЕРШИЙ: ДРУГИЙ: 

ворони: А для кого ж? Чоловіка, 

Певно, не посадять 
Лічить зорі . . . 



Що-то, сказано 
Уже й помостили! 
Мов би для їх те сідало 
Москалі зробили. 



Ти б то кажеш! 

А, може, іі посадять 

Москалика або Німця; 



ПЕРШИЙ: 



А Москаль та Німець ^) 
І там найдуть хлібець. 



Що се таке верзете ви ? 
Які там ворони, 
Та Москалі, та сідало ? 
Нехай Бог боронить! 



ТРЕТІЙ: 



Може, ще нестись заставлять. 
Москаля плодити? 
Бо є чутка, ш;о царь хоче 
Весь світ полонити. 



ДРУГИЙ: 

А, може, й так! Так на чорта ж Що хмари достанеш, 
їх на горах ставить ? Як ізлізти. 

Та ще такі височенні, 



ТРЕТІЙ: 



Так отже ж що! 
Ото потоп буде. 
Пани туди повилазять 



Розумні ви люде, 
Та нічого не знаєте! 
То понаставляли 
Ті хвигури от для чого; 



Та дивитись будуть, 
Як мужики тонутимуть. 



ПЕРШИЙ: 



Щоб люде не крали 

Води з річки, та щоб нишком 

Піску не орали. 

Що скрізь отам за Тясмином. 



^) То правда, що наші люде для чужих (для Москалів, Німців) подив нахо- 
дили іі за їх розум їх вихваляли, а до своїх сил поваги ніколи не виявляли. 



170 



ДРУГИЙ: 

Чорт-зна що провадиш! Є хліба в торбині, 

Нема хисту, то й не бреши! То поснідаєм в пригоді, 

А що, як присядем Поки сонце встане. 

Отутечки під берестом (Посідали.) А хто, братці. 

Та трохи спочинем? Співа про Богдана? 
Та в мене ще шматків зо два 



ТРЕТІЙ: 

Я співаю і про Яси^), 
І про Жовті-Води^), 
І містечко Берестечко^). 



В великій пригоді 
Нам сьогодні вони стануть: 
Бо там коло льоху 
Базар*) люду насходилось, 



Та цур йому! 
Лучче полягаєм 



ДРУГИЙ: 

Та й панства нетрохи. 
От де нам пожива буде! 
А-ну, заспіваєм 
Проби ради! 

ПЕРШИЙ: 

Та виспимось! День великий: 
Ще будем співати. 



ТРЕТІЙ: 

І я кажу. Помолимось 
Та будемо спати. 



Старці під берестом заснули. 
Ще сонце спить, пташки мовчать, 
А коло льоху вже проснулись 
І заходилися копать. 



Копають день, копають два. 
На третій насилу 
Докопалися до муру, 
Та трохи спочили, 



^) Яси — місто в Ромунії; колись, як ромунські країни жили своїм 
окремим життям (Волощина, Молдавія, Семигород) — то Яси були столицею 
Молдавії. Богдан Хмельницький оженрів свойого сина Тимоша з Локсандрою, 
дочкою молдавського воєводи Лупула. Через те, що Лупул не дуже похочу- 
вав посвоячитися з Хмельницьким, Тиміш пішов у свати до Яс із військом. 

2) Притока Інгульця, в Херсонщині; над Жовтилпі Водами геть розбив 
Хмельницький Поляків у 1648. р. 

^) Берестечко — містечко на Волині; там татарський хан ізрадив Хмель- 
ницького, захопив його в полон, і козаків, що лишилися самі, страшне 
там розбито — кажуть, що лягло там головами до 40.000 козаків, і тільки | 
частину болотами вивів ізвідтіля полковник Джеджалій із Богуном. Про Бере- і 
стечко 6 в Шевченка віршик: «Ой, чого ж ти почорніло», стор. 302. 

*) дуже багато, як на базар. 



171 



Роставивши караули ^). 
Ісправник^) аж просить, 
Щоб нікого не пускали, 
І в Чигрпн доносить 
По начальствуй). 

Приїхало 
Начальство мордате. 
Подивилось: «Треба, каже, 
Своди розламати! 
Вєрнєй дєло*)!» Розламали, 
Та й перелякались: 
Костякп в льоху лежали 
І мов усміхались. 
Що сонечко побачріли. 

От добро Богдана: 
Черепок, гниле корито 
Й костяки в кайданах! 
Як би в форменних^), то б добре: 
Вони б п],е здалися! 
Засміялись ... А ісправник 
Трохи не сказився. 
Що нічого, бачиш, взяти; 
А він то трудився, 
І день і ніч побивався. 



Та дурнем убрався. 

Як би йому Богдан оце 

У руки попався, 

У москалі заголив би^), 

Щоб знав, як дурити 

Правительство! Кричить, біга. 

Мов несамовитий; 

Яременка') в пику пише, 

По-московськи лає 

Увесь народ. І на старців 

Отих налітає: 

— «Ви што дєлаете^ плутй^)?» 

— ,,Та ми, бачте, пане, 
Співаємо про Богдана!" 

■ — «Я вам дам Богдана! 

Могиеннікі, дармоєди! 

І песню сло:и€Ілі 

Про такого мс мошенніка!» 

— ,,Нас, пане, навчили!" 

— «Я вас навчу! Заваліть їм!» 
Взяли й завалили, — 
Випарили у московській 
Бані-прохолоді **). 

Отак пісні Богданові 
Стали їм в пригоді! 



^) Як де не розуміли б цього слова, то воно значить стілько, що: варта, 
сторожа. 

2) начальник повіту в Росії 

^) моск. канцелярщина: до начальства, але письмо переходить від низ- 
чого до вищого, із канцелярії до канцелярії 

*) Значить, буде певніща справа, краще піде, як розламати склепіння (моск. 
сводг). 

*) таких, як тепер саме приписані, такої форми, як тепер, «казьонного» 
зразка 

*) Відомо, що в тому часі брали до війська не всіх, а тих, на кого пан по- 
казав, громада дала або хто панові, чи урядові являвся небезпечним; заголив 
би — • бо ж тих, що брали до москалів, брили, голили. 

") Козака Яременка клуня стоїть на тім місці, де стояли палати Бог- 
дана. Т. Ш. 

*) Моск. слово «плуть» — • по українському: лайдак, ледащо. 

*) Вибили — то й вигнали з них ту охоту (вогонь), щоб заробити грошей 
за співання пісень про Богдана. Розуміється, що з таким суспільством, 
що тільки тим борониться, що «нас, пане, навчили»,- ніхто не буде церемонитись. 
Та, крім того, це так і було тоді, що уряд забороняв співати історичних пісень, 
навіть про Хмельницького, який <<усе віддав їм, своїм приятелям», як кажеться 
в «Суботові» (гл. стор. 227). Уряд боявся, щоб пісні не будили в народі націо- 
нальної свідомости. 



— 172 — 

Так малий льох в (Іуботові 
Москва розкопала, 
Великого ж того льоху 
Ще й не дошукалась '^), 



21. X. 1845. 
Миргород. 



СУБбТІВ=) 



ртоїть в селі Суботові 

На горі високій 
Домбвина України — 
Широка, глибока: 
Ото церква Богданова'). 
Там то він молився, 
Щоб Москаль добром і лихом 
З Козаком ділився. 
Мир душі твоїй, Богдане! 
Не так воно сталось: 
Москалики, що зустріли, 
То все очухрали*); 
Могили вже розривають, 
Та грошей шукають; 
Льохи твої розкопують 
Та тебе ж і лають. 
Що й за труди не находять^) . . 
Отак-то, Богдане! 
Занапастив-єси вбогу 



Сироту Украйну! 

За те ж тобі така дяка . . . 

Церкву- домовину 

Нема кому полагодить! 

На тій Україні, 

На тій самій, що з тобою 

Ляха задавила, — 

Байстрюки Єкатерини®) 

Сараною сіли. 

Отаке-то, Зіновію"), 

Олексіїв*) друже! 

Ти все оддав приятелям, 

А їм і байдуже! 

Кажуть, бачиш, що <'все-то те 

Таки й було наше, 

А що ми тілько наймали 

Татарам на пашу 

Та Полякам '')»... Може й справді! 

Нехай і так буде! 



^) Виходило б, що до визволення України треба б іще довго ждати; але 
ж Шевченко в нього вірив, що воно напевно прийде, як видно зі «Суботова», 
який являється доповненням «Великого Льох}'». 

-) Поему «Суботів» треба конче читати разом із «Великим Льохом», бо 
инакше важко буде її розібрати. 

^) Церкву цю збудував сам Хмельницький; вона й досі там стоїть, у Субо- 
тові. Домовиною вона стала через те, що через злуку з Московщиною Україні 
прийшла смерть. :. 

*) Очухрати або обчухрати — значить властиво те ж, що обчімхати (га- 
лузки на дереві), обнести (груші, яблука), отже: обдерти, щоб нічого не лишилося. 

^) Про це все гл. «Великий Льох», стор. 171. 

®) Пор. «Невольник», стор. 154, пом. 5. 

^) Хмельницький звався ще й Зіновій. 

^) Тут Шевченко розуміє московського царя Олексія Михайловича (1645 
до 1676), за якого Україна відійшла на основі Переяславської умови під опіку 
Москви. 

®) Гл. «Великий Льох», стор. 164; це погляд Карамзіна, й його держався 
царський уряд. 



1 4 о 



Так сміються ж з України^) 
Стороннії люде ... 
Не смійтеся, чужі лю^^! 
Церква- домовина 
Розвалиться, а зпід неї 



Встане Україна 
І розвіє тьму неволі, 
Світ правди засвітить, 
І помоляться на волі 
"Невольничі діти! 

21. X. 



1845. 
Миргород. 



НАЙМИЧКА. 

ПРОЛОГ^). 



\Г неділю вранці рано 

Поле крилося туманом; 
У тумані на могилі, 
Як тополя, похилилась 
Молодиця молодая. 
Щось до лона^) пригортає 
Та з туманом розмовляє: 

«Ой, тумане, тумане. 
Мій латаний талане*)! 
Чому мене не сховаєш 
Отут серед лану? 
Чому мене не задавиш, 
У землю не вдавиш? 
Чому мені злої долі, 
Чом віку не збавиш? 
Ні, не дави, туманочку! 
Сховай тілько в полі. 
Щоб ніхто не знав, не бачив 
Моєї недолі! 

Я не одна — єсть у мене 
І батько і мати . . . 
Єсть у мене, — туманочку. 
Туманочку, брате, — 



Дитя моє, мій синочку, 

Н схрещений сину! 

Не я тебе хреститиму 

На лиху годину; 

Чужі люде хреститимуть, — 

Я не буду знати. 

Як і зовуть . . . Дитя моє! 

Я була багата . . . 

Не лай мене! Молитимусь, 

Із самого неба 

Долю виплачу сльозами 

І пошлю до тебе!» 

/' 
Пішла полем ридаючи, 
В тумані ховалась. 
Та крізь сльози тихесенько 
Про вдову співала, 
Як удова в Дунаєві 
Синів поховала: 

«Ой, у полі могила; 
Там удова ходила, — 
Там ходила, гуляла. 



^) Це місце так треба розуміти: Нехай і так буде (що, мовляв, нас ніколи 
не було, і ми самі починаємо в це вірити), але ж чужі люде з України сміються 
(бо вони знають, що наше було наше). 

^) Прольої' ■ — грецьке слово, по нашому: вступне слово, ввід. 

^) груди матері 

*) Таксамо як кажуть: моя ти доле щербата, тільки раз порівнюють із 
свитиною, одежею полатаною, другий раз — зі щербатим горшком. 



— 174 — 



Трути-зілля шукала^). 
Трути-зілля не найшла, 
Та синів двох привела, 
В китаечку повила 
І на Дунай однесла: 
<іТихий, тихий Дунай ^)! 



«Моїх діток забавляй. 
«Ти, :>іСовтенький пісок^)! 
«Нагодуй моїх діток, 
«/ скупай, і сповий, 
«/ собою укрий!» 



І. 



. Був собі дід та баба, 
З давнього давна, у гаї над ставом, 
Удвох собі на хуторі жили, 
Як діточок двоє, 
Усюди обоє. 
Ще змалечку удвох ягнята пасли, 
А потім побралися, 
Худоби діждалися, 
Придбали хутір, став і млин, 
Садок у гаї розвели 

І пасіку чималу, — 
Всього надбали. 
Та діточок у їх Біг-ма, 
А смерть з косою за плечима. 



Хто ж їх старість привітає. 
За дитину стане ^)? 
Хто заплаче, поховає ? 
Хто душу спом'йне? 
Хто поживе добро чесно 
в добрую годину, 
І згадає дякуючи. 
Як своя дитина? . . . 



Тяжко дітей годувати 

У безверхій хаті. 

А ще гірше старітися 

У білих палатах. 

Старітися, умірати, 

Добро покидати 

Чужим людям, чужим дітям 

На сміх, на розтрату! 



І дід і баба у неділю 
На призьбі вдвох собі сиділи 
Гарненько, в білих сорочках. 
Сіяло сонце в небесах, — 



II. 



А-ні хмариночки, та тихо, 
Та любо, як у раї. 
Сховалося у серці лихо. 
Як звір у темнім гаї. 



'■) отруйної ростини — щоо 13 горя отруїтись 
2) Звичайно кажемо: тихий Дунаю, жовтенький піску 
вірша; Дунай — кожна велика річка в народніх співанках. 

^) стане за рідну дитину, щоб на старости літ заступитись за них 



тут тільки для 



175 



В такім раї чого б, бач ся, 
Старим сумувати ? 
Чи то давнє яке лихо 
Прокинулось в хаті ? 
Чи вчорашнє, задавлене 
Знов заворушилось? 
Чи ще тілько заклюнулось, 
І рай запалило^)? 

Не знаю, що і після чого 
Старі сумують. Може, вже 
Оце збіраються до Бога, 
Та хто в далекую дорогу 
їм добре коней запряже? 
— ,,А хто нас, Насте, поховає. 
Як помремо ?" 

— «Сама не знаю! 
Я все оце міркувала. 

Та аж сумно стало: 
Одинокі зостарілись . . . 
Кому понадбали 
Добра цього?» 

— ,, Стрівай лишень! 
Чи чуєш? Щось плаче 

За ворітьми, мов дитина! 

Побіжім лиш! Бачиш? 

Я вгадував, що щось буде!" 

І разом схопились, 
Та до воріт. 

Прибігають, 
Мовчки зупинились: 
Перед самим перелазом 
Дитина сцовита. 
Та не туго^), п новенькою 



Свитиною вкрита; 
Бо то мати оповивала, 
І літом укрила 
Останньою свитиною! 
Дивились, молились 
Старі мої. 

А сердешне 
Неначе благає: 
Випручало^) рученята 
Й до їх простягає 
Малі<5сенькі ... І замовкло. 
Неначе не плаче, 
Тілько пхика. 

— ,,А що, Насте? 
Я й казав! От бачиш! 
От і талан, от і доля! 
І не одинокі! 

Бери ж лишень та сповивай! . . 
Ач яке, нівроку! 
Неси ж в хату, а я верхи 
Кинусь за кумами 
В Городище*).» 

Чудно якось 
Діється між нами! 
Один сина проклинає, 
З хати виганяє; 
Другиіі свічечку, сердешний, 
Потом заробляє 
Та, ридаючи, становить 
Перед образами^): 
Нема дітей! . , . Чудно якось 
Діється між нами! 



*) Пор. стор. 176: та тихо, як у раї — та тільки це їхній рай, їхнє спокійне, 
щасливе життя. 

^) легенько, щоб рухатись могло, щоб не затерпло тіло — так повивають 
матері, як куди відходять від дитини 

^) висунуло, витягло зі сповитку 

*) містечко черкаського повіту, над річкою Вільшанкою, притокою 
Дніпра 

*) просячи в Бога дітей 



176 



III. 



Аж три парп на радощах 
Кумів назбірали, 
Та ввечері й охрестили 
І Марком назвали. 
Росте Марко. Старі мої 
Не знають, де діти, 
Де посадить, де положить 
І що з ним робити. 
Минає рік. Росте Марко, 
І дійна корова 
У роскоші купається. 
Аж ось чорноброва 
Та молода, білолиця 
Прийшла молодиця 
На той хутір благодатний 
У найми проситься. 

— ,,А що ж?" — каже, — 
,,возьмем, Насте?" 

— «Возьмемо, Трохиме, 
Бо ми старі, нездужаєм, 
Та таки й дитина. 

Хоча воно вже й підросло, 
То все ж таки треба 
Коло його піклуватись^).» 

— „Та воно-то треба. 

Бо й я свою вже часточку 
Прожив, слава Богу, 
Підтоптався-). Так що ж тепер, 
Що візьмеш, небого? 
За рік, чи як?» 

— «А, що дасте . . .» 
— - ,,Е, ні! Треба знати, — 
Треба, дочко, лічить плату. 
Зароблену плату; 
Бо сказано: хто не лічить, 
То той і не має. 



Так отак хиба, небого: 

Ні ти нас не знаєш. 

Ні ми тебе; а поживеш. 

Роздивишся в хаті, 

Та йми тебе побачимо, — 

Отоді й за плату. 

Чи так, дочко?" 

— «Добре, дядьку!» 
— „Просимо ж у хату!" 

Поєднались^). 

Молодиця 
Рада та весела, 
Ніби з паном повінчалась, 
Закупила села. 
І у хаті, і на дворі, 
І коло скотини. 
Увечері і вдосвіта; 
А коло дитини 
Так і пада, ніби мати! 
В будень і в неділю 
Головоньку йому змиє, 
Гі сорочечку білу 
Що- день божий надіває; 
Грається, співає. 
Робить возики, а в свято 
То й з рук не спускає. 
Дивуються старі мої 
Та моляться Богу. 
А наймичка невсипуща*) 
Що-вечір, небога, 
Свою долю проклинає, 
Тяжко-важко плаче; 
І ніхто того не чує. 
Не знає п не бачить. 
Опріч Марка маленького. 
Так воно не знає, 
Чого наймичка сльозами 



ходити, старатися, туроуватись 

ослаб, сили стратив 

погодилися 

невтомна, запопадлива (що не вспить) 



— 177 - 



Його умиває. 

Не зна Марко, чого вона 

Так його цілує, 

Сама не ззість і не доп'є, - 

Його нагодує. 

Не зна Марко, як в колисці 

Часом серед ночі 

Прокинеться, ворухнеться, 

То вона вже скочить, 

І укриє, й перехрестить. 



Тихо заколише: 

Вона чує з тії^) хати. 

Як дитина дише. 

Вранці Марко до наймички 

Ручки простягає, 

І «мамою» невсипущу 

Ганну величає. 

Не зна Марко, росте собі, 

Росте, виростає. 



IV 



Чимало літ перевернулось, 
Води чимало утекло; 
І в хутір лихо завернуло, 
І сліз чимало принесло. 
Бабусю Настю поховали, 
І ледве-ледве одволали-) 
Трохима діда. 

Нрогуло 
Прокляте лихо, та й заснуло. 
На хутір знову благодать 
Зза гаю темного вернулась 
До діда в хату спочивать. 

Уже Марко чумакує 
І в-осени не ночує 
Ні під хатою, ні в хаті, — 
Кого пебудь треба сватать. 
,,#Сого нї би тут?" старий дума 
І просить поради 
У наймички. А наймичка 
До царівни б рада 
Слать старости: «Треба Марка 
Самого спитати.» 
— ,, Добре, дочко! Спитаємо, 
Та й будемо сватать." 



Розпитали, порадились. 

Та й за старостами 

Пішов Марко. Вернулися 

Люде з рушниками, 

З святим хлібом обміненим'-). 

Панну у жупані, 

Таку кралю висватали, 

Що хоч за гетьмана, 

То не сором. Отаке-то 

Диво запопали! 

— ,, Спасибі вам!" — стариті 
каже. 
— «Тепер, щоб ви знали, 
Треба краю доводити. 
Коли й де вінчати, 
Та й весілля! Та ще осьчцо: 
Хто в нас буде мати ? 
Не дожила моя Настя! . . ." 
Та й заливсь сльозами. 
А наймичка у порогу 
Вхопилась руками 
За одвірок, та й зомліла. 
Тихо стало в хаті; 
Тілько наймичка шептала: 
«Мати . . . мати . . . мати! . . .» 



Ч з другої 

^) або ще кажуть: одволодали, себто, до життя привели, на ноги поставили 
^) Як би хто не знав народніх звичаїв, то обміняти хліб значить от що: 
• вати несуть хліб од молодого до батьків молодої, й якщо батьки згодні віддати 
доньку, то дають сватам од себе хліб; і вони несуть його до молодого, а той у 
себе лишає. (Це примітка для тих, що по більших містах виростали, бо там 
народніх звичаїв уже не придержуються.) 

V. А. 12 



— 178 



V. 



Через тиждень молодиці 
Коровай місили 
На хуторі. 

Старий батько 
З усієї сили 
З молодицями танцює, 
Та двір вимітає, 
Та прохожих, проїзжачих 
У двір закликає, 
Та вареною^) частує, 
На весілля просить. 
Знай 2), бігає, а самого 
Ледве ноги носять. 
Скрізь гармидер та реготня 
В хаті і на дворі, 
І жолоби викотили 
З нової комори ^). 
Скрізь порання: печуть, варять. 
Вимітають, миють . . . 
Та все чужі. 

Де ж наймичка? 
На прощу*) у Київ 
Пішла Ганна. Благав старий, 
А Марко аж плакав. 
Щоб була вона за матірь. 
— «Ні, Марку! Ніяко 
Мені матіррю сидіти: 
То багаті люде, 
А я наймичка; ще й з тебе 
Сміятися будуть. 
Нехай Бог вам помагає! 
Піду помолюся 
Усім святим у Київі, 
Та й знову вернуся 
В вашу хату, як приймете. 



Поки маю сили, 
Трудитимусь.» 

Чистим серцем 
Поблагословила 
Свого Марка, заплакала 
Й пішла за ворота. 

Розвернулося^) весілля. 
Музикам робота 
І підковам. Вареною 
Столи й лави миють. 
А наймичка шкандибає, 
Поспішає в Київ. 
Прийшла в Київ, не спочила: 
У міщанки стала, 
Найнялася носить воду, 
Бо грошей не стало 
На молебствіє Варварі. 
Носила, носила. 
Кіп із вісім заробила®), 
Й Маркові купила 
Святу шапочку в печерах 
У Йвана святого. 
Щоб голова не боліла 
В Марка молодого; 
І перстеник у Варвари 
Невістці достала 
І, всім святим поклонившись, 
Додому верталась. 

Вернулася. Катерина 
І Марко зостріли 
За ворітьми, ввели в хату 
Й за стіл посадили; 
Напували іі годували. 



^) або варенуха — горілка, зварена з медом та ще де з чим солодким 

2) Знай — начеб то, ніби. 

^) розумієть з тим, що в жолобах — усе позабірали, не жалкуючи нічош, 
щоб весілля було як слід 

*) декуди кажуть: на відпуст (для відпущення гріхів або прощення гріхів) 

^) розгулялося, розійшлося (дослівно те саме, як ми нараз кажемо на 
людину, коли вигідно собі сяде, розкинеться) широко — пор. вареною столи і 
й лави миють • — так усього було багато 

*) Копа — 50 копійок, теперішня гривня, отже: з чотирі карбованці. 



179 



Про Київ питали, 

І в кімнаті^) Катерина 

Одпочить послала. 

«За що вони мене люблять ? 
За що поважають? 
О, Боже мій милосердий! 



Може, вони знають ? 
Може, вони догадались ? . . . 
Ні, не догадались. 
Вони добрі . . .» 

І найлпічка 
Тяжко заридала. 



УІ. 



Тричі крига замерзала, 
Тричі розтавала, — 
Тричі наймичку у Київ 
Катря провожала, 
Так як матірь. І в четвертий 
Провела небогу 



Аж у поле, до могили, 
І молила Бога, 
Щоб швиденько верталася, 
Бо без неї в хаті 
Якось сумно, ніби мати 
Покинула хату. 



Після Пречистої в неділю 2), 
Та після Першої, Трохим 
Старий сидів в сорочці білій, 
В брилі ^), на призьбі. Перед ним 
З собакою унучок грався, 
А внучка в юпку*) одяглась 
У Катрину, і ніби йшла 
До діда в гості. Засміявся 
Старий і внучку привітав. 
Неначе справді- молодицю. 
— ,,А де ж ти діла паляницю? 
Чи, може, в лісі хто одняв? 
Чи пб-просту — забула взяти ? 
Чи, може, ще й не напекла? 
Е, сором, сором! Лепська^)мати!" 
Аж зирк! — і наймичка ввійшла 



На' двір. 

Побіг старий стрічати 
З унуками свою Ганну. 
— «А Марко в дорозі?» — 
Ганна діда питалася. 

— ,,В дорозі ще й досі." 

— «А я ледве додибала 
До вашої хати. 

Не хотілось на чужині 

Одній умірати! 

Коли б Марка діждатися! 

Так щось тяжко стало ...» 

І внучатам із клуночка®) 

Гостинці виймала: 

І хрестики, й дукачики, 

Й намиста разочок') 



^) Гл. «Невольник», стор. 152, пом. 2. 

^) Перша Пречиста (Першої Матері Божої, як деинде кажуть) припадає 
на 15 (28) серпня. 

^) В Західній Україні кажуть: капелюх. 

*) Як де не розуміють цього слова, то це каптан, подібний до корсетки, 
але довший, із рукавами, деколії на ваті. і 

*) лепський — гарний, добрий, у матірь удалась 

*) ще кажуть: пакуночок 

'') Намисто (коралі) лічать на разки (Наддніпр.), шнурочки (Наддністр.), 

12* 



180 



Ориночці, і червоний 

з фольги ^) образочок; 

А Карпові соловейка 

Та коників пару^); 

І четвертий уже перстень 

Святої Варвари 

Катерині; а дідові 

Із воску святого 

Три свічечки; а Маркові 



І собі нічого 
Не принесла: не купила, 
Бо грошей не стало, 
А заробить нездужала. 
— «А ось ще осталось 
Пів бубличка!» 

Й по шматочку 
Дітям розділила. 



VII. 



Ввійшла в хату. Катерина 
їй ноги умила 
Й полуднувать посадила. 
Не пила й не їла 
Стара Ганна. 

— «Катерино! 
Коли в нас неділя» ^) ? 
— ,,Після-завтра." 

— «Треба буде 
Акафист найняти 
Миколаєві святому 
Й на часточку дати*). 
Бо щось Марко забарився . . . 
Може, де в дорозі 
Занедужав, сохрань Боже!» 
Й покапали сльози 
З старих очей замучених. 
Ледве-ледве встала 
Ізза стола. 

— «Катерино! 
Не та вже я стала: 
Зледащіла^), нездужаю 
І на ноги встати. 



Тяжко, Катре, умірати 
В чужій, теплій хаті!» 

Занедужала небога. 
Уже й причащали, 
Й маслосвятіє служили в), — 
Ні, не помагало! 
Старий Трохим по надвіррю 
Мов убитий ходить; 
Катерина з болящої 
І очей не зводить, — 
Катерина коло неї 
І днює й ночує. 
А тим часом сичі в ночі 
Недобре вішують 
На коморі"). Болящая 
Що-день, що-година. 
Ледве чути, питається: 
— «Доню Катерино! 
Чи ще Марко не приїхав ? 
Ох, як би я знала. 
Що діждуся, що побачу. 
То ще б підождала!» 



^) Фольга (чуже слово, з лат. Гоїіиіп ^ лист) — це тоненькі листочки З 
якогось металю, лискучі, найчастіще, з міди; їх часто вживають за підклад до 
дзеркал або самоцвітів; тут із фольґи, певне, зроблена одежа святого, корона йт. д. 

-) розуміється: забавки з дерева 

■') Власне, як добре розібрати, то після-завтра вийде вівторок, бо ж у не- 
ділю Ганна прхіГішла; Шевченко цього не примітив, пишучи. 

*) або ще кажуть: на-боже дати за здоровля чиєсь, за душу 

^) Зледащіти — зробитися негодящим, збавитися, тут — ослабнути зі старощів. 

*) На заході України кажуть: єлеєм помазували; маслосвяття — єлеєпо- 
мазання. 

") Народ оповідає собі, що як сова, чи сич кричить — то на смерть. 



— 181 



Іде Марко з чумаками; 
Ідучи, співає, 
Не поспіша до господи^), 
Воли попасає. 
Везе Марко Катерині 
Сукна дорогого, 
Л батькові шитий пояс 
Шовку червоного, 
А наймичці на очіпок 
Парчі ^) золотої 
І червону добру хустку 
З білою габбю^), 
А діточкам черевички, 
Фіі? та винограду, 
А всім вкупі червоного 
Вина з Цариграду 
Відер*) з троє у барилі, 
І кав'яру ^) з Дону, — 
Всього везе, та не знає. 
Що діється дома! 

Іде Марко, не журиться. 
Прийшов, слава Богу! 
І ворота одчиняє, 
І молиться Богу. 

— «Чи чуєш ти, Катерино? 
Біжи зустрічати! 
Уже прийшов! Біжи швидчс, 
Швидче веди в хату! 
Слава Тобі, Спасителю! 
Насилу діждала!» 



VIII. 

І <іОтче наш>> тихо-тихо, 
Мов крізь сон, читала^). 

Старий воли випрягає. 
Занози') ховає 
Мережані, а Катруся 
Марка оглядає. 

— ,,А де ж Ганна, Катерино? 
Я пак^) і байдуже! 

Чи не вмерла?" 

■ — «Ні, не вмерла, 
А дуже нездужа. 
Ходім лишень в малу хату. 
Поки випрягає 
Воли батько; вона тебе, 
Марку, дожидає.» 

Ввійшов Марко в малу хату 
І став у порогу . . . 
Аж злякався. Ганна шепче: 
— • «Слава, слава Богу! 
Ходи сюди, не лякайся! . . . 
Вийди, Катре, з хати! 
Я щось маю розпитати. 
Дещо розказати.» 

Вийшла з хати Катерина, 
А Марко схилився 
До наймички у голови. 

— «Марку! Подивися, 
Подивися ти на мене! 
Бач, як я змарніла ? 



^) Господа — хата й хазяйство докупи. 

-) Парча — дуже багата матерія, золотими та срібними нитками перетикана. 

3) Габа — біле турецьке сукно, але ж у народніх піснях уживається у 
значінню: краї хустки (так пише, н. пр., і Вовчок), і тут теж треба так розуміти: 
велика (добра) червона хустка з бі.ттими краями. 

*) Відро — міра (н. пр., відро горілки) на 20 пляшок, на 20 кварт. 

^) солена риб'яча икра 

*) казала (так, наче б читала з книжки), проказувала 

') Де не держать волів, і не знають частин ярма, то тим треба знати, іцо 
занози, то це ті дві затички, якими з боків запирають шиї волів; вони сполучують 
чашовину ярма (у Гуцулів: плече) з підгірлям (у Гуцулів: підгорниця) і рівно- 
біжно стоять із снізками (у Гуцулів: смики). 

*) на заході України сказали б: а я ж то (бо)... 



— 182 



Я не Ганна, не наймичка, 
Я . . .» 

Тай заніміла. 
Марко плакав, дивувався. 
Знов очі одкрила. 
Пильно-пильно подивилась, — 
Й сльози покотились. 
— «прости мене! Я каралась 
Весь вік в чужій хаті . . . 



Прости мене, мій синочку! 
Я ... я твоя мати!» 
Тай замовкла . . . 

Зомлів Марко, 
Й земля задріжала. 
Прокинувся ... до матері — 
А мати вже спала^)! 

13. XI. 1845. 
Переяслав. 



КАВКАЗ. 

(Якову де Бальмену2). 

Кавказ — поема наскрізь політична. У ній поет виступає проти ненаситности 
московських царів, що стараються як-найбільше країв загарбати та вільні 
народи, що своїм життям вільним живуть — поневолити. А Кавказ — це тільки 
один такий приклад. Укавкаській війні пролито дуже багацько крови, звичайно. 
цайбі.іьш української, бо Кубанці мусіли безнастанно битися з Черкесами, а 
війна ця тяглась якігк п'ядесять років. У 1843. р. війна наново розгорілася 
(підбито Кавказ у 1859. р.) — із цього прішоду й написав Шевченко «Кавказ», 
щоб запротестувати проти топтання правди й насилування волі. Рівночасно 
з тим поет насмішками та кпинами виявляє ввесь тон фальш, з яким усе це ро- 
биться: нібито в і.м'я просвіти, в ім'я христіянства (щоб темних Черкесів просві- 
тити та віру Христову в них завести) — та роз'яснює, яка це буде просвіта та 
яке хрпстіянство, що московський уряд дасть Кавказцям. 

Цікаво, що як Шевченко гостро виступив проти поневолення Кавказу, 
так московський поет Пушкін був гордий із того, що Черкесів б'ють (пор. 
«Смірісь, Кавказ, ідьот Єрмолов» — переможець Кавказу, у його поемі ,,Кав- 
казскій плєннік"). Як супроти того гарно слухаються Шевченкові слова: 
„Борітеся, поборете І" 

Кто дяот гдлві моен водн 
І оулм моїм істоїіінк слє:;, 
І пллуксд день І ііоці о 

ПОЕІЄІІННХ. 



Оа горалпі гори, хмарами повиті. 
Засіяні горем, кровію политі; 
Зпокон-віку Прометея^) 
Там орел карає. 



Хто дасть у голову мош 
воду, і очам моїм джерело 
сліз, щоб я день і ніч пла- 
кав за тих, що їх побито. 

Іеремія, гл. IX, ст. 1. 

Що-день божий довбе ребра 
Й серце розбиває; 
Розбиває, та не вип'є 
Живущої крови, 



^) Написав іще Шевченко й повість «Наймичка» — прозою (звичайною 
мовою, невіршованою), і в ній те саме оповідається, що в поемі, тільки ж їх не 
можна порівняти. Поема — куди краща, на ціле небо за повість! 

2) Яків де Бальмен — приятель Шевченка. Бальмени були поукраінщені _ 
Французи, і один із них, Сергій, що був жонатий із селянкою, робив малюнки до 
політичних поем Шевченка. Яків Бальмен загинув на Кавказі в бою з Черкесами. 

3) У старих Греків було таке оповідання, що, як іще люде не зна.ти вог- 
ню, то Прометей — налів бог, напів людина — украв його з неба людям. Через 



І83 



Воно знову оживає, 
І сміється знову. 
Не вмірае душа наша, 
Не вмірає воля, 
І неситий не виоре 



На дні моря поля^), 
Не скує душі живої 
І слова живого. 
Не понесе^) слави Бога, 
Великого Бога. 



Не нам на прю^) з Тобою стати. 
Не нам діла Твої судить: 
Нам тілько плакать, плакать, плакать, 
І хліб насущний замісить 
Крівавим потом і сльозами. 
Кати знуш;аються над нами, 
А правда наша п'яна спить*)! 
Коли вона прокинеться? 
Коли одпочити 
Ляжеш, Боже, утомлений^), 
І нам даси жити? 
Ми віруєм Твоїіі силі 
І Слову живому: 
Встане правда, встане воля, 
І Тобі одному 
Поклоняться всі язики®) 
Во віки і віки. 
А поки-що — течуть ріки, 
Крівавії рікрі! ... . 

За горами гори, хмарами повиті, 
Засіяні горем, кровію политі! 

Отам-то Милостиві Ми'), 

Ненагодовану і голу, 

Застукали^) сердешну волю 



те боги (за те, що світло людям дав, а боги хотіли тільки самі все знати) 
прикували його до скелі на Кавказі і приставили до нього вірла, що мав 
клювати його живого. Та ще щоб більше було мук Прометеєві, то все, що орел 
за-дня було виклював, уночі заростало, і на другий день ізнов починалися муки. 

^) Бо ж хиба може бути на дні моря поле? 

^) церковне слово, по нашому. — не поганьбить, не опоганить; і не погань- 
бить слави Бога — що стоїть на сторожі правди й волі 

^) гл. «Гус», стор 139, пом. 6. 

*) Вона не загинула, а тільки її обпоїли, і вона з похмілля спить. 

^) пор. «Гуог>>і стор. 436, прим. 5; Бог томиться, борючись із неправдою 

•'І церковне 'слово — язик, по нашому стілько, що: народ 

') То так на себе все казали, та писали про себе царі по всіх краях, та все 
ще й великою буквою. 

^) наскочили, натрапи.пи, шукаючи, вільний край, хоч голодний (чурек, 
гл. далі) і голий (сакля) 



18-1 



Тап цькуємо . . . 

Лягло кістьми 
Людей муштрованих^) чимало. 
А сліз ? а крови ? Утопить 
Всіх імператорів би стало 
З дітьми її внучатами, втопить 
В сльозах удових ... А дівочих, 
Пролитих нишком серед ночі? 
А матерніх гарячих сльоз, 
А батьківських, старих, крівавих ? 
Не ріки, — море розлилось, 
Огненне море! .... 

Слава, слава 
Хортам, і гончим, і псарям 2), 
І нашим батюшкам-царям! 
Слава! 



І вам слава, сині гори=*), 

Кригою окуті; 

І вам, лицарі великі, 

Богом незабуті! 

Борітеся — поборете: 

Вам Бог помагає; 

За вас сила, за вас воля 

І правда святая! 

«Чурек і сакля*) — все твоє, 
Воно не прошене й не дане, 
Ніхто й не візьме за своє, 



Не поведе тебе в кайдани. 

У нас ... На те письменні ми, 

Читаєм Божії глаголи, — 

І од глрібокої тюрми 

Та до високого престола 

Усі ми в золоті — і голі^). 

До нас в науку! Ми навчим, 

По-чому хліб і сіль по-чім") . . . 

Ми не погани, — 
Ми настоящі христіяни: 
Храми, ікони 
Усе добро — сам Бог у пас! 



^) Кажуть, що в боях за Ілавказ Росія стратила за пів міліона 
війська. 

2) Звичайно, що на війну, та ще з вільним народом ніхто не йде з доброї 
волі, а кожного гонять, як отару собак на влови: хорти — прості вояки, 
гончі — старші (те саме, що загонщики, бо гончиіі теж собака), псарі — 
старшина, і все то на розказ батюшки-царя крови стілько пролито; за це 
їм усім слава, але неправдива, а з насміхом (по вченому: іронія), пор. іще 
вірш «Якось то йду я уночі», стор. 423. 

^) А Кавказцям справжня слава, бо борються за волю і правду. 

*) Це черкеські назви: чурек = вівсяний хліб, сакля = хата; більш нічого 
не мають Черкеси, тілько й їхнього, правда, всете, ні в кого не випрошене, ніхто їм 
не подарував, та воно таке, що ніхто б його не взяв, як би йому дарува.ли, і .за 
те Моска.лі Кавказців не воюють, ні! А далі йдуть у дужеи.лумливому тоні 
причини, чому Москва хоче прибрати Черкесів у руки, так, іщ) наче їм тільки 
може бути користь із того, як вони піддадуться! 

^) Ми письменні, — а волі ніхто немає, а ви неписьменні, — а воля в вас с; 
глагол (церков.) = слово. 

*) як жити 



185 — 



Нам тілько сакля очі коле: 
Чого вона стоїть у вас, 
Не нами дана ? Й чом ми вам — 
Чурек же ваш, та вам не кинем, 
Як тій собаці? Й чом ви нам 
Платить за сонце не повинні! 

Тай тілько ж то^)! 
Ми малим ситі! 

— А за те, 
Як би ви з нами подрун^ились, 
Багато б дечого навчились. 
У нас же й світа! . . . Як на те — 
Одна Сибір неісходима! 
А тюрм? А люду? Що й лічить! 
Од Молдаванина до Фіна-) — 
На всіх язиках все мовчить . . . 
Бо благоденствує^)! . , . 

У нас 
Святую біблію читає 
Святий чернець, і научає, 
Що царь якийсь-то свині пас*) 
Та дружню жінку взяв до себе, 
А друга вбив — тепер на небі! 
От бачите, які у нас 
Сидять на небі! Ви ще темні, 
Доі'матами^) не просвіщенні! 
У нас навчіться! В нас дери, 

Дери та дай, 

І прямо в рай, 



Хоть і рідню всю забери! 

У нас — чого то ми не вмієм? 

І зорі лічим, гречку сієм, 

Французів лаєм®), продаєм 

Або у карти програєм 

Людей, — не Неґрів'), а таких. 

Таки хрещених, та — простих. 

Ми не Гішпани! Крий нас, Боже, 

Щоб крадене перекупать. 

Як ті Жиди: ми по законл'^! . , .» 



По закону апостола 
Ви любите брата? 
Суєслови, лицеміри*), 
Господом прокляті! 
Ви любите на братові 
Шкуру, а не душу. 
Та й лупите по закону: 
Дочці на кожушок, 
Байстрюкові на придане, 
Жінці на патинки. 
Собі ж на те, що не знають 
Ні діти, ні жінка! 

За кого ж Ти розпинався, 
Христе, Сине Божий? 
За нас добрих, чи за слово 
Істини ^)? Чи, може. 
Щоб ми з Тебе посміялись? 



^) більш нічого ми від вас не хочемо 

-) від Бесарабії до Фінляндії, від Чорного до Білого Моря 

•'') так усім добре діється (насміх), добре (благо) дні всі проводять! 

') Це царь Давид, що від вояка Гурія забрав жінку Вирсавію. З Давидом 
Шевченко не церемонився, цю подію описав у поемі «Царі», стор. 270, І, та ще 
говорить про вчинки цьоі'о царя там же в уступі II. і III., стор. 272, 273. 

■'*) правдами церкви — та ті правди в Росії ось як виглядають: ,,Дери та 
дніі ... 

®) Це все науки: зорі лічимо — астрономія, гречку сієм — хліборобство, 
Французів лаєм — політика (тай так іще в тому часі не могли забз'тп Фран- 
цузам походу Наполєона на Москву в 1812. р.). 

') Тута згадка про американське невольництво, коли Еспанці (Гішпани) 
для своїх робіт виловлювали в Африці, а то перекупали Муринів (Неґрів) — 
у порівнянню з кріпацтвом у Росії. 

**) Це церковні слова, по нашому: пустослови, облудники — і далі поет 
ииказує, яка нахабна облуда в усіх захвалюваних благах Росії. 

") правди (церк.) 



186 



Воно ж так і сталось ^)! 
Храми, каплиці і ікони, 
І ставникй і мірри-) дим, 
І перед образом Твоїм 
Неутомимії^) поклонп 
За кражу, за війну, за кров, — 
Щоб братню кров пролити, 

просим, 
А потім в дар Тобі приносим 
З пожару вкрадений покров*) . . . 

Просвітились! . . . Та ще хочем 
Других просвітити 5), 



Сонце правди показати 

Сліпим, бачиш, дітям. 

Все покажем, — тілько дайте 

Себе в руки взяти: 

Як і тюрми мурувати. 

Кайдани кувати, 

Як їх носить, і як плести 

Кнутй узловаті, — 

Всьому навчим, тілько дайте 

Взяти свої гори, — 

Останнії, бо взяли вже 

І поле, і море! 



І тебе загнали, мій друже єдиний. 
Мій Якове любий! Не за Україну, 
А за її ката довелось пролить 
Кров добру, — не -чорну; довелось запить 
З московської чаші московську отруту. 
О, друже, мій добрий, друже незабутий! 
Живою душою в Украйні вітай; 
Літай з козаками понад берегами, 
Розриті могили в степу назирай. 
Заплач з козаками дрібними сльозами, 
І мене з неволі в степу виглядай! 



А поки-ш;о — мої думп, 
Моє люте горе, 
Сіятиму: нехай ростуть 
Та з вітром говорять . . . 
Вітер, тихий з України 
Понесе з росою 



Тії думи аж до тебе; 
Братньою сльозою 
Ти їх, друже, привітаєш, — 
Тихо прочитаєш, 
І могили, степи, гори, 
І мене згадаєш. і8. XI. 1845. 
= Переяслав. 



^) Воно, справді, виходить насміх над Хрпстом, що голосив правду. 
Бо ж це хиба не насміх? Ставлять церкви, славлять Христа й моляться, щоб можна 
красти, кров на війні проливати, а після війни, дякуючи Христові за пере- 
могу (за пролиту кров), за загарбані в війні гроші, справляють до церкви якийся 
покрівець на вівтарь — у дарунок Христові! 

2) Мірра — грецьке слово (з єврейськ.: мар = гіркий) — це запашна смола, 
що її вивозять із Арабії; нею кадять по церквах, і тут означає мірра = кадпло. 

^) без утоми, безнастанні 

*) Московське слово «покров») — це те полотно, що ним застелюють вівтарь. 
декуди в нас кажуть: покрівець. 

?) А тут далі йде відповідь на те, чого Черкеси (темні, непросвічені) можуть 
навчитися від Москалів із того, чого вони ще не вміють: кувати кайдани, та 
як їх носити, та плести кнути (батоги з залізною кулькою на кінці); узловаті = 
штудерні. 



— 187 — 

ДО МЕРТВИХ і ЖИВИХ і НЕНАРОЖДЕННИХ 

Земляків моїх 
в Україні й не Україні сущих, моє дружнєє 

ПОСЛАНіе. . 

«Посланіб» — поема наскрізь політична, ще й до того повчальна. Вона 
звернена виключно до українських панів, до тих «нових Ляхів», як їх охрестив 
Шевченко в «Холодному Ярі» (стор. 195), вірші, що думками доповняє «Посланіе». 

Головна думка «Посланія» міститься у словах св. Письма, які Шевченко 
поклав на початку поеми, тільки треба Бога замінити Україною, брата — мужи- 
ком, і ось що вийде: «Якщо ви, українські пани, кажете, що любите Україну, 
а ненавидите українського іуіужика-кріпака, то це брехня І» 

Треба було надивитися вже на багацько лих, що їх коїли українські пани 
мужикам, треба було бачити власними очима ту велику національну руїну, в 
яку пани обернули Україну, щоб із грудей міг вирватися такий крик, як ось у 
«Холоднойїу Ярі», та стілько жалю, як у «Посланію». А Шевченко надивився, 
побачив усе своїми власними очима, побувавши на Україні в 1845. р. у ріжних 
українських панів — і так і повстало «Посланіе» й «Холодний Яр». 

Українські пани на Лівобережжі — потомки козацької старшини, поділялись 
тоді, більш-меньч усі, на два табори: на т. зв. мочемордів, що залпвали горло 
горілкою, частенько, щоб забути ту всю неправду, що коло них, та на лібералів, 
вільнодумців, себто, що, зійшовшись було в себе на бенькеті, чи забаві, любили 
розводитися над колишнім гарним минулим України, та пускати пусті слова 
про волю, правду та братерство. Пусті слова — бо ж вони побували за кордоном, 
вчилися по чужих школах (туди й дітей своїх слали) , то й попабіралися їх там і 
виголошували їх, але ж на Україні до життя їх не прикладали: хилились перед 
неправдою (перед царським урядом) і тпсли-утискали українських кріпаків, 
так паче б слова про братерство відносились тільки до заходу Европи, наче б 
український селянин був иньчпіі, ніж на чужині І 

І ось у «Посланію» Шевченко по-батьківському виставляє нашим панам перед 
очі ввесь той фальш та радить-просить, доки час, схаменутися, а в «Холодному 
Ярі» вже грозить вибухом народнього гніву> новим вогнем народньої революції, 
як це було колись за Коліївщини! 

Щ|об не були порожнім згуком його слова, поет виводить, що все, чого ніби 
то навчаються наші пани від чужинців — страх поверховне, що вони, як малі 
діти, повторюють за своїми вчителями те, що вони кажуть, через те й мудрість 
у них — не своя, позичена, а, власне, ніякої мудрости, ніякого знання в них 
немає. Вони чіпляються модних гасел, от хоч би слав'янофільства (прихильпости 
до всіх Слав'ян), вчаться слав'янських мов, а своєї не знають, бо ж той їх учитель- 
чужинець не сказав їм, хто вони такі, ану ж вони не Слав'яни, а Монголи! 
Чваняться своїм минулим, своєю історією, історією України — а пе знають 
гаразд ні історії Гетьманщини, ні значіння Запорожжя, ні того, чому ми з Поль- 
щею боролися. Хвалять те, що не треба, перед світом своєю колишньою волею 
чваняться, а ось самі — носять кайдани, що їх передали їм батьки! 

Через те, що пани під тою притичиною, що ніби то ведуть Україну за духом 
часу, сіють такі дуіуши, як скрізь ув Европі, а, власне, здирають її — рідний 
край опинився над берегом пропасти. Проти науки поет не то що нічого не каже, 
навпаки, радить учитися, але як слід, бо тільки справжня наука роз'яснить 
панам, хто вонп, яких батьків сини, покаже славу дідів! Вчитись треба — і 
чужого, але не можна свойого цуратись, бо відступникам від власного народу 
немає місця на цілій землі: свої цураються й чужі не приймають! 



188 



;За;^іівом до братерства, не на словах, але на ділі, зазивом обняти найменчоїо 
йрата кінчиться цеіі великий, сказати б, акт обвинувачення сучасного Шевчен- 
кові панства! 

Задля кращого розуміння поглядів Шевченка на українську історію треба 
ще піднести, що він у «Посланію» сильно відріжняє покоління дідів (їх слава 
жива, діла їх тяжкі, вони крали-збі рал и добро для України) , батьків (лука- 
ві, лили свою кров за Москву й Варшаву) п синів — це сучасне панство, до якого 
й написане «Посланіе». А що порушені в поемі питання мають значіння для 
нас усіх, той такий вийшов заголовок у Шевченка. [Дехто думав, що в пое-мі 
Шевченко вішодпть програму Кприло-Методіївського товариства (стор. XV), бо 
там про Слав'ян балакається, та про те тут і сліду немає] 

Всі иньчі пояснення, що їх даємо під поемою, роз'яснять зовсім цей на 
причуд гарний твір Шевченка. 



Якщо хто каже, 1 1 
люблю, мовляв, Бога, . 
брата свойого ненавидить 
то це брехня. 

Собори, посланіє апостола Іоана, гл. IV, от. 20. 



Лціе кто реуєт, гако люблю 
Корд, д врдт.л скоего ненд 
внднт, лож єсть. 



І. 



Т світає, і смеркає, 

День божий минає, 
І знову люд потомленіїіі, 
І все спочиває. 
Тілько я, мов окаянний^), 
І день і ніч плачу 
На розпуттях велелюдних'), 
І ніхто не бачить, 
І не бачить, і не знає; 
Оглухли, не чують. 
Кайданами міняютьвіЯ, 
Правдою торгують, 
І Господа зневажають, — 
Людей =•) запрягають 



В ТЯЖКІ ярма; орють лихо. 
Лихом засівають . . . 
А що вродить ? Побачите, 
Які будуть жнива*)! 

Схаменіться, недолюдки^). 
Діти юродиві®)! 
Подивіться на рай тихий. 
На свою Вкраїну; 
Полюбіте щирим серцем 
Ве.лику руїну ^)! 
Розкуйтеся^), братайтеся")! 
>' чужому краю 
Не піукаііте, не питайте 



*) проклятий 

") де багато людей, багатолюдних 

^) людей звичайних — мужиків 

*) Які жнива будуть — це каже ІІІевченко ; •яаговорпть і Дніпро, і гори, 
стор. 189, пом. 11. 

'^) Це пани України, г.і. «Розрита могила», стор. 107. 

®) дурненькі, гл. «Чигирин», стор. 108, пом. 5; тут: нерозумні, безглузді 

") З України — тепер велика руїна, та любіть у ній не тільки те. що гарн'- 
(пор. далі: гармонія, сила, історія, стор. 191), але любіть такою, як вона тепрр. 

*) розкуі1т;еся з темноти, в якій живете (пор. «Іван Гус», стор. 136: «ві.пьниіі 
розум окував кайданами ночі») 

^) На Україні, і то як слід, а не на словах, як саме тоді мода казала 
(братерство братнє, гл. стор. 189, пом. 2). 



189 — 



Того, що немає 

І на небі, а не тілько 

На чужому полі ... 

В своїй хаті — своя правда, 

І сила, і воля! 

Нема на світі ^) України, 
Немає другого Дніпра; 
А ви претеся на чужину 
Шукати доброго добра, 
Добра святого, волі, волі. 
Братерства братнього-) . . . 

Найшли, 
Несли, несли з чужого поля, 
І в Україну принесли 



Веліплих слів велику силу, 
Тай більш нічого . . . Кричите, 
Що Бог создав-) "вас не на те. 
Щоб ви неправді покланялись, 
І хилитесь, як і хилились^), 
І знову шкуру дерете 
з братів'*) незрячих, гречкосіїв, 
І сонця правди дозрівать 
В німецькі землі, у чужії, 
Претеся знову^). 

Як би взять 
І всю мізерію®) з собою. 
Дідами крадене добро. 
Тоді б зостався сиротою 
З святими горами Дніпро! 



Ох, як би то сталось, щоб ви не вертались, 
Щоб там і здихали, де ви поросли^)! 
Не плакали б діти, мати б не ридала^). 
Не чули б у Бога вашої хули®); 
І сонце б не гріло смердячого гною 
На чистій, широкій, на вольній землі; 
І люде б не знали, що ви за орлй^о), 
І не покивали б на вас головою . . . 



Схаменіться! Будьте люде. 
Бо лихо вам буде: 
Розкуються незабаром 



Заковані люде; 

Настане суд! Заговорить 

І Дніпро, і гори"), 



М розуміється: другої України, другого такого тихого раю 

-) Оце ті гасла, що лунали скрізь на заході Европи, вільнодумні гасла, 
що їх створила француська революція: добре добро, воля, братнє братерство 
(рівність); создав ^= створив 

^) А хиляння — це не правда! 

*) Голосите братерство — аз братів темних (незрячий =^ темний) селян 
дерете шкуру. * 

^) покидаючи свій рідний край! 

") останки, бідолашні останки (мізерія — латинське слово, значить те 
саме, що: бідолашне, пор. укр. мізерний = незначний), що то їх діди придбали, 
немовкрадучп (пор. у «Великому Льоху» : «Крав Богдан крам» — стор.1 62, пом. 1 ) . 

'') де ви виховувались, де такими виросли, як ви є, на чужині 

**) пор. «Розрита могила» такі самі слова, стор. 107 

*) як то ви Бога ображаєте, зневажаєте, що иньчого кажучи, а що иньчого 
роблячи; хула (церк.) -^ зневага Бога 

^"І звичайно кажемо: що ви за пташки! 

^Ч На тому суді стане свідком: Дніпро й гори, що над Дніпром — ціла 
Україна стане проти вас (що ви народ утискали). 



190 



І потече сто ріками 

Кров у синє море 

Дітей ваших ^) І . . і не буде 

Кому помагати: 

Одцурається брат брата 

І дитини мати; 

І дим хмарою заступить 

Сонце перед вами, 

І на віки прокленетесь ^) 

Своїми синами. 

Умийтеся! Образ Божий 



Багном не скверніте^)! 

Не дуріте дітей ваших*), 

Що вони на світі 

На те тілько, щоб панувать — 

Бо невчене око^) 

Загляне їм в саму душу 

Глибоко, глибоко . . . 

Дознаються небожата. 

Чия на вас шкура^), 

Та й засудять, — і премудрпх 

Немудрі одурять ■'). 



II. 



— «Я не знаю — 
Нехай Німець скаже^^)!» 

* 

От£ік ТО ви навчаєтесь 
У чужому краю! 
Німець скаже: ,,Ви Моголи". 

— «Моголи, Моголи, 
Золотого Тамерлана^-) 
Унучата голі!» 

Німець скаже: ,,Ви Слав'яни". 

— «Слав'яни, Слав'яни; 



Як би ви вчились так, як треба. 
То й мудрість би була своя^); 
А то залізете на небо: 
«І ми — не ми, і я — не я')! 
І все те бачив, все те знаю: 
Немає пекла, а-ні раю, 
Немає п Бога, тілько я. 
Та куций Німець узловатий^"), 
А більш нічого ...» 

— ,, Добре, брате! 
Що ж ти таке?" 

^) відпокутують за вас ваші діти (бо вас уже не буде) 

2) Ваші сини на віки вас прокленуть — увесь цей суд, змальований чисто 
пророцькимп словами, дуже нагадує Господень суд у Ісаї 34, гл. 9. 

^) Образ знов із Біблії (пор. людина створена на образ і подобу Бога): 
умийтеся від неправди, не опоганюйте себе багном неправди. 

*) пор. «Холодний Яр»: «дуріть дітей, і брата сліпого, дуріть себе, чужих 
людей», стор. 196 — отЛЬ: дурите своїх дітей, ш;о вони (пани) мають панувати 

^) мужицьке 

*) що ви панами поробилися, а були такі ж самі, як і ті мужики, яких 
ви в ярма впрягаєте, пор. «Великий Льох»: І дворянства страшну силу у 
мундірах розплодила, стор. 166. 

') вас — премудрих засудять нем^^дрі — мужики 

^) Виходить, ш;о мудро^сти своєї в вас немає (вона поверховна, ви чіпляєтесь 
слів, у зміст не входячи), бо вчитесь, як не треба! 

*) Це ріжні фільософічні думки ріжних німецьких фільософів; вони глибокі 
й розумні, але ж наші пани, нахапавшись тільки слів, а не думок, плетуть ось 
таку нісенітницю, як подає Шевченко — а потім того ще й покликуються на 
слова якогось поважного вченого (авторитет), н. пр., Фіхте (нім. фільософ). 

") Узловатпй — це такий, що всякий вузел розв'яже, розумний (пор.: таке 
мале, а таке вузловате) , штудерний, пор. «Кавказ», пом. 5. 

^^) Як угорі треба б розуміти дослівно Німця, так тут не конче — це зага- 
лом чужинець, що має велике слово, що його слухають чи в науці, чи так. 

^'^} Тамерлян — татарський хан, що давно колись завоював був дуже ба- 
гацько країв у Азії й до Москви добірався; він був начальником т. зв. Золотої 
Орди (через те й золотий). 



191 



Славних прадідів великих 

Правнуки погані^)!» 

І Колляра^) читаєте 

З усієї сили, 

І Шафарика-), і Ганну-), 

І в славя'нофіли^) 

Так і претесь, і всі мови 

Слав'янського люду, 

Всі знаєте, а своєї 

Дасть-Біг! 

— «Колись будем 
1 по свойому глагблать, 
Як Німець покаже, 
А до того й історію 
Нам нашу розкаже. 
Отоді ми заходимось!» 

Добре заходились 



По німецькому показу 

Тай заговорили 

Так, що й Німець не второпа. 

Учитель великий, 

А не то, щоб прості люде. 

А ґвалту! а крику*): 

«І гармонія^), і сила, 

Музика, та й годі! 

А історія? — Поема*) 

Вольного народу . . . 

Що ті Римляни убогі! 

Чорт-зна що — не Брути! . . . 

У нас Брути і Коклеси 

Славні, незабуті')! . . . 

У нас воля виростала, 

Дніпром умивалась, 

У голови гори слала. 

Степом укривалась*)!» 



^) Та й при тому ще й переборщують, понижують себе, думаючи, що «Нім- 
цям» буде це під смак (брак усякої самостійности в поглядах). 

2) Ян Коляр (1793 — 1852) чеський поет і вчений, родом зі Словакії, один із 
основників т. зв. слав'янофільства (гл. «Гус», стор. 133, пом. 2, 8), з того боку 
відомий був його вірш: «Донька Слави» (1824) ; про П. Шафаржіка гл. «Гус», 
стор. 132, пом. 1; В'ячеслав Гайка (1791 — 1861) теж чеський поет і вчений, був 
основником «Чеської Матиці», товариства, що дбало про чеську культуру, й 
ніби то винайшов «Короледвірську ^рукопись», збірник старочеських співів 
(їх перекладав на нашу мову Костомарів, М. Шашкевич, Метлинський), щоб 
показати світові (Німцям), що й Слав'яни (Чехи) мають давню поезію; він, 
звичайно, ці співи підробив, але ж у часах Шевченка всі вірили, що вони прав- 
диві, й Чехи дуже всі були тим горді. 

^) гл. «Гус» — стор. 133, пом. 2, 8. 

*) А за те: скілько ви ґвалтуєте, скілько кричите: що . . . 

*) Гармонія — в пісні, чи в музиці: як голоси єднаються, що приємно 
слухати; тут треба розуміти — похвали для української мови, що в ній і гар- 
монія, і сила, і музика (що можна нею все сказати й, як говорити нею, то наче б 
хто співав); то пани перед Шевченком так українську мову вихвалювали, щоб 
йому приподобатись, а між собою балакали — по-московськи. 

®) Поема ■ — • грецьке слово, оповідання віршем; значить, пани кажуть, що 
наша історія така гарна, як би хто вірші склав, що як то ми, мовляВ; волі боронили. 

') Супроти наших славних людей (героїв) у нашій історії — Римляни бідні, 
бо вони так не бились за волю, як ми (вони — не Брути). Б рут — Римлянин, 
став тим славний, що 509. р. перед Христом убив римського короля Тарквінія 
Гордого, й від того часу Рим зробився вільною республикою — без королів. 
Та ще був один Брут, що 43. р. перед Христом убив Цезара, який думав із рим- 
ської республики зробити царство (од його й пішла назва цісарь, царь) та са- 
мому царем стати. Горацій Коклєс — теж славний Римлянин; про нього опові- 
дали, що він один-одніський боронив моста він ворогів. 

*) Це знов воля змальована як людина (вчоловічення — персоніфікація) 
— вона була велика, як подумати, що голова її сягала гір, тих, звідкіля Дніпро 
витікає, а вкривав її цілий наш Степ — геть аж понад Чорне Море. 



- 192 — 

Кров'ю вона умивалась, Раби, підніжки, грязь Москви, 

А спала на купах. Варшавське сміття ваші пани 

На козацьких вольнпх трупах. Ясновельможнії гетьмани^)! 

Окрадених трупах^)! . . . Чого ж ви чванитеся, — ви, 

Сини сердешної Украйни? 

Подивіться лишень добре ^), Що дабре ходите в ярмі. 

Прочитайте знову^) Щ^ ^^Р^^' «^ ДіД« ходили«).М 

Тую славу, та читайте «є чваньтесь: з вас деруть ремінь. 

Од слова до слова; ^ з їх, бувало, п лій топили! 

Не минайте а-ні титла*). Може чванитесь, що братство') 

Ніже тії коми,*) Віру заступило? 

Все розберіть, та й спитайте Що Синопом, Трапезунтом*) 

Тоді себе: що ми? Галушки варило? 

Чиї діти? яких батьків? Правда ваша: наїдались, 

Ким, за що закуті? А вам тепер вадить^). 

Та й побачите, що ось-що І на Січі мудрий Німець") 

Ваші славні Брути: Картопельку садить; 

^) А це відповідь Шевченка на похвалу нашої колишньої волі, що її пани 
славлять: здобували цю волю своєю кров'ю козаки, та покрив її не голий степ,яі; 
пани кажуть — а козацькі трупи на ньому, з волі окрадені (що їм волю вкрадена - 

2) одже дивплпсь зле, поверховно чпталп 

^) ще раз; славу — історію України, яку ви славите, а власне історіні 
Гетьманщини, бо ж про гетьманів далі йде річ, а пани ж потомки геть- 
манської старшини 

*) Тіїтла — значок, яким скорочується слова в церковних книгах, н. п]'.: 
Бг, Апли, себто: Бог, Апостоли; грецьке слово кома, це по нашому — запин 
докупи обоє значать: не минайте й найміньчої дрібнички. 

^) Не треба знов думати, що про всіх гетьманів була в Шевченка тньа 
думка, а то ж і після 1845. р. зве він славними тих, що справді про Україну 
дбали, а підніжків Москви сам називає, н, пр.: Розумовський (пор. «Невп.и.- 
нпк», стор. 154, пом. 7), та ще є згадка про дурного Самойловича (стор. оіі , 
дурного Скоропадського (стор. 280). Та ще був таким підніжком Брюховені.- 
кпй, а варшавське сміття — це Тетеря, Ханенко. Із гетьманів високо ставив пгиі : 
Полуботка, Мазепу, Дорошенка, дуже поважав і Б.Хмельницького, але мін 
до нього жаль за Переяслав (пор. «Розрита могила», «Чигирин», і т. д). Д;пі- 
ніще (1840 — 1841) Шевченко краще дивився загалом на всіх гетьманів. 

®) Це та сама думка, що в «Невольнику», що, мовляв, польська нево.ін. 
польське ярмо, було легче від московського (стор. 154, пом. 9), бо під дідами 
треба розуміти тих наших прадідів, що від Польщі відбивались. 

') Від Гетьманщини — історії, справжньої історії Гетьманщини пани їй 
знають, чваняться тим, чим не треба б чванитись — переходить поет до Заім- 
рожжя, бо братство — це Запорожжя (пор. «Чернець»: У Київі, наПодолі, брі 
терськая наша воля, іт.д., стор. 248) й докоряє панам, до чого вонидожилися: щч їм 
славному Запорожжі, що було пострахом для Турків — чужинці засіли іНі.маї 

*) Синоп і Трапезунт — турецькі міста на північному березі Малої А;іі 
— аж тз'ди Запорожці добіралися. 

?) вони (Запорожці) наїдались, а вам це вийшло на шкоду (бо що в и з ць і > 
маєте!) 

") пор. «Великий Льох», стор. 166 пом. З (уже й Січ їх біснувата Німо і ою 
поросла). 



¥ 



193 



А ви її купуєте, 

їсте на здоров'я, 

Та славите Запорожжя. 

А чиєю кров'ю 

Ота земля напоєна, 

Що картоплю родить? 

Вам байдуже — аби добра 

Була для городу^)! 



А чванитесь, що ми Польщу 
Колись завалили! . . . 
Правда ваша: Польща впала. 
Та й вас роздавила-). 

Так ось-як кров свою лили 
Батьки за Москву і Варшаву, 
І нам, синам, передали 
Свої кайдани, свою славу ^)! 



III. 



Доборолась Україна 
До самого краю: 
Гірше Ляха свої діти 
її розпинають; 
Замісць пива — праведную 
Кров із ребер точуть, — 
Просвітити, кажуть, хочуть 
Материнські очі 
Современними огнями*), 
Повести за віком*). 
За Німцями недоріку. 
Сліпую каліку^). 
Добре! Ведіть, показу іїте! 
Нехай стара мати 
Навчається, як дітей тих 
Нових доглядати! 
Показуйте! За науку — 
Не торгуйтесь! — буде 
Материнська добра плата: 
Розпадеться луда'') 



На очах ваших неситих; 
Побачите славу ^), 
Живу славу дідів своїх 
І батьків лукавих! . . . 

Учітеся, брати мої! 
Думайте, читайте, 
І чужому научайтесь, — 
Свого не цурайтесь: 
Бо хто матірь забуває. 
Того Бог карає^ 
Чужі люде цураються, 
В хату не пускають, 
Свої діти^), — як чужії, 
І немає злому 
На всій землі безконешній 
Веселого дому. 

Я ридаю, як згадаю . 
Діла незабуті 



^) От і Запорожжям не мають права пани чванитися, бо нічого не зробили, 
щоб те Запорожжя вдержати. 

2) І нема чого чванитися, що через Україну Польща впала — хоч це правда, 
пор. «Великий Льох», стор. 164, пом. 7: «Я спалила Польщу з королями» — 
бо з упадком Польщі й Україні прийшов кінець — під Москвою. 

^) Це ті батьки (не діди!), що за Гетьманщини вислуговувались то Польщі, 
то Москві. Виходить, що та слава, якою чваняться пани — наші кайдани! 

'') тою наукою, що саме на часі, сучасною 

=) за модою, або як кажуть: за духом часу, за тим, чого вчать на Заході 
чужинці 

«) Недоріка, гл. «Великий Льох», стор. 164 пом. 4; Україна нічого ж не 
знає (дитина = недоріка), не бачить, який тепер час (сліпа каліка). 

'') польсь. слово л^да == обмана, а далі: плівка на очах, те ж що: полуда 

®) ту, про яку балакаєте — і вийде жива слава дідів (справжня — велика) 
і иньча вже слава лукавих батьків! 

') розуміється: супроти матері — діти, а так — люде; доповнена думка: 
свої люде для перевертня як чужі, чужими являються 

V. А. . 13 



194 — 



Дідів наших: тяжкі діла! 
Як би їх забути, 
Я оддав би веселого 
Віку половину^) . . . 

Отака-то наша слава, 
Слава України! . . . 
Отак і ви 2) прочитайте, 
Щоб не сонним снились 
Всі неправди^), щ;об розкрились 
Високі могили 
Перед вашими очима, 
Щоб ви розпитали 
Мучеників: кого, коли, 
За ш,о розпинали ? . . . 



Обніміте ж, брати мої*), 
Найменшого брата^), — 
Нехай мати усміхнеться. 
Заплакана мати! 
Благословіть дітей своїх 
Твердими руками ^), 
І обмитих") поцілуйте 
Вольними устами! 
І забудеться срамотня®) 
Давняя година, 
І оживе добра слава. 
Слава України, 
І світ ясний, невечерній^), 
Новий засіяє . . . 
Обніміться ж, брати мої, 
Молю вас, благаю! 

14. XII. 1845. 
В'юнпща. 



^) Діла дідів незабуті, тяжкі, себто: великі! Та краще б їх і не знати, бо 
що тепер із них лишилося?! (Поет віддав би половину свойого життя, щоб їх 
не знати, адже не даром кажуть, що незнання — не нещастя; а то знати, 
що діди довершили великих (тяжких) діл, і з них нічого не лишилося — то 
краще віддати половину свого життя!) 

2) як, н. пр., прочитав я, що знаю, яка ця наша слава 

^) Ви спите (сонним), і не бачите всіх неправд, вам вони тільки сняться. 
А щоб було зрозуміліще, то так розставимо слова: щоб не снились (вам) сонним 
всі неправди (щоб ви побачили несонними очима всі неправди), а то ви на все 
маєте заплющені очі, пор. початок «Посланія»: оглухли, не чують і т. д. 

*) розуміється — пани 

^) селянпна-кріпака 

®) а не дуріть, що вони на те тільки, щоб панувать; твердими руками ■ — 
знаючи, що робите! 

') з брехні, з неправди (пор. угорі: «Умийтеся», стор. 190) 

®) та, що сором приносила, ганебна 

^) світло ясне, не таке, що над вечером, не таке, що гасне 



195 — 



ХОЛОДНИЙ ЯР. 



Що таке «Холодний Яр», поет сам каже в самій поемі. Поема являється 
продовженням «Посланія» і, щоб як слід її розібрати, треба читати її з 
«Посланієм». Річ у тому, що одна і друга поема вийшла, певно, з розмов, 
які велися в українських панів тоді, як Шевченко гостив у них: за довгими 
обідами, за забавами. Та як у «Посланію» порушив поет тільки відносини 
панів до Гетьманщини, до Запорожжя, до Польщі й дав їм научку, що вони 
погано розбіраються в тих частинах нашої історії — то в «Холодному Ярі» 
торкнувся Гайдамаччини (гл. стор. 38, 39) — і вже не втерпів, як чув напади 
на гайдамаків, що воші нібп-то пляма в нашій історії, а кинув просто по- 
грозу панам у вічі! Бо ж Шевченко — вважав гайдамаків людьми, що «розбили 
живе серце за свою країну». 



ДГ всякого своє лихо, 

^ їв мене те лихо; 

Хоть не своє, — позичене^), 

А все-таки лихо. 

На щоб, бачся, те згадувать, 

Що давно минуло. 

Будить Бог-знає колишнє? 

Добре, що заснуло! . . . 

Хоть би й Яр той! Вже до його 

І стежки малої 

Не осталось, і здається. 

Що ніхто й ногою 

Не ступив там, — а згадаєш. 

То була й дорога 

З манастиря Мотриного 

До Яру страшного'). 

В Яру колись гайдамаки 

Табором стояли, 

Лагодили самопали. 



Ратища стругали'^). 

У Яр колись сходилися. 

Мов із хреста зняті. 

Батько з сином, і брат з братом, 

Одностайне стати 

На ворога лукавого, 

На лютого Ляха. 

Де ж ти дівся, в Яр глибокий 
Протоптаний шляху? 
Чи сам заріс темним гаєм? 
Чи то засадили*) 
Нові кати, щоб до тебе 
Люде не ходили 
На пораду: що їм діять 
З добрими панами, 
Людоїдами лихими, 
Новими Ляхами^)? 
Не сховаєте*): над Яром 
Залізняк вітає, 



^) позичене в людей, що терплять од панів, позичене від України, що її 
пани промінюють на «отечество» 

^) Усе це згадки про повстання з 1768. р.; про Мотрин манастирь гл. «Гайда- 
маки» стор. 62, пом. 1. 

^) ратище, самопал, гл. «Невольник», стор. 147, пом. 5, 6 

*) доповнити: тебе (засадили) темним лісом 

*) 8 новими панами — українськими, ніби-то добрими, а власне — людої- 
дами 

*) розуміється: стежки до Яру (думки про те, як ярмо скинути) 

13* 



196 — 



Та на Умань позирає, 

Ґонту виглядає ^). 

Не ховайте, не топчіте 

Святого закона^) 

І не кличте преподобним 

Лютого — Нербна'')! 

Не славтеся царевою 

Святою війною*). 

Бо ви й самі не знаєте, 

Що царики коять, 

А кричите, що несете 

І душу і шкуру 

«За отечество»! 

їй-Богу, 
Овеча натура^)! 
Дурний шию підставляє 
Й сам не знає, за ш.о*'), 
Та ще й Ґонту зневажає, 
Ледаче ледащо! 
«Ґайдамакі — не воіньї^ — 
Разбойнікі, ворьі''), 
Пятно'') 6 нагией історії!» 



Брешеш, людоморе,"): 

За святую правду, волю 

Розбійник не встане. 

Не розкує закований 

У ваші^) кайдани 

Народ темний; не заріже 

Лукавого сина"); 

Не розіб'є живе серце 

За свою Вкраїну! 

Ви — розбійники неситі. 

Голодні ворбни! 

По якому правдивому, 

Святому закону 

І землею, всім даною ^'), 

І сердешним людом 

Торгуєте ? 

Стережіться ж. 
Бо лихо вам буде. 
Тяжке лихо. Дуріть дітей' 
І брата сліпого"), • 
Дуріть себе, чужих людей, 
Та не дуріть Бога^*)! 



^) Дух Залізняка й Ґонти (гл. стор. 80, пом. 3) над Яром вітає, в нарі.ід 
він не згас. 

2) волі та правди 

^) московського царя Миколу І. — що справді бз^в лютим Нероном своїмі 
переслідуваннями людей, що до волі рвалися 

*) хоч би ось такою, як із Кавказцями, гл. стор. 182; що ніби-то їх зад і; 
навернення на христіянство воюють 

^) У нас тепер кажуть: як барани — за «отечество», та за царів, не знаючи 
що це за отечество (не їхнє ж, а чуже), і що «царики коять»! 

®) моск. вор = злодій 

') Що ніби гайдамаки в нашій історії — пляма! Це цікаво, що земляк 
пан виголошує ці слова по-московськи (воно, певне, так і було; це, певне, дослівне 
Шевченко наводить), а каже: «нашей (української) історії» ■ — • пор. місце ■ 
«Посланія»: усі мови слав'янського люду знаєте, а своєї дасть-Біг, стор. 191 

*) той, що люд морить, людоїд 

^) у панські 

^°) Це може бути натяк на те, що Гонта своїх власних синів порізав, ні 
пише Шевченко у своїх «Гайдамаках», за те, що від свойого народа відбилися 
(були уніяти), гл. «Гонта в Умані», стор. 183, пом. 1. 

^') Шевченко заступає тут погляд, що земля не може бути нічиєю власністю 
вона власність - — • усіх і нічия, і торгувати нею не можна. 

^^) Докінчення цієї думки гл. «Посланіє» стор. 190: «Не дуріте дітеі 
ваших, що вони на світі на те тільки, щоб панувать.» 
^^) селянина-кріпака 

^*) який стоїть на сторожі правди, гл. «Кавказ» (колижправда прокинеться 
коли одпочити ляжеш, Боже, утомлений, стор. 183) і иньчі поеми від 1843 — 1845 р 



І 



— 197 



Бо в день радости^) над вами 
* Розпадеться кара, 
І повіє новрп"і огонь 



З Холодного Яра! 



17. XII. 1845. 
В'юнища. 



ПСАЛМИ ДАВИДОВІ. 

Шевченко повибірав із «Псалтирі» ті псалми, що саме підходили під 
тодішні ііого національно-політичні погляди й по-свойому їх попереспівував, 
— не перекладав слово до слова, а, де треба було йому, додавав дещо, дещо 
пропускав, так що їх слід уважати не перекладами, а його власними тво- 
рами. Скрізь найдете в них те, що порозказувано по' творах 1843 — 1845. р. 
(правда, воля, царі, кати), та тільки щоб попасти в поважний тон старої 
жидівської поезії, поет уживав скрізь церковних слів, а то й форм. їх усюди 
під віршами пояснено. 



І. 



Т^лаженний муж на лукаву 

Не вступає раду, 
І не стане на путь злого, 
І з лютим не сяде; 
А в законі Господньому 
Серце його й воля 
Навчається; і стане він, 
Як на добрім полі, 
Над водою посажене, 
Древо зеленіє, 



Плодом вкрите: так і муж той 

В добрі своїм спіє^). 

А лукавих, нечестивих^), 

І слід пропадає, — 

Як топ попіл над землею 

Вітер розмахає. 

І не встануть з праведними 

Злії з домовини; 

Діла добрих обновляться, 

Діла злих загинуть. 



XII. 



Чи ти мене, Боже милий. 
На вік забуваєш? 
Одвертаєш лице своє. 
Мене покидаєш? 
Доки буду мучить душу 
І серцем боліти? 



Доки буде ворог лютий 

На мене дивитись 

І сміятись ? Спаси мене, 

Спаси мою душу, 

Да*) не скаже хитрий ворог: 

«Я його подужав!» 



^) Як усі радуватимуться, що правда прийшла на світ, — над вами роз- 
падеться кара, месник на вас найдеться за кривди, пер. легче місце з «Посланія» 
про суд, стор. 189, та «Псалми Давидові», стор. 202, пом. 3; новий вогонь 
— як колись у 1768. р. (повстання, революція). 

^) дозріває, як дерево 

к^) безбожних, грішних 
*) щоб не сказав 



— 198 



І всі злії посміються, 
Як упаду в руки, 
В руки вражі. Спаси мене 
Од лютої муки. 



хии. 



Боже! Нашими ушима 
Чули Твою славу. 
І діди нам розказують 
Про давні кріваві 
Тії літа, як рукою 
Твердою своєю 
Розв'язав ти наші руки 
І покрив землею 
Трупи ворожі, і силу 
Твою восхвалили 
Твої люде і в покої, 

в добрі ОДПОЧРІЛИ, 

Слав'я^) Господа. А нині 
Покрив-єси знову 
Срамотою*) свої люде, — 
І вороги нові 

Розкрадають, як овець, нас 
І жеруть . . . Без плати 
І без ціни оддав-єси 
Ворогам проклятим; 
Покинув нас на сміх людям 5), 
В наругу сусідам, 



Спаси мене! «Помолюся 
І воспою^) знову 
Твої блага-) чистим серцем, 
Псалмом тихим, новим. 



Покинув нас, яко в притчу^) 

Нерозумним людям. 

І кивають, сміючися. 

На нас головами; 

І всякий день перед нами — 

Стид наш перед нами. 

Окрадені, замучені, 

В путах уміраєм, 

Не молимось чужим богам, 

А Тебе благаєм: 

Поможи нам, ізбави нас 

Вражої наруги! 

Поборов Ти першу силу^). 

Побори і другу, 

Щелютіщу. Встань же, Боже — 

Вскую^) будеш спати. 

Од сліз наших одвертатись, 

Скорби') забувати? 

Смирилася") душа наша. 

Тяжко жить в оковах! 

Встань же. Боже, — поможи нам 

Встать на ката знову ^і)! 



'■) заспіваю, виславляючи 

2) добра, добродійства ' 

^) стара форма = славлячи 

*) ганьбою, соромом 

5) оці слова (тільки по-церковному) поклав Шевченко на початку свого 
«Великого Льоху» — бо вони дз^же підходять до України, гл. «Великий Льох», 
стор. 158. 

'') У нас кажуть: причта — це таке оповідання, що в ньому щось із чимось 
порівнюється, але не назване те, з чим порівнюється, хиба що на кінці все роз- 
яснюється; такими притчами вчив, н. пр., Христос (притча про сівача, н. пр.); 
тут можна розуміти — зразок, образ. 

'') Як прикласти до України, то перша сила — Польща, друга, ще лютіща, 
(пор. «Посланіе», стор. 193, пом. 2, «Невольник», стор. 154, пом. 8) — Москва; 
кат — царь, кат України. 

^) чого, чому 

®) роре, біду, скорботи 

^"І присмирніла, смирною зробилася, тихою стала 

^^) В иньчих виданнях: «встань на ката . . .;> • — та я думаю, що повинно 
бути: «встать». 



— 199 — 



иі. 



Пребезумний^) в серці скаже, 
Що Бога немає, 
В беззаконії мерзіє^). 
Не творить благая^). 
А Бог дивиться: чи є ще 
Взискающип*) Бога? 
Нема добре творящого^), 
Нема ні одного! 
Коли вони, неситії^) 
Гріхами, дознають ') ? 
їдять люде**) замісць хліба, 
Бога не згадають. 



Там бояться, лякаються. 
Де страху п не буде: 
Так самі себе бояться 
Лукавії люде. 
Хто ж пошле нам спасеніє, 
Верне добру долю? 
Колись Бог нам верне волю. 
Розіб'є неволю. 
Восхвалимо Тебе, Боже'), 
Хваленієм всяким; 
Возрадується Ізраїль 
І святий Іаков. 



иіі. 



Боже! Спаси, суди мене 
Ти по своїй волі! 
Молюсь, Господи, внуши") 
Уст моїх глаголи! 
Бо на душу мою встали 
Сильнії чужії. 
Не зрять Бога над собою, 
Не знають, що діють. 



їм 



А Бог мені помагає. 

Мене заступає, 

І їм правдою своєю 

Вертає їх злая^^). 

Помолюся Господеві 

Серцем одиноким, 

І на злих моїх погляну 

Незлим моїм оком. 



Між царями й судіями 
На раді великій 
Став земних владик судити 
Небесний Владика. 



ЬХХХІ. 

«Доколі ^-) будете стяжати^^) 
І кров невинну розливать 
Людей убогих, а багатим 
Судом лукавим помагать ? 



^) Безумний — той, що розз'му не має (без ума), пребезумний — • цілком 
уже без розуму. 

^) стає чим раз мерзкіщий, гидчий, гидчає, поганьчає 
^) добрих діл не робить (церк.) 
*) Чи є ще такий, що шукає Бога? 
^) Нема такого, що добре творить. 
*) грішили, та ще ие наїлися гріхами 
') спізнають, стануть свідущі, розпізнають 
*) людей 
' ®) Долучені думки між собою так: як Бог колись розіб'є неволю — то ми 
Тебе восхвалимо, і тішитиметься цілий народ, і кожний ізокрема чоловік 
(св. Яків), подібна думка в «Заповіті», стор. 205, пом. 8. 

^'') роз'ясни Ти їм, утовкмач (тим, що встали на мою душу: чужі сильні) 
— слова моїх уст 

^^) відплачується правдою за зле 

^^) Докіль — як довго. 

•^^) нагарбовувати собі майно, грабувати 



— 200 



Вдові убогій поможіте, 
Не осудіте сироти, 
І виведіть із тісноти 
На волю тихих, заступіте 
Од рук неситих!» 

Не хотять 
Познать, розбити тьму неволі, 
І всує^) — Господа глаголи, 
І всл'Є плачеться земля. 



Царі, раби - — однакові 

Сини перед Богом; 

І ви вмрете, — як і князь ваш. 

І ваш раб убогий. 

Встань же, Боже, суди землю 

І судей^) лукавих! 1 

На всім світі Твоя правда 

І воля і слава. 



ХСІІІ. 



Господь Бог лихих карає, — 
Душа моя знає. 

Встань же, Боже, — твою славу 
Гордий зневажає. 
Вознесися над землею 
Високо-високо, 
Закриіі славою своєю 
Сліпе, горде око. 
Доки, Господи, лукаві 
Хваляться, доколі 
Неправдою? Твої люде з) 
Во тьмі і в неволі 
Закували, добро Твоє 
Кров'ю затопили, 
Зарізали прохожого. 
Вдову задавили 
І сказали: «Не зрить Господь, 
Ні-же теє знає*).» 
Умудрітеся, немудрі ^)! 
Хто світ оглядає. 
Той і серце ваше знає, 
І думи лукаві. 
Дивітеся^) ділам Його, 



Його вічній славі! 

Благо тому, кого Господь 

Карає між нами, — 

Не допуска, поки злому 

Ізриється яма'). 

Господь любить свої люде^), 

Любить, не оставить. 

Дожидає, поки правда 

Перед ними стане. 

Хто б спас мене од лукавих 

І діющих злая^)? 

Як би не Бог поміг мені. 

То душа б живая 

Во тьмі ада®) потонула, 

Проклялась на світі. 

їй, Господи, помагаєш 

По землі ходити, 

Ти радуєш мою душу 

І серце врачуєш^°); 

І пребуде^і) Твоя воля, — 

І труд Твій не всує: 

Вловлять душу праведничу, 

Кров добру осудять. 



Даремні — слова Бога, і даремне плачеться земля. 

церк. форма = суддів 

твоїх людей 

не бачить Господь і не знає того 

прийдіть до розуму 

дивуйтеся 

не допускає, поки злий 

від тих, що зле діють 

у тьмі пекла 

лікуєш, вилічуєш 

лишиться, зістанеться 



у злих учинках не вмре 



201 — 



Мені Господь пристанище ^), 

Заступником буде, 

І воздасть^) їм за діла їх 



Кріваві, лукаві, 
Погубить їх, і їх слава 
Стане їм в неславу. 



СХХХИ. 



Чи є що краще, лучче в світі, 
Як укупі жити, 
З братом добрим добро певне 
Пожить, не ділити ? 
Яко міро добровонне^) 
з голови чесної 
На бороду Аароню*) 
Спадає росою, 
На гаптовані омети^) 
Ризи дорогої; 
Або роси Єрмонськії®) 



На святії гори 

Високії Сіонськії 

Спадають і творять 

Добро тварям^) земнородним, 

І землі, і людям: 

Отак братів благих своїх 

Господь не забуде — ■ 

Воцариться^) в дому тихім, 

В сім'ї тій великій, 

І пошле їм добру долю 

Од віка до віка. 



На ріках круг Вавилона, 
Під вербами в полі, 
Сиділи ми і плакали 
В далекій неволі, 
І на вербах повішали 
Орґани^) глухії, 
І нам стали сміятися 
Едомляни^") злії: 

— «Розкажіть нам пісню вашу 
Може, й ми заплачем; 
Або нашу заспівайте, 
Невольники наші!» 

— ,,Якої ж ми заспіваєм 



СХХХУІ. 

На чужому полі ? 

Не співають веселої 

В далекій неволї. 

І коли тебе забуду, 

Ієрусалиме, — 

Забвен^і) буду, покинутий, 

Рабом на чужині! 

І язик мій оніміє. 

Висохне лукавий. 

Як забуду пом'янути 

Тебе, наша славо! 

І Господь наш вас пом'яне, 

Едомськії діти, 



^) прпстановише, притулок , 

^) дасть заплату, нагороду 

^) запахуще, церк. воня = пахощі 

*) Аронову, пророка Арона 

^) полрі, окраєчки (пор. обкидувати, обмечувати довкола, щось наче: ля- 
мувати) 

®) Є.рмон — гора в Сирії, на схід від джерела Йордану, там і в літі дер- 
житься сніг. 

') творінням, що на землі родяться 

*) запанує, засяде царем 

*) Орґани — струмент, що на ньому грають по костьолах: тут значить кож- 
ний струмент, що на ньому грають до співу. 

^") мешканці Едома, на південь від Палестини — а тут загалом: вороги, 
погани (язичники), що запанували над Жидами; нам сміятися == над нами 
^^) нехай буду забутий 



— 202 — 



Як кричали ви: «Руйнуйте, 
Руйнуйте, паліте 
Сіон святий!» Вавилоня 
Дщере окаянна^)! 



За твої кайдани! 

Блажен, блажен! Тебе, злая, 

В радости^) застане 

І розіб'є дітей твоїх 



Блаженний той, хто заплатить 2) О холодний камінь!. 



Псалом новий Господеві^) 
І новую славу 
Воспоєм чесним собором ^), 
Серцем нелукавим; 
Бо псалтирі і трімпані^) 
Воспоєм благая'). 
Яко Бог кар4 неправих, 
Правим помагає. 
Преподобнії^) во славі 
І на тихих ложах 
Радуються, славословлять^), 
Хвалять ім'я Боже; 



схих. 



І мечі в руках їх добрі, 
Гострі обоюду"), 
На отмщеніє неправди ^^) 
І в науку людям. 
Окують царей неситих^-) 
В залізнії пута, 
І їх, славних, оковами 
Ручними окрутять, 
І осудять неправедних 
Судом своїм правим, 
І во віки стане слава. 
Преподобним слава! 

19. ХП. 1845. 
В'юнища. 



МАЛЕНЬКІЙ МАР'ЯНІ. 



ТЗости, рости, моя пташко, 

Мій маковий цвіте. 
Розвивайся, коли твоє 
Серце не розбите. 



Поки люде не дознали ^^) 
Тихої долини! . . . 
Дознаються — пограються. 
Засушать та й кинуть. 



^) Вавилонська дочко проклята, проклята дочко Вавплона! 
2) помститься 

^) Пор. «Холодний Яр»: Бо в день радостп над вами розпадеться кара, 
стор. 197, пом. 1. 

*) Цей цілий псалом поміщений у «Неофітах», стор. 374; так моляться 
там христіяни. 

^) чесною громадою 

®) І псалтирь і тимпан — грецькі слова, означають струменти, по яких 
ударяли; на них грали (як ось у нас на цимбалах) і співали (зокрема ще, псалтирь 
— книжка з поезіями-піснями царя Давида). 

'') виславлятимемо, співаючи, те, що добре, що Бог . . . 
*) справедливі, праведні 
®) виспівують (словами) славу 
") з обох боків гострі 

^^) на те, щоб відплачуватись (мститись) тим, що неправду творять 
^^) Царей (церк.) = царів. 
^^) гл. «Псалми», стор. 199, пом. 7. 



г 



— 203 



А-ні літа молодії, 
Повиті красою, 
Ні карії оченята, 
Умиті сльозою, 
А-ні серце твоє тихе 
Добреє дівоче 
Не заступить, не закриє 
Неситії очі, — 



Найдуть злії, та й окрадуть . . . 

І тебе убогу 

Кинуть в пекло . . . Замучищся 

І прокленеш Бога. 

Не цвіти ж, мій цвіте новий. 

Нерозвитий цвіте! 

Зов'янь тихо, поки твоє 

Серце не розбите! 

20. XII. 1845. 
= В'юнища. 



Л/Гинають, дні, минають ночі, 

Минає літо, шелестить 
Пожовкле листя; гаснуть очі, 
Заснули думи, серце спить; 
І все заснуло, — і не знаю. 
Чи я живу, чи доживаю, 
Чи так по світу волочусь, 
Бо вже й не плачу й не сміюсь . . . 

Доле, де ти ? Доле, де ти ? 
Нема ніякої! 

Коли доброї жаль, Боже, 
То дай злої, злої! 

Не дай снати ходячому^), 
Серцем замірати, 
І гнилою колодою 
По світу валятись. 



А дай жити, серцем жити 
І людей любити, 
А коли ні, — то проклинать 
І світ запалити! 

Страшно впасти у кайдани, 
Умірать в неволі, 
А ш,е гірше — спати, спати, 
І спати на волі, ф 

І заснути на вік-віки, 
І сліду не кинуть 
Ніякого: однаково — 
Чи жив, чи загинув . . . 

Доле, де ти? Доле, де ти? 
Нема ніякої! 

Коли доброї жаль. Боже, 
То дай злої, злої! 

21. XII. 1845. 
— В'юнища. 



ТРЖ ЛІТА). 



Т день — не день, і йде — не йде, 

А літа стрілою 
Пролітають, забірають 



Все добре з собою, 
Окрадають добрі думи, 
О холодний камінь 



^) мені й кожному, хто живе, ходить по світі, здоровий 
2) Три літа — так мав зватися збірник усіх творів Шевченка, що їх він 
виготовив до друку і списав ув одному зшитку (1843 — 1845). Цей вірш 
має таке значіння для Шевченка й його всіх віршів із того часу, як вірш «Думи 
мої» (стор. 34) для 1840. р., коли поет видав свої перші твори й помістив той 
вірш на початку своєї книжечки «Кобзарь». І там і тут поет передає свої думи 
Громаді — тільки ж настрій ув одному і другому вірші неоднаковий, і думки 
неоднакові; бо ж талант поета розвинувся, й він сам і досвіду набрався й багато- 
багато пізнав-навчився. Ріжницю сам він і зазначує (гл. стор. 204, пом. 2, З, 4). 
Кінчиться той збірник «Заповітом» стор. 205. 



204 — 



Розбивають серце наше 

І співають амінь, — 

Амінь всьому веселому 

Од нині до віка, 

І кидають на розпутті 

Сліпого каліку. 

Невеликії три літа 

Марно пролетіли, 

А багато в моїй хаті^) 

Лиха наробили: 

Опустошили убоге 

Моє серце тихе. 

Погасили усе добре. 

Запалили лихо, 

Висушили чадом-димом 

Тії добрі сльози. 

Що лилися з Катрусею 

В московській дорозі-), 

Що молились з козаками 

В турец|^)КІй неволі^), 

І Оксану, мою зорю^). 

Мою добру долю, 

Що- день Божиіі умивали, — 

Поки не підкрались 

Злії літа, та все теє 

Заразом украли. 

Жаль і батька, жаль і матірь, 

І вірну дружину. 

Молодую, веселую, 

Класти в домовину, — 

Жаль великий, брати мої! 

Тяжко годувати 

Малих діток неумитих 

В нетоиленіп хаті. 

Тяжке лихо, — та не таке. 

Як тому дурноліу. 



Що полюбить, побереться, 
А вона другому 
За три шаги продається 
Та з його й сміється. 
От де лихо! От де серце 
Разом розірветься^)! 

Отаке то злеє лихо 
П зо мною спіткалось: 
Серце люде®) полюбило 
І в людях кохалось, 
І вони його вітали. 
Гралися, хвалили ... 
А літа тихенько крались 
І сльози сушили. 
Сльози щирої любовп . . . 
І я прозрівати 
Став потроху . . . доглядаюсь 
Бодай не казатп! 
Кругом мене, де не гляну, 
Пе люде, а змії . . . 
І засохли мої сльози — 
Сльози молодії. 
І тепер я розбитеє 
Серце ядом') гою — 
І не плачу й не співаю, 
А вию совою. 
Отаке-то! 

Що хочете. 
То те і робіте — • 
Чи голосно зневажайте, 
Чи нишком хваліте 
Мої думи*), — однаково, 
Не вернуться знову 
Літа мої молодії, 
Веселеє слово 



'^) Хата — серце поета. 

2) Катерина (1839. р.), стор. 9. 

3) Гамалія (1842. р.), стор. 101. 

*) пор. «Черниця Мар'яна» (1841. р.), присвята, стор. 91, пом. 1 — оце 
все було з поетом до 1843. р. 

^) Це зараз поет і поясняє, прикладаючи до себе: стратив віру до людей! 

®) людей 

') отруєю 

*) всі ті вірші, що були у збірнику «Три літа» 



— 205 — 



Не вернеться! ... І я серцем 

До вас не вернуся 1), 

І не знаю, де дінуся, 

Де я пригорнуся, 

І з КРІМ буду розмовляти. 

Кого розважати, 

І перед ким мої думи 

Буду 'сповідати-) ? 

Думи мої, літа мої. 
Тяжкії три літа! 
.До кого ви прихилитесь. 
Мої злії'^) діти? 



Не хилітесь ні до кого. 
Ляжте дома спати; • 
А я піду четвертий год 
Новий зустрічати. . 

Добрий день же, новий годе, 
в торішній свитині! 
Що ти несеш в Україну 
В латаній торбині*)? 
«Благоденствіе, указом 
Новеньким повите? . . .» 
Іди ж здоров, та не забудь 
Злидням поклонитись! 

22. XII. 1845. 
^^= В'юнища. 



ЗАПОВІТ. 



СГк умру, то поховайте 
^ Мене на могилі. 
Серед степу широкого, 
На Вкраїні милій: 
Щоб лани широкополі 
І Дніпро, і кручі ^) 
Було видно, — було чути, 
Як реве ревучий^)! 

Як понесе') з України 
У синєє море 



Кров ворожу, — .отоді я 
І лани, і гори — 
Все покину і полину 
До самого Бога 
Молитися. А до того*) — 
Я не знаю Бога! 

Поховайте та вставайте, 
Кайдани порвіте, 
І вражою, злою кров'ю 
Волю окропіте! 



^) Його серце до людей не привернеться, не прихилиться, як колись, бо 
немає в нього до них більше віри. 

^] так, як на сповіді, щоб їх зрозуміли 

^) недобрі діти; тільки добрих дітей (а поеми з тих років оповідають про 
біду-горе) люде радо приймають 

*) У нас у казках кажуть про Новий Рік, що це старий дідусь, який із 
торбою ходить та в торбі дари розносить. Від нового року 1846. (в торішній 
свитині, в латаній торбині) нічого кращого Шевченко для України не споді- 
вається, крім царських указів, що ніби то добре життя приносять [таке, як у «Кав- 
казі» стор. 185, пом. 3.] 

^) круті гори над Дніпром 

®) Дніпро — пороги б'ють, ревуть 

') То так, як ми кажемо: несе мене світами, нема сказано: що, неособово — 
якась сила, а яка ■ — • не знати! Та ясно з останнього уст}ша, що це тільки ми 
самі маємо це зробити! 

®) А до того часу, доки воріг на Україні — я Бога не знаю! Бо ж, як узяти 
всі поеми з 1843—1845 — скрізь поет проводить думку, що Бог — сторож правди; 
коли ж Україна без волі, то це не правду робить Бог, отже він його знати не 
хоче доти, доки Бог не покаже тої правди. 



— 206 — 



І мене в сім'ї великій, 
в сім'ї вольній, новій. 
Не забудьте пом'янути 
Незлим, тихим словом! 



1846. р. 

ЛІЛЕЯ. 



25. XII. 1845. 
Переяслав. 



«^а що мене, як росла я, 

Люде не любили? 
За що мене, як виросла, 
Молодую вбили? 
За що ж вони тепер мене 
В палатах вітають. 
Царівною називають, 
Очей не спускають, 
З мого цвіту дивуються. 
Не знають, де діти? 
Скажи ж мені, мій братіку. 
Королевий цвіте ^)!» 

— ,,Я не знаю, моя сестро!" 
І цвіт королевий 

Схилив свою головоньку 

Червоно-рожеву 

До білого, пониклого 

Личенька лілеї. 

Сам Господь вітав над ними 

І творив святеє 

Землі грішній . . , 

І лілея 
Росою-сльозою 
Заплакала і сказала: 

— «Брате мій! З тобою 
Ми давно вже кохаємось, 
А я й не сказала, 

Як була я людиною. 
Як я мордувалась . . . 
Моя мати — чогось вона. 
Сердешна, журилась. 



І на мене, на дитину, 

Дивилась-дивилась 

І плакала. Я не знаю, 

Мій брате єдиний, 

Хто їй лихо заподіяв . . . 

Я була дитина . . . 

Я гралася, забавлялась; 

А вона все в'яла. 

Та нашого злого пана 

Кляла-проклинала, 

Та й умерла. А пан отой 

Взяв догодувати 

Мене малу. Я виросла 

У білих палатах, 

І не знала, що байстря я. 

Що його дитина. 

Він поїхав десь далеко, 

А мене покинув. 

І прокляли його люде. 

Будинок спалили, 

А мене . . . не знаю за що, 

Убили — не вбили. 

Тілько мої довгі коси 

Остригли; накрили 

Острижену ганчіркою'-). 

Та ще й реготались; 

Жиди навіть нечестиві'') 

На мене плювали. 

Отаке-то, мій братіку, 

Було мені в світі! 

Молодого, короткого 



^) Люде більш квітку жаліють, ніж других людей! 

2) На заході України кажуть на ганчірку — шматка, мийка. 

3) гл. стор. 197, пом. З, 



207 



Не дали дожити 

Люде віку ... Я умерла 

Зімою під тином, 

А весною процвіла я 

Цвітом при долині, — 

Цвітом білим, як сніг білим, 

Гай возвеселила. 

Люде — Боже мій! — зімою 

В хату не пустили, 

А весною, мов на диво 

На мене дивились; 

Дівчаточка заквітчались, 

І почали звати 

Лілеєю-снігоцвітом; 

І я процвітати 

Стала в гаї, і в теплиці і). 



І в білих палатах . . . 

Скажи ж мені, мій братіку. 

Королевий цвіте: 

На що мене Бог поставив 

Цвітом на сім світі? 

Щоб людей я веселила. 

Тих самих, що вбили 

Мене й матірь?! Милосердий, 

Святий, Боже милий! . . .» 

І заплакала лілея. 
І цвіт королевий 
Схилив свою головоньку 
Червоно-рожеву 
На білеє, пониклеє 
Личенько лілеї. 

25.ГІІ 1846. 
Київ. 



РУСАЛКА. 



(^ТТородила мене мати 

В високих палатах, 
Та й понесла серед ночі 
У Дніпро купати. 
Купаючи, розмовляла 
Зо мною малою: 

— ,, Пливи, пливи, моя доню, 

Дніпром за водою, 

Та випливи русалкою 

Завтра серед ночі; 

А я вийду гуляти з ним, 

А ти й залоскочеш. 

Залоскочи, моє серце, — 

Нехай не сміється 

Надо мною, молодою; 

Нехай п'є-уп'ється 

Не моїми кров-сльозами, — 

Синьою водою 

Дніпровою; нехай собі 

Гуляє з дочкою! 

Пливи ж, моя єдиная! 

Хвилі мої, хвилі, 



Привітайте русалоньку!" 

«І заголосила, 

Тай побігла. А я собі 
Плила за водою, 
Поки сестри не зустріли, 
Не взяли з собою. 
Уже з тиждень, як росту я, 
З сестрами гуляю 
0-півночі, та з будинку 
Батька виглядаю . . . 
А, може, вже — • поєдналась 
З паном у палатах ? 
Може, знову роскфпує 
Моя грішна мати?» 

Тай замовкла русалонька, 
В Дніпро поринула. 
Мов пліточка, а лозина 
Тихо похитнулась. 

Вийшла мати погуляти, — 
Не спиться в палатах; 
Пана Яна нема дома 



^) оранжерія, де квіти в теплому держать 



— 208 



Ні з ким розмовляти. 
А як прийшла до берега, 
То й дочку згадала, 
Нагадала, як купала 
І як примовляла, — 
Та й байдуже! Пішла собі 
У палати спати , . , 
Та не дійшла: довелося 
В Дніпрі ночувати. 
Вискочили, регочучи. 
Дніпрові дівчата. 



Та до неї, ухопили, 
Тай й ну лоскотати! 
«Сестри, сестри, не лоскочіть, 
Бо це моя мати!» 
Сестри раді, що піймали, 
Грались, лоскотали. 
Поки в вершу не запхали. 
Та й зареготались . . . 

Одна тілько русалонька 
Не зареготалась^). 

9. УПІ. 1846. 
= Київ. 



і847 Р. 

ВІДЬМА. 

(ОСИКА) 
Дд прнідет-гк€ смерть нл 



НА, І ДЯ С>ІНД»Т во дд 

лїнвн, гако ЛНКЛ1ІСТБ0 а ткн- 
лнціях їх посрєді ЇЧ. 



Хай же смерть на них 
спаде,, і хай живими до 
пекла попадуть, бо и. 
гріхи в житлах їх, посе- ^ 
рад них. 
Пса.тіом. 



Л/Голюся, знову уповаю, 

І знову сльози виливаю, 
І думу^) тяжкую мою 
Німим стінам передаю. 

Озовітеся ж, заплачте, 

Німії, ' зо мною 

Над неправдою людською, 

Над долею злою, 

Озовітесь! А за вами. 

Може, озоЛться 

Безталання невсипуще^), 

І нам усміхнеться, 



Поєднає з недолею 

І з людьми, — і скаже 

Спасибі нам; помолиться, 

П тихо спати ляже. 

І примиренному^) присняться 

І люде добрі, і любов, 

І все добро. І встане рано 

Веселий, і забуде знов 

Свою недолю; і в неволі 

Познає рай, познае волю 

І всетворящую*) любов. 



^) Обидві ці поеми^баляди,алежуних тільки те, що людина переходить то в 
лілею, то в русалку, тільки те надприродне, таємне! Доля зведених панами 
дівчат та їх байстрят, та те, що вони з голоду вмірали або що їх матері топили, 
і самі топилися — то така була звичайна річ за кріпацтва, що ніхто не 
дивувався! То так обидві поеми являються картинками кріпацького горя та 
панської сваволі. " 

2) поему — «Відьму»; невсипущий — гл. 176, пом. 4 
^) з недолею, з людьми, гл. вище; примирити = поєднати 
*) любов, що все може зробити, дива творить (це натяк на вчинок Лукії 
в поемі, що вона простила пана) 



— 209 



Росте в полі на могилі 
Осика заклята; 
Отам відьма похована, — 
Хрестітесь, дівчата! 
Хрестітеся, і не кваптесь 
На панів лукавих, 
Бо згинете, осміяні, 
Наробите слави. 
Злої слави на сім світі, 
А на тім . . .! Крий, Боже! 
За гріхи такі великі 
Сам Бог не поможе. 
Нехай пани знущаються. 
Братами торгують 
Та сльозами крівавими 
Сатану частують, — 
їх вже душі запродані, 
То їм і байдуже, 
А вам треба стерегтися. 
Стерегтись — тай дуже! 
Стережіться ж! Кохайтеся 
Хоч із наймитами, 
З ким хочете, мої любі. 
Тілько не з панами! 

Коло осіннього Миколи^), 
Обідрані, трохи не голі, 
Бендерським-) шляхом уночі 
Ішли цигани, а йдучи — 
Звичайне, вольнії - — співали; 
Ішли, ішли, а потім стали. 
Шатро край шляху розп'яли, 
Огонь чималий розвели 
І кругом ного посідали: 
Хто з шашликом ^), а хто і так — 
За те він вольний, як козак ^) 



(Колись-то був). Сидять, 

куняють, 
А за шатром в степу співав, 
Неначе п'яна, з приданок^) 
Додому йдучи, молодиця: 
«Ом, у новій хаті 
Полягали спати; 
Молодій приснилось^ 
Що мати сказилась^ 
Свекор ооісенився^ 
Батько утопився. 
І . . . гу! . . .» 

Цигани слухають, сміються: 
«І де ті люде тут возьмуться ? 
Оце, мабуть, ізза Дністра, 
Бо тут все степ . , . Мара! мара!» 
Цигани крикнули, схопились, 
А перед ними опинилось 
Те, що співало. Жаль і страх! 
В свитині латанії! дріжала 
Якась людина; на ногах 
І на руках повиступала 
Од стужі кров: аж струпом стала, — 
І довгі коси в реп'яхах 

поли бились в ковтунах; 
Постояла, а потім сіла 
Коло огню і руки гріла 

На самім полум'ї. «Ну, так! 
Оженився неборак!» ■ — 
Сама собі вона шептала, 

1 тяжко, страшно усміхалась . . . 

Що ж се таке? — Се не мара, 

Моя се мати і сестра®), 

Моя се відьма, щоб ви знали. 



^) припадає 6. (19) грудня 

2) шляхом на Бендери — місто таке в Бесарабії, над Дністром 

^) мнясо (з барана), яке кочівні народи Росії на спичці печуть, отже: хто 
сидить із шашликом, щоб його пекти, хто без нього (без нічого, бо не має нічого) 

*) розуміється : наш козак, український 

^) гл. «Черниця Мар'яна», стор. 95, пом. 1. 

®) Сестра — бо безталанна, сестра Шевченкові по безталанню; мати — бо 
горе матерів та ще покриток — це чи не найбільше займало поета (Катерина, 
Наймичка й т. д.). 

У.А. М 



— 210 — 

ЦИГАН. 
А відкіля ти, молодице? 

ВІДЬМА. 
Хто ? я ? (співає:) 

«Як була я молодиця, 
Цілували мене в лиця; 
А як стала стара баба, — 
Цілували б, була б радал 

ЦИГАН. 
Співуча, нічого сказать! 
Як би собі таку достать, 
Та ще й з ведмедем . . . 

ВІДЬМА. 
Я співаю; Уже забула говорить, 

Чи то спшу, чп то гуляю, А перше добре говорила. 

Усе співаю, все співаю, — 

ЦИГАН. 
Де ж ти була, що заблудила? 

ВІДЬМА. 
Хто? Я? Чи т^и? (шепче:) Цить лишень, цить: 
Он бач, зо мною пан лежить! 
Огонь погас, а місяць сходить, 
В яру пасеться вовкулак ^) . . . (усміхається) 
Я в приданках була, впилася, 
І молода') не придалася ... 
А все то прокляті пани 
З дівчатами такеє діють . . . 
Ще треба сина оженить. 
Піду: без мене не зуміють 
І в домовину положить. 

ЦИГАН. 
Не йди, небого, — будь тут з нами! 
У нас, їй-Богу, добре жить! 

ВІДЬМА. 
А діти єсть у вас? 

ЦИГАН. 
Немає. 



^) Як людина перекинеться вовком — то це вовкулак. 
2) молодої пан не вподобав 



— 211 — 



ВІДЬМА. 



Кого ж годуєте-єсте^)? 
Кого ви спати кладете*? 
Кого колишете вночі? 
Лягаючи і встаючи, 
За кого молитесь? Ох, діти! 



І все діти ... І все діти . . . 
Не знаю, де од їх подітись ? 
Де не піду, — й вони за мною! 
Вони ззідять мене колись! . . . 



ЦИГАН. 
Не плач, небого, не журись! 
У нас дітей нема й заводу ^). 

ВІДЬМА. 
Хоч з гори та в воду . . . 



І відьма тяжко заридала. 
Цигани мовчки дивувались, 
Поки поснули, де хто впав. 
Вона ж не спала, не журилась, 
Сиділа, ноги устромила 
В гарячий попіл. Виступав 
Щербатий місяць зза могили 
І на шатро мов позирав, 
Аж поки хмари заступили. 

Чом не спиться багатому, 
Сивому, гладкому^)? 
Чом не спиться убогому. 



Сироті старому? 

Одрін дума, як би його 

Дострбїть палати; 

Другий дума, як би його 

На подзвін*) придбати. 

Один старий одпочине 

В пишній домовині, 

Другий старий — і так собі 

Денебудь — під тином; 

І обидва спочивають 

І гадки не мають! 

Убогого не згадають, 

А того ще й лають. 



II. 

Коло огню старий циган 
З люлькою куняє. 
Позирає на приблуду, 
Й на подзвін не дбає. 

ЦИГАН. 
Чому не ляжеш, не спочинеш? 
Зірниця сходить — подивись! 



^) Оцю стару форму (єсп = ти є) Шевченко додає (непотрібно й неправильно) 
й до теперішнього (і будуч.) часу, щоб трохи його мова скидалася на мову про- 
років, що ганять людей, похваляють або пророкують, пор. добре єси-робиш 
(«Перебендя», стор.31, П0М.2), умреш-єси на чужині («Неофіти», стор.369. пом.7). 

^) не заводжено ніколи, не було ніколи, в нас діти не водяться 

') Гладкий — товстун, жирний, грубий. 

*) ще кажуть подзвіння або просто: дзвони, — придбати грошей щоб 
заплатити за те, що дзвонитимуть, як умре 

14* 



— 212 — 

ВІДЬМА. 

ивіілась я вже — ти дивись! 



ЦИГАН. 

Ми рано рупшмо, - 
Як не проспишся. 



покинем, 



ВІДЬМА. 
Не просплюсь, Чи то подушити? 



Я вже ніколи не просплюсь! . . . 
Отак денебудь і загпну 
У бур'яні . . . (співає тихо:) 

<<Гаю, гаю, темний гаю, . 
Тихенький Дунаю! 
Ой, у гаї погуляю, 
В Дунаї скупаюсь, 
В зеленому баговинні^) 
■ Трохи одпочину . . . 
Та, мотсе, гне, хоч каліку, 
Приведу дитину.» 

Дарма! Аби собі ходило, 
Та вміло матірь проклинать . . . 
А он, — чи бачиш? На могилі 
Очима лупа кошеня 2)! 
Іди до мене: кицю, кицю! . . . 
Не йде прокляте бісеня . . . 
А то дала б тобі напиться 
З люєї чистої криниці... (приспівує:) 

«Стоїть кутЛ на покуті, 
А в запічку діти; 
Наплодила, наводила, 
Та нема де діти. 
Чи то полюпити? 



Чи Жидові на кров продать^), 
А гроші пропити?» 

Що, добре наші завдають ? 
' Сідай лиш блйзченько, — отут! . . 
Ото-то й то! А ти не знаєш, 
Що я в Волощині*) була? 
Я розкажу, як нагадаю . . . 
Близнят в Бендерах привела, 
У білих Ясах^) колихала, 
У Дунаєві купала, 
В Туреччині сповила, 
Та додому однесла, — 
Аж у Київ; та вже дома, 
Без кадпла, без кропила, 
За три шаги охрестила, 
А три шаги пропила . . . 
Упилася, упилась! . . . 
І досі п'яна! . . . 
І вже ніколи не просплюся, 
Бо я вже й Бога не боюся 
І не соромлюся людей. 
Коли б мені отих дітей 
Найти денебудь! Ти не знаєш. 
Чи є в Туреччині война? 



^) пор. «Утоплена>> — • стор. 100, пом. 1. 

2) На заході України кажуть: котеня, котятко (лупає очима). 

^) старпГі забобон, що довго ще держався в народі: що, мовляв, Жиди 
беруть кров із хрпстіянськпх дітей до своїх мац; то таке впгадалп в середніх 
віках, щоб на Жидів ненависть ізвернути. 

*) Волощина — ■ частина Ромунії, тут край, де по-волоськп (по-ромунськи) 
балакають, бо ж Ясп — в Молдавії, Бендарп — в Бесарабії. Це все належало 
колись до Туреччини, та Бесарабію Росія відвоювала, а з Молдавії й Волощини 
склалася Ромунія. 



— 213 — 

ЦИГАН. 
Була Ішлись, — тепер нема: 
Умер найстарший старшина. 



ВІДЬМА. 



А я думала, ш,о й досі^), 
Аж уже немає . . . 
Слухай лишень! Скажу тобі, 
Кого я шукаю. 
Я шукаю Наталочку, 
Та сина Івана . . . 
Дочку свою Наталочку, 
Та шукаю пана. 
Того Ирода, що — знаєш ? . . . 
Стрівай! Нагадала. . . 
Як була я молодою — 
І гадки не мала. 
По садочку похожала, 
Квітчалась, пишалась, 
А він мене і набачив, — 
Ирод! І не снилось, 
Що я була кріпачкою, 
А то б утопилась, — 
Було б легше ... От набачив, 
Та й бере в покої, 
І стриже, неначе хлопця, 
І в поход з собою 
Бере мене. У Бендери 
Прийшли ми; стояли 
З москалями на кватирах, — 
А москалі за Дунаєм 
Турка воювали. 
Тут дав Бог мені близнята. 
Якраз проти Спаса. 
А він мене 'і покинув, — 
Не вступив і в хату, 
На дітей своїх не глянув, 
Люципер проклятий! 
Пішов собі з москалями, 
А я з байстрюками 
Повертала в Україну 
Степами, тернами, 
Острижена; тай байдуже! . . . 



У селах питала 

Шлях у Київ ... І що з мене 

Люде насміялись! . . . 

Трохи була не втопилась, 

Та жаль було кинуть 

Близняточок. То сяк, то так 

На свою Вкраїну 

Придибала. Одпочила, 

Вечора діждалась. 

Та й у село. Хотілось, бач. 

Щоб люде не знали. 

От я крадусь попід тинню 

До своєї хати. 

В хаті темно: нема дома, 

Або вже ліг спати 

Мій батечко одинокий. 

Я ледве ступаю; 

бхожу в хату. — аж щось стогне, 

Ніби умірає: 

То мій батько ... І нікому 

Ні перехрестити, 

Ні рук скласти ... О, прокляті, 

Лукавії діти, 

Що ви дієте на світі! . . . 

Я перелякалась . . . 

Хата пусткою^) смерділа. 

От я заховала 

Близнят своїх у коморі; 

Вбігаю у хату, 

А він уже ледве дише. 

Я до його: «Тату! 

Мій таточку! Се я прийшла!» 

За руки хватаю. 

«Це я», кажу. А він мені 

Шепче: «Я прощаю . . . 

Я прощаю.» — Тілько й чула . . . 

Здається, я впала 

І заснула . . . Як би була 



додати в думці: є війна 



стор. 129, пом. 1. 



214 — 



До віку проспала! 
0-півночі прокинулась: 
Як у ямі — в хаті, 
А за руку батько давить 
«Тату», — кличу, — «тату!» 



Їп-Богу, 

Та мовчи вже, бо забуду, 
Потім не згадаю . . . 
Дітей, бачся, годувала, 
Та в засік ховала . . . 
Та очіпок - — се вже вранці 
Клоччям вимощала. 
Щоб не знать було, що стрига 
Прибралась, ходила, 
Поки люде домовину 
На дворі робили. 
Доробили, положили. 
Понесли, сховали, — 



А він уже так, як крига . . . 

Насилу я руку 

Випручала^) . . . Що, цигане, - 

Як би таку суку 

Тобі дочку, — що б ти зробив ? 

ЦИГАН, 
не знаю. 

ВІДЬМА. 

— І одна я, як билина 
На полі, осталась 

На сім світі . . . Були діти — 
І тих не осталось! . . . 

— (Плаче і співає:) 
<Лерез яр ходила^ 

')... Та воду носила^ 

Коровай сама бгала^) — 
Дочку оддавала, 
Сина оженила . . . 
7 . . . гу! . . .» 



• • III. 
ЦИГАН. 
Не скигли, бо ти всіх побудиш. 

ВІДЬМА. 
Хиба я скиглю, навісний? 



ЦИГАН. 
Та добре, добре! 
Розказуй дальше! 



Що дальш буде? 



ВІДЬМА. 



Що даси? 
Навариш завтра мамалиґи*)? 
Я кукурузи принесу. 

Нагадала, нагадала! 

З дочкою ліг спати. 

Завдав сина у лакеї . . . 

Громадою з хати 

Виганяли . . . Нагадала! . . 

Я собак дражнила 



Попід вікнами з старцями, 

І байстрят носила 

За плечима, — щоб привчались , 

Аж і пан приїхав. 

Отоді було громаді, 

І всім до-сто-лиха. 

Щоб мене не виганяли 

З батьківської хати! 

Та й взяв мене з близнятами 



стрижена, низько пострижена 



^) гл. стер. 175, пом. З 

^) так кажуть тільки, як роблять коровай (місять) 
*) Мамалпі'а — на гал. Поділлю: кулеша — з кукурудзяної муки, часто 
заступає в Бесарабії, на Буковині хліб (до борщу, н. пр.). 



— 215 — 



До себе в палати. 

Ростуть мої близняточка, 

А я утішаюсь, 

І з лютою гадюкою 

Я знову кохаюсь. 

Докохалася до краю: 

Сина у лакеї 

Занапастив, а з дочкою . . . 

Чи чуєш ? — з своєю . . . 

Чи це не гріх, по вашому? 

Чи в вас так уміють ? 

А мені дав карбованця 

Та послав у Київ, 

Послав Богу молитися. 

Ото ж я й ходила, 

І молилась . . . Ні, цигане, 

Я марне молилась! ... 

Чи в вас єсть Бог якийнебудь ? 

В нас його немає: 

Пани вкрали, та в шкатулі 

У себе ховають. 

Вертаюся із Київа, — 
Замкнуті покої. 
Він узяв її з собою. 
Та й поїхав з нею, 
З Наталею . . . Чи чуєш ти? 
І остриг, проклятий. 
Дитя своє. Полетіла 
Я його шукати 
В Волощину, та й шукаю, 
Совою літаю 
Над байраками, та діток. 



Наталоньку! . . . Чи теє — 
Я шукаю пана! 
Задушу! . . . 

Возьміть до себе 
І мене, цигани! 
Я ведмедя водитиму; 
А як найду ката. 
То й спущу його на його . . 
Отоді, проклятий! . . . 
Ні, не спущу, — сама його 
Загризу . . . 

Чи чуєш? 
Одружимось, моє серце! 
Я й досі дівую; 
А сина вже оженила, 
А дочка й так буде! . . . 
Лазитиме попід тинню, 
Поки найдуть люде 
Неживою . . . Чи ти бачив? 
Там такий хороший, 
Мій син Іван! . . . 

А знаєш, що? 
Позич мені грошей: 
А я намиста накуплю. 
Та й тебе повішу, 
А сама піду додому . . . 
Дивись: миша, миша 
Несе у Київ мишенят. 
Не донесеш, утопиш десь. 
Або пан одніме! . . . 
Чи я найду моїх діток. 
Чи так і загину? . . . 



ні! 



Діточок шукаю, 

Тай замовкла, мов заснула. 
Цигани вставали, 
Розбірали шатро своє, 
В дорогу рушали, — 
Та й рушили. Пішли степом, 
І вона, небога 
Безталанна, встала мовчки, 
І ніби-то Богу 
Нишком собі молилася 
. Та й пошкандибала 
За циганами, а йдучи. 
Тихенько співала: 



— 216 — 

«Каоісуть люде^ що суд буде^ 

А суди не буде, 

Бо вмсе мене осудили 

На сім світі люде . . .» 



IV. 



Ізза Дністра пішли цигани 
І на Волинь, і на Украйну ^). 
За селом село минали, 
В городи ходили, 
І марою за собою 
Приблуду водили. 
І співала п танцювала, 
Не пила й не їла, — 
Неначе смерть з циганами 
По селах ходила. 
Потім разом схаменулась, 
Стала їсти й пити, 
І ховатись за шатрами, 
І Богу молитись: 
Щось таке їй поробила 
Стара Маріула, — 
Якимсь зіллям напувала, 
То воно й минулось. 

Потім її й стала вчити 
І лікарювати: 
Які трави, ш;о од чого, 
І де їх шукати. 
Як сушити, як варити, — 
Всьому, всьому вчила 
Маріула; а та вчилась 
Та Богу молилась. 

Минуло літо; уже й друге, 
І третє настало, — 
Уже прийшли в Україну . 
їй жаль чогось стало. 
Поклонилась Маріулі 



За науку в ноги, 

Попрощалась з циганами. 

Помолилась Богу, 

Тай пішла собі, небога. 

На свою країну^), 

Рада-рада та весела, 

Мов мала дитина. 

Які села прохожала, — 

Болящих питала^), 

І травами напувала, 

І всім помагала. 

В-осени прийшла додому, 

Пустку*) затопила, 

Вимазала, упоралась 

І легко спочила, 

Мов у раї. Все забула: 

Злеє і незлеє; 

Всіх простила, всіх любила, 

І мов над землею 

Святим ангелом вітала: 

Так їй легко стало! 

Мов в палатах, в своїй хаті 

Жити вона стала. 

І сусіди не цурались, 

Все село любило. 

Бо вона все по болящих 

День і ніч ходила. 

І всім людям помагала, 

І плати не брала, 

А як брала, то калікам 

Зараз оддавала; 

Або свічечку в неділю 

Спасові поставить 



^) на Київщину (вузче значіння цього слова), гл. «Гайдамаки», стор. 46, 
пом. 2, «Сон», стор. 239. пом. 1. 
-) туди, де родилася 
^) вишукувала недужих 
*) гл. стор. 129, пом. 1. 



¥ 



2ІТ 



За всіх грішних, а у себе 

Й шага не оставить. 

«На що мені (було, каже): 

Чи то в мене діти ?» 

Та п заплаче. Отак вона 

Сама собі в світі 

Вік недовгий доживала. 

Дівчата, бувало, 

І днювали, й ночували, 

Й хату прпбірали, 

І мазали, і квітчали, 

І їсти варили; 

І ворожить не просили — 

Так собі любили^)! . . . 

В хатиночці чисто, тихо. 



Ясно, мов у раї, 

І, знай, двері поскрипують — 

Ніхто не минає: 

Той добридень, прийде, скаже, 

Той зілля попросить. 

Той калачик, паляничку, 

Всього понаносять, — 

Аби було з ким пожити, 

Добром поділитись. 

Отак вона жила дома 

І вкрита-), і сита; 

І любили, й поважали, 

І всього давали, 

А все-таки покриткою 

І відьмою звали . . . 



З подаї'рою^) і подушками, 
З трьома, чи й більше, лікарями, 
Ізза німецької землі 
Весною пана привезли, 
Самого тілько ... Де ж ті діти ? 
Дочку на хорта проміняв, 
А сина в карти пропграв. 
(І так трапляється на світі! 
А що ж ми маємо робить?) 
Ото ж взяли його лічить, — 
Лічили, аж утрьох лічили, 
Уже чого з ним не робили?! 
Та ба, не буде вже грішить, 
А ще б хотілося ... 

Простила! 
Святого зілля наварила, 
І, милосердая, з села 
Лічити ворога пішла 
В палати сумнії. Просила, 
Щоб пана зіллям напоїть: 



Божилася, що буде жить! 
Та лікарі не допустили, 
Прогнали, трохи ще й не били. 
Взяла горщечок, та й пішла; 
Ідучи, діточок згадала, 
Заплакала, і жаль їй стало, 
Що панові не помогла! 

Весна зіму проганяє, 
І зелений по землі 
Весна килим розстилає. 
Із ирію журавлі 
Летять високо ключами, 
А степами та шляхами 
Чумаки на Дін пішли, 

І на землі і на небі 
Рай. І я не знаю, 
Якого ще люде раю 
У Бога благають! 



^) Любили не через те, що їм ворожила, а любили, бо любили — так собі. 
^) було в що одягтися і що ззісти 

^) Подаї'ра — гостець у суставах ніг, що нераз і ноги наче відіймає (це 
від розпусного життя). 



218 



А тим часом непрощений 
Грішний умірає; 
Уже його, лукавого, 
Сакраментували^), 
Клали долі на соломі, 
І стелю знімали-), — 
Не вліірає ... І лікарі 
Нічого не вдіють! . . , 

Якось трохи полегшало: 
«Покличте Лукію!» 
Шепнув, та аж затрусився. 
Привели в палати 
Мою відьму. І лікарі 
Вже стали благати, 
Щоб помогла . . . Прийшла вона 
І у ногах стала, 
І нищечком за грішного 

Сорокоусти*) наймала, 
У Київ ходила 
Та за пана, за ворога. 
Господа молила. 

І в-осени вернулася 
В село зімувати. 
Ніби матірь, привітали 
Ласкаві дівчата, 
І знов стали на досвітки 
До неї ходити; 
І знов стали, як матері, 
Лукії годити. 
А вона їх научала. 
Як на світі жити; 
Розказує, як і вона 
Колись дівувала, 
І як пана полюбила, 
Покриткою стала, 



VI. 



«Отче-наш» читала ^). 

Пан неначе прокинувся, 

Глянув кругом себе, 

І на неї ... та й закричав: 

— «Не треба, не треба! 

Іди собі! . . . Або стрівай . . . 

Чи ти не забула? 

Прости мене! Простії мене!...» 

І сльози блиснули 

Вперше зроду. — „Я прощаю . . . 

Я давно простила ..." 

І свічечку дала в руки 

І перехрестила. 

Заснув ворог перед нею, 
Як тая дитина, 
А її за свою душу 
Ділитись покинув. 

І як стригою ходила, 

Близнят • породила, 

Як блукала з циганами, 

І як її вчила 

Лікарювать Маріула, 

І все, що робилось, — 

Усе, було, розказує, 

Аж плачуть дівчата 

Та хрестяться; жахаються, — 

Ніби пан у хаті') . . . 

А вона їх розважає. 

Просить, заклинає. 

Щоб з панами не кохались, 

Бо Бог покарає; 

Бо «підете й ви по світу 

Так, як я ходила, 

Батька, матірь погубите. 

Як я погубила; 

Дітей своїх, на сміх людям, 

ї) Пан, видно, був католик; сакраментували — давали сакраменти (св. 
тайни) = причащали; й досі кажуть: поїхав піп до недужого з св. тайнами. 

2) То є таке народне повірря, що як хто вмірає і вмерти не може, то кладуть 
його на долівку та розбірають стелю; а не може вмерти, бо гріхи надто великі, 
треба прощення. 

^) гл. «Наймичка», стор. 181, пом. 6. 

*) служба в сороковий день після смерти; тоді ж і справляють сороковини 

*) так, наче б пан був у хаті 



219 — 



Пустите по світу 

Так, як я... як я... пустила. 

Діти мої, діти!» 

Отак вона научала. 
Дівчата хрестились 
Та плакали, а уночі 
Пани все їм снились: 
Із рогами, із хвостами, 
Одрізують коси, 
Та кусають, та сміються, 
І простоволосих 
На собак, то-що, міняють, 
У дьогті купають, 
І виводять на улицю, 
І людей скликають 
Дивитися. Отаке-то 
Дівчаточкам снилось! 
А все-таки на досвітки 
До неї ходили. 

Прийшла весна зеленая. 
Стара моя встала, 
Пішла в поле шукать зілля, 
Та там і осталась. 



І обідать і вечерять 

Варили дівчата. 

Та не знали, де ділася 

їх нерідна мати. 

Пастухи в селі сказали, 

Що коло могили 

У калюжі стару відьму 

Чорти утопили. 

Найшли її, громадою 

Без попа сховали 

На могилі, й осиковий 

Кілок забивали ^). 

А дівчата уквітчали 

Могилу квітками, 

І осику поливали 

Дрібними сльозами. 

І виросла на могилі 
Осика заклята. 
Отам відьма похована: 
Хрестітесь, дівчата! 
Хрестітеся, не кваптеся 
На панів лукавих. 
Бо згинете осміяні, 
Наробите слави. 

7. III. 1847. 
Седнів на Чернигівщині, 
= в-останнє переправлено 

6. III. 1858. 



Ай, одна я, одна. 

Як билинонька в полі. 
Та не дав мені Бог 
А-ні щастя, ні долі; 



А-ні братіка я. 
Ні сестрички не знала. 

Між чужими зросла. 
Та вже й в'янути стала 



Тілько дав мені Бог 
Красу, карії очі. 

Та й ті виплакала 
В самотині дівочій. 



Де ж дружина моя ? 
Де ви, добрії люде? 

їх нема ... Я сама, 

А дружини — й не буде! . . . 

1847. 
Петербург, у цитаделі. 



^) То так відьму заклинають у народі, що на її могилі осику засаджують. 



220 



а байраком ^) байрак, 

А там степ та могила. 
Із могили козак 

Встає сивий, похилий; 
Встає сам уночі. 
Іде в степ, а йдучи, 

Співа, сумно співає: 
— «Наносили землі. 
Та й додому пішли, 

1 ніхто не згадає. 

Нас тут триста, як скло. 

Товариства лягло, 
І земля не приймає. 

Як запродав гетьман^) 
У ярмо христіян, 
Нас послав поганяти: 

По своїй по землі 



Свою кров розлили 
І зарізали брата; 

Крови брата впились, 

І отут полягли 
У могилі заклятій» . . . 

Тай замовк, зажуривсь 

І на спис^) похиливсь. 
Став на самій могилі*); 

На Дніпро позирав, 

Тяжко плакав-ридав. 
Сині хвилі голосили. 

Зза Дніпра, із села 

Луна гаєм гула. 
Треті півні співали. 

Провалився козак. 

Стрепенувся байрак, 
А могила застогнала. 

У травні, 1847. 

_____ Петербург, у цитаделі. 



1 



ЛТені однаково, чи буду 

Я жить в Україні, чи ні. 
Чи хто згадає, чи забуде 
Мене в снігу на чужині — 
Однаковісінько мені! 

В неволі виріс між чужими. 



І, не оплаканий своїми, 
В неволі, плачучи, умру, 
І все з собою заберу. 
Малого сліду не покину 
На нашій славній Україні, 
Па нашій — не своїй зеїмлі^). 
Ьне пом'яне батько з сином. 



^) ліс у яру 

*) Котрого саме гетьмана має на думці Шевченко — не знати; найліпше 
підходило б це до Петра Дорошенка (1665 — 1676), який своєю злукою з Турками 
давав народові причину нарікати на цю злуку (Турки нищили українські 
села й людей — головно, тих, що не хотіли Дорошенкові коритись — у полон 
[ясир] забірали). Та таке саме можна подумати і про Юрія Хмельниць- 
кого (1659 — 1663), що 1677. р. рушив із турецьким військом на Україну — бо ж 
Шевченко Дорошенка дуже поважав і славним називав (стор. 313). Зви- 
чайно, коли під «христіянамп» розуміти взагалі всіх Українців — наші люде 
й досі в розмові зі собою кажуть на себе: христіяни — то можна міркувати, 
що поет розумів собі й Богдана Хмельницького; відколи Богдан віДдав 
Україну під московське ярмо (1654), то козаки почали одні других різати й різа- 
лись до того часу, доки сліду з них не стало, доки не лягли в «заклятій» могилі. 
Про закляті могили в нас скрізь розповідають, що ті, що там лежать, колись 
повстають. Так і тут треба собі міркувати. 

^) або ратище 

*) на самому вершку могили 

^) Хоч Україна наша — але ж вона не наша власність (не своя), панами 
її другі (Москалі). 



221 — 



Не скаже синові: «Молись, 
Молися, сину! За Вкраїну 
Його замучили колись.» 

Мені однаково, чи буде 
Той син молитися, чи ні . . 



ТТе кидай матері!» казали, 
А ти покинула, втекла. 
Шукала мати — не найшла, 
Та вже й шукати перестала: 
Умерла, плачучи. Давно 
Не чуть нічого, де ти гралась; 
Собака десь помандрувала, 
І в хаті вибите вікно; 
В садочку темному ягнята 
Удень пасуться, а. вночі 
Віщують сови та сичі^) 
І не дають сусідам спати. 
І твій барвіночок хрещатий 
Заріс богилою^), ждучи 
Тебе, неквітчану — і в гаї 
Ставочок чистий висихає. 
Де тп купалася колись; 
І гай сумує, похиливсь, 
У гаї пташка не співає — 



Та не однаково мені, 
Як Україну злії люде 
Присплять, лукаві, і в огні 
її окраденую збудять ^) . . . 
Ох, не однаково мені! 

У травні, 1847. 
== Петербург, у цитаделі. 



Й її З собою занесла; 
В яру криниця завалилась. 
Верба усохла, похилилась, 
І стежечка, де ти ходила. 
Колючим терном поросла. 
Куди полинула, де ділась ? 
До кого ти перелетіла? 
В чужій сім'ї, в чужій землі, 
Кого ти радуєш? До кого, 
До кого руки приросли? 
Віщує серце, що в палатах 
Тп роскошуєш, і не жаль 
Тобі покинутої хати . . . 
Благаю Бога, щоб печаль 
Тебе до віку не збудила. 
Щоб у палатах не найшла. 
Щоб Бога тп не осудила, 
І матері не прокляла*)! 

У травні, 1847. 
Петербург, у цитаделі. 



«ХГого ти ходиш на могилу?» 
Насилу мати говорила: 
«Чого ти плачеш, ідучії ? 
Чого не спиш ти уночі. 
Моя голубко сизокрила?» 
— „Так, мамо, так!" . . . 



КАЛИНА] 

І знов ходила, 
А мати плакала, ждучи. 

Не сон-трава на могилі 
• Вночі процвітає, — 
То дівчина заручена 
Калину сажа є 



^) Докладніще то це так: в темноті держатимуть (до сна заколишуть), 
обкрадуть (заберуть у неї, що має), і збудять її аж тоді, як вогонь уже вибухне — 
та не буде вже чого рятувати! Це так часто роблять злодії: щоб підозріння 
від себе відвернути, підпалюють хату, ограбують її й тоді самі хазяїна будять. 

2) гл. «Наймичка'), стор. 180, пом. 7. 

^) Це такий бур'ян, ще кажуть: болиголов, свербигуз, подібний трохи до 
кропу, тільки дикий; та ще кажуть: дика петрушка. 

*) Може, цей вірш і до Оксани відноситься (гл. «Черниця Мар'яна», стор. 91, 
пом. 1^. 



— 222 — 



І сльозами поливає, 

І Господа просить, 

Щоб послав він дощі вночі 

І дрібнії роси. 

Щоб калина прийнялася, 

Розпустила віти: 

«Може, пташкою прилине 

Милий з того світа; 

Зов'ю йому кубелечко^) 

І сама прилину, 

І будемо щебетати 

З милим на калині; 

Будем Бога вихваляти. 

Тихо розмовляти. 

Будем вкупочці уранці 

На той світ літати.» 

І калина прийнялася. 
Віти розпустила, 
І три літа на могилу 
Дівчина ходила. 
На четверте ... Не сон-трава 
Вночі процвітає, — 
То дівчина з калиною 
Плаче-розмовляє : 

«Широкая, високая 

Калпно моя. 
Не водою до схід сонця 

Поливаная! 



Широкії сльози-ріки 

Тебе полили, — 
їх славою лукавою 

Люде понесли. 
Зневажають подруженьки 

Подругу свою, 
Зневажають червоную 

Калину мою. 
Повий мою головоньку. 

Росою умий 
І вітами 2) широкими 

Од сонця закрий! 
Вранці найдуть мене люде. 

Мене осміють; 
Широкії твої віти 

Діти обірвуть.» 

Вранці рано на калині 
Пташка щебетала; 
Під калиною дівчина 
Спала — не вставала: 
Утомилось молодеє. 
На віки спочило . . . 

Вставало сонце зза могили. 
Раділи люде, встаючи; 
А мати п спати не лягала, 
Дочку вечерять дожидала 
І тяжко плакала, ждучи ^). 

У травні, 1847. 
Петербург, у цитаделі. 



ТРИ ШЛЯХИ. 



Ай, три шляхи широкії 
" Докупи зійшлися; 
На чужину з України 
Брати розійшлися; 
Покинули стару матірь. 
Той жінку покинув, 
А той — сестру, а найменший 
Молоду дівчину. 



Посадила стара мати 
Три ясені в полі, 
А невістка посадила 
Високу тополю; 
Три явори посадила 
Сестра при долині, 
А дівчина заручена 
Червону калину. 



^) те саме, що: гніздечко 

2) На заході України цього слова народ не знає, а вживає тільки: галузка. 

3) Ця поема теж — баляда, як ось: Причинна, Тополя, Лілея й т. д. 



— 223 



Не прийнялись три ясені, 
Тополя всихала, 
Повсихали три явори, 
Калина зов'яла. 
Не вертаються три брати, — 
Плаче стара мати, 
Плаче жінка з діточками 
В нетопленій хаті. 
Сестра плаче, ііде шукати 



Братів на чужину, 
А дівчину заручену 
Кладуть в домовину . . . 

Не вертаються три брати. 
По світу блукають, 
А три шляхи широкії 
Терном заростають. 

У травні, 1847. 
Петербург, у цитаделі. 



Н. І. КОСТОМАРОВУ. 

Микола Іванович Костомаров (1817 — 1885) великий історик України й 
український письменник; він був приятелем Шевченка. То, власне, його діло 
було — Кирило-Методіївське товариство, що заснувалося в Київі перед Різдвом 
1846. р. й думало про згуртування всіх Слав'ян, але як вольних із вольними, 
про просвіту народню, про знесення кріпацтва (гл. стор. XV). До товариства 
стояв близько й Шевченко — й за те, між иньчпм, його загарештовапо. Загареш- 
товано й Костомарова, саме тоді, як він на другий день збірався брати 
шлюб, і посаджено в Петропавлівську цитаделю (кріпость) у Петербурзі. Крізь 
віконце у кріпости побачив Шевченко матірь Костомарова, Тетяну Петровну, 
що навідувалась до сина, й написав із того приводу цей вірш. 



ТЗеселе сонечко ховалось 

^ В веселих хмарах весняних ^); 

Гостей зачинених своїх. 

Сердешним^) чаєм напували, 

І часових^) переміняли, 

Синємундірних часових. 

І до дверей, на ключ замкнутих, 

І до решітки на вікні 

Привик я трохи, - — і мені 

Не жаль було давно одбутих, 

Давно похованих, забутих, 

Моїх крівавих тяжких сльоз, — 

А їх чимало розлилось 

На марне поле. Хоч би рута, 

А то нічого не зійшло*)! 



І я згадав своє село: 
Кого я там коли покинув? 
І батько й мати в домовині . . . 
І жалем серце запеклось. 
Що нікому мене згадати . . . 

Дивлюсь: твоя, мій брате, мати 
Чорніша чорної землі 
Іде, з хреста неначе знята . . . 
Молюся, Господи, молюсь! 
Хвалить Тебе не перестану, 
Що я ні з ким не поділю 
Мою тюрму, мої кайдани . . . 

19. V. 1847. 
Петербург, у цитаделі. 



^) Це ж був травень 1847. р. 
^) бідолашним, не дуже то сильним 
^) вартових 

*) Марне (пусте) поле — Україна, така, як вона тоді була, пор. «Чигирин», 
стор. 108, пом. 4. 



М^У. 



221 



ВЕЧІР. 

(А. Ал. Лазаревській^). 

/^адок вишневий коло хати, Сім'я вечеря коло хати; 

^ Хрущі над вишнями гудуть, Вечірня зіронька встає; 

Плугатарі з плугами йдуть. Дочка вечерять подає, 

Співають, ідучи, дівчата, А мати хоче научати, 

А матері вечерять ждуть. Так соловейко не дає. 

Поклала мати коло хати 
Маленьких діточок своїх. 
Сама заснула коло їх. 
Затихло все . . . Тілько дівчата 
Та соловейко не затих 2). 

У травні, 1847. 
Петербург, у цитаделі. 

ТТе спалося, — а ніч, як море . . . 

(Хоч діялось не в-осенй, 
Так у неволі). До стіни 
Не заговориш ні про горе, 
Ні про «младєнческіє сньї»^). 
Верчуся, світу дожидаю; 
А за дверима про своє 
Салдатськеє нежитіє*) 
Два часовії розмовляють. 

ПЕРШИЙ. 
Така ухабіста^) собой, Мєня-то, сльїш^ і подсмотрілі; 

І мєньше бєлой^) не даріла; Свезлі в Калуґу'') і забрілі. 

А барін бєднєнькой такойї Так вот-тє случай-то какой! 



^) Пані Лазаревська жила в Чернигівщині (в конотопському повіті); вош 
була матіррю приятелів Шевченка, Федора (з Оренбурґа) й Михайла (з Петер 
бурга — - він старався про визвіл Шевченка з неволі), а присвятив поет їй цеі 
вірш у 1859. р., як відвідав паню Лазаревську в її домі. 

2) Кажуть З'чені, які добре розбіраються в поезії, що коли б Шевченш 
нічого більш був не написав, а тільки «Вечір» — то його можна б за цей вірп 
поставити між найпершими поетами світа! 

^) Це трохи насмішливо сказано; є московські пісні, що співають пр( 
«молодечі сни», ніби то про щасливе життя в молодих роках. 

*) Ми б сказали: «Хиба салдацьке життя — життя? Це не життя», — важю 
життя. 

°) Московське слово: «ухабістий» по нашому: вибоїстий, нерівний (шлях) 
отже: жінка нерівна своєю поведінкою, своїм моральним поведенням. 

®) біла банкнота на 50 карбованців, її тепер уже нема 

') місто в Росії 



225 



ДРУГИЙ. 



А я — аж страшно, як згадаю!- 
Я сам пішов у москалі. 
Таки ж у нашому селі 
Назнав я дівчину. Вчащаю 
І матірь-удову єднаю; 
Так иан заклятий не дає: 
Мала, каже, нехай дождуся. 
І, знай, вчащаю до Ганнусі. 
На той рік знову за своє: 
Пішов я з матіррю просити. 
«Шкода», каже, «і не проси! 
Н'ятьсот», каже, «коли даси, 
Бери хоч зараз!» Що робити? 
Головко бідна! Позичать? 
Та хто таку позичить силу! 
Пішов я, брате, зароблять. 
І де вже ноги не носили! . . . 
Поки ті гроші за]А)бив, 
Я годів зо два проходив 
По Чорноморії, по Дону. 
Вертаюсь в-осени додому, 
І подарунків накупив 
Найдорогіших. От, вертаюсь 
В село до дівчини вночі, — 
Аж тілько мати на печі. 
Та й та, сердешна, умірає, 
А хата пусткою гниє. 



Я викресав огню, до неї ■ — 

Од неї пахне вже землею. 

Уже й мене не пізнає. 

Я до попа та до сусіди . . . 

Привів попа, та не застав. 

Вона вже вмерла. Нема й сліду 

Моєї Ганни. Я спитав, 

Таки сусіду, про Ганнусю. 

«Хиба ти й досі ще не знаєш? 

Ганнуся на Сибір пішла: 

До панича, бачиш, ходила. 

Поки дитину привела, 

Та у криниці й затопила.» 

Неначе згага запекла . . . 

Я ледве-ледве вийшов з хати . . . 

Ще пе світало. Я в палати 

Пішов з ножем, не чув землі . . . 

Аж панича вже одвезли 

У школу в Київ. От як, брате! 

Осталися і батько й мати, 

А я пішов у москалі. 

І досі страшно, як згадаю: 

Хотів палати запалить. 

Або себе занапастить, 

Та Бог помилував. А знаєш, 

Його до нас перевели 

Із армії, чи що? 



ПЕРШИЙ. 

Так что-мсе? 
Ну, вот тєперь і пріколі!^) 



ДРУГИЙ. 

Нехаїї собі! А Бог поможе. 
То й так забудеться колись. 

Вони ще довго говорили. 
Я став перед-світом дрімать, 
І паїиічі мені приснились, 
І не дали, погані, спать. 



У травні, 1847. 
Петербург, у цитаделі. 



^) моск. пріколоть — заколоти, проколоти (баґпетом) 

V. А. 



15 



— 226 



ПУСТКА 



Пано вранці новобраїщі 

Виходили за село, 
А за ними молодими 
І дівча одно пішло. 
Подибала ^) стара мати 
Доню в полі доганяти, — 
І догнала, привела; 
Нарікала^), говорила, 
Поки в землю положила, 
А сама в старці пішла. 

Минули літа, а село 

Не перемінилось, 
Тілько пустка накрай села 

Набік похилилась; 
Коло пустки на милиці^) 

Москаль шкандибає, 
На садочок позирає, 



13 неволі тяжко . . . хоча й волі, 
Сказать ио-правді, не було; 
Та все-таки якось жилось - — 
Хоть на чужому — та на полі . . . 
Тепер же злої тії долі, 
Як Бога, ждати довелось. 
І жду її, і виглядаю, 



В пустку заглядає . . . 
Марне, брате! Не вигляне 

Чорнобрива з хати, 
Не покличе стара мати 

Вечеряти в хату. 
Л колись, давно колись-то, 

Рушники вже ткались, 
І хустина мережалась. 

Шовком вишивалась; 
Думав жити, любитися. 

Та Бога хвалити, 
А довелось — ні до кого 

В світі прихилитись! 

Сидить собі коло пустки. 

Надворі смеркає, 
А в вікно, неначе баба, 

Сова виглядає. 

У травні, 1847. 
Петербург, у цитаделі. 



Дурний свій розум проклинаю, 
Що дався дурням одурить*), 
В калюжі волю утопить. 
Холоне серце, як згадаю, 
Що не в Украйні поховають, 
Що не в Украйні буду жить, 
Людей і Господа любить. 

У травні, 1847, 
Петербург, у цитаделі. 



^) пошкутильгала, пошкандибала 

2) ріжними назвами називала, дорікала; в старці — на заході: на жебри 
^) деревляна нога, а то й палиця, на яку спіраються ті, що не мають ноги 
*) Проживаючи у кріпости, Шевченко нераз попадав і в сумний настрій і на 
хвилину неначе було жалкував, що і з «братчиками» (ст. XV) працював і написав 
свої політичні твори, та нарікав на «дурнів», що довели його до тих думок і 
до тих творів. Та що це було тільки на хвилину, пор. вірш: «Чи ми ще зійдемося 
знову», стор. 227, «N. М.», стор. 245 (не каюсь), «Козачковському», стор. 255 (За 
правду на світі караюсь, і не клену долі) . . . 



— -^о- 



ХТи ми ще зійдемося знову'), 

'^ Чи вже на віки розійпі тмсг., 
І слово правди і любови 
В степи-вертепи понесли ? 
Нехай і так! Не наша мати'), 
А довелося поважати! 
То — воля Господа! . . . 



Годіть, 
(Змирітеся, молітесь Богу 
1 згадуйте один другого; 
Свою Україну любіть. 
Любіть її . . . во время люте^), 
В останню, тяжкую мінуту 
За неї Господа моліть! 

У травні, 1847. 
____^^ Петербург, у цитаделі. 



ТТонад полем іде, 

Не покоси кладе, 
Не покоси кладе — гори: 
Стогне земля, стогне море. 

Стогне та гуде. 

Косаря уночі 

Зустрічають сичі; 
Тне косарь, не спочиває, 
Ні на кого не вважає, 

Хоч і не проси. 



[КОСАРЬ] 

Не благай, не проси: 
Не клепає коси*); 
Чи то пригород, чи город. 
Як бритвою старий голить 
Усе, що даси: 

Мужика іі шинкаря. 
Сироту кобзаря; 
Приспівує старий, косить, 
Кладе горами покоси, 
Не мина й царя. 
І мене не мине, 
На чужині зотне, 
За решоткою*) задавить . . . 
Хреста ніхто не поставить 

І не пом'яне! зо. V. 1847. 

Петербург, у цитаделі. 



Думи мої, думи мої")! 
Ви мої єдині! 
Не кидайте хоч ви мене 
При лихій годині! 
Прилітайте, сизокрилі 



Мої голуб'ята, 

Ізза Дніпра широкого 

У степ погуляти 

З Кірі'ізами убогими! 

Вони вже убогі. 



^) Цей вірш написаний до Кирило- Методі ївських братчиків (стор. XV), пор. 
попередній. 

^) Ця мати — то неволя, лиха доля; перед нею довелося Шевченкові 
голову схилити (поважати). 

') в тяжкі часи, в часи лихоліття 

*) не спочиває, щоб поклепати косу; пригород — мале місто (гл. стор. 237, 
пом. 6.), оселя при городі, під містом 

*) на заході України кажуть: ґрати 

*) Цим віршем починаються Шевченкові «захалявні» книжечки, яких поет 
«змережав» дрібним письмом — чотирі. 

15* 



22« — . 



Уже голі, та на волі^) 
Ще моляться Богу. 
Прилітайте ж, мої любі! 



Тихими речами 
Привітаю вас, як діток, 
І заплачу з вами. 

1847. 
Орська кріпость. 



КНЯЖНА. 



Ооре моя вечірняя, 

^ Зійди над горою, — 

Поговорим тихесенько 

в неволі з тобою. 
Розкажи, як за горою 

Сонечко сідає. 
Як у Дніпра веселочка^) 

Воду позичає; 
Як широка сокорина^) 

Віти розпустила, 
А над самою водою 

Верба похилилась, — 
Аж по воді розіслала*) 

Зеленії віти, 
А на вітах гойдаються 

Нехрещені діти^); 



Село! І серце одпочине . . . 
Село на нашій Україні — 
Неначе писанка: село 
Зеленим гаєм поросло; 
Цвітуть сади, біліють хати, 
А на горі стоять палати 
Неначе диво, а кругом 



І. 



Як у полі на могилі 

Вовкулак") ночує, 
А сич в лісі та на стрісі 

Недолю віщує; 
Як сон-трава при долині 

Вночі розцвітає; 
А про людей — та нехай їім! 

Я їх, добрих, знаю. 
Добре знаю! . . . Зоре моя, 

Мій друже єдиний! 
Що вони, поганці, діють 

В нас на Україні! . . . - 
Розкажу я те, що знаю, 

Тобі й спать іїе ляжу, 
А ти рано тихесенько 

Богові розкажеш. 



Широколистії тополі; 
А там і ліс, і ліс, — і поле, 
І сині гори за Дніпром . . . 
Сам Бог вітає') над селом! 

Село! село! Веселі хати! 
Веселі здалека палати — 



^) Хиба тому, що Кірґізи кочували, й до них не чіп.ііявся уряд, але ж полі- 
тичної волі в них уже не було. Кірґізів налічують до п'ять міліонів людей, 
самі вони Монголи, туркської породи, віри магометанської, а то й погани, живуть 
у південно-західному Сибірі. 

2) на заході України кажуть: дуга 

^) стілько, що осокір = чорна тополя; сокорина — одне тільки осокорове 
дерево 

*) розстелила 

^) Це таке повірря в народі, що потерчата (нехрещені діти — потоплені) 
гойдаються на гиллях верб над річкою. 

') гл. «Відьма», стор. 210, пом. 1. 

'') Вітати = уноситися, пробувати 



— 229 — 



Бодай ви терном поросли! 
Щоб люде й сліду не найшли, 
Щоб і не знали, де й шукати! 

В тому господньому^) селі. 
На нашій славній Україні, — 
Не знаю, де вони взялись, 
Приблудакнязь, — булайкнягиня\ 
Ще молоді собі були. 
Жили самі, були багаті: 
Високі па горі палати. 
Чималіш у яру ставок. 
Зелений по горі садок, 

І верби, і тополі, 

І вітряки на полі, 
І долом геть собі село 
Понад водою простяглось. 

Колись там весело було! 
Бувало, літом і зімою 



Музика тне, вино рікою 
Гостей неситих налива; 
А князь, аж синііі, похожає. 
Та сам несмілим^) налітває. 
Та ще й покрикує: «віват» ^)! 
Гуляє князь, гуляють гості, — 
І покотились на помості*). 
А завтра знову ожива, 
І знову п'є, і знов гуляє; 
І так за днями день минає. 
Мужицькі душі аж пищать. 
Судовики^) благають Бога; 
П'яниці, знай, собі кричать: 
— «/ патріот, і брат убоґіх! 
Наш славний князь! Віват/віват!» 
А патріот, убогих брат, 
Дочку п теличку однімає 
У мужика, — і Бог не знає . . . 
А, може, знає, та мовчить! 



II. 



Княгиня в-заперті сидить, 
її і в сіни не пускає 
Убогих брат. А що ж робить ? 
Сама втекла і повінчалась; 
І батько й мати не пускали. 
Казали: вгору не залазь! 
Так иі — за князя! От і князь! 
От і пишайсь тепер, княгине! 
Загинеш, серденько, загинеш, 
Мов ряст весною уночі 
Засхнеш, не знатимеш нічого: 
Не знатимеш, як хвалять Бога, 
Як люде люблять, живучи. 
А жить — так, Господи, хотілось! 

Хотілось любити 

Хоч го дочок, хоч часочок ®), 



На світ подивитись. 

Не довелось, — а все було. 

Всього понадбала 

Стара мати; саму тебе 

Мов намалювала, 

Хоч молись перед тобою. 

Мов перед святою . . . 

Красо моя молодая. 

Горенько з тобою! 

Жить би, жить та славить Бога 

І добро творити. 

Та божою красотою. 

Людей веселити, — 

Так же ні! А молодії 

Та карії очі 

Щоб марніли в самотині . . 



^) пор.: «Сам Бог вітає над селом» — таке воно гарне ' 
^) що не насмілюються самі собі наливати 

^) Латинське слово: віват (уіуаі) — по нашому: хай живе, або як у нас 
кажуть: многа літа! 

*) пор. «Гайдамаки», стор. 80, пом. 2. 

') судові урядовці, бо треба б пана судити, а то ніяково 

*) якийсь маленький- час, годиночку 



— 230 — 



Може, Бог так хоче? 
Боже, Боже! Даєш волю 
І розум на світі. 
Красу даєш, серце чисте. 
Та не даєш жити! 
Не даєш на рай веселий. 
На світ Твій великий 
Надивитись, намолитись 
І заснуть на віки! 

Не весело на світі жить. 
Коли нема кого любить. 
Отак і їй, одній-єдиній. 
Ще молодій моїй княгині, 



І 



Красу і серце засушить 
І марно згинуть в самотині — 
Аж страшно! А вона молилась 
І жить у Господа просилась, 
Бо буде вже кого любить: 
Вона вже матіррю ходила, 
Уже пишалась і любила 
Своє дитя. І дав дожить 
Господь їй радости на світі: 
Узріть його, поцілувать 
Своє єдинеє дитя, 
І перший крик його почути . . . 
Ох, діти, діти, діти! . . . 
Велика Божа благодать! 



III. 



Сльози в-исохли, пропали, 

Сонце просіяло, 

І княгиня з дитиною 

Не тією стала: . 

Ніби на світ народилась, 

Гралась, веселилась, 

І княжні своїй маленькій 

Сорочечки шила 

І маленькі рукавчата 

Шовком вишивала, 

І купала, й колихала. 

Сама й годувала. 

Бо княгині тілько вміють 

Привести дитину, 

А годувать та доглядать 

Не вміють княгині; 

А потім ох а: «Забуває 

Мене мій Поль, або Філат^)!» 

За що ж воно тебе згадає? 

За те 'хиба, що привела ? 

А моя свою дитину 

Сама доглядала, 

А п'яного свого князя 

І не допускала. 



Мов яблучко у садочку 
Кохалась дитина, 
І говорить уже стало; 
І вчила княгиня 
Тілько «мамо» вимовляти, 
А «тато» не вчила . . . 
І книжечок з кунштиками 2) 
В Ромні^) накупила. 
Забавляла, розмовляла, 
І Богу молитись 
І азбуку по кунштиках 
Заходилась вчити; 
І що-божий день купала, 
Рано спати клала, 
І пилиночці на неї 
Впасти не давала; 
І всю ніченьку над нею 
Вітала, не спала. 
Надивлялась, любувалась 
Княжною своєю . . . 
І жениха їй єднала, 
І раділа з нею, 
І плакала; довгі коси 
Уже розплітала 



^) панські пофранцужені • або помосковлені чоловічі назви: Павло, Тео- 
Ьілякт; воно = дитинка, що ти її привела 

^) німецьке слово: Кипзізійск — по нашому: мистецький твір, образочок 
^) Ромен — місто в Полтавщині. 



2^п 



І. — лишенько! — свого князя 

і Гяного згадала 

>' мундірі ... та ті закрила 

Заплакані очі. 

А дитині ніби сниться, 

Мов вимовить хоче: 

«Не плач, мамо! Не розплітай 

Мої довгі коси — 

Посічуться» . . . Що-день божиіі 

Радости приносить 

Своїй матері щасливій 

Дочка уродлива; , 

Мов тополя виростає 

Світові на диво, 

Виростає, — та недовго 



IV. 



Не стало на світі княгині, 
І гусла ^) знову загули, 
А сирота її в селі, 
її єдиная дитина, — 
Мов одірвалось од гиллі: 
Ненагодоване і босе. 
Сорочечку до зносу носить, ^ 
Спеклося бідне на жару, 
Лопуцьки*) їсть, ставочки гатить 
В калюжах з дітьми у яру . . . 
Умийся, серденько! Бо мати 
Он дивиться й не пізнає 
Межи дітьми дитя своє. 



Буде веселити 

Свою матірь: Бог карає 

Княгиню на світі. 

А за віщо? Чудно .людям, 

Бо люде не знають, 

Чому добре уліірає^), 

Злеє оживає ? . . . 

Занедужала княгиня — 
І князь схаменувся, 
За бабами-знахарками 
По селах метнувся. 
Наїхали, заходились: 

ЛІЧИЛРІ-ЛІЧИЛИ, 

Поки її, безталанну, 
В труну ^) положили. 



І думає: тебе не стало . . . 
Умийся, серце, щоб пізнала 
Тебе, єдиную сводо, 
І Господа б благословляла 
За долю добрую твою. 
Умилася; а добрі люде 
Прибрали, в Київ одвезли 
У інститут =^). А там що буде, - 
Побачим. 

Гусла загули . . . 
Гуляє князь, гуляють гості; 
Ревуть палати на- помості, 
А голод стогне на селі . . . 



І стогне він, стогне по всій Україні, 
Кара Господ ев а; тисячами гинуть 
Голоднії люде. А скирти гниють, 
А пани й полову Жидам продають. 
Та голоду'^) раді, та Бога благають, 

^) умірає те, що добре; приходить до здоровля, живе те, що зле 

^) або трумну — на жаль, це слово чомусь забуваються й люде з-московська 
починають казати: гріб (а «гріб» у нас те, що «могила»); ще кажуть домовина 
пор. стор. 234, деревище (Гуцули). 

^) Гусла — скрипка, музика 

*) Лопуцьок це молоде било (стовбур) ростини, обдерте з назверхньої кори; 
його їдять, а то й до страви кидають. 

^) Інститут для благородних дівчат — заклад для дворянських (шляхецьких) 
дочок; там була і школа, там і виховували та навчали, як панянці бути, як їй 
поводитись, а далі: француської мови, танцювати й т. д. 

^) себто : голодові, тішаться, що голод 



ш 



— 232 



Щоб ще хоч годочок хлібець не рожав^), 
Тоді б і в Парижі, і ііншому краї 
Наш брат хуторянин 2) себе показав! . . . 
Чп Бог теє зііас ? — Бо се було б диво, 
Щоб чути і бачить, і не покарать! 
Або вже аж надто довготерпеливий! . . . 

Минають літа. Люде гинуть: 
Лютує голод в Україні, 
Лютує в княжому селі. 
Скирти вже княжі погнили, — 
А він байдуже: п'є, гуляє, 
Та Жида з грішми виглядає. 
Нема Жидка . , . Хліба ^) зійшли; 
Радіють люде. Бога просять . . . 
Аж ось — із Київа привозять 
Княжну... Мов сонечко зійшло 
Над обікраденим селом. 



Чорнобривії, кароока, — 
Вилитая мати. 
Тілько смутна, невесела . . 
Чого б сумувати ? 
Або, може,, вже такою 
Вона п 5Т0днлась ? 
Або, може, молодеє 
Чи не полюбило 
Когонебудь ? Ні, нікого . 
Весела гуляла; 
Мов ласочка з кубелечка, 
На світ виглядала 
З того Київа, аж поки 
Побачила, села 
Знівечені, — з того часу 
Стала невесела. 

Мов сизая голубонька. 
Село облетіла; 
У всіх була, всіх бачила, 
Всі повеселіли . . . 
Там словами привітала. 
Там нагодувала; 



V. 



Що-день божий обходила 

Село; помагала 

Усякому; а сироти 

До неї в покої 

Приходили і матіррю 

Своєю святою 

її звали, і все село 

За неї молилось. 

А тим часом Жиди в селі 

З грішми появились. 

Радіє князь, запродує . 

З половою жито, 

І молотить виганяє 

Людей недобптих. 

Змолотили, нівроку їм, 

За одну годину 

І з клунею провіяли . . . 

Князь і не спочинув: 

На могорич закликає, 

Та п'є, та гуляє 

Аж у гаї, — бо в покоях 

Дочка спочиває. 



^) родив (частіще : наворотове дієслово) 

2) насмішлпве слово на панів; так вони себе самі любили звати, ніби-то 
зі скромностп, не пан — а хуторянин 

3) декуди (на Поділлі) кажуть просто: збіжжя 



— 233 — 

Гармидер, галас, гам^) у гаї, 
Срамотні^) співи; аж лящить 
Жіночий регіт; завиває, 
Реве хазяїн: «Будем пить, 
Аж поки доня наша спить!» 



VI. 



А доня в-заперті сидить 
В своіїому сумному покої, . 
І дивиться, як над горою 
Червоний місяць аж горить, 
Зза хмари- тихо виступає, — 
І ніби гори оживають; 
Дуби з діброви, мов дива, 
У поле тихо одхожають; 
І пугач пуга, і сова 
Зпід стріхи в поле вилітає, 
А жаби крякають, гудуть. 
Дивітесь, очі молодії. 
Як зорі божії встають, 
Як сходить місяць, червоніє; 



Дивітеся, поки вас гріє, 
А зорі спати не дають! 

Головою молодою 
На руку схилилась. 
До півночі невесела 
На зорі дивилась 
Княжна моя . . . Дивилася, 
Та й плакати стала . . . 
Може, серце яке лихо 
Тихо прошептало ? . . . 
Та байдуже! Поплакала 
Трошки, усміхнулась, 
Помолилась, та й спать лягла, 
І тихо заснула. 



VII. 



В гаю все покотом лежало — 
Пляшки і гості: де що впало. 
Там і осталось. Сам не впав, 
Останню каплю допивав. 
Та й ту допив. Встає, не пїіда. 
Іде в покої . . . Скверннй гаде ^) і 
Куди ти лізеш? Схаменись! 
Не схаменувся: ключ виймає, 
Прийшов, і двері одмикає, 
І лізе до дочки . . . 

Прокиньсь, 
Прокинься, чистая! Схопись, 



Убий гадюку — покусає! . . . 
Убий, — і Бог не покарає, — 
Як тая Ченчіо колись 
Убила батька кардинала, 
І Саваофа не злякалась*). 
Ні, не прокинулася, спить. 
А Бог хоч бачить, та мовчить. 
Гріхам великим потурає ^) . . . 
Не чуть нічого . . . Час минає, 
А потім крик, а потім і'валт 
І плач почули із палат, — 
Почули сови . . . Потім знову 



^) крик 

^) сороміцькі, безсоромні 

^) Погана гадино! 

*) Беатріче Ченчі — не Ченчіо, як пише Шевченко — донька визначного 
шляхтича в Римі (Шевченко зве його чомусь кардиналом) забила своїми руками 
свойого батька, як він хотів було її знасилувати. Саваоф — єврейське слово, 
по нашому: бог небесних сил. Бог. 

^) Де цього слова не вживають, то воно значить стількр іцо: поблажати, 
крізь пальці дивитися, не зважати. 



- 234 



Не чуть нічого 



І в топ час 



Скпртії і клуня зайняліїсь, — 
І зорі зникли . . . Хоч би слово. 
Хоч би де голос обізвавсь! 
Пани в гаю не ворушились, 
А люде збіглись та дивились, 
Як дим до неба підіймавсь . . . 

Прокинулись вранці гості, 
Аж бачать, що лихо; 
Покинули свого князя, 
Та любо, та тихо . . . 
Так і ми його покинем, 
Так і Бог покине. 
Тебе тілько не покине 
Лихая година, 



Княжно моя безталанна. 

Знівечений цвіте! 

Ти ще будеш покутувать 

Гріхи на сім світі, 

Гріхи батькові. О, доле, 

Лукавая доле! 

Покинь її хоч на старість. 

Хоч на чужім полі, 

На безлюдді! Не покинеш, — ^' 

Поведеш до краю, і 

До самої домовини, * 

Сама й поховаєш . . . 

В селі не бачили й не чули. 
Де вона поділась, — 
Думали, на пожарищі 
Небога згоріла . . . 



VIII. 



Стоїть село невесело. 
На горі палати 
Почорніли. Князь хиріє, 
Нездужає встати; 
А підвести нема кому. 
Ніхто й не загляне 
До грішного болящого 
В будинки погані. 
Люде трохи очуняли; 
Господа благають, 
Щоб княжна до їх вернулась; 



А її немає, 

І не буде вже святої . . . 
Де ж вона поділась ? 
У Київі пресвятому 
В черниці постриглась. 

Родилась на світ жить, любить. 
Сіять Господньою красою. 
Вітать над грішними святою, 
І всякому добро творить, 
А сталось ось-як: у черницях 
Занапастилося добро . . . 



Блукаючи по Україні, 
Прибивсь якось я в Чигирин 
І в манастирь отоіі дівочий, 
Що за пісками, на болоті, 
У лозах, самотній стоїть. 
Отам мені і розказала 
Стара черниця новину. 
Що в манастирь оцей убогий 
Княжна якась ізза Дніпра 



Зайшла вторік: одпочивала 
Та й Богу душу оддала . . . 
«Вона була ще молодою 
І прехорошая собою; 
На сонці дуже запеклась, 
Та й занедужала; лежала 
Недовго щось — седмиці з три^) — 
І все до крихти розказала 
Мені і Ксенії сестрі. 



ТИЖНІВ зо три; седмиця — церк. слово: сім днів 



._ 235 — 

1 вмерла тут. І де ходила, 
В яких-то праведних містах, 
А в нас, сердешна, опочила . . . 
Оце її свята могила! . . . 
Ще й не поставили хреста . . .» 



1847. 
Орська кріпость. 



МОЇМ СОУЗНИКАМІ 



Огадайте, братія моя^) — 

^ (Бодай те лихо не верталось!), 

Як ви смирнесенько і я 

Ізза решотки визирали 

І, може, думали: «Коли 

На раду тиху, на розмову, — 

Коли ми зійдемося знову 

На сій зубоженій землі?» 

— Ніколи, братія, ніколи! 

З Дніпра укупі не п'ємо 2), 

Розійдемось, рознесемо 

В степи, в ліси свою недолю, 

Повіруєм ще трохи в волю. 



Понце заходить, гори чорніють, 
Пташечка тихне, поле німіє; 
Радіють люде, що одпочинуть. 
А я дивлюся і серцем лину 
в темний садочок на Україну: 
Лину я, лину, думу гадаю, 
І ніби серце одпочиває. 
Чорніє поле, і гай, і гори. 



А потім жити почнемо 
Між людьми, як люде . 

А поки те буде. 
Любітеся, брати мої, 
Украйну любіте, 
І за неї, безталанну, 
Господа моліте! 
А його'') забудьте, други, 
І не проклинайте; 
І мене в неволі лютій 
Миколи згадайте! . . . 



1847. 
Орська кріпость. 



На синє небо виходить зоря: 
«Ой, зоре, зоре» — і сльози кануть, 
«Чи ти зійшла вже і на Украйні? 
Чи очі карі тебе шукають 
На небі синім? Чи забувають?» 
Коли забули, бодай заснули. 
Про мою доленьку, щоб і не чули! 

1847. 
■ Орська кріпость. 



^) Оцей вірш Шевченко поклав був попереду тих 18 віршів, що їх написав 
у Петропавлівській кріпости (стор. 219 — 227) й назвав цілу збірочку: «Моїм 
соузнпкам» (співв'язням, тим, що зі мною були ув'язнені) — й через те й пише далі : 
як ви і я ізза решотки ( ґратів) визирали (в цитаделі) ; братія ^ брати (збірне ймення) . 
2) розуміється : води, значить — не живемо над Дніпром, на Україні 
^) Оцей «він» — то буде хоч царь Микола, що волю відобрав Шевченкові 
й його «соузникам», хоч той студент — звався він Петров, що доніс на Шевченка 
й на братчиків, й що через нього всіх загареилтовано й покарано (стор. XV). 



236 



Л/Гені тринацятий минало — 
;^ Я пас ягнята за селом. 
Чи то так сонечко сійло, 
Чи так мені чого було — 
Мені так любо, любо стало, 
Неначе в Бога . . . 
Уже прокликали до паю^), 
А я собі у бур'яні 
Молюся Богу; і не знаю, 
Чого маленькому мені 
Тоді так приязно молилось, 
Чого так весело було. 
Господнє небо і село. 
Ягня, здається, веселилось, 
І сонце гріло — не пекло. 

Та не довго сонце гріло, 
Не довго молилось; 
Запекло, почервоніло 
І рай запалило. 
Мов прокинувся, — дивлюся: 
Село почорніло, 
Боже небо голубеє — 
І те помарніло. 
Поглянув я па ягнята — 
Не мої ягнята^); 



Обернувся я на хати — 
Нема в мене хати. 
Не дав мені Бог нічого! 
І хлинули сльози . . . 
Тяжкі сльози ... А дівчина. 
При самій дорозі, 
Недалеко коло мене 
Плоскінь виііірала. 
Та й почула, що я плачу: 
Прийшла, привітала. 
Утирала мої сльози, 
І поцілувала^) . . . 

Неначе сонце засіяло, 
Неначе все на світі стало 
Моє: лани, гаї, сади . . . 
І ми, жартуючи, погнали 
Чужі ягнята до води. 

Бридня*)! А й досі, як згадаю, 
То серце плаче та болить: 
Чому Господь не дав дожить 
Малого віку у тім раю! 
Умер би, орючи на ниві. 
Нічого б па світі не знав 5), 
Не був би в світі юродивим®). 
Людей і Бога б не прокляв! 

1847. 
Орська кріпость. 



ТТе гріє сонце на чужіші, 

А дома надто вже пекло; 
Мені не весело було 
Й на нашій славній Україні: 



Ні хто любив мене, вітав, 
І я хилився ні до кого'). 
Блукав собі, молився Богу, 
Та люте панство проклинав, 



^) продзвонили, щоб паювати (розділюватп) їжу 

^) Шевченко рад був, що став, як сам казав, «пастухом стад непорочних» — 
та ті стада були чужі, він був громадськіпі пастух (стор. X). 

^) Може, це й була та сама Оксана, що про неї часто згадував поет (пор. 
«Черниця Мар'яна» стор. 91, пом. 1). 

*) дурні мрії, дурниця 

^) Не дурно кажуть, що незнання — особисто людині щастя приносить. 

®) власне, світ Глюде) не вважав би його таким, як не слід, иньчим, як 
другі (що виродився від других) 

') Це так буде розбірніще: ні ніхто мене не любив, не вітав, ні я ні до кого 
не хилився. 



237 — 



] згадував літа лихії, 

Погані, давнії літа, — 

Годі повісили Христа, 

її тепер не втік би син Марії ^)! 

Ніде не весело мені. 

Та, мабуть, весело й не буде. 

І на Украйні добрі люде, — 

Отже такі й на чужині^)! 

Хотілося б (та й то для того, 



Щоб не робили Москалі 
Труни із дерева чужого), 
Аби хоч крихотку землі 
Ізза Дніпра мого святого 
Святії вітри принесли . . . 
Та й більш нічого! Так-то, люде, 
Хотілося б ... та що й гадать! 
На що вже й Бога турбувать, 
Коли по-нашому не буде! 

1847. 
Орська кріпость. 



СОН. 



Т^ори мої високії. 

Не так і високі. 
Як хороші, хорошії, 
Блакитні здалека — 
З Переяслава старого^), 
З Виблої могили, — 
Ще старшої, мов ті хмари, 
Що за Дніпром сіли. 

Іду я тихою ходою. 
Дивлюсь, аж он передо мною 
Неначе дива виринають: 



Із хмари тихо виступають 
Обрив*) високий, гай, байрак; 
Хатки біленькі виглядають, 
Мов діти в білих сорочках 
У піжмурки в яру гуляють ^); 
А долі сивий наш козак — 
Дніпро з лугами виграває; 
А он-де, он-де за Дніпром, 
На пригорі®), ніби капличка, - 
Козацька церква невеличка 
Стоїть з похиленим хрестом''). 



^) пор. таку саму думку, тільки ще ширше ровведену, в «Неофітах», стор. 365; 
«Чи не за те, що й ми тепер тюрми начиня&м отакими .злодіями, як і Син оцей 
Марії?» 

^) це в насмішливому розумінні 

^) Все так собі треба в'явити, що поет ніби то з лівого берега Дніпра дивиться 
пагористий правий беріг (отже ті хмари, що сіли за Дніпром — то на правому 
березі), від Переяслава; старий Переяслав через те — що це, справді, дуже 
старе місто, заклав його ще князь Володимир Великий (переказ про Кирила 
Кожем'яку) ; тай так у нашій історії багацько про нього згадується (переяславське 
князівство, переяславська умова 1654. і 1659.) й т. д.; Вибла могила — висока 
могила за Переяславом. 

*) Моск. слово обрив — по нашому: урвище (де гора вривається або ввір- 
валася,) провалля, круча, Гуцули кажуть: облаз; далі й кажеться: на кручі, 
стор. 238, пом. 9. 

^) гл. «Великий Льох», стор. 159, пом. 2. 

®) Прйгора — горб, мала гора («при» — означає щось мале, пор. дурний 
— придуркуватий, город — пригород). 

^) Це трахтемирівська церква. Трахтемирів, чи як його в історії звуть 
Терехтемпрів — це, можна б сказати, перша козацька столиця. У 1578. р. затвер- 
дили його за козаками польські королі (Батори — гл. «Гайдамаки», стор. 44, 
пом. 3) враз із манастирем Зарубським — під Трахтемировом, що так і звався 



288 - 



Давно -стоїть, виглядав 

Запорожця з Лугу, 

З Дніпром своїм розмовляє, 

Розважає тугу; 

Оболонками старими ^), 

Мов мертвець очима 

Зеленими, позирає 

На світ з домовини. 

Може, чаєш оновлення ? 

Не жди тії слави! 

Твої люде окрадені-), 

А панам Лукавим 

На що здалась козацькая 

Великая слава^)? 

І Трахтемирів*) геть горою 
Нечепурні свої хатки 
Розкидав з долею лихою. 
Мов п'яний старець торбинки. 
А он старе Манастирище^), — 
Колись козацькеє село. 



Чи те воно тоді було? 

Та все пішло царям на гриіцс: 

І Запорожжі^, і село, 

І манастирь святий, скарбниця 

Все, все неситі рознесли, 

А ви, — ви, гори, оддали**) . . . 

Бодай ніколи не дігеиться 

На вас, проклятії! . . . Ні, ні! 

Не ви прокляті, а гетьмани'), 

Усобники, Ляхи погані . . . 

Простіть, високії, мені, 
Високії і голубії. 
Найкращі в світі, найсвятії! 
Простіть! Я Богу помолюсь.. 
Я так її, я так люблю 
Мою Україну убогу. 
Що прокляну святого Бога"*), 
За неї душу погублю! 

Над Трахтемировом високо 
На кручі ^) ніби сирота. 



пізніще: трахтемирівський манастирь. Там козаки мали склад зброї і иньчих 
воєнних припасів, там переховувалась воєнна добича, корогви, папери, це 
був збірний пункт цілого козацтва ще аж до Сагайдачного. Козаки дуже дбали 
про манастирь і зі своєї здобичі все його обдаровували. І місто, і манастирь 
усе були Полякам сіллю в оці, і як було коли козаки де рушилися проти 
уряду або унії, то все польські пани нарікалп на Трахтемирів; через те в коро- 
лівських грамотах кажеться багато разів про Трахтемирів, щоб там козаки 
не збіралпся, що манастирь їх, це тільки шпиталь — лікарня — для ранених 
і недужих козаків. Нарешті, б часах «Руїни» в 1665. р. манастирь ізруйновано 
(Тоді козаки вибрали собі Межигірський манастирь). Через те, що Трахтемирів 
був наче перша колиска, з якої виводилася воля України, то й Шевченко далі 
й каже: виглядає «Запорожця з Лугу», себто, волі — і загалом, розводиться 
над колишнім, і що з ним сталося. 

^) Оболонки— це шиби вікон, старі-старі, рямки на них зелені від старости, 
через те й вийшло таке дуже гарне порівняння; чаяти (церк. слово) = ждати, 
сподіватися. 

2) звичайні люде, колишні козаки — тепер: кріпаки, окрадені з волі 

3) пани переміняли її на «отечество» (гл. «Холодний Яр», стор. 196), дворя- 
нами поробились («Великий Льох», стор. 166, пом. 2). 

*) Трахтемирів — на правому березі (в Канівському повіті), Переяслав — 
на лівому; старець — на заході: жебрак. 

^) Там, де колись був манастирь — тепер село Манастирище. 

®) пор. «Тарасова ніч», стор. 21: Мовчать гори . . . 

') ті гетьмани, про яких кажеться в «Посланію»: варшавське сміття і 
грязь Москви, ті, що аза власного добра бились один із одним (усобники), ви- 
слуговуючись то Польщі, то Москві, ті, що панські порядки (Ляхи погані) хотіли 
заводити, що їх зве поет далі «недоумами» 

^) подібне місце в «Заповіті», стор. 205, пом. 8. 

') гл. вище, стор. 237, пом. 4. 



— 289 — 



Прийшла топитися в глибокім, 
В Дніпрі широком}', — отак 
Стоїть одним-одна хатина. 
З хатини видно Україну 
І всю Гетьманщину кругом'). 
Під хатою дідусь сивенький 
Ііидпть ... А сонечко низенько 
Уже спустилось над Дніпром. 
^Іидить, і дивиться, і дума, 
\ сльози капають. «Гай-гай!» 
]1тарий промовив: «Недоуми-)! 
Занапастили божий рай! 
Гетьманщина! . . .» 

І думнеє^) 

Чоло похмаріло: 

Мабуть, щось тяжке-тяжкеє 

Вимовить хотілось, 

Та не вимовив . . . 
иБлукав я по світу чимало. 
Носив і свиту і жупан*). 



На-що вже .І1ИХО за Уралом 
Отим Кірі^ізам, — отже й там, 

їй-же Богу, лучче жити, 

Ніж нам на Украйні^)! 

А, може, тим, що Кірґізи 

Ще не христіяни ? . . . 

Наробив Ти, Христе, лиха®)! 

А переиначив 

Людей божих ? Котилися 

І наші козачі 

Дурні голови за правду, 

За віру Христову, 

Упивались і чужої, 

І своєї крові') . . . 

А получчали*)? Ба, де то! 

Ще гіршими стали! 

Без ножа і авто-да-фе^) 

Людей закували, 

Та й мордують . . . Оіі-ой, пани. 

Пани христіяни!» 



^) правий бік Дніпра — • Київщину, яку одну за польських часів звали 
У'^країною, й лівий бік — Гетьманщину; в такому вузьчому значінні вживає 
іоет слова «Україна» частіще, гл/ «Гайдамаки», стор. 46, пом. 2, «Відьма», стор. 216, 
іом. 1. 

^^ Недоум — -той, що до ума ще не дійшов, як ось «недоліток», що до років 
іе-дійшов. І недоз'мами і"і недолітками звав поет тих гетьманів, що запропащували 
юлю України, пор. «Чигирин», стор. 109, пом. 4. 

^) Думний — що з думами ходить, задуманий. 

*) або ще кажуть: був і Іваном (свиту носив) і паном (жупан, козаком 
зільним бувши) 

^) пор. вірш «Думи мої», стор. 228, пом. 1; ліпше Кірґізам, бо панів не 
«ають, і хоч «голі, та ще на волі!» 

®) Такі порівняння робив Шевченко часто, щоб показати, як то від віків 
зічого не змінилось, як христіянство не тільки неволі не вивело, а ще його 
зикористовують, щоб волю другим відбирати («Кавказ», стор. 186, пом. 1), що 
гепер самого Христа покарали б (пор. стор. 237, пом. 1 ) : апро свою кару ось що писав 
У «Дневнику» 1857. р.: «Августин (римський цісарь), поганин (язичник), заси- 
:іаючи Назона (римський поет) до хижих Ґотів (дикий народ, пращурі Німців) 
не забороняв йому писати й малювати, а христіянин Микола заборонив мені 
)дне і друге. Обидва кати, але один із тих катів — христіянин і христія- 
яин XIX. в., на очах у якого виросла найбільша у світі держава, виросла 
яа основах Христового заповіту!» 

') чужа була — турецька, польська, московська; своя — в часах Руїни, 
чк свої зі своїми билися 

®) додати в думці : люде божі (гл. вгорі) — та все-таки в Шевченка на 
^умці ті, що владу мають: пани, царі 

*) гл. «Гус», стор. 139, пом. 11. , 



— 240 



Затих мій сивий, битий тугою, 
Поник старою буй-головою^). 
Вечірнє сонце гай золотило, 
Дніпро і поле золотом крило; 
Собор Мазепин ссяє-біліє^), 
Батька Богдана могила мріє^); 
Київським шляхом верби похилі 
Требратні давні могили вкрили*); 
З Трубайлом Альта") між осокбю 
Зійшлись, з'єднались, мов брат з сестрою^), 
І все те, все те радує очі 
А серце плаче, глянуть не хоче! 



4 



Попрощалось ясне сонце 
З чорною землею; 
Виступає круглий місяць 
З сестрою зорею. 
Виступають ізза хмари; 
Хмари звеселіли, 
А старий мій подивився, — 
Сльози покотились. 
«Молюсь Тобі, Боже милий, 
Господи великий. 
Що не дав мені загинуть. 
Небесний Владико! 



Що дав мені добру силу 
Пересилить') горе, 
І привів мене, старого. 
На ці святі гори 
Одинокий вік дожити, 
Тебе восхвалити, 
І Твоєю красотою 
Серце веселити, 
І поховать побитеє 
Гріхами людськими*). 
На горах оцих високих, 
І вітать ^) над ними!» 



^ 



^) Буй-голова — буйна голова, в якій багацько буйних, завзятих думок; 
так у нас іздавна, ще з княжих часів, називали зявзятпх людей — буйними. 

2) Це Вознесенський Собор у Переяславі, який ізбудував гетьман Іван 
Мазепа. 

^) Могила Богдана — це город Переяслав, що був могилою і для Богдана 
і для України (гл. «Великий Льох», стор. 160, пом. 1); сам Богдан лежав 
у Суботові, але ж його могили немає, гл. «Заступила чорна хмара», стор. 315, 
пом. 3; можна здогадуватися, що Шевченко вмисне поставив побіч себе 
живу пам'ятку Мазепи (собор ссяе) з мертвою (могила Богдана) в тому 
самому Переяславі. 

*) Може, це могили: Українців, Поляків і Москалів, бо ті народи товклися 
від непам'ятнпх часів на Україні. 

^) Трубайло й Альта — річки коло Переяслава, вони зливаються за Перея- 
славом і втікають у Дніпро. 

*) Це такий чудовий малюнок, що хоч бери й на полотно переноси, по вче- 
ному: плястичний. 

") перемогти, перебороти 

^) людськими гріхами над ним, не тими, що пін людям робив (у граматиці 
це зветься — предметове значіння, не підметове) ; його серце побили людські гріхи 

*) пробувати, жити 



241 " 



Утер сльози нехолодні^), 

Хоч не молодії, 

І згадував літа свої, 

Давнії, благії'-): 
«Де, як, коли і що робилось ? 
Було що справді, а що снилось ? 
Які моря перепливав ? 
І темний гайок зелененький, 
І чорнобривка молоденька, 
І місяць з зорями сіяв, 
І соловейко на калині 
То затихав, то щебетав. 
Святого Бога вихваляв. 
І все те, все те в Україні!» 

І усміхнувся сивий дід: 

Бо, може — ніде правди діть — 

Було таке, що, й женихались, 

Та розійшлися, не побрались: 

Покинула самого жить, 

В хатині віку доживати. 



Старий мій знову зан^уривсь; 
Ходив довгенько коло хати, 
А потім Богу помоливсь, 
Пішов у хату ночувати, 
А місяць хмарою повивсь. 

• 

Отакий-то на чужині 
Сон мені приснився! 
Ніби знову я на волю. 
Па світ народився. 
Дай же. Боже, колинебудь, 
Хоч на старість, стати 
Па тих горах окрадених з), 
У маленькій хаті; 
Хоча серце замучене. 
Поточене^) горем. 
Принести і положити 
Па Дніпрових горах! 

1847. 
Орська кріпость. 



ИРЖАВЕЦЬ 



Иржав^ць — поема історична, відноситься своїм змістом до історії Запо- 
розької Січі, а саме до часу між рр. 1709. і 1734. Головна ж її думка, то не те 
оповідання, що Шевченко зв'язав із першим руйнуванням Січі (1709), опові- 
дання про чудовиліі образ Матері Божої з Иржавця — а ті муки, які пере- 
живала Україна під Москвою, головно ж, після упадку повстання Мазепи. 
А виведені оці муки й саме оповідання про образ на такому історичному від- 
кладі : 

Як шведський король Карло XII. перебравсь уже на Україну та розі- 
клався там зімувати, — це йому нараяв Мазепа — то вже стало ясно, що справа 
повстання програна. Один за одним кидали Мазепу полковники й иньча стар- 
шина, та перекидалися па бік Петра. Порятували тоді ДІазспу Запорожці. 
Кошовим — старшим — на Запорожжі був тоді дуже розумний, освічений 
чоловік Кость Головка-Гордієнко, якого від 1701. р., рік по року, вибіралп 
кошовим, а який був дуже великим ворогом Москви і прихильником само- 
стійпости України. Запорозька старшина довго вагалася, але Гордієнко 
псремовпв її на свій бік і в березні 1709. р. прийшов із військом до шведського 



^) для кращого вражіння сказано: хоч старий (не — молодий), а сльози 
гарячі (нехолодні)! 
^) щаслипі, добрі 
^) з полі окрадених 

*) так, як точать черваки, комашки дерево 
^) Иржавець — село у Прилуцькому повіті на Полтавщині. 

V. А. 16 



— 242 — 

табору. На вістку про це царь Петро І. вислав (у травні) на Запорожжя силь- 
ний відділ віііеька під проводом Яковлєва, і цеіі відділ за допомогою зрадника 
Галагана, колишнього Січовика, що знав до Січі всі стежечки та виходи (він при- 
став був до Мазепи, але потім ііого кинув), здобув Запорозьку Січ і дуже люто 
розправився зі Січовиками («голови облуплювали, шию до плахи рубали, 
вішали, навіть мертвих із гробу відкопували іі голови їм відтинали» — так 
каже один сучасник). Після того вийшов указ, ш;о Запорожжя касується. 
ЗІісяць після того побив Петро І.ЗІазепупід Полтавою (28.че]№^ня 1709.р.ст.ст.), 
і Мазепа з Карлом і Гордієнком, та ще з тими, що ііого не кмули, перебралися 
на турецьку землю й отаборилися під Бендерами на кілька літ (там Мазепа неза- 
баром і помер — 22. серпня 1709. р., і його поховали в манастпрі в Ґалацу, 
в Ромунії). Ті останки Запорожців, що лишилися з Гордієнком, підда- 
лися кримському ханові й поселилися в Олешках недалеко Херсона (Тав- 
рійська ґубернія). Але ж жити їм тут було теж дуже важко, бо й земля була 
погана, і туга за Рідним Краєм їх мучила, і Татари вислуговувалися ними, по- 
силали на Кавказ приборкувати Кабардинців. І хоч Гордієнко перемовляв їх, 
щоб не вертались під Зіоскву, вони безнастанно прохали, щоб можна їм повер- 
нутись. Московський уряд довго не згоджувавсь, та, коли вибухла у ЗО. роках 
хЧ'Ш. ст. нова війна Росії з Туреччиною за цариці Ганни (1730 — 1740), її 
довірений Мініх завів із ними переговори, пообіцяв вернути давні землі — 
— і так Запорожці повернулися 1734. р. й заснували Пову Січ, недалеко Старої, 
на річці Підпільній (тепер село Покровське на Катеринославщпні). 

В поемі є деякі недокладностп; вони подані в поясненнях. Те, що хотів 
нею Шевченко сказати, сказано ось якими словами: «Що діялось по Швед- 
чині — то Ляхи б злякались, оніміли б з переляку п'яні небо- 
раки!» І це історія підтверджує. 

• ТТаробили колись Шведи Того плаче, що поради 

^^ Великої слави 1): Не подала мати, 

Утікали з Мазепою Як пшениченьку пожати, 

В Бендери-) з Полтави; Полтаву достати^)? 

А за ними й Гордієнко, Ой, пожали б, як би були 

Кошовий із Січі, Одностайне стали*). 

Веде своїх недобитків Та з Хвастовським полковни- 

Та плаче, ведучи, — Гетьі^ана єднали; (ком^) 



^) Те, на що ми тепер сказали б: розголосу, рейваху, крику; все це від- 
носиться до походу Шведів на Україну, до злуки з ними гетьмана Мазепи (1687 
до 1709): що тоді люде говорили, що робив царь, похід царя, старшина козацька, 
кари Петрові й т. д. Оце все та слава, той гармидер. 

2) Бендери або Тяпиня — тепер місто в Бесарабії над Дністром. 

3) Пожати пшеницю — одержати перемогу (порівняння таке: засівав 
Мазепа пшеницю — повстання за Україну підніс, а пожав її Петро — розбив 
Мазепу під Полтавою, він добув Полтаву). 

*■) як би бз^тіи всі разом повстали — а то ж не багато пішло за Мазепою, 
і то багато з тих, що пішли, завернулися (Апостол, Сулима, Галаган). 

^) Хвастовський полковник — це Семен Палій, гл. про нього докладніще 
поему «Чернець», стор. 247. Він був представником народа, демократичної 
України — за Мазепою ж народ не пішов, бо про його задуми не знав. Це 
місце так треба й розуміти: коли б був народ поєднався з Мазепою, та всі одно- 
стайне стали на Петра, були б пшениченьку пожали! 



248 



Не стреміли б списи в стрісі 

у Петра у свата^), 

Не втікали б і» Хортиці 

Славні небожата-), 

Не спиняв би їх прилуцький 

Полковник поганий'*), 

Не плакала б Матірь Божа 

В Криму за Украйну*). 

Як мандрували день і ніч, 
Як покидали Запорожці 
Великий Луг і матірь-Січ^), 
Взяди з собою Матірь ^ожу, 
А більш нічого не взяли. 



І в Крим до хана понесли 
На нове горе — Запорожжя®). 

Заступила чорна хмара 
Та білую хмару ^), 
Опанував Запорожцем 
Поганиіі Татарин; 
Хоч позволив хан на пісках 
Новим кошем стати. 
Та не зволив Запорожцям 
Церкву будувати; 
У наметі^) поставили 
Образ Пресвятої 
1 крадькома молилися . . . 



Боже мій з тобою. 
Мій краю прекрасний, роскошний, багатиіі! 
Хто тебе не ниш;ив ? Як би розказать 
Про якогонебудь одного маґната'*) 
Історію-правду, то перелякать 
Саме б пекло можна! А Данта старого ^'^) 



^) Є така в нас пісня: Гей, ви Запоромсці, гей, ви, молодії, гей, та 
де :нс ваші списи? — • «Ой, наші списи у царя у стрісі, сами ми у лісі!» 
(«Гей, полети, галко»). Звідтіля Шевченко й узяв ці слова. СватПетро — ПетроІ., 
московський царь; сват — те, що тепер ми з насміхом кажемо: батюшка 
(сват — батько невістки, чи зятя). 

2) Запорожці — а небожата тому, що як же їх мучено після злуки Гордієнка 
з Мазепою! 

3) Тоді прилуцьким полковником був Іван Ніс, теж ізрадник, той, що впустив 
Москалів до Батурина (гл. «Великий Льох», стор. 160, пом. 4), і через те 
він поганий; але ж Шевченко тут помиляється. Тим поганцем був другий стар- 
шина — Галаган. Він намовляв Запорожців, щоб піддалися московському 
війську, й за те їм нічого не буде (Шевченко: спиняв, щоб не тікали), та як вони 
послухали, їх страшне мучено. 

*) Олешки — це ще не Крим, але що це місце належало до кримського 
хана, тому поет і каже: в Криму. 

^) пор. «Гамалія» — стор. 102, пом. 7; стор. 101, пом. 1 

®) Те нове горе — Запорожжя, було в Олешках, таврійської ґубернії, на 
лівому березі Дніпра; з другого боку недалеко Херсон. А що горе — то 
гл. ввід, тай і далі кажеться: дозво.лив на пісках новим кошем стати. . . 

') Біла хмара — Запорожці, чорна — Татари. 

*) Це слово чогось забувається, хоч воно наше й дуже давнє (накидане 
зверху [намечене] полотно на палі — намет), а кажуть із-московська: палатка; ще 
друге слово є — шатро (циганське). 

') великий пан — розуміється: польського маґната, пор. «Гайдамаки», стор. 44 
пом. 6. 

1°) ДантеАліґієрі — великий італійський поет (1265 — 1321). Він написав «Божу 
комедію», великий поетичний твір, і в одній частині його описав, як страшно в 
пеклі мучать ся люде за свої злочини на землі. Шевченко все це розповідає 
через те, що муки тих злочинців Данта в пеклі були меньчі, ніжті, що їх наші полу- 

16* 



244 — 



Полупанком нашим мошна б здивувать. 
І все то те лихо, все, кажуть, од Бога! 
Чи вже ж йому любо людей мордувать? 
А за що сердешну мою Україну?! 
Що вона зробила? За що вона гине? 
За що її діти в кайданах мовчать^)?! . , . 



Кобзарі нам розказали 
Про войни і чвари 2), 
Про тяжкеє лихоліття, 
Про лютії кари. 
Що Ляхи нам завдавали, 
Як нас розпинали. 
Що ж діялось по Шведчині, 
То й Ляхи б злякались, 
Оніміли б з переляку 
П'яні небораки^)! 
Отак її воєводи, 
Петрові собаки. 
Рвали, гризли . . 
Запорожці чули. 
Як дзвонили у Глухові, 
З гармати ревнули*), 
Як погнали на болото^) 



1 здалека 



Столицю робити. 

Як плакали по батькові 

Голоднії діти, 

А як потім на Орелі 

Лінію копали, 

1 як у тій Фінляндії 

В снігу пропадали. 

Чули, ч^^ди Запорожці 

З далекого Криму, 

Що капає ®) Гетьманщина, 

Неповинно гине; 

Чули, чули небожата, 

Чули та мовчали'). 

Бо їм добре на чужині 

Мурзи*) завдавали; 

Мордувались сіромахи, 

Плакали, — із ними 



панки завдавали на Україні нашим прадідам. То полупанки - — а ще йдуть 
пани, а далі: маґнати (ті мучили так, що і в пеклі перелякалися б од тих мук). 
Усе ж це тільки підготовлення до того, що потім поет скаже: Москалі по Полтаві 
мучили так, що й Ляхи злякалися б! 

^) Це найбільша мука! 

2) військові свари, війни, бійки 

^) Це та сама думка, що в «Невольнику» (стор. 154, пом. 8), що мос- 
ковська неволя для України більша, ніж була польська. 

*) Дзвонили (у Глухові), з гармати стріляли — тоді, як вибірали нового 
гетьмана. Тільки ж після Мазепи вибрано гетьмана швидче, ще 1708. р., як 
тільки царь Петро І. довідався, що Мазепа перейшов на бік Шведів. Тоді наказав 
Петро старшині зійтися до Глухова — Батурин був зруйнований — , перед нею 
з ріжними церемоніями скинено Мазепу з гетьманства, повішено опудало 8 
нього на шибениці і проклято, а потім вибрано Скоропадського. Отже Запорожці 
з Олешок не могли вже чути про цей вибір, бо їх іще в Олешках не було. 

*) Всі ці муки завдавав Петро козакам іще до полтавського бою; вже в 
1700. р. вони копали болота, й за ними плакали голодні діти, і столицю (Петербург) 
збудованої 703. р. (гл. про це ще «Сон», стор. 124, пом. 2, 3, «Великий Льох», стор. 165, 
пом. 6). Тільки ж тих мз'к прийшло по Полтаві щ€ більше, і стали вони ще 
страшніщі! Цю саму помилку Шевченко зробив у «Сні» і в «Великому Льоху». 

®) Канати — гинути, конати 

'') бо помогти не могли (тут виявляється ще раз та сама думка, що її на початку 
сказав поет: єднання гетьманщини з народом, думки якого все виявляло Запо- 
рожжя) 

^) татарські військові старшини, зі шляхти татарської 



— 245 - 

Заплакала Матірь Божа На наглій дорозі^). 

Сльозами святими; Вернулися Запорожці, 

Заплакала Милосерда, Принесли з собою 

Неначе за сином, В Гетьманщину той чудовний 

1 Бог зглянув н?і ті сльози Образ Пресвятої; 

І на Україну: ' Поставили у Иржавці 

За козацькі і за тії В мурованім храмі. 

Пречистії сльози Отам вона й досі плаче 

Побив Петра, побив ката Та за козаками^). 

1847. 
Орська кріпость. 



N. N. 

А, мої думи! О, славо злая! 
^ За тебе марно я в чужому краю 
Караюсь, мучуся . . . але не каюсь! 
Люблю, як щиру, вірну дружину, 
Як безталанную свою Вкраїну! 
Роби, що хочеш, з темним зо мною, 
Тілько не кидай! В пекло з тобою 

Пошкандибаю 

Ти привітала 
Нерона лютого ^), Сарданапала*), 
Ирода, Каїна, Христа, Сократа^). 
О, непотребная! Кесаря-ката 
І Грека доброго ти полюбила 
Однаковісінько®), — бо заплатили. 
А я убогий, що принесу я? 
За що сірому ти поцілуєш? 
За пісню-думу: ,,Огг, гаю, гаю?'-'- 



1) То так народній переказ про це каже (кара за кривди), а справді було 
так, як подано у вводі. Умер Петро І. 1725. року нагло. 

2) Оповідають, що з цього образа й досі течуть сльози, як на Україну 
находить лихо, пор. про Матірь Божу в Иржавці в «Великому Льоху», стор. 165, 
пом. 11 . 

^) Нерон — римський цісарь; за його часів почали мучити христіян, і ось 
через те пішла про нього слава, що він був дуже лютий. 

*) Сарданапаль — наче б то останній асирійський цісарь гл. стор. 378., 
пом. 9. 

*) Сократ — великий грецький мудрець (він учив, що душа безсмертна), 
жив чотиріста літ перед Христом, умер у тюрмі 399. р. 

®) Однаково люде балакають (слава) і про Нерона, хоч це був кесарь-кат, 
і про Сократа, хоч це — добрий Грек, нікому зла не вчинив; Шевченкова слава — 
пісні-думи. 

') Шевченко має на думці відому пісню: «Ой, гаю мій, гаю. та густий, не 
прогляну» — пісня сумна, пор. слова: «Упустила голубонька, та вже не спій- 
маю — і з нею, з цією піснею, порівнює Шевченко свої думи-пісні. 



— 246 — 

І не такі, як я, дармо співають! 

І чудно, й нудно, як поміркую, 

Що часто котяться голови буї^) 

За теє диво . . . Мов пси, гризуться 

Брати з братами, й не схаменуться . . . 

А теє диво, всіми кохане: 

У шинку покритка, а люде — п'яні ^)! . . . 

1847. 
• Орська кріпость. 

ЛЯХАМ. 

(Присвята Брониславу Залєскому^). 

є як були хми козаками, Поникли голови козачі, 

А унії*) не чуть бу.яо. Неначе стоптана трава; 

Отам-то весело жилось! Украйна плаче, стогне-плаче, 

Братались з вольними Ляхами, За головою голова 

Пишались вольними степами; Додолу пада; кат лютує, 

В садах кохалися^), иві.ли, А ксьондз скаженим язиком 

Неначе лілії, дівчата; Кричить: Те Веит®)! АПеІиіаЬ! 
Пишалася синами мати, 

Синами вольними . . . Росли, Отак-то, Ляше, друже-брате. 

Росли сини і веселили Неситії ксьондзи, маґнати") 

Старії, скорбнії літа . . . Нас порізнили, розвели; 

Аж поки іменем Христа А ми б і досі так жи.лй. 

Прийшли ксьондзи і запалили Подай же руку Козакові 

Наш тихий рай, і розлили І серце чистеє подай! 

Широке море сліз і крови, І знову іменем Христовим 

А сиріт іменем Христовим Ми оновим наш тихий рай. 

Замордували, розп'яли ... 1847. 

Орська кріпость. 



щ 



^) йор. «Сон», стор. 240, пом. 1. 

2) Виходить так: ті, що славлять когось — наче підхмелені, а славу можна 
за гроші купити, цілий світ — шинок! 

^) БроніСолавЗалєскі, Поляк, був із Шевченком разом на засланні в Орську. 
Він був із Чирковичів на Білій-Р^^сі й карався за участь у польському повстанні 
1831. р. В Орську обидва воші зробилися великими приятелями й пізніше 
листувалися між собою. 

*) Унія, гл. «Тарасова ніч», стор. 21, пом. 5. 

^) виховувались, плекалися, як ось квіток викохують 

®) пор. «Гус», стор. 140, пом. 6 

') Такий погляд висказує Шевченко скрізь («Гайдамаки», стор. 71, пом. 5, 
«Бл^ває, в неволі», стор. 350, пом. 3) про наші відносини з Поляками, що всьому 
виною: ксьондзи, а т